— Але хіба до гоїв і акимів можна мати почуття дружби, хіба не велить слово боже ненавидіти й зневажати їх?

— Не мудруйте лукаво: господь лише велить остерігатися спокуси й берегти його закон… Господь є суддя над усіма й меча свого в руки смертних не дав!..

— Кожне слово твоє, святий рабі, окуте золотом мудрості! — глибоко зітхнув Гершко. — Я тому заговорив про гоїв, що маю підозру… навіть язик німіє… маю підозру, що дочка моя проклята… одвернула обличчя своє від істинної віри наших батьків… і спокусилася… вірою… схизматського бидла… я хотів убити її… і вб’ю, якщо…

— А ти знаєш заповідь божу — «не убий»? Як же ти насмілюєшся повстати проти веління Єгови? Та чи не ти ж винен, що не зумів привернути серця своєї дитини до себе й до рідного закону? І в який іще час ти замислив це насильство? У день нашої смерті… за годину до суду грізного!.. Скорися і зм’якши серце своєї дочки… дай волю їй… І подумай про свою душу… Ходім! Я поспішаю в синагогу… Там зібрались і на молитву, і на раду гнані сини Ізраїлю… осуджені на кару за гріхи батьків своїх…

Хоча Гершко по дорозі до Умані й бачив сліди страшної розплати, але, в’їхавши до міста, від відчув себе в безпеці й одразу дав волю своїй злобі. Та слова цадика знов нажахали Гершка, і той жах заглушив усі інші почуття… Мов приречений на смерть, майже непритомний, ішов він за цадиком, ішов, нічого не бачачи довкола, механічно пересуваючи ноги.

У синагозі було повнісінько люду; усі євреї сиділи в талесах і, похитуючись з боку на бік, били себе кулаками в груди та жалібно голосили. Жінки на хорах просто ридма ридали… Кантор раз у раз заводив журливу мелодію з трагічними музикальними фразами, слідом за якими лунав загальний зойк… Коли цадик увійшов, всі, як один, підвелися і, шанобливо розступившись, дали йому дорогу… Гершко непомітно сів у кутку, бо в нього не було з собою талеса…

— Благословен бог в Ізраїлі, бог батьків наших Авраама, Ісаака та Іакова, бог, що врятував нас од єгипетських мук, беріг нас у пустелі, захищав нас у багатьох гоніннях… Нехай же й тепер не відверне він ока свого від його народу, а пошле нам розум, бадьорість і силу! — зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над своїми одновірцями.

— Боже, порятуй нас! — пролунав зойк у відповідь на цадикову молитву.

— Не плачте й не стогніть, діти мої! — ласкавим голосом заговорив рабі. — Не ридати нам треба, а спокійно обміркувати наше становище і знайти можливий спосіб врятуватися од загибелі.

— Говори, говори, наш напутнику! — почулися голоси. — Твої слова для нас наче манна в пустелі.

— Що нового трапилось і чого нам треба чекати? — спитав цадик, обводячи лагідними очима всіх присутніх.

З лави підвівся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогодні послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом:

— Вен мір! Погибель над нами! Уже наближаються до стін наших, до порогів наших вороги, а наших братів не пускають до міста й женуть просто в огонь… Хіба твоє вухо, великий учителю, не чує плачу, що долітає сюди з боку Грекового лісу? Але мало того: ще хочуть злі мучителі вигнати половину нас із наших рідних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на наші ж кровні гроші обнесено її частоколом та бійницями? А тепер нас — геть! Хто розворушив хлопів? Вони, ці грабіжники, — ляхи! Хіба не вони обдирали нас і силоміць змушували відшкодовувати збитки за рахунок хлопів, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самі ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабі, володаря небес, щоб він потряс громами своїми серця гонителів наших!

Сара з тіткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого ра-бина, тітка розпрягла з Ривкою коней, звеліла їй стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збіглися, як вона дізналась, усі євреї. Дівчина спробувала було покликатися на втому, але тітка суворо відповіла, що не залишить її з Ривкою, що потомленим та кволим найліпший притулок — божий дім. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвіжіші новини про гайдамаків. Увійшовши до синагоги, вона відразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спільним горем, дівчина забилася в куток…

Цадик мовчав, похнюпивши голову.

— Іще ось про що тебе, святий рабі, ми благаємо, — провадив далі рудий. — Єдине військо, котре може захистити нас, — це губернаторська кіннота: але вона з хлопів, а хлопи всі невірні й ненавидять ляхів… Це бидло тиняється по шинках і сп’яну дещо вибовкує… «Як, — кажуть, — ми підемо бити своїх братів? Хіба вони не однієї крові, не однієї з нами віри? Хіба пани-ляхи не вороги усім нам? Мало чого, — кажуть, — що губернатор нас тепер шанує, — тому й шанує, що біда загрожує, а мине біда, то й панська ласка мине… Усім же відомо, що панська ласка до порога!» Ось що вони балакають сп’яну… І як же такому війську давати весь уряд, усе отамання із тих же хлопів. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тоді було б надійніше: у шорах кінь іде туди, куди тягне залізо, а без шор і вуздечки — куди очі ведуть… Але, мало того, губернатор знову залишає довудцою цього війська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, із Залізняком!..