Що ж до гарнізону, то весь він складався з православних козаків, з сотником Гонтою на чолі, який відігравав у загоні значно важливішу роль, ніж полковник Обух.

І шляхта, і євреї боялися схизматів і доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замінити цих військ, та й Гонта завоював довір’я губернатора й завжди умів розвіяти всякі підозри, — тож Младановичу зоставалося тільки одне:

козаків прихилити до себе грішми й пільгами, а Ґонту — купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села…

Гонта двічі, разом з командою, давав присягу на вірність і відданість Польщі… та й на ділі доводив свою відданість і сім’ї Младановича, і державним інтересам…

Саме цими турботами губернатор Умані був пригнічений і тоді, коли до головної брами міста під’їхала буда з якимись циганами.

Молода циганка з цікавістю позирала на високий з дубових колод, скріплених залізними скобами, частокіл і на широкі та глибокі рови, котрі оперезували

Умань подвійним кільцем: чи ж вийде вона з цього міста на волю, у світ, для радощів і щастя, чи, може", знайде тут в’язницю й могилу?

Старий циган, очевидячки, глава цієї сім’ї, яка складалася з двох літніх жінок і дівчини, підійшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось із воротарем, повернувся дуже стривожений назад і сповненим розпачу голосом промовив:

— Ферфал! Не впускають!

— Як не впускають? Що ти, Гершку? — скрикнула одна з циганок.

— Не впускають… Кажуть — не велено! Нікого! — заїкаючись од хвилювання, відповів наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. — Кажуть, ніби набилось у фортецю стільки люду, що ні харчів, ні води не вистачить… то не пускають до міста, а велять їхати під Греків ліс… на поле… прямо під гайдамацькі ножі…

— Вус? — вигукнула Рухля. — І ти повезеш нас туди на загибель? Хіба ти, ребе, не знаєш, що дукат сильніший, ніж залізо, і відмикає всі на світі замки?

— Знаю і говорив, але біля воротаря никає шляхтич-дозорця… А шляхетська пелька, сама відаєш, ненаситна…

— Ой вей! Що ти думаєш? Хіба твоя голова нічого не варта? Іди й торгуйся! — владно звеліла Рухля.

Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.

— Хто там? — озвався сердитий голос.

— Та я ж, я… Приїхав до його ясної мосці губернатора… маю щось важливе переказати… Ой, яке важливе!

— Та хто «я»? — уже крикнув з вежі в маленьке віконечко воротар.

— Ребе Гершко… орендар їхньої милості… потрібний чоловік… це я тільки що розмовляв із паном.

— Чого ж ти, собако, лізеш знову? Повертай, кажуть тобі, до лісу… до рябого дідька в болото… Там у таборі є осавул — через нього й перекажеш свої брехні…

— Пане добродзєю!.. Я віддячу… я заплачу… хоч мене й пограбували гайдамаки… мені тільки… побачитись хоч з дозорцею…

— Скільки за це даси?

— Дукат…

— Що-о?.. Ах ти, поганцю! Та я за таку мізерію не стану й тривожити вельможного пана… Геть од брами!

— Стривай, пане! Ой, лихо! Скільки ж пан хоче?

— Десять дукатів, і ні шеляга менше! — І. воротар почав щільніше причиняти своє віконечко.

— На бога! — заблагав Гершко. — Візьми, пане, останнє, тільки впусти! Голова у віконці зникла, а за хвилину забряжчали ключі й заскрипіла хвіртка;

перед Гершком з’явилася дебела постать жовніра в драгунській формі; жовнір простят руку, порахував на долоні покладені Гершком дукати й, осміхнувшись, мовив:

— Ну, якщо це останні дукати, то повертай дишель… без грошей пан дозорця й говорити з тобою не буде…

— Вей мір! — заволав Гершко. — Впустіть! Для пана ротмістра у мене ще знайдуться…

— Ха-ха-ха! — зареготав воротар і впустив Гершка, звелівши йому йти за собою. По крутих колінчатих східцях вони піднялися на самий верх башти, і воротар, штовхнувши ногою невисокі двері, ввів Гершка до світлиці, де за столом сидів відгодований, з чималим черевцем шляхтич і сьорбав, відсапуючи, якусь темну рідину з келиха.

— Ну?! — буркнув він голосно, наче     бульдог вискаливши зуби. — Клади за право розмови.

Гершко мовчки поклав десять дукатів.

— Чого ж ти хочеш? — спитав шляхтич, скоса зиркнувши на стовпчик блискучих кружалець.

— Хочу, щоб мене впустили до міста.

— Не можна, — сухо відрубав дозорця. — Вас тут і так напхалося через край…

— Як буде на одного більше, то хіба ж це така біда? — вкрадливо заговорив Гершко. — Адже ж вельможному панові згодиться, приміром, ще один кінь, або кунтуш… або теляги — не з міді, не із сталі, а з чистого срібла… щоб горіли, як сонце… щоб усі панянки мружили очі, дивлячись на пана… щоб кожен жовнір вважав пана за гетьмана… Ой, іх бін аїд, — якщо пан так прибереться…

— Не мели язиком, шельмо, — обірвав його шляхтич, — час дорогий. Скільки даси?

Гершко навіть підскочив од радості, що можна було купити у шляхтича життя, йшлося тільки про ціну… Але ту ж мить радісний вираз зник з обличчя єврея, і він, скривившись, почав низько кланятися і зітхати:

— Ох-ох! Скільки ж вельможний пан хоче?.. Мене пограбували гайдамаки… Нас тільки троє… я, сестра й дочка… Наймичку можна відправити в табір… Ми люди вбогі… нещасні…