— Таки протер! — дивується батько, назбирує в мiжбрiв’я гнiв i точнiсiнько повторює те, що завжди чую у таких випадках: — У тебе й залiзо не заiржавiє!
А менi жаль стає себе: хiба ж я винен, що цi гемонськi пiдкiвки протираються за кiлька днiв?
— Тобi треба купувати залiзнi, тiльки залiзнi чоботи, — продовжує батько оглядати взуття.
Я одразу ж прикидаю в головi: "От аби справдi розжитися на залiзнi чоботи! Їм би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду без опаски.
— А це що? — Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потiм на лiжко, де, звинувшись, дрiмає ремiнь, i знову на мене. — Чого ж губи зашнурував? Що це?
— Каблук, — безнадiйно зiтхаю.
— Сам знаю, що каблук! — грiзнiшає батькiв голос. — А чого це вiн нацiлився на попiвську леваду?
Хто ж його знає, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв, знову зiтхаю, меншаю, i душа моя меншає, а в думцi все одно на мить опиняюся на попiвськiй левадi, де ковзанка отак нiвечить мої чоботята. Нi, видко, нiчого путящого не виклепається з мене, доведеться iти в шевцi-латошники. Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озивається Рябко. О! Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилiтають i шевство, i острах.
— Хтось iде, — обiзвалася мати. — Вийди, Панасе, бо хiба довго добрiй людинi наскочити на стовп клунi?
Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посмiхається:
— Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги?
— За ноги, хоч я їх улiтку б’ю, нiхто не сварить мене, — бурмочу собi пiд нiс. — Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам!
— I скажеш таке, — розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi аж задзвенiли чиїсь промерзлi чоботи — хтось довго на морозi ходив.
Незабаром до хати ввiйшов батько зi своїм кремезним братом Яковом, сила якого вiдчувалася навiть у складках кожуха.
— Добрий вечiр! — вiтається дядько Якiв, неслухняною правицею розстiбає кожух i ставить на стiл двi зеленi пляшки з пивом, що стало льодом. — Ну й мороз узявся на нiч — аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у пiч? — киває на пляшки.
— Можна i в пiч, — дивується мати, чого це завiтав до нас дядько Якiв, який через свою машинерiю i на свiт божий не показується.
Талант мого дiда найбiльше успадкував дядько Якiв, — вiн був i ковалем, i слюсарем, i столяром, i стельмахом, i токарем. Жодна путяща залiзяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У вiйну вiн добрався i до снарядiв — вибирав з них начинку, а з сталi варив лемешi. На такому дiлi його спiткало лихо: один снаряд розiрвався, розвалив кузню, вiдчикрижив i кудись позадiвав чотири пальцi з лiвої руки майстра. Ох i шкодував за ними дядько, прийшовши до пам’ятi, i все просив рiдню розшукувати їх у дворi i городi.
— Разом вони робили, то хай би разом i вiдпочивали, — казав дядько i кляв тих люциперiв, якi додумалися повтискати в залiзо смерть. — їх би, недолюдкiв, заклепати в те залiзо i вистрелити на океан.
Коли зарубцювалась його лiвиця, коли вiн якось навчився орудувати цурпалком руки, — знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Якiв химерував над снарядами не в кузнi, а на городi, бо якби знову щось трапилось, — шкода було б кузнi i особливо нового ремiнного мiха в нiй…
Багато рокiв тому, коли тато був ще парубком i працював у лiсах князя Кочубея, дядько Якiв позичив у нього на господарювання тридцять карбованцiв., Але тепер дядько засумнiвався, чи варто йому повертати цi грошi. П’ять карбованцiв вiн принiс одразу по приїздi батька, поклав їх на стiл i заговорив не так до рiднi, як до дрiбної голови дрiбного царя:
— Ось вам, брате й братова, золота п’ятiрка, хлiба собi прикупите чи щось на господарство. А як далi нам рахуватись, — сам не знаю; трудне це дiло: за царя були однi цiни, тепер — iншi.
— Не таке воно й трудне, — сказав тато. — За царя корова коштувала в нас тридцять карбованцiв, i тепер — тридцять.
— Справдi? — здивувався дядько. — Треба якось пiти на ярмарок звiрити цiну, — вiн поспiхом почав збиратися додому i пiсля не заходив до нас.
— Все цiну звiряє, — насмiшкувато казав тато, коли заходила мова про давнiй борг…
Тепер дядько Якiв не ховає своїх вузькуватих очей, i в матерi прокидаються надiї.
— То як ви проживаєте в цих хоромах? — гупає дядько Якiв промерзлими чобiтьми. — Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долiвка осiла — не вiд багатства?
— Та нi, вiд злиднiв. Вони вночi гарцюють по хатi i все питають, коли ти прийдеш i потрясеш калиткою, — оживають бiсики в батькових очах. — Щось ти, Якове, дуже веселий сьогоднi. Обдурив когось?
— А щоб тебе! Пiзнаю свого правдивого брата, — засмiявся дядько, i засмiялись на його виду усi вiспинки. Але чоловiк не журиться ними, а iнодi з усмiхом i каже: — Мав собi колись нiчого обличчя, та дiдько пiдлатав його решетом.