— Живе, бо куди ж їй з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас є. Їх дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути їх у суп. А мама не продала, — хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька є, щiчки у неї червонi, прямо, як у дiвчини.

— Як у тебе?

— У мене ж смаглявi… У-у-у, противний, — уже спiдлоба глянула на мене i ображено вузликом випнула уста.

— Це ж я пожартував.

— Знаємо, знаємо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.

— Еге ж, — погоджуюсь я. — I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть язиками, як ножами.

— Це ви такi, певне, вiд природи, — посмiхнулася Люба. — Iди здоров.

I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.

— Доклешняв? — насмiшкувато запитав батько.

— Та якось дотарганився, — поважно вiдповiв я. — На вiтряку завiзно було.

— За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?

— Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, — посмiхнулася мати.

— Або на ковзанках чоботи дiрявив, — додав тато i так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.

— Ще дитя воно, — заступилася мати, — та все одно вже маємо помiчника.

— Авжеж! — насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди залетiли в мої сни i життя.

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобiтки пiд голови, але й не ставлю в ногах, бо тодi до них частiше буде приглядатися тато. А такi оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi.

Ну, хiба ж я винен, що пiдошви чогось аж горять пiд моїми ногами, каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них протираються, неначе папiр? Чомусь оцi згризенi на ковзанцi пiдкiвки найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за вуха пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою:

— У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавiє, — нацiлював на пiдкiвки i очi, й товстуватi губи: одну — з цурпалками вусiв, а другу — з вм’ятинкою.

По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:

— Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм’ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобiтьми в руках починали розхитувати веселощi, до тата приєднувалася матiр, а далi i я з-пiд самого грому вскакував у смiх…

Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такi самi звичайнiсiнькi слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих рокiв, коли крiзь руїни, нестатки й шкварчання рiзних та всяких непереможно пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села, нiяк не могла викликати захоплення, i її по-рiзному гудили чи лаяли — все залежало вiд характеру i ставлення огудця до того, що звалося "таке врем’я".

I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в’їдлива тiтка, вибираючи вальок бiлої глини, зневажливо прорекла:

— Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина… I цi темнi слова тiтки, якiй навiть теперiшня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Українi милiй, вибиваючи посмiх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а його й присадять насмiшкою:

— Хiба тепер парубки? От колись були парубки… Оцей жарт i мене кiлька разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля революцiї звалося ремiнцем…

Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята —за полотнянi вуха, що менi захотiлося чимсь захистити свої вуха. Тато пiднiмає чоботи до слiпака i перед оглядинами косує на мене:

— То як воно?

— Буває гiрше, — невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову на трохи безпечнiшу стежку: —Тату, а на Фiлiппiнських островах буває зима?

Ох, як би добре було, аби тато згадав тi країни, де побував на крейсерi "Жемчуг", i забув про мої чоботята!

— А тобi нащо це?

— Iнтересно.

— Чи не думаєш i туди на ковзанку забратись?

— О, менi й наших вистачить.

— На Фiлiппiнах нема зими i ковзанок нема. Ще якесь запитання з географiї задаси? — Тато одразу розгадав мої хитрощi, i в мене покваснiшало на душi.

Мати ж мовчки пряла свою пряжу — красиво з вiдведеної руки аж до самої долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до трави наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому думається? А звiдки чекати собi допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох пряжений є. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше, нiж у моєму вусi.