УКРЛІТ.ORG — публічна електронна бібліотека української художньої літератури.


СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО
Останні орли 


I

Минуло сто років відтоді, як Богдан Хмель приєднав разом з іншими землями й Київ до Російської держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матері городів руських за це століття: не раз її грабували, палили, руйнували і поляки, і татари в шаленій боротьбі за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусідами, щоб удержати в своїх руках цю дорогу святиню, й змушена була навіть поступитися Польщі Правобережною Україною, віддати до рук мучителям своїх кревних єдиновірців, аби тільки викупити Київ навіки. Тепер уже йому не було чого потерпати за своє існування, — захищений од зовнішніх ворогів, під опікою російських царів, він почав швидко розквітати й розвиватися; з пожарищ і руїн знов зводились великі київські святині — Лавра, яка згоріла майже дощенту у двадцяті роки вісімнадцятого століття, відродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархів і монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрівни. Малоросійські гетьмани, запорожці, а також магнати великої й малої Росії, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмів у Пе-черську. Споруджено було мурований славетний храм Успіння пресвятої богородиці, велику соборну церкву, що існує й нині; її заснували ще 1073 року преподобні Антоній і Феодосій Печорські, а потім вона була вщент зруйнована татарами в 1240 році; і аж після двохсотлітнього запустіння її відбудував князь Симеон Олелькович; і нині, після численних розорень мечем і вогнем, вознеслася вона з 1729 року сімома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсіяла внутрішньою лі-потою. Незабаром, по закінченні храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому світові, й велика дзвіниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небі й навіяла своєю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч і ліворуч од великої церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерхові муровані будівлі келій і простяглись густі алеї черемхи, лип і безу; весь двір оточив високий мур, а в середині його з’явилося багато менших церков — святих апостолів Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського, святого Сергія, радонезького чудотворця, живоначальної тройці, святого Миколая та інші, а головний вхід прикрасився чудовою брамою.

По Святій горі серед виплеканих, пишних садів повитикалися зелені покрівлі кам’яниць; вся гора заблискотіла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвіниця стала сторожем над усіма святинями й з вершини гори, з захмарної височини оглядає донині на півсотні верст околиці, що лежать біля її підніжжя…

Сповнилося пророцтво преподобного літописця: «Чи бачите гори сії, яко на сих горах возсіяє благодать божа, і град великий має бути, і церков багато має бути споруджено».

Так, Київ уже виблискував красою, й щасливі мешканці його тішилися під захистом святині й охороною єдиновірної держави спокоєм і безпекою; але поруч з Києвом, всього тільки за сімдесят верст, за польським кордоном знемагав і падав у боротьбі з ляхами й ксьондзами рідний, православний народі В одірваній від своїх братів і славного Запорожжя Правобережній Україні почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависників, винищувачів руського племені. Мов шуліки, мов гайвороння, налетіли звідусіль на безталанну, осиротілу Україну уніати, ксьондзи й пани; знову з’явилася на Україні страшна, кривава примара унії й почалася дика розправа…

Позбавлена єпископів і вищого духівництва, віддана в руки лише темних, безправних селян і майже таких самих сільських попів, бідолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетіли на неї. Мов підстрелена ластівка, тріпотіла вона й рвалася до рідного гнізда; та кордон польський відокремлював її від кревної святині… Тільки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небі золотий хрест лаврської дзвіниці. Близький, але недосяжний, він усе-таки пробуджував у серцях нещасних мучеників і віру, й надію, — і не вгасала вона багато й багато років!

З’явилися по всій Україні шибениці, вогнища, криваві палі, запалали православні церкви, стогоном і голосінням сповнилася рідна земля, та чим дужче шаленіли гнобителі, тим з більшою одвагою й самовідданою любов’ю боронив бідолашний люд свій убогий, принижений храм! Півстоліття тривала нерівна, згубна боротьба, — нарешті переповнилося гнівом і.одчаєм серце народу, і спалахнуло востаннє козацьке серце!

Мов ріка крізь прорвану греблю, ринули запорожці з Січі, зняли в народі страшні хвилі повстання й затопили кривавою повіддю всю Правобережну Україну. Кров’ю ворогів і своєю страдницькою кров’ю залили вони землю, але відстояли рідну церкву од злохижих ворогів і принесли свій хрест до київських святинь! Мир вашим тіням, темні, невідомі світові страдники; не дочекалися ви за життя пишних тріумфів, діставши в нагороду за подвиг терновий вінок, не залишили й імен своїх на скрижалях історії, але, як говорить єпископ Гервасій, «нелюдськими за віру стражданнями й терпінням перед усім християнським світом слави зажили, яку не зітруть віки, і з мучеництва вашого діло славне потече повістями, історіями у всі прийдешні віки».

Стояла рання, тепла весна… Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печорських церков, обливало м’яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими тонами на уступах гір, що збігали до широко розлитого безбережною синявою Дніпра… В глибині небесної блакиті поволі пливли й танули прозоро-білі хмаринки. В повітрі повівало ніжними пахощами молодої зелені й меду… З садів линули співи солов’їв, а десь високо бриніла сріблиста трель жайворонка… Все було сповнене ніжними пестощами першої весни.

На широкому лаврському подвір’ї, викладеному кам’яними плитами, ряботіли мальовничими гуртками прочани: одні мовчки стояли, поскидавши шапки, коло паперті головного храму, інші сиділи навкруги пречудової дзвіниці, треті, посхилявшись на паркани, що відгороджували цілі алеї квітучої черемхи від церковного подвір’я, тихо розмовляли, а деякі просто, розсипавшись по схилу за кам’яним муром, лежали хто як хотів, підкріплюючи свої сили убогим сніданком і милуючись з височини сизою безмежною далиною лісів і широким плесом батька Дніпра, що розлився коло підніжжя гір; тільки в час благовісту вставали з своїх місць чисто всі прочани, побожно хрестилися й потім знову починали проміж себе тиху розмову; на подвір’ї стояв стриманий гомін, як ото бджоли гудуть, повилітавши навесні з вулика…

— Ой, лишенько! — не вгавала від подиву й захоплення молоденька, з гарним овалом личка й великими чорними очима дівчина, задираючи вгору свою голівку, уквітчану золотистою кульбабою й ліловими фіалками, щоб роздивитися хрест на дзвіниці. — І хто міг побудувати таку дзвіницю? Висока, височенна… Такого високого немає ні дуба, ні явора! Оно хрест аж за хмари ховається…

— А хто б же міг таке чудо та диво збудувати, — звичайно, святі! — промовила до дівчини літня жінка в намітці. — Будували сю дзвіницю дванадцять братів, будували, молилися й пестилися; тільки що збудують за рік — а воно і ввійде в землю, що вибудують — а воно і ввійде… Так ото п’ять літ минуло. Один брат не витримав, кинув і пішов собі; може, він не дуже постився абощо… тільки не витримав… а одинадцять братів заходилися молитися ще дужче та й почали на шостий рік будувати баню, а на ній золоте яблуко й хрест… Збудували, ченці і владика освятили все, а люди цілу ніч стояли на колінах та молилися… І що ж би ви думали? — звернулася оповідачка до всіх слухачів, що стовпилися коло неї. — На світанку вся дзвіниця вийшла з землі і вперлася хрестом у самі хмари…

— Господи, спаси й помилуй! — побожно зашепотіли слухачі.

— І всі, кажуть, ці брати, що будували дзвіницю, в печерах? — поцікавився молодий, схожий на дівчину, парубок у простій, але гарно пошитій свитці.

— Там, тамечки всі до єдиного, — пояснила стара прочанка. — Одинадцять братів присвятилися й лягли рядочком у склепі печерному, а дванадцятий довго поневірявся по білому світі та каявся, а наостанку прийшов-таки помирати в Київ, прийшов і одразу до братів, що лежали вже нетлінні, та так тісно між стінами, що й місця не зоставили… От він, дванадцятий, — до них: «Що ж ви, брати мої любі, не зоставили мені, дванадцятому, місцечка та найменшого брата до себе не пустили?» І як він це сказав, так одразу одинадцять братів зсунулися ще щільніше й пустили дванадцятого до стіни: він зараз же ліг і проставився; тільки права нога не помістилася — мусив зігнути її…

— Ох, прости, господи, наші гріхи! — зітхнули жінки в білих намітках, — через те їх і звали «білоголовими».

— Ох, та й гарно ж тут, у святому місті, — рай раєм! — захоплювалася молода дівчина. — Куди не глянь — усе чудо та диво! І очей не одірвеш, а серце так і завмирає…

— Ти, дівонько, ось що скажи, — обізвався старий козак на дерев’янці, спираючись на милицю, — вільно тут усім молитися православним по рідному нашому благочестю, ніхто грецької віри не утискує, ніхто церков не руйнує, а ще прикрашає, і множаться вони щедротами царів і цариць православних, — від того й благоліпно тут усе.

— Так, такі — обізвалися на ці слова старіші прочани. — Тут благодать… а в нас… Хіба в нашому богом забутому краї можуть удержатися православні церкви? Прокляті уніати та ляхи палять їх, повертають на костьоли, а то й на стайні, хліви…

— Ох, так уже напосілися на нас напасники, гвалтівники, насильники наші, що кінець усім приходить, — втрутилась у розмову одна молодиця з виразистим гарним обличчям і блискучими від гніву очима. — Накинулись на нас, як скажені собаки… Оно в нас, у Погребищі, церкву розвалили, батюшку повісили, титаря посадовили на палю, багатьох замордували, скалічили, майже все містечко спалили.

Усі похмуро замовкли.

— Матір божа! — сплеснула, руками молода дівчина, збліднувши, як полотно, при слові «титар», і звернулася пошепки до парубка: — У мене, Петре, й душі немає за нашого тата: і вони ж титарі..

— Що ти, Прісю? — здригнув і парубок від тривоги. — Таке вигадуєш! Де Погребище, а де Лисянка?

— І ви попустили таке безправ’я, таку наругу? — обурився нарешті старий козак.

— Та з того й пішло, — пожвавіла молодиця, — начальник лядський їздив ото по економіях, ганяв по ревізії… обдирав нещасних селян і забирав у наших попів землі та оддавав їх ксьондзам… Ну, так от заїхав він, на лихо, і в наше містечко, а за ним і жмикрутів-панів наїхала сила. От прибули, собаки, й заходилися грабувати, гвалтувати. Що тут у світі божому робити? Мало людей у селі: молоді то на роботи пішли, то економи навмисне розіслали їх по далеких селах, а дома зосталися самі хворі, та діди, та жінота, та малі діти… Зібралися ми, руки ламаємо, а відсічі дати проти гвалту-насильства не можемо… А тут ще панські отамани ходять по хатах і загадують — кличуть до панського двору гарних дівчат і молодиць… Ну, всі були спершу заголосили і намірилися в ліс утікати… Та от знайшлась молодиця, — якось затнулась і загадково посміхнулася оповідачка, — знайшлась і одрадила: «Однаково, — каже, — переловлять і закатують… Ми краще підемо та за потіху — потішимось і ’самі… хоч і закатують потім — так недаремно!»

