— На коней, гайда на хутір! — скомандував отаман і поскакав вперед. Підганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у

декого по дорозі на хутір попадали коні, й вершники побігли за товаришами пішки. Найда перший прискакав до воріт; вони були замкнені зсередини, отже, в садибі були люди.

— Гей, відчиняй ворота! — гукнув отаман. — Чуєте, глушмани! Ще хвилина, і я з чотирьох кінців підпалю ваше гніздо!

— Та це наші!.. Справді, наші, не ляхи! — почувся у подвір’ї гомін, і ворота, зарипівши, одразу ж розчинилися навстіж.

— Стривайте! Хто ви? Грецької віри? — кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.

— Православні, свої, ясновельможний пане…

— А ляхи тут є?

— Небагато… Та вони всі поховалися.

— А коні є?

— Цілий табун стоїть у стайні…

— Господня ласка! — отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришів: — Гей, друзі! Беріть сідла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопці, — звернувся Найда до хуторян, — хто хоче постояти за свою віру, за рідну землю і помститися ляхам, теж беріть коней — і за мною до гайдамацьких загонів!

Не минуло й чверті години, як загін Найди, збільшившись на двадцять чоловік, на добрячих конях виїхав із воріт.

— А чи далеко звідси Довгий ліс? — спитав у нових товаришів диякон.

— Милі зо дві, та, мабуть, і того не буде… Он на ту могилу й пр івтеся!

— Пречудове! — зрадів диякон. — Тепер можемо їхати спокійно: через те вогненне море ніякий дідько не перехопиться, я навіть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, — либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорідці! — добродушно засміявся він.

— А чого ми, панове, залишаємо цілим оте добро? — показав отаман на хутір. — Пустимо з чотирьох боків червоного півня! І нам у дорозі посвітить, і польських економів та десятників трохи пригріє.

Кілька гайдамаків кинулося до будівель, і трохи перегодя в різних місцях знялися важкі клуби чорного диму.

Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився і праворуч, і ліворуч, не було видно нікого.

Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:

— Господь чудом нас урятував! Тож з ним і за нього, друзі. Усі побожно перехрестилися і вирушили в путь…

XXIV

В Умані, в час описуваних нами подій, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, які йшли з Подніпров’я, Младанович іще одержав листа від Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повідомляв, що Залізняк, зібравши незліченні юрби хлопів та запорожців, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смілянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втім, Кшемуський обіцяв затримати Залізняка біля міцних мурів свого замку на цілий місяць, якщо Младанович пришле йому на допомогу кілька кінних загонів, котрі б тривожили обложників з тилу. А до того часу, — додавав він, — повернеться з кварцяним військом Стемпковський і розметає гайдамаків, наче солому.

Хоча звістка про від’їзд Стемпковського до кварцяного війська і втішила уманського губернатора, бо він знав, що полковника призначено польним гетьманом

для втихомирення бунту, — а як полководець він діяв навальне й жорстоко, — однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельніше укріплювати Умань і стягати на захист її всі сили.

Укріплення міста почалося з самої весни, проте Младанович вирішив викопати ще один рів, з новим частоколом, — так що утворилося два вали — верхній і нижній, з-за яких можна було обстрілювати околицю. Коли ж хлопські заворушення почастішали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стіни та вежі свого замку, таким чином у самому місті утворилася ще й третя, над усім пануюча фортеця, — Ті гармати могли стріляти поверх двох перших ліній. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лінії укріплень, штурмуючи їх під потрійним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалі не полюбляли брати фортеці приступом, а для недисциплінованих, узятих од плуга військ, що майже не мали артилерії, здобуття такої міцної твердині, як Умань, було й поготів неможливе.

Це розумів і Шафранський, котрий не раз, милуючись своїм творінням, чванливо казав:

— Скільки б не зібралося тої погані, а на моїй Умані поламають зуби… Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московські, справжні війська, хоч п’ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я сміло протримаюсь півроку!

Слова Шафранського підбадьорювали губернатора, але він усе ж не міг заспокоїтись і з кожним днем виявляв у своїх заходах дедалі більше метушні й розгубленості.

Було у фортеці два вразливих пункти, усунути які, при всіх своїх знаннях і винахідливості, Шафранський не міг: це — відсутність у місті води й ненадійність козацького гарнізону.

У викопаному на майдані проти магістрату колодязі, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел і надто малий. На околиці, під Грековим лісом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко від міських стін, і під час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку,, Шафранський вирішив улаштувати між стінами міста й озером укріплений табір для євреїв та шляхти, що прибували до Умані з усіх усюд, і окопати його справа й зліва шанцями — одно слово, створити живий міст до води… Та на це потрібний був час, а події не чекали…