— Чого ви пропустили на дурняк замурзу? — невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.

— Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, — безжурно вiдповiв мельник.

— Еге ж, еге ж, — погодилось кiлька голосiв. — Малого треба ранiше вiдпустити. — І добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене.

Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:

Iду я собi та йду,
Аж стоїть церква на льоду —
Млинцем зачинена,
Ковбасою защiбана,
Салом замикана,
Маслом запечатана,
Вкусив я масла — вiдпечаталась,
Вкусив я сала — одiмкнулась,
Вкусив я ковбаси — одщiбнулась,
Вкусив я млинця — одчинилась.
Входжу я в дверi, аж там — фе! —
Стоїть фiнiнспектор в галiфе…

Увесь вiтряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника, починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.

— Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор в галiфе? — розважливо обзивається згори приємний баритон. — I чого в тебе губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до iншого мiсця?

I знову усiм стає весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей:

— Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури. А розумник безтурботно вiдповiдає:

— Видно, з чиєї голови виросте довбня. I знову люди так починають перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:

— Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, — муку розвiє!

Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око, поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти моїм ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах…

От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.

I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.

— А хто це на дурничку причепився до саней?! — гримаю на хустку, що прикрила мiй клунок.

— Хi-хi-хi, — озивається придушений смiх.

— Ану, покажися — побачимо, кого веземо! — грiзнiє мiй голос.

— Це я, — пiдiймає голову Люба i так заливається смiхом, що на її хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскакує з санчат i аж перехитується од реготу.

— Отак весело?

— Таки весело! — аж пританцьовує Люба позаду санчат.

— Сльота!

— Вiд сльоти чую, — нiчутiнку не ображається дiвчина.

— Звiдки ж ти взялася?

— З хутора вiд своєї тiтки Софiї йду, вiд тiєї, яку викрав дядько Василь.

— Викрав?

— Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софiї стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав її в однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди… Я ще здалеку побачила тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.

— Теж менi вага, — зневажливо кривлю губи. — Скiльки вас на фунт iде?

— I не задавайся! — пiдходить Люба до мене i вхоплюється рукою за мотузок вiд санчат.

— Краще сiдай — пiдвезу!

— Тобi ж тяжко буде.

— Комарем бiльше, комарем менше — все одно.

Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила — що пiдвезе мене! От було смiшно! А далi ми виїхали на пагорб i почали спускатися втрьох — я, Люба i клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканнi — це внизу з розгону вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, — i нам удвох стало краще i їхати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.

Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.

— Що вiн тiльки подумає про нас? — сполохано запитала мене.

— Та доброго не подумає, — погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:

— Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й заверни в наш двiр.

— Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?