— Ну, ну! — зацікавилися розповіддю слухачі й приступили ближче.

— Ну й пішли… прости наш гріх. Лавро свята, — перехрестилася молодиця, низько вклонившись у напрямку храму. — До ранку всі чортові пани були передушені, а наших і слід завіяло!.. Один тільки начальник їхній утік… прогавила якось Одарка… Ех, у мене б не втік, — додала молодиця з погрозливим рухом.

— Козак-молодиця! Любо глянути! — схвально вигукнув хтось у шапці з випущеним червоним верхом. — Ну й що ж?

— Та отож, — кинула йому, блиснувши очима, молодиця, — потім налетіла команда та й розправу вчинила по-розбійницькому.

— Та ви б сюди до нас тікали, — подав голос якийсь чоловік середнього віку, в довгій коричневій свитці, підперезаній широким зеленим поясом, як видно, міщанин, — у нас просторо й вільно, та и сама ясна цариця всіх православних закликає до себе… указом.

— Авжеж, на неї, неньку, тільки й надія! — обізвалися жінки, а чоловіки зітхнули.

Майже од самої дзвіниці до головної паперті стояли рядами старці й каліки:

цих останніх було найбільше, і дивно, що здебільшого вони були без правих рук і без лівих ніг; ці нещасні, покалічені, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю і на дерев’янку, прив’язану ремінцями до кульші. Далі, за цією групою, стояли теж каліки, тільки ноги в них не були поодрубувані, а лише зігнуті й поприв’язувані до дерев’янок, зате в багатьох одрізані були вуха або носи, повикручувані руки й вивернуті повіки очей.

Коли поблизу не було прочан, серед калік знімався тихий, стриманий, але буркотливий гомін. Це сперечалися за місця.

— Ти чого сюди вліз? — виштовхував милицею якогось нового прибульця сусід.

— А що, братці? — обстоював той своє місце. — Се дім божий, тут усі рівні — коли Христовим іменем просимо, то які вже привілеї?

— А такі, — бурчав сусід, — що не лізь у чужий хлів; тут у кожного своє місце, можна сказати, вибите ногами.

— А хіба ти платиш за нього?

— Плачу.

— То й ми дамо, що належить, а місце і я витопчу… Тут усі рівні і перед богом, і перед людьми…

— А коли рівні, то й ставай отам у хвості!

— Ех, господи! Вже й без того нас порівняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привілеїв.

А в гурті менше покалічених точилися зовсім інші розмови.

— Ну, що нового приніс Корито? — допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусіда. — Звіра в Мотронинському немає?

— Є два добрі барлоги, і в Лебединському знайдеться, — відповів той тихо, — та полювати поки що трудно.

— Не прибуває Степовий, — зітхнув третій, — а тенета розставлені.

— Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звідти ждуть красного звіра.

— То, виходить, і на влови? — вигукнув косоокий.

— Псюрників розвелося…

— Що ж, з них би й почати…

— Ех, сверблять руки, старцювати набридло! — зітхав високий старець і, наглядівши пана або міщанина, що виходили з церкви, починав жалісно тягнути:

—Подайте, милостивці, подайте нещасному старцеві, мученикові за віру православну, християнську. Подайте за упокій родителів ваших, за свої душеньки, за прощення гріхів і за здравіє.

Слідом за заспівувачем підхоплював хор жебраків і супроводив обивателя, аж поки він не проходив крізь стрій простягнутих рук і не зникав за брамою, де теж іноді перекочувався, завмираючи акордом, хор інших, не допущених на церковне подвір’я старців.

За головним храмом, під мурованою високою стіною, в затінку розкішних лип сидів гурт селян середнього віку, худих, обшарпаних, і провадив тиху розмову з поселенцем Слобідської України.

— Кажу вам, добрі люди, — переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, — всі переходьте на Слобожанщину, в нас усякі пільги й придоби… перше, всі однієї віри, й ніхто тобі не боронить молитися, а друге — добрі землі й займанщини — скільки оком сягнеш! Жидів теж у нас нема.

— А цариця як, — чи буде за нас заступатися, старшині кривдити не дасть? — допитували недовірливо лівобережця.

— Аякже! Сама закликає, та ще б не заступалася? Недарма ж і звуть її матінкою!

— А що ж, брати панове, — звернувся старший до своїх односельців, — хоч і як нам шкода рідні гнізда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам — без кінця терпіти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, під охорону православної цариці, під її ласкаву руку.

— Не інакше, як туди, до своїх: немає другої нам дороги! — дружно обізвалися всі.

— Ви подавайтеся зі мною, — радив слобожанин, — та виберіть, облюбуйте землю… а потім і рушайте з богом!

— Правда, що з богом! — зауважив старший.

— Без нього не проберемося й до Дніпра: скрізь розставлена сторожа і переселенців та втікачів ловлять і б’ють, як собак…

В цей час пролунав з високої дзвіниці удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повітрі тремтливим гудінням і полинув перекатами в синяву задніпровських борів. Одразу примовкли всі прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третій… Благовістили на «Достойно».

Тим часом з нижніх печер підіймалася нескінченними дерев’яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольців. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбранні ставний, кремезний козак середнього віку, при квітучому здоров’ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці сповнені енергії й життя риси, ці полум’яні, іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, — той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода цього значного козака, і всі рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємніших куточків серця й примушував його тривожно битися…

При появі цього запорожця по всіх гуртках пробігло помітне пожвавлення.

— Залізняк! Полковник Залізняк!.. — загомоніли по дворищу, і всі попідводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.

— Яким вітром? — спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапці з висячим червоним верхом.

— Низовим, Свириде! — усміхнувся той ледь помітно.

— Гай, гай!… Здається, у вас той вітер затих… а верхній усе дме… північний…

— Поки не потягне з моря… — моргнув вусом запорожець і пішов далі.

Серед інших вискочила наперед і цікава Пріся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром.

— Та куди ти, дзиго? — опирався той.

— Залізняк оно йде, бачиш? Залізняк, січовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували…

— Ага, ага! — зацікавився й хлопець.

— Ох, який же він, братику, славний!.. Наче сонце сяє, і жупан на ньому який пишний, мов на ясновельможному панові…

Залізняк, помітивши гарненьку дівчину, що не відривала від нього погляду, спинився й, на превеликий страх її й збентеження, заговорив до неї.

— Звідки ти, дівчино люба? — спитав її ласкаво Залізняк. — Видно, не тутешня? Пріся зашарілася й опустила очі.

— З Лисянки, вельможний пане, — відповів за неї парубок.

— З Лисянки? Що недалеко від Мотронинського монастиря? Так, так… Бував не раз там, а батюшка у вас, здається, отець Хома?

— Вони, вони і є, я в них тепер служу…

— Це добре. А ти, юначе, родич їй?.. Чи, може, просто до серця? — кинув лукавий погляд лицар на дівчину.

На цей жарт запорожця ближчі з цікавих, що товпилися навколо, засміялися, а парубок, гордо вирівнявшись, відповів:

— Я, пане, брат їй рідний. Залізняк подивився на нього пильно.

— Мабуть, що й правда… а чиї будете?

— Данила Кушніра, титаря лисянського…

— Данила Кушніра?.. Знаю… Тож-то сестра твоя й пригадала мені когось близького… так живий ще старий Данило?

— Хвалити бога, живі, — насмілилась врешті докинути своє слово й дівчина.

— Радий, радий, моя маківко… Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам’ятає.

— Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, — відповіла вже сміливіше Пріся.

— Спасибі, сердечне спасибі! Перекажи йому, що обов’язково заїду в Лисянку побачитися з ним і з отцем Хомою.

І Залізняк, кивнувши головою, попрямував повз старців і калік до цвинтаря. Старці давно вже чекали своєї жертви, і ледве до них наблизився Залізняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всі разом свою звичайну пісню, пересипаючи її улесливими епітетами, зверненими до благодійника, що йшов повз них:

— Преславний лицарю, заступнику наш, благодійнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша!

— Не вийте, всім дам! — гукнув запорожець і, дивлячись на всіх цих калік, з болем у серці й тремтінням у голосі додав: — Ех, ви, сердешні! Один до одного: без лівих ніг і без правих рук… Яке лихо вас так порівняло?

— А те саме, — похмуро відповів один з калік, — котре повернуло весь наш край на руїну…

— Напевне, велике то лихо, коли цілий край не здолав його?

— Здолали б… та бог одвернувся… Покровителі перев’язали овець та й кинули їх на загибель.

— Якщо всі вівці — то туди їм і дорога! — гостро відповів запорожець і заходився відсипати старцям у жмені мідяки.

Усі притихли, ждучи своєї черги, а ті, що одержали милостиню, дякували жертводавцеві теплими побажаннями — зичили й здоров’я, і всяких гараздів, і втіхи для душі, й царства небесного.

Коли Залізняк підійшов до менш покалічених, то окинув усіх пильним поглядом із двозначною усмішкою.

— А, та тут, здається, й старі знайомі є, — примружився він, приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.

— А є, пане полковнику, батьку Максиме! — відповів старець з перекошеним обличчям.

— А що тебе покалічило?

— Недоля та неволя.

— А чого ж ви їх не сідлаєте?

— Бджоли матки ждуть…

— Від ченців?

— І од ченців, коли в степу вивелись…

— Ой чи так? — кинув запорожець оком на ряди старців.

— А так!

— Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.

— А в степу, пане, чи не завелися шершні? І пролетіти бджолі тепер важко.

— Шершні, брате, тільки про людське око… а коли що… то й гайда!

— Ех, батьку, коли б твоє слово, — щедро обдарувавши всіх, Залізняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.

Увійшовши до храму, він підійшов до ченця, що продавав свічки. Той, побачивши полковника, зблід і опустив очі.

«Що це? — подумав Залізняк, придивляючись до зніяковілого ченця. — Гра уяви, нечувана подібність чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордість усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирі? Ні, ні, цього бути не може! Це помилка, неймовірна схожість… Проте чому ж чернець так страшенно зніяковів?»

Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залізняк вирішив зараз же з’ясувати свій сумнів. Натовп уже був відтіснив його від того підвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свічки, але Залізняк знову проштовхався до нього й промовив зовсім тихо:

— Отче! Даруй, але обличчя твоє так нагадує мені мого покійного друга, що не можу я заспокоїтися… Скажи мені, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцеві Найді, чи, може, ти воістину сам він, врятований від смерті божим чудом?

Почувши ці слова запорозького полковника, молодий чернець поблід ще дужче, якусь хвилину, здавалося, він вагався, не знаючи, що відповісти… Та ось опущені його повіки здригнулися, підвелися: на Залізняка глянули темні сумні очі молодого ченця, і серце в запорожця стислося від цього погляду.

