Про УКРЛІТ.ORG

Щедрий вечір

(1966) C. 33

Стельмах Михайло Панасович

Твори Стельмаха
Скачати текст твору: txt (477 КБ) pdf (362 КБ)

Calibri

-A A A+

— То звiдки до тебе радiсть прийшла? — насмiшкувато допитується тато i навiть на мене дивиться веселiше.

— Питаєшся, звiдки радiсть прийшла? От з цих шести пальцiв, — простягнув брат братовi обидвi руки. — Хоч вони й сироти, а не зледащiли, i щось у них таки є. Сьогоднi прискочили до мене з Лiтина, щоб я поворожив бiля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навiть iнженер порався i нiчого не зробив. А хтось i здогадався послати за Яковом! — Дядько аж пiдростає посеред хати.

— I як? — усмiхнувся тато.

— Таки полагодив! — завзято гупає чобiтьми дядько Якiв. — І за неповний день заробив дурнi грошi — аж десять карбованцiв срiблом. Ще й могорич поставили.

— Аж десять срiблом?! — не повiрила мати.

— Перелiчiть! — Дядько повагом виймає з кишенi чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню. — Бери, Панасе, на корову!

Вiд цього дива у матерi випав починок з руки, i вона, певне, вже побачила в торзi свою корову.

— Спасибi, Якове, спасибi, — зникають бiсики з батькових очей. — А я вже грiшив на тебе.

— I варто було, — смутнiє дядько. — Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душi, iнколи й вимиваю його, а до кiнця вимити не можу… От сам скажи: нащо менi було забирати батькову катрагу? Хiба своєї не маю? Так нi, змiзкував забрати i залишив рiдного брата з однiєю клунею, ще й копiйку його хотiв утаїти. То не батожити мене за це? От сьогоднi я каюся, а завтра знов таки за це саме вiзьмусь.

— То скрути свiй норов, Якове, поки вiн тебе не скрутив, — з жалем глянув батько на брата.

— Не можу скрутити його, — аж зiтхнув дядько. — Вiн, клятий, мiцнiший за мене.

— I чого?

— Чого? — ще бiльше звiузив чоловiк очi, а вiспинки на його виду поглибшали. — Бо ношу страх бiля серця.

— Ви носите страх бiля серця?! — не повiрила мама. — То як же ви снаряди розбираєте?

— Що снаряди! — поглянув кудись удалину дядько Якiв. — Є страшнiше за них.

— Що ж воно?

— Страшнiше — мужицька старiсть, отой день, коли тебе не захочуть слухати нi твої п’ять пальцiв, нi твiй цурпалок, коли ти станеш нiкому не потрiбним трухляком, а з куткiв на тебе забликають злиднi. Того й вириваєш, i тиснеш кожну копiйку, i ховаєшся з нею, наче злодiй, а вона ж, гидомирна, й несе тобi тiльки паскудство, невiдчепно дрiбнить i мiзки, i душу. Добре знаю, що треба жити по правдi. Але знаю i друге: роби по правдi — очi вилiзуть. Того й бредеш помiж двома берегами, рятуючи тiло i топлячи душу. — Дядько сумно подивився на мене. — Може, вони, дiти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер бiльшовики i в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?

Зачудований i вражений дядьковим словом, я не знаю, що вiдповiсти, i за мене заговорив тато:

— Яка йому випаде доля — нiхто не вгадає, тiльки знаю: буде вiн жити по правдi, не побреде мiж двома берегами, — батько пiдiйшов до мене i так поклав менi на голову руку, що я й досi чую її тепло. — Так, сину?

— Еге ж, — вдячно дивлюсь на тата i вже дивуюсь, як вiн може iнколи сварцти, а то й замахуватись на мене ремiнцем. Дядько Якiв недовiрливо похитав головою, хмикнув:

— Коли вiн здумає жити по правдi, то хай загодя житню солому припасає.

— Це нащо йому такий торг? — сполохано озвалася мати.

— За правду з усiх усюд доведеться падати йому, то на такому дiлi солома трохи пособить.

— Який ви. Якове, недобрий, — зiтхнула мати.

— От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. I так усякий костричиться, бо кожен чоловiк — вiд Iвана й до царя — має в душi такi недомiрки чи закапелки, в якi не хоче й сонця допустити, не те що когось iз правдою. От проживає у нашому селi один чудило, як святий, Себастiян, значить. Нiчого не скажеш про нього, правдою живе. А що вiн має з цього? Iдею i шинелю? I що виходить у нього? Деякi дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навiть з начальства без солi з’їв би його.

— Це хто?

— Хоча б наш начальник мiлiцiї. Себастiян в’їв його прилюдно, а вiн Себастiяна де може, там i пiдгризає тихцем, ще й iдеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в свiтi є таких, як Юхрим Бабенко, — вони б усе сонце забрали собi, а iншим одну тiнь залишили. Правда — вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грiшне тiло, а роби, як життя крутить свої стежки.

— Пiзнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долонi, бачу, — похитав головою батько.

— А я й не криюсь iз своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залiзо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип’єш зi мною, Панасе?

— Краще б з тобою рогатi пили!

— Люблю характер свого брата! — засмiявся дядько Якiв. — Ти все життя будеш iз цим характером пiсний кулiш сьорбати. А менi чогось нiяк не хочеться, навiть при новiй властi, iти у святi, — там нi випити, нi пiдморгнути якiйсь молодицi. Через них не попаду я до раю…

Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рiдня! Менi й досi шкода не так вашої покалiченої руки, як скалiченої душi…

 
 
вгору