Чуєте, люди добрi! Продається корова — не корова, а диво! Має вона чотири дiйки, два роги, один хвiст — i все доїться! В дiйках — молоко, роги збирають масло, а хвiст — жир.

Покупцi одразу посунули до корови дядька Володимира, i навкруг нього зчинився регiт.

До нас молодцювате пiдiйшов дядько Трохим.

— То продасть Володимир корову? — запитав його батько.

— Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повiрить йому.

Незабаром дядька Трохима, тата i маму добрi люди покликали запити могорич.

— Як же ми всi пiдемо? — завагалася мати.

— Чого ви, Ганю, журитесь? — знизав плечима дядько Трохим. — Залишимо тут Михайлика, i хай править за коняку всi дванадцять карбованцiв. Хiба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! — блиснув на мене веселими золотими перснями i подався з батьками на могорич.

Коли вони загубились у людськiй коловертi, я хотiв було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долiтав з другого кiнця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високiй шапцi селянин. Вiн здивовано дмухнув на свої вуса, вiддiлив од них два прокурених вiхтики, потiм обережно обiйшов навколо Обмiнної, хмикнув i запитав мене:

— Вона ще жива?

Такої насмiшки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмiшника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провiв рукою по її головi, i — диво — Обмiнна не вишкiрилась, а стиха заiржала.

— Таки жива! — ще бiльше здивувався дядько. На його прив’ялих щоках i пiд його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмiшка.

Хотiлося менi спересердя щось вiдрiзати йому, та якось стримався.

— Хлопче, а скiльки цей одер править? — хитруватенько подивився на мене купець.

— А нащо вiн вам?

— Та думаю поставити його в рамку i любуватися.

— Оце ж i ми робили.

Покупець засмiявся i знову запитав:

— То яку вiн цiну править?

— Дванадцять карбованцiв.

— То чого так дешево правиш? Чому не всi двадцять?

— Це вже тата спитайте.

— А де ж вiн?

— Десь на ярмарку, — пожалiснiв мiй голос. Я догадався, що передi мною стоїть справжнiй купець, — Дядьку, ви думаєте купити її?

— Таки думаю. Або що?

— Я не радив би вам цього робити.

— Що-що?! — витрiщився на мене цибань, вiдстовбурчив губи на пiваршина вiд зубiв, а потiм розреготався. — Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрiчав на своєму вiку! Кумедiя, та й годi!..

Йому це була комедiя, а менi — горе.

— Чого ж ти не радиш купувати? — аж нависає надi мною покупець.

Я оглянувся. Навколо ворушився, гудiв, бив у шкарубкi долонi, смiявся i видзвонював ярмарок, — йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.

— То чого ти не радиш менi бути вашим сватом? — нетерпеливиться цибаневi. — Скажеш чисту правду — куплю бублика.

— Не треба менi вашого бублика.

— Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.

— Ви ж татовi не скажете?

— Нащо менi на спiльника наговорювати? — правдиво дивується увесь вид цибаня. — Говори!

— Стара вона дуже.

— Стара, але здужала, — заступився за Обмiнну покупець. — Ви їй западинки пiд очима не заливали теплим воском?

— А це для чого? — з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмiнної западинки.

— Розвелось тепер хитрунiв, якi й коней пiдмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?

— Трохи кривоклуба…

— Для робочої коняки — це не велика бiда. Ще що?

— I вредна вона: кусає i хвицається. А швидко поїхати на нiй i не здумайте.

— Спасибi, хлопче, утiшив. Ох i втiшив, — знову засмiявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. — I де тiльки ось такi продавцi беруться? Чи тебе, може, найняли вiдганяти купця?

Саме на цi слова повернулися розчервонiлi батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмiшкувато звернувся до батька:

— Чим ви, чоловiче, свого рисака годуєте?

— Золотими галушками, — не розгубився батько.

— Воно й видно, що золотими, бо всi зуби проїдженi. А яка цiна йому?

— Хiба дитя не казало?

Купець пiдморгнув менi вусами, на якi напирав червоний, як перчина, нiс.

— Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.

— Ой дядьку!.. — скривився я i одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.

— Що ж мале напатякало вам?— вiрить i не вiрить тато покупцевi.

А в того смiх аж горбаки на щоках вибиває.

— Казав, що ваша коняка i стара, як Ветхий закон, i кусається, i хвицається, а швидко поїхати на нiй — нiчого й думати.

— Оце дочекався помочi! — батько так зиркнув, що менi в очах i пiд ногами закружляв весь ярмарок.

— Так-так, — нахмарився й дядько Трохим. — А ще й у школi науки проходить. То й бери такого на ярмарок.

Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:

— Та ви, чоловiче добрий, не дуже й гнiвайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього i за вас: кобила ж колись була моєю!