— Ти впізнав мене, пане полковнику, — відповів чернець тихим голосом. — Я і є той самий запорожець, котрого називали в мирі Найдою.

Якби тепер чернець схотів навіть відмовитися від свого імені, то Залізняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.

Бурхлива радість сповнила його серце.

— Так це ти, любий, коханий мій, брате мій! — майже голосно скрикнув він, забуваючи, що кругом них товпляться люди, які почали вже звертати увагу на цю цікаву сцену. — Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надіти цю чорну рясу?

— Тут не місце, не час, пане полковнику… — з зусиллям відповів молодий чернець, але голос його затремтів і урвався.

— Та хоч одне слово… Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?

— Потім… потім, — уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залізнякові на юрбу прочан кругом.

Справді, їхня коротка розмова привернула до себе увагу людей.

Залізняк поспішив одійти набік, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонійні звуки, що врочисто розливалися по церкві, почувся шум від руху багатолюдного натовпу, який ставав навколішки… Залізняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душі. Несподівана зустріч з дорогим товаришем, котрого він давно вважав загиблим, перевернула нараз усі його думки і сповнила груди і радістю, і тривогою, і подивом.

Отже, цей блідий і суворий чернець і є той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвісти з Січі? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати своє палке серце під холодними складками чернечої ряси?

Яка таємниця ховається в його суворому й сумному погляді, раніше такому відважному, гордому й сміливому?

Залізняк задумався. Йому було відоме все життя Найди, і ніщо в цьому житті, здавалося, не могло провіщати такого сумного кінця. Він знав Найду майже з дитячих літ: запорожці, які брали участь в одному з гайдамацьких походів, знайшли десь цього хлопчика ще зовсім маленького й забрали з собою в Січ, де він став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик ріс, розвивався і виявляв усе більше й більше здібностей до військових наук і письма. Запорожці вирішили відправити його для вищої науки до Києво-Братської академії. Молодий запорожець звернув і в академії на себе увагу ректора своїм бистрим розумом і неабиякими здібностями; та душа його рвалася до рідного Запорожжя і військового життя. Дійшовши до філософії, юний Найда покинув академію і втік на Січ, де всією душею захопився військовими подвигами.

Усе Запорожжя, починаючи від кошового і кінчаючи останнім кашоваром, полюбило Найду, як рідного сина, і за його одвагу, і за його щиру козацьку душу, віддану вірі, батьківщині й товариству. Залізняк, бувши вже о тій порі курінним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, і молодий звитяжець незабаром прославився на всю Україну своїми блискучими подвигами — і в сутичках з татарами, і в таємних гайдамацьких наскоках на Польщу.

І несподівано цей герой, на якого покладалися такі горді надії, кидає все, відмовляється од світу й замикається за монастирською стіною?

Залізняк глянув у бік Найди.

Незважаючи на зовнішній спокій, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтіли, він раз у раз випускав то свічки, то гроші, які йому давали богомольці; на блідому обличчі його то спалахував, то згасав тривожний рум’янець. Здавалося, в цю хвилину він був так само далекий від молитви, як і Залізняк.

І звідки могла з’явитися в цьому палкому серці ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звідки?

Залізняк ще раз пробіг у думці всі відомі йому факти з життя Найди і не знайшов у них відповіді на своє запитання. Років зо два тому Найду було послано від Запорозького війська до Глухова, у гетьманську канцелярію, та в інші місця з листами до значної козацької старшини. Пробув він там місяців два і без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залізнякові, повернувся він трохи заклопотаний чи засмучений, але не більше. Потім він пішов з гайдамаками в Польщу, та там і пропав.

В одній сутичці з ляхами, коли перевага виявилась на боці поляків і гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товариші скрізь, але марно, і всі подумали, що Найду наздогнали ляхи і вбили. І нараз ця зустрічі

Залізняк почав з нетерпінням чекати закінчення служби. Чекав він недовго. Незабаром почувся голос ієромонаха, що промовляв слова останньої заамвонної молитви. Люди заворушилися; одні пішли до виходу, інші почали проштовхуватися вперед, щоб поцілувати хрест. Залізнякові довелося пустити в хід свої могутні плечі, щоб проштовхатися до дверей. Догнав він молодого ченця вже на паперті. Той, як видно, чекав його.

— Мені треба поговорити з тобою, друже мій коханий, зараз, негайно, — звернувся Залізняк до Найди, пильно дивлячись йому в обличчя.

— Радий бачити тебе, пане полковнику, — відповів чернець, потуплюючи очі.

— Але тільки поговорімо без свідків. Є в тебе окрема келія?

— Є, прошу пана полковника іти за мною.

Найда показав рукою на ряд довгих одноповерхових будинків з маленькими гратчастими вікнами, що тяглися по обидва боки монастирського двору, і сам пішов уперед; за ним рушив Залізняк, їм довелося пробиратися крізь густий натовп прочан, що заповнив весь монастирський двір.

Мовчки йшов Залізняк, поринувши в свої думки, як нараз дзвінкий голос почувся ззаду і примусив його зупинитися.

— Братику, братику! Дивись, онде знову той самий запорожець, що розмовляв з нами! — долинув до його слуху молодий жіночий голос. — Господи, який же він і гарний, і страшний!

Залізняк оглянувся й зустрівся з захопленим поглядом Прісі. Вони з братом стояли тут же, осторонь від інших прочан, і дивилися, як виходили люди з церкви.

На суворому обличчі Залізняка з’явилася ласкава усмішка.

— Страшний? — промовив він весело, підходячи до Прісі. — Ну, на ось тобі цю абищицю, щоб пам’ятала «страшного», — він зняв з свого пальця перстень і дав його дівчині, що так і зашарілася. — А тобі, парубче, — додав він, — я подарую, як заїду до вас, шаблю на ворогів і напасників наших. Кланяйтеся ж там од Залізняка, од Максима, панотцеві Хомі й своєму татові.

Сказавши це, він квапливо рушив за Найдою.

Підійшовши до довгої будівлі, молодий чернець відчинив низенькі надвірні двері, й Залізняк слідом за ним увійшов до невеликої напівтемної келії.

То була тісна, низька кімната з малесеньким гратчастим вікном і склепінчастою стелею. У кутку, праворуч від дверей, стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; біля віконця притулився такий же збитий з дощок стіл, на якому лежали дві-три книги в шкіряних товстих оправах і велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев’яних ослони доповнювали убогу обставу келії. Усе в ній було таке суворе і вбоге, таким холодом віяло від її білих оголених стін і від сірої кам’яної підлоги, що серце Залізнякові стислося при думці, що його юний товариш доброхіть ув’язнив себе в цій тісній домовині.

Схвильований, приголомшений, він мовчки спинився посеред келії. Чернець помітив, яке враження справило його житло на Залізняка.

— Сідай, пане полковнику, — промовив він, показуючи на ослін, — будь дорогим гостем, даруй тільки, що нічим мені тепер пригостити тебе, як бувало колись.

— Ех, яке там пригощання! — з сумом промовив Залізняк. — Дай обняти тебе щиро, міцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! — примовляв він, стискаючи Найду в обіймах і гаряче пригортаючи його до своїх могутніх грудей. — Подумай тільки, два роки тебе оплакувала вся Січ, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!..

— Знаю… але я не міг…

— Не міг? Ех, ех, отак діти про матір пам’ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу… в мене мозок горить… Я ж тебе, як рідного брата, люблю, та й усі, всі…

Слова Залізняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвітилася ясна радість, а обличчя зашарілося. Від глибокого хвилювання йому перехопило подих…

— Врятувався од ворогів і сховався в цій обителі, — промовив він з зусиллям.

— То ти, виходить, сховався тільки на час під цією чорною рясою від переслідування панів? — радісно запитав Залізняк.

Якусь хвилину Найда мовчав, потім підвів поволі голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залізняка.

— Ні, пане полковнику, я вирішив не скидати її відтепер ніколи. Залізняк мимохіть відсахнувся.

— О господи! — скрикнув він із щирим смутком. — До чого ж ти дожилася, нещасна Україно, коли найкращі сини твої цураються тебе й лишають на загибельї

— Не цураються й не лишають, батьку, — поквапно мовив Найда, — і за монастирською стіною можна послужити вітчизні й вірі…

— Ха-ха-ха! — злим сміхом перебив його Залізняк. — Жартуєш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собі, а не Україні! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всіх у під’яремних волів, заведуть силоміць в унію, знищать до-брочестя, поруйнують наші храми! Де прихилить голову тоді наш нещасний народ? Ні, ні, не так ти думав раніше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви!

Голос Залізняка зазвучав грізно й суворо.

— Воістину настав час, коли не тільки козаки, а й діти повинні оперезатися мечем і виступити на брань!

— Для чого, навіщо? — зітхнувши, запитав чернець.

— Навіщо? — перепитав Залізняк і подивився на Найду сповненим обурення поглядом. — Чи я одбіг розуму, чи твоє серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згуртуємося й не візьмемо в руки меча, то наша Україна загине навіки!

— Вона й так приречена на загибель, — тяжко зітхнув Найда. — Немає звідки ждати допомоги… остання надія згасла!

— Тим паче, тим паче повинні ми зібрати всі сили, щоб підтримати вітчизну, оборонити її од ворогів, не допустити до загибелі.

— Даремно! — з грудей Найди вирвалося вже не зітхання, а болісний стогін. — Даремно, пане полковнику, — сказав він знову похмуро, — не буде з того пива ніякого дива! Я сам раніше сподівався, сам вірив, а тепер бачу, що ніхто нам не допоможе, ні нам, ні Україні, ніщо не врятує нас!.. І самі ми нічого не вдіємо, і люд наш нещасний захлинеться у власній крові. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому… Що можуть зробити наші поодинокі гайдамацькі повстання?

— Які це повстання? — перебив його Залізняк. — Розправа з панами і з жидами — та й годі! І то тільки там, де заллють уже через край сала за шкуру.

— Ну, а іншого повстання вже тепер чекати даремно: знесиліли всі, збезлюднів край… козацтво винищене.

— Та й Польща ж здрібніла.

— Одна тільки надія була і в мене, та, мабуть, і в усіх, на Росію, але надія ця марна! — з смутком провадив далі Найда. — Коли мене посилав пан кошовий до козацької старшини і до гетьмана в Глухів, тоді я зрозумів усе й збагнув, що надії немає: Росія зв’язана з Польщею мирним договором, та там тепер і не на часі діла ці… а без неї й без Запорожжя не приведуть ні до чого гайдамацькі наскоки…

— То що ж, по-твоєму, — гнівно перебив його Залізняк, — скласти всім руки й дивитися, дожидатись, як покінчать ляхи з нашою вірою, і з волею, і з народом?

