— Ох, i не питайте, що ця холера витанцьовує, — аж застогнала жiнка. — Купила ж на свої грошi нещастя. Думала, кабанчик, а вiн — кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горiлкою, а вiн що витворяє! — Жiнка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибкiв, осiв на заднi ноги, кувiкнув i здивованими червоними очима поглянув на господиню.

— Вiн у тебе i на сценi змiг би виступати, — засмiявся тато i багатозначно глянув на дядька Трохима.

— Свиням горiлка не так iде на душу, як коням, — пробубонiв дядько Трохим.

— От не знав досi, що й свинi мають душу, — пiдсiк тато дядька Трохима i покивав рукою тiтцi Дарцi: — Повертайся, жiнко, додому та протверези свого танцюриста огiрковим розсолом.

— Так, напевне, й доведеться зробити, — сумовито погодилась жiнка. — Пропав торг, пропала й горiлка. А щоб тобi, сякий та не такий!..

I де тiльки того люду береться на ярмарку?! I як вiн не загубиться в отiй рухливiй кашi, що розбухає, коловоротить, гуде, смiється, торгується, марнословить, озивається iржанням коней, ревiнням волiв, дзвоном залiза, горшкiв i струнами лiрникiв?

I чого тiльки тепер нема на ярмарку?! I кожухи нижче п’ят, щоб за собою промiтали снiг, i коротенькi, обшитi смухом кожушки для дiвчат i парубоцтва, i свитки, i киреї, i чоботи рiзних фасонiв, i постоли, якi смiються усiма зморшками, i шапки, як стiжки, i такi вкороченi, що й з вухом не поздороваються, i рукавицi, i ногавицi, i циганськi сережки з червонного золота, i перснi пiд золото. I все це саморобне, зi своїм мудруванням i хитруванням.

Є тут i фабричнi сукна: англiйськi, французькi, нiмецькi, австрiйськi, — усi вiдбитi в завойовникiв; купують їх не так статечнi люди, як фертики-вiтрогони i писарi, що хапаються за хвiст моди i цим показують увесь свiй розум. Навiть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станцiї Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, i не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось iнше. А жiнки здогадалися, що то за-гранична глина, розколотили її водою та й почали пiдводити призьби. А який iз цього толк? На це мастiння, мов навiженi, накинулися свинi й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер i в нас довiдались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. I коли хтось вередує з їжею, насмiшкувато запитують:

— I що ви будете споживати: какао чи хляки?

А якої тiльки олiї нема в нас! I соняшникової, i льняної, i конопляної, i з рапсу, i з кользи, i з рижiю, i з маку. I така вона, кажуть, корисна, що допомагає навiть тим, у яких чогось не вистачило олiї в мiзках.

А от краму на ярмарку мало, i вiн кусається — дуже дорогий. Саморобне полотно тепер замiняє хлiборобу крам.

Над дорогою прямо рiзнокольоровими пагорбами пiдiймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макiтри, i жiнки руками вибивають iз них передзвiн.

— Хiба це горщик?! — вихваляє гончар якiйсь мелодицi своє череп’я. — В ньому бiльше дзвону й приварку, нiж в iншiй головi…

— Ось Варвара, що нiч обiрвала, а день доточила! — показує маляр жiноцтву молодюсiньку веселооку в стрiчках Варвару, що зовсiм не схожа на святу.

— Чого ж твоя Варвара в стрiчках? — пiдозрiло допитується немолода жiнка.

— Бо вона ще не дожила до ваших рокiв, їй теж хочеться подiвувати…

— Берiть, чоловiче, дешевше за кадуб.

— Нiяк не можу дешевше, — впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великi кадуби, бочки, бочата, а в них то зiтхає, то посвистує вiтрець.

— Чого ж не можете? Чи вiн родив вас?

— Та нi.

— А може, вiн iз срiбла-золота?

— Та нi, — тягне своє бондар.

— То чого ж тремтите над ним?

— Чого? Я в цьому кадубi, чоловiче, сiм рокiв ховався вiд жiнки, лише на восьмому дiйшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, — собi дорожче коштує.

— Га-га-га!..

На худоб’ячiй торговицi наша Обмiнна не привернула уваги покупцiв. Прив’язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сiно i, очевидно, думала про людську невдячнiсть. Купцi зневажливо проходили повз її натрудженi роки i зупинялися бiля тих коней, що мали в очах не горiлчаний блиск.

— Довго нам доведеться її водити по ярмарках.

— На всякий товар є купець, — заспокоїв тата дядько Трохим. — Знайдеться i на Обмiнну.

— Хоч би за неї десятку дали.

— Може, i десятку дадуть, може, й на дев’яти зiйдетесь, та й вiсiм — грошi, — не журився дядько Трохим. — Головне, щоб свiжа копiйка забряжчала. А он i Володимир купцiв розганяє, — видко, загилив цiну, як за рiдну маму. Може, пособити йому?

— Пособляй.

Дядько Трохим пiдiйшов до скупердяги, перекинувся кiлькома словами i схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тодi дядько Трохим втиснувся в гурт i витягнув звiдти дядька Миколу, той пiдступив до корови, змiряв її лукавим оком i заговорив, як у цимбали заграв: