З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i обережно стукає п’ястуком.

— Заходьте, заходьте!

Ми переступаємо порiг просторої кiмнати, вiтаємося з немолодим в окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i на десять возiв не вмiстив би! Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.

— Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, — знайомить мене голова комнезаму.

— Спасибi, — невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з неї летить шерсть.

Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно заговорив до мене:

— Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi книги. Якi тобi потрiбнi? Чи вибереш сам?

— Я сам, — прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.

— Випишiть, коли можна, її.

Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п’єси Шекспiра й каже:

— Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав її найкращий драматург свiту.

— Чого ранувато? — бурмочу собi пiд нiс. — Я дуже люблю читати п’єси.

— Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п’єси будеш вчити рокiв через шiсть-сiм.

— А в них срiлянина є?

— Що-що? — округлюються сiрi очi вчителя.

— Питаюся, чи б’ються, чи стрiляють у цих п’єсах?

— Ага! — зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по вусах i в окуляри. — Б’ються тут не на життя, а на смерть, але не стрiляють, — тодi ще наче й пороху не було.

— То я вiзьму її, — люблю, коли б’ються, — нiяково виправдуюсь перед учителем.

— Ну, коли так наполягаєш, бери! — вручає менi товстелезну книгу Дмитро Онисимович. — Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.

— Згода.

— Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? — показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн одразу збагнув мiй смак.

— Можна й цю, — беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;

— Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi книги прочитати.

— Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, — вклоняюся старому вчителю, а вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками…

Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальцi, i королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали отут, у снiгах, де пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе добрих людей молоти на хлiб.

— Михайлику, очi попсуєш! — гримав на мене дядько Себастiян. Я посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.

I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає нас заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою обiзвалася щедрiвка:

Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр.

— Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам… — жебонить жiночий голос.

А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:

Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка…

Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:

— Любо, не застуди голос!

Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд гурту i чимдуж мете до нас.

— Михайлику, пирiжка хочеш? — висмiюється Люба, падає на сани й подає менi вищедруваний пирiжок.

— А я тобi калини привiз, бери.

— Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.

— Коли теплий, то що ж… — напiвобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:

— Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!

— I щось уловили?

— Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в’юнiв. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, — така велика попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска — як срiбнi карбованцi.

I нам усiм навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов’яга, позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:

— Мар’яно!

— Ой! Михайлику! — сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: — Це ти?

— Авжеж, Мар’яно! — зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б’ються віночки вій.

— Ой! Михайлику! Як ти виріс! — Мар’яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. — А ми їдемо до вас на щедрий вечір.

— Справді?

— Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?

— Та головую.

— І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.

Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар’яни:

— А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?

— Та… таке й скажете, — засоромилася Мар’яна.

— Говори, говори.

— Зове ж… коли треба піддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.

— Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? — вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.

— Хлопчик… — і так гарно сказала, нахиляючись до нього: — Росте собі дитя!

— Їдемо ж до нас! — запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. — У нас і риба свіжа є!

— Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, — весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.

І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:

Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр…

І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори…

Київ-Ірпінь-Дяківці
1966