— З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шукає волі й визволення, а не буйних наскоків, коли ж немає на перемогу надії, коли прирік сам господь нас на загибель, треба скоритися його волі…

— Звідки ти знаєш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: він лихом тільки випробовує нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! — грізно мовив Залізняк. — І ганьба вічна тому, хто промовить його! Поки серце б’ється в грудях, поки очі дивляться на світ божий, не скориться козак ляхові. Ніколи! — він з силою вдарив себе в могутні груди й говорив далі гаряче й обурено: — Правда, тепер тяжко, та чи не гірший час був за славної пам’яті гетьмана Богдана, а пощастило ж йому підняти всю Україну й вирватись з лядської неволі!

— То був один час, пане полковнику, а тепер настав інший. То були ми і все Запорожжя підвладні одній Польщі, а тепер нас жменя, а Росія не почне з Польщею війни.

— Не треба їй і починати її! Упораємось і самі! Блаженної пам’яті цар Олексій не йшов на Польщу війною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексія, тоді він прийняв усю Україну під свою руку, то може таке бути й тепер…

— Була тоді, кажу знову, ціла Україна, а тепер тільки правий берег без Запорожжя, без лівобережних козаків…

— Була тоді й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер… тепер зосталося тільки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!

— Був тоді, пане полковнику, і гетьман Богдан, котрий зумів поєднати весь народ…

— Так, був гетьман, богом даний, а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого? Може, є голова, може, осяяв уже її господь святими думками, — голос Залізняка зазвучав якось особливо сильно й грізно, — може, жде вона тільки часу…

— Щоб пообрубували їй руки, — перебив його Найда.

— Якщо їх буде тільки дві, а якщо їх набереться сто тисяч, тоді…

— Не набереться! Без Запорожжя, без Росії не повстане весь народ, бо вже стомили його всі утиски-муки, вмерла вже й надія.

— Авжеж, якщо найкращі сини одійдуть од нього, залишать на смерть, на поталу, — гнівно промовив Залізняк, — а якщо всі з’єднаються, стануть, мов скеля, навколо одного прапора, тоді й кволі стануть міцні, й вівці перекинуться на левів, і в горлиць повиростають кігті… Ні! — Залізняк стукнув кулаком по столі з такою силою, що важкі його ніжки заскрипіли й похитнулися. — Ще поборемось з ляхами! Надія в нас, та не зарікаюся побачити й допомогу. А щодо Запорожжя, то сам відаєш, що серцем воно незмінне… А коли що… то на всяку ж криву дірку, — каже приказка, — знайдеться й кривий кілок. Якщо тільки це примусило тебе піти в монастир, ти повинен кинути його й повернутися зі мною на Січ! Живий бог і жива душа наша!

При останніх словах Залізняка якась сумна хмарка набігла на обличчя молодого ченця; тяжке придушене зітхання вирвалося з його грудей і завмерло в тиші, яка нараз закралася в сувору келію.

— Ні, пане полковнику, — промовив чернець після хвилинного мовчання, — прости мене сам і проси простити все наше славне товариство. Нехай борються ті, в кого є й сила, і надія, і віра, а я — мрець, умерла моя душа, і не людині воскресити її!

— Вона воскресне, воскресне, кажу тобі! — скрикнув Залізняк, підводячись з місця. — Ця темна келія, ці похмурі печери, пости й молитви заглушили в твоїй душі надію. Скинь тільки оцю страшну, чорну рясу, вирвись із цієї душної келії на світлий простір, дай війнути тобі в обличчя нашому вільному степовому вітру — і надія знову повернеться до тебе: вона є, кажу тобі. — Залізняк підійшов до Найди, нахилився до нього й заговорив: — Терпіння всюди вичерпалося; народ кругом — як порох, для бочки пороху досить і однієї іскри, іскра знайдеться… вона вже…

У цей час легенький стук перервав його слова. Залізняк одразу урвав свою мову й хутко відійшов до вікна.

Найда підвівся з місця й одчинив двері.

У келію зайшов молодий монастирський служка. Шанобливо вклонившись Залізнякові, він промовив звичайне вітання і сказав, що превелебний отець архімандрит печорський просить пана полковника до себе на трапезу, що з міста Києва прибули архімандрит Мотронинського монастиря і ясновельможний пан генеральний обозний Свічка з дочкою, що всі вже в трапезній і ждуть тільки пана полковника.

— Гаразд, — відповів Залізняк, глибоко переводячи подих. — Іду. А з тобою, друже мій, я не прощаюсь, — промовив він, обертаючись до Найди.

І нараз зупинився здивований, вражений раптовою зміною, що сталася в ньому. Молодий чернець стояв коло дверей білий як полотно, тримаючись за стіну рукою. Здавалося, коли б не ця підпора, він не зміг би встояти на ногах. Чорна ряса підіймалася на його грудях високо й поривчасто.

— Не прощаюся, — сказав знов Залізняк, опускаючи свою руку на плече Найди. — Побачимося ще раз і поговоримо про все.

Молодий чернець нічого не відповів, — здавалося, він навіть не чув цих слів. Залізняк глянув на нього, з сумнівом похитав головою і, взявши з столу свою шапку, вийшов слідом за служкою на монастирський двір.

Як тільки двері за ним зачинилися» глибокий, тяжкий стогін вирвався з грудей ченця, і, закривши обличчя руками, він знесилено сів на свій дерев’яний тапчан.

II

У просторому, але суворо чернечому помешканні настоятеля Печорського монастиря сиділи вже за столом, у трапезнім покої, запрошені гості. Мурований двоповерховий будинок, де були архімандритські покої, стояв осібно праворуч від Лаври, він притулився на схилі гори, що спускалася до Дніпра крутими терасами, порослими виноградниками та квітучими фруктовими деревами, і тонув у їхніх сріблисто-рожевих хвилях.

Архімандритська трапезна була невеликою кімнатою з неймовірно товстими стінами, в котрих вузькі, заокруглені згори вікна мали вигляд справжніх бійниць; стеля трапезної була склепінчаста, і з вершка її, де сходились кути, спускалася вниз люстра, або, точніше сказати, панікадило, весь східний куток покою займали ікони, в центрі їх вирізнявся великий образ Ісуса Христа в багряниці й терновому вінку, а обабіч його висіли зображення преподобних подвижників Антонія й Феодосія Печорських. Перед образами в кутку світилися три лампадки, а попереду стояв, поміж двома ставниками з зеленими восковими свічами, накритий чорним оксамитом аналой, взагалі весь цей куток нагадував невеликий іконостас. Вікна в трапезній були відчинені, в них заглядали розквітлі гілки вишень і груш, над якими роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат садів, що лився в вікна вкупі з ласкавим повітрям, пом’якшував той дух до ніжних пахощів.

На почесному місці, ближче до іконостаса, сидів у глибокому кріслі з високою спинкою сам ігумен печорський. Чорна камлотова ряса облягала його маленьке, худорляве тіло, на голові був підкапок, скуфійка, венеціанського Оксамиту, з вишитим срібним хрестом та адамовою головою й кістками під ним. Вся маленька постать отця ігумена майже ховалася в кріслі; пасмо сріблисто-білого волосся, що вибилося з-під скуфійки, така сама із жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими очима виказували його похилий вік. Цілковиту протилежність являв собою почесний гість, що сидів праворуч, — архімандрит Мотронинського монастиря отець Мельхіседек Значко-Яворський: огрядний, широкоплечий, високого росту, у чорній шовковій рясі і чорному високому з «крепи хінської» клобуці; з такою ж довгою пелериною, — він мав вигляд людини, повної життєвих сил і майже молодої: смугляве, з легким темним рум’янцем обличчя його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було сповнене мужньої козачої краси; чорні тонкі брови, що зрослися на переніссі, виявляли тверду, вперту волю ченця; з-під них іскрились енергією темні довгасті очі; ці зрослі брови й великий з горбиком ніс надавали деякої суворості його фізіономії, хоч ця суворість пом’якшувалась теплою, привабною усмішкою. Ліворуч від архімандрита сидів генеральний обозний в каптані з адамашки, — важкої шовкової з опуклими квітами матерії синього кольору, — підбитому білим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лисніло й сяяло задоволенням, на верхній тонкій губі його майже не росло нічого, чуприна, рідка, з сивиною, вже не нагадувала колишньої козацької зачіски. Обозний був дуже вгодований, ледве вміщався в кріслі, важко дихав і часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сиділа його єдина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою білістю шкіри й ніжним рум’янцем; обличчя її не можна було назвати бездоганно гарним, — риси його були трохи зім’яті, але темні брови дугою й карі вогнисті очі, відтінені довгими віями, надавали йому якоїсь оригінальної привабливої чарівності; особливо гарні були очі, — виразисті, великі, з поволокою, вони здавалися на сяючому білістю лобі ще більшими; кожен перед ними зупинявся, сп’янілий від захвату, і не міг без сердечного болю відірватися від тих очей.

Коло панни Дарини сидів Залізняк, а між ним і отцем Мельхіседеком примостився згорблений, в убогій полотняній рясі священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кіску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсім не було, — куйовдилося кілька жмутів волосся, а серед них вирізнялися чорні синяки чи струпи; у батюшки, замість правого ока, зяяла червона яма, та й їв він якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.

Обід був на середині. Горілка з солодкими закусками — варенням, медовими шишечками, імбиром у цукрі й іншими солодощами — вже була прибрана зі столу. На білосніжній скатертині з’явилися срібні тарілки з юшкою із миньків і стерляді, а замість пляшок з усякими горілками — шафрановою, деревіївкою, березівкою, полинівкою й перегінною на вишневих кісточках, — з’явилися сулії з мальвазією, ратафією та наливками й дзбани з медами та пивами місцевого чернечого виготовлення.

Пан обозний і пан Залізняк віддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.

Розмова після кожного нового заздоровного слова жвавішала, ставала все більше й більше невимушена і зразу ж із загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучі, животрепетні для всіх питання.

— Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? — звернувся отець Мельхі-седек до генерального обозного. — Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, і чи довідалися ви, пане мій, про те, як Російська держава на наше лихо дивиться, і чи не може найласкавіша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемінних одновірців, без вини відданих на поталу папістам і на винищення таке тяжке?

При словах архімандрита, які зачепили кожного за живе, всі змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зітхання, й присутні завмерли, чекаючи відповіді пана Свічки, але обозний мовчав; Мельхіседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слів архімандрита, поспішила перервати ніякову мовчанку й відповіла за батька:

— Ясновелебний отче, батько мій був у його ясної милості Воєйкова, і пан генерал був у нас!

— І що ж, вельможна панно? — перевів Мельхіседек погляд від панни до обозного.

— Що, превелебний отче? — скинув той очима, обдумавши, певно, відповідь. — Цариця вболіває серцем за своїх одновірців; всіх скривджених закликає до себе на лівобережні землі, на слобідські, і на донські степи, а в пресвітлої монархині вистачить на всіх вас і земель, і лісів, і угідь. Але оружною рукою на Польщу піти її державній милості не випадає — бо замоцований є Прутський мир, та й сусідні маєстати тому опір чинять.

