Два ковалi має чоловiк бiля свого серця: один кує срiбнi струни, а другий — iржавi грати захланностi. Не перемiг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дрiб’язок буденщини проiржавив вашi струни, притуманив добрий ковальський вогник. Менi жаль i його, i вас. I все одно я з подивом i вдячнiстю згадую тi лемешi, якi ви кували з самої смертi — з тулубiв снарядiв.

Прямо над нашими ворiтьми стоїть зiрниця, а повз ворота проходять люди i час. Як вiн iде — це найбiльше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собi — чи весняну росу, чи зеленi шуми, чи осiннiй смуток, чи зимовi хустки. Iнодi, коли я сплю, час приходить i до мене, постоїть-постоїть бiля узголiв’я та й злегка потягне за чуба малого, щоб вiн пiдiймався угору. Отак я й росту!

Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим i недобрим — знаю сам…

Сьогоднi вiн веселив батькiв i печалив мене. Срiбло дядька Якова не принесло менi радостi, бо тато й мама вирiшили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмiнну, можна буде купити корiвку-

— То ви хочете продати Обмiнну?! — аж скрикнув я, почувши таке.

— А що ж маємо робити?

— Не збувайте її, — затремтiв мiй голос, а в хатi стадо зовсiн тихо.

— Не ми її продаємо, злиднi нашi продають, — через якусь хвилину сумно сказав батько. — Ось винеси їй востаннє обмiшки, та й уже…

— Тату…

— Помовч, Михайлику, без тебе клопiтно.

I я замовк, але так менi стало важко, що й не кажiть. Яка не є наша Обмiнна, а жаль її: скiльки тих лiсiв об’їздили разом, скiльки було безсонних ночей, рiзних пригод i незгод.

Погано спалося цiєї ночi, до мене увесь час наближалися великi темно-синi очi нашої i вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне iржання. Я кiлька разiв прокидався, дивився на мiсяць, що сумував у самотинi, i знов неспокiйно засинав. Удосвiта я напоїв Обмiнну водою з туманцем, що i взимку чаїться у нашiй криницi, i, зiтхаючи, вивiв її з клунi у двiр, де на снiг рожевими калюжками лягли мерехи свiтанкової зiрницi. Руками й щоками я прощаюся з конякою, i вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м’якою старечою губою i сумно-сумно заiржала.

— I худоба щось чує, — зiтхаючи, пiдходить до нас закутана матiр, що теж зiбралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корiвку? — От, Михайлику, вважай, i нема в нас Обмiнної.

— Хоч ви не кажiть такого, — навивається смуток на очi.

— I менi жаль, та що зробиш.

Незабаром до ворiт пiд’їжджає дядько Трохим з батьком, i наш невеликий двiр повниться гомоном. Дядько Трохим з усiх бокiв починає оглядати й теребити Обмiнну, а тато не втримує насмiшки:

— Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня? Дядько хотiв було насупитись, але передумав i посмiхнувся отими карими очима, в якi звiдкись захопив такi золотi обiдки-перснi, що вони аж приворожували жiноцтво.

"Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої перснi повiками!" — не раз наказувала йому жiнка.

— У вас горiлки нема? — питається дядько Трохим, не вiдсїупаючи вiд Обмiнної. — Пiдпоїти треба її.

— Пiдпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? I для чого це? — дивується мати.

— Горiлка дає блиск очам i на якийсь час молодить коня, — зi знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.

— А зуби вона теж молодить? — пiдсмiюється тато.

— А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорнi зуби, — i лiверант* (* Баришник.) і рокiв не взнає.

— Так у неї уже на головi посiялась гречка* (* У старого бiлого коня з’являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня — бiлого. Це волосся зветься гречкою.).

— А гречку треба пофарбувати.

— Багато чого їй треба, то не будемо тратитись нi на фарбу, нi на горiлку.

— Дiло хазяйське, — посмутнiв дядько Трохим, який умiв пiдпоювати коней, а пiсля такої роботи не забував i про блиск у своїх очах.

Уже зовсiм розвиднiлось, коли ми вибралися за село. Звiдусiль їхали i йшли на ярмарок люди, i спереду, i позаду порипував снiг, озивалися голоси, а дiвчата всю дорогу притрушували смiхом, i, прислухаючись до них, старi липи осипали блакитну паморозь.

Бiля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Вiн так тягнув за собою залигану корову, наче збирався посадити її собi на плечi.

— Володимире, не скрутiть їй в’язи, — обiзвався дядько Трохим. Скупар блиснув лихим оком, але дядько Трохим не вiдстав вiд нього:

— Володимире, садовiть її на плечi, а то вона вас на роги посадить.

— Є й безрогi, що на роги садовлять, — нарештi похмуро обзивається дядько Володимир.

— А скiльки за корову правите?

— Усi грошi.

— А молоко вiд неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?

— Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив. Але дядько Трохим не гнiвається, а смiється i вже нацiлює очi на узбiччя:

— Ось подивiться на танець!

Там, бiля липи, мало не плачучи, стояла тiтка Дарка, а за пару крокiв од неї, мов навiжений, крутився i пiдскакував пiдгонистий пiдсвинок.

— Дарко, вiн у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? — запитав тато.