— Ну-ну! Ти баки не забивай! Жодного зайвого слова… немає часу, — підвищив голос шляхтич.
— Скільки ж, ясновельможний? — тремтячим голосом бурмотів Гершко.
— Ти сам знаєш, що гайдамаки йдуть сюди і що тільки в Умані можна сховатися… То ось тобі останнє слово… за кожен рот по десять таких купок… а всього, крім цієї, поклади тридцять…
— Ой! — скрикнув Гершко, ніби у нього в грудях щось обірвалося. — Тридцять дукатів? — перепитав він.
— Тридцять купок, — гаркнув шляхтич, — по десять дукатів у кожній! Викладай зараз або повішу, як маму кохам!
Бачачи, що шляхтич не жартує, переляканий Гершко квапливо відвернувся і, діставши з череса потрібну суму, тремтячими руками поклав її перед дозорцею на стіл; той, перелічивши гроші, ляснув у долоні…
На цей знак з’явився воротар, що стояв за дверима.
— Впустити цього жида з балабустою і дочкою… тільки трьох, дивись…
— А їх на возі троє, та він четвертий, — мовив воротар.
— Тільки трьох, кажуть тобі! — гаркнув шляхтич і владним жестом вказав на двері.
Вийшовши за браму, воротар шепнув Гершкові:
— Дай десять дукатів і бери четверту!
— На дідька вона мені? Хіба я тут не знанду служниці? — люто відповів Гершко.
— Так-то воно так, — спроквола сказав воротар, — тільки ось ще трохи зачекай під брамою… а я піду до губернатора… адже йому теж доповісти треба…
— Бери вже! Грабуй до нитки! — вереснув Гершко, тикаючи гроші воротареві. — Тільки відчиняй швидше браму…
Коли наші подорожні в’їхали через два підйомні мости до міста, Рухля стала питатися брата, скільки він заплатив, але Гершко, кидаючи довкола люті погляди, уперто й понуро мовчав. Тільки коли вже буда в’їхала на майдан перед губернаторським замком, він буркнув, не глянувши ні на сестру, ні на дочку:
— Поганяйте он до тієї крамниці під ратушею, де над дверима лисяче хутро висить, спитайте мого приятеля Іцька, рабина… довготелесого такого… що в нас був… і до нього завертайте… а я зайду до ясновельможного цадика: він мешкає за цією пишною синагогою.
Майдан являв собою невеликий видовжений прямокутник. Ліворуч височіла незграбна двоповерхова будівля ратуші, на нижньому поверсі якої містилися крамниці, а на горішньому — магістрат. Праворуч простятся ряд капуцинських склепів та погребів. Трохи збоку вирізнялась химерними кольорами досить висока дерев’яна синагога, а за нею далі ховалася в закутку обдерта й занедбана церква з камінними статуями біля входу, з готичним дахом і великими вікнами. За костьолом, на пласкому пагорку, у вінці зубчастих бійниць грізно стояв неприступний губернаторський замок.
Йдучи до цадика, Гершко постеріг, що на майдані й на вузьких вулицях юрмилися бліді, стривожені люди; вони перешіптувалися, розповідаючи одне одному щось лихе, мабуть… Гершко квапливо йшов, уникаючи зустрічей і розпитувань;
він поминув школу, прослизнув повз церкву і, завернувши у перший провулок, підійшов до наріжного будиночка, на порозі якого в левітській шапці стояв сивуватий, з довгою бородою старий; виразисті риси його обличчя зберігали типову вроду східної раси, а темні очі світилися розумом і якоюсь особливою лагідністю. Гершко щільніше насунув на свої пейси ярмулку і, схиливши голову, мовчки простяг обидві руки, шанобливо прохаючи благословення в цадика.
— Мир тобі, сину Ізраїлів! — лагідно мовив цадик, поклавши руки на схилену Гершкову голову. — Нехай благословить тебе бог Авраама і хай обдарує тебе благостинею свого милосердя!
Гершко піймав цадика за полу довгої одежі й поцілував її.
— Прости, святий рабі, — ніяковіючи, заговорив Гершко, — що дочка моя Сара, нерозумна й збита з пантелику нечестивцями, насмілилась образити твого родича… Як тільки я не карав її… замалим не вбив власною рукою… вивіз од проклятих гоїв… щоб разом із сестрою врятувати її душу… Але вона, підла, в день весілля випила отрути, щоб уникнути шлюбу й не скоритися батьківській волі… Що мені з нею робити? Вона зрадлива, хоча й мовчить, удаючи, ніби скорилася. та я її бачу наскрізь… її можна зламати, але не зігнути…
— Нащо ж було ламати волю дитини й оздоблювати її серце? Шлюб є союз любові й дружби, а не породження насильства. О, як далеко ваші серця од велінь великого Єгови! Дух злоби й користолюбства почорнив ваші душі, і вони вже неспроможні відгукнутися навіть на муки рідної дитини!
— Але, святий рабі, — збентежений словами цадика, мовив Гершко, — коли б серце моєї дочки було непокірне лиш у виборі чоловіка!.. Хоча цей вибір завжди належав батькові або після нього матері, а не дитині… так велося і за дідів наших, і за прадідів… Адже Іаков сім років служив у дядька свого Лівана за Рахіль, а Ліван увів до нього Лію… виходить, і тут — всупереч навіть договорові, ніхто не міг опиратися батьківській волі…
— А як господь поставився до того ошуканства? Від Лівана він одвернув лик свій, а Іакова обдарував ласкою… Що таке шлюб не з любові, а з наказу батька?.. Це є насильство… А яка кара спіткала Сіхона, Емморового сина, за те, що він силоміць увійшов до Діни, дочки Іакова? Не тільки Сіхон, але й усі жителі того міста були знищені! Не невольте чужих сердець і не закривайте свого ні перед плодами чресел ваших, ні перед рабами й рабинями…