— Ох, горе, горе! — тяжко зітхнув ігумен. — Доки, господи, одвертатимеш слух свій од зойків і стогону народного?

— Спасибі матінці цариці за ласку, — обізвався, помовчавши, Залізняк, — продовж їй, боже, віку! Та тільки ось у чому лихо, — з ласки її ніхто покористуватися не зможе: всі шляхи на лівий берег Дніпра затасовані, пани сторожу поставили по Дніпру… втікати не вільно, — хіба що птахом перелетиш, а кого на дорозі впіймають, то для спочинку й посадять на палю… а то ще й ліпше вигадають: пани на ці штуки мастаки! — Не так пани, як ті підпанки, ксьондзи та відступники уніати! — зауважив Мельхіседек. — А якою злобою та ненавистю переповнені їхні серця — і повірити важко! Звір лютий не шматує так здобичі своєї, як християни мучать братів своїх християн, — одбирають у православних все, здирають навіть останнє рам’я; наші храми палять або повертають на костьоли, святині оскверняють, і немає на латинів суду! Звіра жене голод, а ситість гамує його шаленство; гонителів же наших не вгамовує ніщо: ні благання наші, ні стогони, ні ріки гарячої крові — ковзаються, тонуть у ній жертви й викликають лише вящу лютість у ворогів наших, непогамовне алкання крові…

— Блаженні єсте, аще виженуть вас мене ради, — тихо, немов про себе, мовив ігумен, — бо узрять сонце правди, а гонителі од лютості своєї загинуть.

— Загинуть! — енергійно підтримав Залізняк. — А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!

— Ви, панове, — посміхнувся зверхньо пан обозний, — розбій повсякчас чините. Мало не півстоліття ллється у вас кров, і хто знає, може, це розбійникування й викликає лють з другого боку.

— Ясновельможний пане, — блиснув на нього Залізняк запаленілим поглядом, — не розбійники гайдамаки, а месники за хрест святий і за свою волю! Нападники, розбійники, саме розбійники, силоміць вдерлись у наш споконвічний край! Наші діди й прадіди були його володарями, а не ляхи! А спустошителі наші по-розбійницькому напали на нас, відняли в нас землі, добро, відняли волю… Нас повернули на під’яремний скот, на бидло і не дають навіть молитися нашому богові, як молилися наші батьки!

Обозний трохи зніяковів від палкого заперечення Залізняка і від тих фактів, які той виставив; але він не поділяв крайніх поглядів запорожця, а тому спробував хоч і несміливо, а таки обстояти свою думку.

— Я генеральне не решпектую звірства, і впорядкована держава ніколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всі, купно з поспільством, за панів себе вважаєте і без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете…

— Ех, пане обозний генеральний, — відповів з гіркотою і навіть з відтінком зневаги Залізняк, — взяв ти, твоя ясна мосць, гріх на душуі Поспільство не бидло, й не можна нарікати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не підставляє з ласкавою усмішкою спини під канчуки… Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженіє й підніме своїх мучителів на роги!

— Все сіє того у вас чиниться, що в Польщі немає ні ладу, ні влади… а тільки гуляє кулак…

— Ну, а якщо кулак — то хто кого? Проти гвалту — гвалт, проти ножа — ніж! Немає іншої ради!

— О tempora! Виходить, один одного ріж? При такому резоні чого ж вам і нарікати?

— Як же не нарікати? — захвилювався Залізняк, і в його голосі почувся страшний біль. — Та ми ж залили своєю кров’ю весь край і одбилися-таки — визволилися з лядської неволі, щоб приєднатися до своїх братів, стати під високу руку Москви, а нас віддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не різатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що півстоліття точиться різанина! Інакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхів! Майте на увазі, вельможний пане, що гайдамачить і шляхта.

— Ну, ну? — усміхнувся обозний.

— Їй-богу! Навіть чи не більше вона, аніж простий, під’яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всі, як наш брат, та й розбійничають, чинять наїзди на села інших панів і на їхні замки: ріжуть, палять і грабують не згірше найзапекліших гайдамаків!

— Воістину так, — підтвердив Мельхіседек, — а насильства уніатів… Ех, і язик прилипне до гортані!

— Чутки йдуть, святий отче, чував, — погодився обозний. — Тільки ось і губернатор, його превосходительна милость, в сих різких словах деяке перебільшення вбачає!

— Ні, мій таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! — зашарілась панна Дарина. — Я чула од багатьох, ще в Переяславі. Пам’ятаєте, посол був, — загорілась вона ще дужче від хвилювання, — та й тут, на хуторі… і каліки, і народ — всі в один голос… Хіба можна, таточку мій, не вірити?

— О велелюбна панно! — заговорив Мельхіседек зворушеним голосом. — Хай осінить твоє серце благодать божа і хай захистить тебе від напастей десниця його! Ось погляньте, превелебні й премилостиві панове, на сього мученика, отця ієрея. Оскаженілі уніати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителеві олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом і відрізали язика… Невже вам, маловірні, не досить цього свідчення?

Усі з жахом подивилися на священика. Його жалюгідний хворобливий вигляд збуджував і раніше в них співчуття, а мовчання пояснювалося затурканістю й ніяковістю, але тепер, при словах отця Мельхіседека, жах охопив усіх присутніх, а коли нещасний мученик, відкривши рота, видав жалісний звук, то жах перейшов у страшне обурення.

— Боже сил! — вигукнув отець ігумен. — Пощо убо іспитуєш народ твій? Панна затулила обличчя руками й заплакала…

— О, це жахливо, — прошепотів обозний, опустивши очі.

— Прокляття! — скрикнув Залізняк, з грюкотом відсунувши стільця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. — Даруйте мені, ясновелебні святі отці, мою запальність. Нелюдські муки, яких завдали цьому нещасному знавіснілі кати, крають моє серце… Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хіба можна сидіти спокійно в курені, склавши руки? Адже й туди долітають зойки матерів, сестер, крики дітей і стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замість нього камінь, щоб не кинутись на катів! Треба повиривати очі, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирів наших! Ох, отці святі, молільники за нас перед господом! Простіть мені хули мої у цьому місці святому, але горить в мені все, і я не можу бути спокійним.,

— Сину мій! — підвищив голос Мельхіседек. — В тобі волає любов до України та жаль до принижених і зневажених, і от вона, ця любов, запалила гнів у твоєму серці. Але глаголю тобі, гнів цей шляхетний і означає велич духу: хай же зійде на тебе ласка господня!

— І Христос вигнав вервієм осквернителів храму, — лагідно додав ігумен.

Залізняк устав і підійшов під благословення обох ігуменів.

Обозний почував себе трохи ніяково, його дочка, осушивши мимовільні сльози, тепер дивилася захоплено на Залізняка, і в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум’я.

— Чого ж, пане, — спитала вона в Залізняка, — ви мовчите й не допоможете в біді братам своїм, коли до вас долинають їхні стогони?

— Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворіші й суворіші… Ех, коли б нам розв’язали руки! Ми б — нібито од себе, свавільно…

Мельхіседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього нові думки.

— Справді, іншого й викруту немає! Нужда напосілася на козака, загризла його до смерті. Найкращі лицарі, цвіт Запорожжя, не витримують уже, тікають до чорногорців, до волохів, а то кидають шаблюки й міняють їх на чотки…

— Старі вже, — зауважив ігумен печорський.

— Ех, коли б старі, то було б і по закону, і за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, які щойно досягли слави… Ось і в вашої ясновелебності перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець…

— Юнак і в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхіседек.

— Не знаю, а тільки шкода: така втрата! — зітхнув Залізняк.

— Найда… Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос ігумен.

— Може, він, святий отче, інакше назвався тут, — отой, що свічкарем у головному храмі.

— А-а! Ось хто! — розвів руками ігумен. — Тільки здається мені, він ще не посвячений остаточно… А втім, треба довідатись.

— Ех, коли б, пане полковнику, у всіх запорожців було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхіседек.

— Аби тільки нам дозволили… — почав був Залізняк.

— Зрю душею, — натхненно промовив ігумен, — що ні благочестя, ні знедолений люд не загинуть і, аки фенікс, відродяться в славі.

— Я раджу вам, превелебний отче, — сказав обозний Мельхіседекові, — самим податися до Петербурга і там усе пояснити.

— Нехай збудеться по глаголу твоєму! — сказав Мельхіседек. — А я, грішний раб і служитель церкви, дерзаю!

— Амінь! — промовив отець ігумен і підвівся з крісла сотворити молитву. Обід кінчився, всі, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами і, хрестячись, промовили в думці за святим отцем слова зворушливої молитви.

Отець ігумен запросив гостей до сусіднього покою, а сам звернувся до обозного:

— Ваша милость цікавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.

— Мені ніяково турбувати вашу ясновелебність, — зам’явся обозний.

— О, пройтися в добрий час нешкідливо, — усміхнувся старий. І вони вийшли з трапезної; за ними пішов і покалічений священик.

Коли Мельхіседек, Залізняк і панна Дарина перейшли до сусіднього покою, то ігумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.

— То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Січі й бич невірних, пішов сюди, проміняв меч на чотки, надів на себе власяницю?

— Авжеж, превелебний отче, він тут ченцем, — заговорив Залізняк, — у мене серце мало не вискочило від радості, коли я його побачив живого, — ми ж його за мертвого вважали, — а потім, коли він мені сказав, що навіки розпрощався з мечем, то мене ще гірше охопив жаль і, мов кілок, пробила груди туга… Якщо й обителі почнуть одбирати в України її кращих синів, то де ж їй тоді шукати оборонців?

— Авжеж, авжеж… це так… — задумався архімандрит.

— Мені здалося, що превелебний ігумен сказав, нібито Найда ще не зовсім чернець… То, може, його ще можна відмовити, узнати причину, — зауважила панна.

— Так, мені треба його побачити, поговорити.

— Це найлегше зробити, — похопився прислужитись Залізняк. — Я звелю послушникові покликати його до вашої ясновелебної милості.

Залізняк розпорядився. Всі, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.

Та ось з’явився в дверях келар і доповів отцеві Мельхіседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.

Панна хутко обернулася й спинила свої здивовані очі на блідому, збентеженому обличчі ченця, який переступив поріг…

Підійшовши під благословення отця Мельхіседека, Найда відступив набік і мовчки зупинився коло дверей, потупивши очі.

Мельхіседек уважно подивився на Найду; суворе, енергійне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно приємне враження.

— Чого ж ти одійшов, сину мій? Сядь тут, коло нас, — звернувся він до нього привітно.

Чернець мовчки підійшов і сів на одному з ослонів; хоч він і не підводив очей, але відчував, що панна, яка була в келії, не одриває допитливого, пильного погляду від його обличчя, і від того якийсь дрож пробігав по тілі ченця, але він не виказував свого хвилювання.

— Пан полковник, — тим часом ласкаво провадив Мельхіседек, — так багато мені розповідав про тебе, про твою відданість святому нашому благочестю, про славні подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжі.

— Два роки тому, на Запорожжі? — перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця ігумена, і, не дочекавшись від нього відповіді, звернулася до Найди й промовила швидко: — Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий приїжджав до нас посланцем від запорозького коша?

— Так, ясновельможна панно, то був я, — спокійно відповів Найда й підвів голову.

— І ти… ти… після всього, що говорив тоді в нас, зважився піти в монастир? Але чому? Чому?

На щоках Дарини виступив гарячий рум’янець, вона раптом різко урвала свою мову й зупинила на обличчі молодого ченця запитливий, здивований погляд.

— Ага! — скрикнув Залізняк. — Дивує й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Україну, та ти бачила його раз чи двічі на своєму віку, а як же не дивуватися мені, як не вболівати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам із своєї волі пішов навіки в монастир? Ех, та й лицар же який був!.. Честь і слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б і не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!

І Залізняк захоплено почав розповідати про колишні подвиги Найди. З якоюсь тривожною цікавістю слухала панна Дарина Залізнякові слова; на щоках її то спалахував, то згасав рум’янець; кілька разів підводила вона на ченця очі, намагаючись прочитати на його обличчі причину цього не зрозумілого всім кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, між соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залізнякові слова не дійшли до слуху молодого ченця…

— І ось тепер, у таку хвилину, коли всім треба згуртуватися й повстати проти спільного ворога, — гаряче закінчив Залізняк, — наш найкращий орел сам накладає на себе пута! Надія всього Запорожжя кидає його, залишає все й замикається за монастирською стіною!

Залізняк сердито підвівся з місця й відійшов до гратчастого віконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.

— Сину мій! — неголосно промовив Мельхіседек, торкаючись рукою коліна Найди. — Якщо сіє не тяжко для душі твоєї… Повідай мені, що примусило тебе зректися світу і взяти на себе чернечий сан?

Щось болісне промайнуло в рисах молодого ченця.

— Стомився, превелебний отче ігумене, від світського життя… схотілося послужити богові, — відповів він коротко й сухо.

— Стомився! Не ти б казав це і не я б слухав! — скрикнув Залізняк, швидко обертаючись од вікна. — Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто?

Отець Мельхіседек спинив Залізняка поглядом.

— Сину мій, — заговорив він повчально, звертаючись до Найди, — пан полковник казав мені, що зневіра в майбутньому батьківщини привела тебе до монастиря, але пам’ятай — зневіра є найбільший гріх перед господом богом. Ми не сміємо впадати в розпач: розпач — зневіра, а віра в милосердя боже хай не оскудіває в нас до кінця днів наших. Путі господні невідомі: ми бачимо тільки путь наших злигоднів і бід, але не відаємо, до якого кінця він веде нас. — Голос Мельхіседека зазвучав гучно й владно. — І я вірую, і всі ми повинні вірувати в те, що не залишить нас господь навіки в руках католика. Ось їду я тепер до православної цариці, й вірую, і надіюся, що серце її прихилиться до наших страждань і що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер піклуватися тільки про спасіння своєї душі, треба думати про спасіння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в свої злохитрі сіті й уніат, і католик. Ти сказав, що схотів послужити богові? Повернися тоді в світ, бо в світі тепер ти послужиш більше господеві милосердному, ніж за монастирською стіною. Чернечий подвиг можна зберегти і в житті, а вмертвіння плоті залиш немічним старцям, нездатним до боротьби.

Залізняк з надією перевів погляд з обличчя отця ігумена на обличчя Найди.

— Правдиве твоє слово, превелебний отче ігумене, — стримано відповів Найда, — хто може служити господеві милосердному в світі — нехай трудиться в ньому;

але в життєвій боротьбі знесилюються не лише старі; і хто знесилів, нехай послужить богові хоч своєю вбитою душею…

— Ех, панно моя! — з прикрістю мовив Залізняк, звертаючись до Дарини. — А ти ще казала: «Чому мовчить Запорожжя?» Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращі його сини втрачають силу до боротьби!

Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже її хвилювала.

— Сину мій, — тим часом задумливо провадив далі отець Мельхіседек, — коли не обітниця, чи присяга, чи заповіт батьківський, а єдина лише втрата надії привела тебе в монастир, то паки реку тобі: повертайся в світ. Ти кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, — повернися туди і ти її обрящеш. Надія є; господь допоможе нам захистити свій храм від нападу уніатських і католицьких вовків, але треба з’єднати всі сили… Не личить тому, хто може підняти на своїх раменах пуд, підіймати гірчичне зерно. Більший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у світі… Подумай про це.

— Превелебний отче, я вже про все подумав і все вирішив, — твердо відповів Найда.

Залізняк хотів був щось заперечити, але отець Мельхіседек стримав його порухом руки.

— Зачекай, пане полковнику, — мовив він суворо, — якщо в монастир привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто знає, може, господь призначив його для свого духовного воїнства… Нехай буде його свята воля! — Отець ігумен звів очі до потемнілого образа, осяяного ’ лампадою, й підвівся з місця. — А тепер, пане полковнику, — звернувся він до Залізняка, — може, приділиш мені кілька хвилин для одної приватної розмови?

Залізняк квапливо встав і вийшов за отцем архімандритом з кімнати. Слідом за ними підвівся й Найда, зробивши рух у напрямі до дверей.

— Як, ти вже йдеш? — промовила Дарина, і тонкий рум’янець залив її обличчя. Найда зупинився:

— Ясновельможна панна має щось сказати мені?

— Так, маю… хочу… зостанься!..

Дарина збентежилась і замовкла.

Молодий чернець підійшов до гратчастого віконечка, що виходило в сад, і спинився.

Наставав ясний, прозорий і тихий весняний вечір… Крізь обсипані білим цвітом гілки яблунь і вишень просвічувало ніжне, з рожевим відтінком небо. За садом, що збігав з гори вниз, видно було на обрії синю смугу широко розлитого Дніпра.

У келії вже сутеніло, в кутку перед старовинним образом яскраво світилась велика лампада.

Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вікна. Його бліде обличчя, освітлене з одного боку сяйвом лапмади, вирізнялося надзвичайно рельєфно на тлі ніжного рожевувато-блакитного неба, яке видно було крізь розчинене вікно. Легенький подих вітру ледь ворушив темне хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-під чорної оксамитної шапочки. Він був напрочуд гарний у цю хвилину, тільки похмуро стиснуті брови надавали суворості його прекрасному обличчю.

З саду віяло ласкавим, теплим повітрям, напоєним пахощами квітучих дерев. Якась солодка, ніжна туга вливалася разом з ним у душу.

У келії було тихо, звідкись здалека-здалека, може, з берега Дніпра, долинали звуки сумної мелодійної пісні.

І чернець, і панна Дарина мовчали.

— Ти пам’ятаєш Переяслав? — промовила нарешті тихо Дарина, підводячи на молодого ченця лагідні, оксамитові свої очі, що заволоклися нараз якимось смутком.

— Пам’ятаю, ясновельможна панно.

— І твої суперечки з моїм батьком? І наші довгі розмови?

— Я не забував їх ніколи.

— Коли ти поїхав від нас, я довго згадувала тебе і твої слова… Щось невловне промайнуло на мить у погляді ченця.

— Спасибі за пам’ять, ясновельможна панно, — відповів він стримано, схиляючи голову. — Я так само не раз згадував тебе… Але скажи мені, яким побитом опинилися ви тут, у Києві? Адже панотець твій служив у Переяславськім полку.

— Тепер він уже виписався з полку й купив під Києвом хутірець. Ми оселилися тут назавжди.

— Під Києвом? Назавжди? — промовив якось занадто квапливо й тривожно чернець.

— Так, назавжди, — підтвердила Дарина. — Чого ж це тебе так дивує? Від цього запитання Дарини чернець трохи зніяковів, обличчя його ледь помітно зашарілось, і він мовчки потупив очі.

— Ми живемо тут уже більше як півроку, — говорила тим часом Дарина, — і були кілька разів у Печерах, тільки не знали, що ти тут. Господи! Та хіба могло кому на думку спасти, що ти підеш у монастир?

Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.

Молодий чернець не відповів і слова.

У келії знову запала мовчанка. Сумна, мелодійна пісня ледве чутно линула здалека. Ці ніжні звуки немов шепотіли про щось далеке, втрачене, безповоротне…

З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зітхання.

— Скажи мені, — заговорила вона знову, підводячи на ченця, що нерухомо стояв коло вікна із схрещеними на грудях руками, свій засмучений погляд. — Скажи мені, чому ти пішов у монастир? Ні, ні, стривай, — промовила вона квапливо, помітивши, що Найда хоче сказати щось, — ти говорив їм, що втомився од світського життя; та я не вірю цьому, не вірю! Згадай тільки свої палкі слова… Згадай свої надії…

— Я, панно, втратив у них віру… Переяслав убив їх і показав, що всі вони марні й безнадійні.

— Чим же Переяслав винен? Якщо батько і наша старшина були не згодні з тобою, то ти ж не з тих людей, котрі піддаються й зупиняються на півдорозі. Якесь горе, певно, підбило тебе. Скажи мені.

По обличчю ченця пробігла болісна судорога, він стиснув губи й обернувся до осяяної ікони, червонуватий відблиск вогненною лінією окреслив його профіль.

— Або ні, стривай, не треба… мовчи… не говори… — квапливо промовила Дарина, помітивши враження, яке справили її слова, — прости мене… прости мене! — додала вона зовсім тихо і теж потупила очі.

— Не тривож себе, ясновельможна панно, — відповів Найда лагідним, але сповненим туги голосом. — Що було — те відійшло і не повинно вертатися.

Дарина боязко притихла.

У келії знову запанувало мовчання. Пісні вже не було чути, вона відпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на обрії…

— Та що б з тобою не трапилось, — заговорила знову тихим голосом панна, — прошу тебе, не занапащуй себе… вернися до життя, втіху дасть тобі батьківщина…

— Ти так думаєш, панно? — промовив чернець з якимсь особливим виразом.

— Авжеж, авжеж, думаю, знаю..’, певна того! — скрикнула палко Дарина. — Вона підтримає тебе, вона відшкодує тобі всі втрати. Немає такого горя на світі, яке б не загоїла вона.

— Так, так, — повторив за нею Найда, — немає такого горя, яке не загоїла б вона, і я не залишу її й не перестану їй служити ціле життя своє…

— Але не постом і молитвою! Хай це чинять інші: старі, каліки, сліпі, криві й убогі! — перебила його палко Дарина. — Вернись до того, до чого покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебуваєш за цими стінами і не знаєш про ті страхіття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник і превелебний отець ігумен? — І Дарина палко почала розповідати Найді все, що почула від отця Мельхіседека й Залізняка. Від хвилювання обличчя її розпашілося яскравим рум’янцем, очі спалахнули — вся вона була само піднесення в цю хвилину.

Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи від неї свого погляду.

— Ти помиляєшся, панно, — промовив він, коли Дарина замовкла, — все це я знаю незгірше за них.

— І все-таки вирішив поховати себе навіки в цьому монастирі?

— Перш ніж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну ніч…

— Господи! — з щирою тугою скрикнула Дарина. — Та невже ж ніщо, ніщо не зможе вирвати тебе звідси й повернути до радості, до життя?

В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, — мимовільним рухом він подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало зірватися з його уст.

У цей час коло дверей почулися кроки.

В одну мить погляд ченця згас, губи його міцно стислися. Він ще ближче притулився до вікна, холодна тінь упала на його обличчя, і воно знову стало замкнуте й суворе.

Двері відчинилися, і в кімнату ввійшли отець Мельхіседек, а за ним і Залізняк.

— Ось що, сину мій, — промовив отець ігумен, підходячи до Найди. — Якщо ти вирішив непохитно присвятити себе богові, якщо душа твоя прагне християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у святому граді Києві, під захистом православної держави, все мирне, все спокійне, а там у нас у боротьбі з уніатами й католиками ти зможеш воістину послужити Христу. Я збираю собі сильне й світле духовне воїнство, чи хочеш ти стати в ряди його?

На блідому обличчі ченця виступив яскравий рум’янець.

— Превелебний отче ігумене, — відповів він, низько схиляючи голову, — за честь велику приймаю твою пропозицію, і якщо тільки його мосць, отець ігумен, дозволить мені…

— Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, здається, й він… — Мельхіседек оглянувся.

Справді, в кімнату входили отець ігумен і генеральний обозний.

— Не турбуйтеся ні про що, превелебний отче, — говорив обозний, нахиляючись до отця ігумена, — все передам панові губернаторові. Коли трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, — радий послужити, чим можу.

— Нехай благословить за сеє господь твою милость.

— Вашими святими молитвами, — низько схилив голову перед ігуменом обозний, і, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним обличчям, промовив голосно й жваво: — Ну, дочко, дякуй його превелебності за хліб, за сіль та за ласку і збирайся в дорогу.

— Ох, пане генеральний, — промовив отець ігумен, зітхнувши, — паки й паки кажу тобі, зостанься краще переночувати в нас: надворі темніє, дорога до Києва через ліс небезпечна… коли б не налякав хто панну!

— Го-го, — посміхнувся обозний, — та невже ж ото й нам гайдамаків лякатися? Коні в нас добрі, козаків доволі, та й дочка наша не з полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?

Але Дарина нічого не відповіла на ці жартівливі батькові слова; мовчки підійшла вона під благословення отця ігумена печорського й отця Мельхіседека й стала коло дверей, ждучи батька.

Генеральний обозний почав прощатися з усіма присутніми. Розпрощавшись з архімандритом печорським і Залізняком, він підійшов під благословення до отця Мельхіседека.

— Доброї путі і в ділах успіху, превелебний отче ігумене, — промовив він, нахиляючись до його руки. — Звичайно, тепер держава Російська не може виступити війною проти Польщі, але в майбутньому все може змінитися… «Толцитє і отверзеться вам», — сказано в святому письмі.

— Дерзаю, дерзаю! — зітхнувши, відповів Мельхіседек.

— А без дозволу не зважуйтесь ні на що, превелебний отче, щоб не вийшло з цього ще гіршого сум’яття. Прошу ж вашу милость навідати мене ще раз у моєму хуторі, — додав обозний, міняючи тон, — я постараюся приготувати листи до деяких моїх доброчинців, які проживають у столиці.

Мельхіседек ще раз подякував панові обозному за ласку. А той ще раз попрощався з усіма й вийшов у супроводі Дарини з кімнати.

Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вікна, вельможний пан і не помітив. Дарина також пройшла повз нього, не підводячи голови.

Слідом за обозним рушили з келії і всі інші, а разом з ними й Найда. Провівши шановного гостя до ганку свого дому, отець архімандрит ще раз попрощався з ним і, звернувшись до Найди, звелів йому провести вельможного пана до воріт.

Найда мовчки нахилив голову й пішов слідом за обозним та його дочкою.

За брамою лаврської вежі пана генерального обозного вже чекав його повіз. Як тільки вельможний показався в брамі, зразу ж до нього підкотив незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений шестериком вороних коней. На козлах сидів кучер з довгою пугою у руках, поруч з ним примостився козачок, а на передніх конях — машталір. Усі були одягнуті в білі сукняні жупани й кармазинові кунтуші, прикрашені золотим позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхівцях-козаках, що оточували карету й становили почет обозного.

Козачок миттю зіскочив з козел і відчинив перед вельможним паном дверці ридвана. Важко крекчучи і спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку, вліз в екіпаж пан генеральний обозний.

Дарина вже взялася була рукою за дверці ридвана, щоб ускочити в нього, але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки біля монастирської стіни, спинила на ньому довгий і сумний погляд…

— Гей, доню, чого ж ти баришся? — почувся з глибини колимаги нетерплячий голос.

Дарина тільки мовчки кивнула головою Найді й стала на підніжок.

Козачок зачинив дверці колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув довгою пугою, і кортеж рушив у дорогу.

Уже пишний повіз вельможного пана зник зовсім з-перед очей, а молодий чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду від легкої хмарки куряви, що зміїлася далеко по дорозі, освітленій останнім променем сонця…

III

Наприкінці другої третини XVIII століття Польща, як держава, судорожно билася в агонії, розтрачуючи в якійсь сліпій люті останні життєві сили. Після невдалої спроби Владислава IV приборкати свавілля магнатства, зміцнити королівську владу, піднести закон, створити третій стан і запровадити в державі правду й силу значення королів почало занепадати. Вже Ян-Казимир, єзуїтський послугач, не міг витримати боротьби ні з звитяжним козацтвом, ні з свавільною шляхтою, котра урізувала його владу на кожному кроці й сіяла розбрат у нещасній ойчизні, — вже він не міг витримати до кінця й, кинувши престол, утік з Речі Посполитої. Після Андрусівської угоди, за якою було приєднано більшу частину України до Росії, залишена під польською кормигою правобережна частина вже не могла так успішно боротися з свавіллям шляхти, як раніше. Щоправда, боротьба ця не припинялася, в ній брали участь, як і колись, і татари, але наслідком її були розорення і спустошення багатого, населеного краю і перетворення його на велику руїну. Запорожці не могли вже відкрито допомагати правобережцям у цій боротьбі; козацтво або гине в кривавих січах, або перебирається разом з селянами на лівий берег — так що наприкінці XVII століття воно майже зовсім зникає в польській Україні. З XVII століття об’єднаний релігійне шляхетський стан, не маючи в поневоленій країні серйозних суперників, поширює свою владу до цілковитої неповаги закону, до безмежного свавілля; йому тепер не треба вже ні королівської влади, ні посполитих рушень для охорони від внутрішніх ворогів своїх прав, а тому воно й прагне звести короля лише до ролі парадного фігуранта шляхетської пихи. Польська аристократія, довівши наприкінці століття своє самовладдя до безмежного деспотизму, з таким презирством і зневагою вже дивиться на своїх королів, що навіть цілком байдуже ставиться до настановлення їх російським урядом, немов зрікаючись свого головного споконвічного права. Така була доля театральних представників Речі Посполитої — Михайла Вишневенького, Августа II Саксонського й Станіслава Лещинського. В одному тільки польська шляхта дала своїм останнім королям цілковиту свободу: переслідувати православне духівництво і його паству, немов це переслідування було покликанням фанатизованої шляхти й символом існування Польського королівства.

Після остаточного відокремлення від Польщі Лівобережної України польський уряд починає сміливо й зухвало діяти проти православ’я в залишеній під його владою частині Південно-Руського краю: єпископії передаються уніатським владикам, а православним священикам не дозволяється навіть підтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духівництва відбирається все церковне майно, й воно прирікається на цілковиті злидні й отупіння: братства, ці колишні оплоти православ’я, позбавляються своїх споконвічних прав і підпорядковуються цілком місцевим владикам — уніатам… Усі нові постанови сейму і декрети короля, спрямовані на приниження руської ієрархії, звели зрештою особу священика до хлопа, навіть нижче—до позбавленого прав баніти. Губернатори й економи польських маєтків почали примушувати священиків працювати нарівні з селянами; та, прирівнюючи останніх до робочої худоби, дідичі все ж таки не дозволяли нікому чужому експлуатувати свою власність; що ж до схизматського священика, то вважалося, що він належить усім, і кожен католик міг мучити його, як йому заманеться… Нікому було за нього заступитися: селянство було пригноблене, міщани й купці — знедолені, пограбовані й майже зрівняні з хлопами. Чуже, німецьке магдебурзьке право, дароване польськими королями для піднесення міст і зміцнення третього стану, не дало бажаних наслідків: з одного боку — старости, присвоївши собі верховну владу, принижували самоврядування, з другого — державні й володільницькі побори знищували будь-яку можливість розвитку промислів і торгівлі, з третього — суворий цеховий лад, монополізувавши працю, убив внутрішнє змагання, допускаючи конкуренцію євреїв, які захопили врешті усе в свої руки.

Шляхетський стан, позбавивши прав усе інше населення Речі Посполитої, сам розкладається, втрачає благородні прагнення славних часів Августа-Сигізмунда, замінюючи їх вузькими, брудними егоїстичними цілями, шаленством фанатизму, як релігійного, так і станового. Єзуїти, прибравши до своїх рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високі традиції свободи совісті, любові до батьківщини й розвинули тільки одне прагнення — навернути всіх іновірців у лоно католицької церкви або стерти їх з лиця землі: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни, а став лише сліпим виконавцем велінь слуг Лойоли в ім’я величі папи.

Кілька магнатських родин, розділивши між собою територію Речі Посполитої, завели окремі держави в ойчизні, ворожі не лише центральній владі, але й одна одній. При такій сваволі, при ототожненні загальних державних інтересів з особистими інтересами шляхти, або, краще мовити, окремих шляхетських родів, при знищенні третього стану, при відсутності виконавчої влади й поліційних установ, при низькому рівні освіти, на якому тоді стояла шляхетська маса, цілком зрозуміло, що польський становий і релігійний фанатизм мусив зрештою дійти на Правобережній Україні до несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самі володарі й не заглядали в свої маєтності, а марнотратили життя то в Варшаві, то в Кракові, а то й за кордоном, доручаючи управління маєтками губернаторам, уповноважуючи їх необмеженою владою для визиску більших прибутків, то можна собі уявити, до яких страхіть був доведений під’яремний православний народ, а особливо духівництво. Православ’я й руське плем’я не занепали остаточно завдяки лише трьом причинам: стійкості селян, заступництву Росії й цілковитому розкладові шляхетського стану.

Ось у якому становищі перебувало суспільство й населення Правобережної України в епоху подій, які тут описуються.

Містечко Лисянка, що й нині є в Звенигородському повіті Київської губернії, в той час було оточене густими лісами. Заснували його ще за Сигізмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замків у мало заселеному краї; замки ці мали стати й оплотами від татарських наскоків, і центрами заселення безлюдного краю. Під крилом таких замків селилися міщани; кожний міщанин зобов’язувався мати добру рушницю, не менше двох фунтів пороху, шістдесяти куль і цілком підлягати комендантові. Володар, з свого боку, надавав оборонцям замку різні пільги й випрошував у короля для їхнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенців, і самотні маленькі фортеці, які повиростали в непрохідній глушині, незабаром обліплювались хатками, що тулилися коло підніжжя замку, на підзамчому; ці підзамкові висілки розросталися потім у містечка, обкопувалися теж невеликими валами й ставали іноді значними торговельними центрами.

Лисянка спершу належала родині Чермінських, а потім, у 1622 році, ввійшла до складу чигиринського староства за Даниловича, котрий обвів замок стінами, озброїв його, а також завів у підзамчому ярмарок. У цьому містечку за часів Даниловича народився й виріс Хмельницький, — за одними переказами — батько Богданів, Михайло, а за іншими — сам Богдан. У 1762 році на Лисянку, занесену в королівські добра, дістав привілей Ян Яблоновський.

Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожові вежі, розвів розкішні сади, загатив річки Тікич і Лисянку, побудував великі млини, розширив містечко й збільшив ярмарки, так що Лисянка одразу збагатіла й стала центром торгівлі; навкруги неї почали виростати хутори, села; дрімучі німі ліси, колишні притулки хижого звіра, сповнились гомоном і піснею народу.

Хоча з часів Дорошенка Лисянка й була двічі розгромлена й гетьманом, і татарами, але в половині XVIII століття, коли останні спалахи козацької боротьби згасли, замок Лисянка звівся з руїн у новій пишності, а містечко почало процвітати ще більше. На той час уже дідичі Яблоновські не жили в родових українських маєтках, а їх замінили уповноважені від них губернатори; вони були й представниками влади своїх патронів, і господарями їхніх маєтностей. В часи, які тут описуються, губернатором містечка Лисянки і всіх маєтків Олександра Яблоновського на Київщині був вельможний пан Андрій Кшемуський.

В часи губернаторства Кшемуського містечко Лисянка розрослося до городка, дістало магдебурзьке право й почало обирати своїх бурмистрів і войтів. З’явилися в містечку й православні церкви, й костьоли, й крамниці, і заїжджі двори, і шинки… Тільки міщанські подвір’я та хати почали з року в рік занепадати, і страшні злидні підкралися останнім часом під їхні стріхи: всілякі побори й видеркаси од двору, за куріння горілки й пива, за продаж напоїв, збори од мірки хліба, за в’їзд у містечко, за городи, за торгівлю й інше — геть розоряли міщан, нищили їхні промисли, а коли додати до цих поборів ще й натуральні повинності, котрі вони несли на замок, та фанатичне переслідування від губернаторів, бурграбів, економів, ксьондзів за православну віру, то буде зрозуміло, чому міщан одразу задушили упривілейовані конкуренти — євреї; ці конкуренти тепер почали оселятися в центрі містечка, тобто на торговому майдані, витісняючи міщан далі на околиці.

Замок, мов вовкулака, висмоктував з усієї йому підвладної людності і піт, і кров, жиріючи й збагачуючись за рахунок своїх покірних підданців; зате він красувався тепер і розкішшю, і суворою величчю. На вершині положистої невеликої гори, вкритої синіми хвилями лісів, що бігли вдалину, на широкій просіці височіли зігнуті колінами зубчасті високі мури замку з прорізаними в них бійницями і двома круглими вежами по краях; із-за цих стін підіймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрівля самого замку й дивилася слуховими вікнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло підніжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретів; до цього ставу збігав од замку по горі розкішний тінистий сад, примхливо помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами, статуями, квітниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений гарною високою кам’яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань, біля якої завжди стояли баркаси й розмальовані дуби для панських прогулянок.

Теперішній замок з усіма мурами й прибудовами стояв на новому замчищі, та й з кладки світлих, ще не закурених стін і з яскравості дахів і верхівок башт зразу було видно, що він побудований недавно. Праворуч від нього чорніли стіни зруйнованого замку, на місці якого стояла тепер грандіозна й похмура споруда кляштора базиліан, що його побудував для ордену той же Олександр Яблоновський. За ставом розкинулось містечко, тонучи на околицях у зелені садів і рудіючи гостроверхими дахами в центрі. Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим і вабило до себе привіллям. Ліворуч, за довгою греблею, що перетинала став, видно було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи прегарними переливами світлотіней; праворуч од ставу вигадливо звивалася й губилась у сивій зелені верб синя стрічка Тікича, а далеко на широкій хвилястій рівнині, серед яскравої зелені пишних лук і темних плям гайків та пасік, ряхтіли золотом і бронзою клаптики нив, ніби розкидані то там, то там аж до обрію розкішні, дорогі плахти… Авжеж, втішно було дивитися з баштової вишки на веселий, привільний, вбраний у пишні шати край навкруги замку, та ще втішніше було жити в тому замку; з ранку до вечора лунали там веселі вигуки й пісні, шумувала хмільна радість, не стихав нестримний сміх. Старий губернатор замку Андрій Кшемуський, що проживав там уже третій десяток років, збирав величезні прибутки з княжих маєтків, одсилав своєму патронові мізерну частку їх, а решту витрачав на бенкети для навколишньої шляхти, на безумні забаганки й нечувані витівки; правда, невичерпні багатства дозволяли йому всілякі надмірності, а збирати їх і приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дітей і на схилі віку взяло собі на виховання убогу племінницю, панну Теклю… Та приймачка — не рідна дитина, і піклування про неї не могло погамувати в старого Кшемуського егоїзму і якоїсь хворобливої жадоби бучних розваг. Дивувало те, що вельможний магнат, який славився широкою гостинністю, завжди був похмурий, не лише на самоті, але й на своїх гамірливих бенкетах, — подейкували, що колись давно його спіткало якесь горе, котре примусило і його самого, і дружину його Ядвігу, з роду Дембжицьких, передчасно посивіти; казали, що час лише осів іржею на серце пана Андрія, зробив його жорстоким, але не загоїв страшної рани і що від нестерпного болю він і шукав забуття в бенкетах безумних… А втім, можливо, поговір цей і не мав підстав, але губернатор справді був завжди понурий і нестриманий як у гніві, так і в своїх диких витівках, і цей шалений настрій проявлявся в нього раптовими пароксизмами. Пані Ядвіга користувалася такими нападами шаленства свого чоловіка й щоразу підбивала його на всілякі жорстокості, немов прагнучи комусь мстити.

В останні роки, внаслідок грізних втручань Росії у справи Речі Посполитої і заворушень придушеного й покріпаченого народу, навколишня шляхта почала частіше навідуватись до лисянського губернатора, радитися з ним про свої справи й гуляти в його неприступному замку на бучних бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстіж розчиняв для гостей свою браму і майже не відпускав їх од себе, маючи на увазі, на випадок раптової небезпеки, укомплектувати ними і своє надвірне військо, і гарнізон фортеці. Просторі покої замку ледве вміщали шляхетних гостей, що прибували сюди з своєю челяддю і навіть псами, менш значна шляхта знаходила притулок у стінах базиліанського монастиря, а дрібна розквартировувалася в містечку.

У залах замку й на дворищі його завжди було гамірно й людно, але сьогодні там стояв незвичайний тиск, а жвавий і гучний гамір зростав з кожною хвилиною. Сьогодні святкував вельможний пан Кшемуський заручини своєї небоги Теклі з Феліксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам губернатор Умані пан Младанович. Ця подія зібрала в стіни замку не тільки навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподіваним і найпочеснішим був староста канівський, відомий магнат Микола Потоцький, — приїзд його й викликав у Лисянці особливу метушню та хвилювання.

У великому замковому залі, прикрашеному портретами всього роду Яблоновських, княжими гербами й різноманітною зброєю, наближався до кінця парадний обід; серед радісного гамору й сміху вихоплювались вигуки: «Віват!», «Нєх жиє!» — в супроводі гарматних салютів… Хазяїн нарешті вийшов з-за столу і тим дав гостям своїм цілковиту свободу; але більшість їх, незважаючи на довгий обід та надмірну кількість випитого вина, й на думці ще не мала відриватись од келихів і залишати трапезний покій…

На широкій мармуровій терасі, з котрої вели напівкруглі сходи в сад, з’явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його, навислі й зрослі на переніссі сиві брови, налиті кров’ю очі, що поблискували недобрим вогнем, високий, порізаний зморшками лоб і низько опущені вуса — все це разом відбивало таку пиховитість і неприступну жалощам волю, що сам погляд цього пана навівав на кожного холод і примушував стрічного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав плебан базиліанів ксьондз Баєвський. Його довга, кощава постать у чорній сутані, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цілковитим контрастом до огрядності господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит, парчу, адамашок…

— То пан плебан одержав з Рима листа? — промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далі почату раніше розмову.

— Так, ясновельможний пане, — відповів фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, — од ясновелебного нунція.

— І що ж він пише?

— Про монастир, про деякі новини в Римі, про те, нарешті, що найсвятіший, непогрішний отець наш, довідавшись про благодіяння, якими осипає панська милость наших базиліан, та відданість його мосці єдиній, істинній католицькій вірі, возносить молитви про відпущення ясновельможному панові усіх гріхів вільних і невільних, уже содіяних і які ще мають бути содіяні, омиваючи панську душу від усякої скверни, — хай увійде очищена молитва найсвятішого в митарства і вознесеться з них білою голубицею до престолу Всевишнього.

— О, велику, радісну звістку приніс ти мені, отче! Вона єлеєм помастила рани душі моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями… Та чи гідний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров’ю, чи гідний я молитов найсвятішого папи? — промовив схвильованим і навіть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.

— Приниження паче гордості, — похитав головою плебан, — найсвятіший бачить і за тисячі миль наші душі й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братів його, а кров ворогів: бузувірів, схизматів, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залізо вогонь горнила. В насильстві іноді виявляється велика любов: ми караємо дітей своїх, люблячи їх і бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслідувало б осквернителів закону… Закону, скажу, людського, а як же не переслідувати осквернителів закону божого? І хто ж може бути більшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть наші найзапекліші вороги.

Співбесідники, розмовляючи, ввійшли в темну липову алею й сіли в затишній, схованій у густій ліщині альтанці. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовність його духовного наставника вичерпалась, він підвів очі д’горі, тяжко зітхнув і похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.

— Святий кардинал обіцяє ощасливити нас незабаром своїми одвідинами, —виждавши трохи, провадив далі плебан вкрадливим голосом. — Він привезе тоді ясновельможному панові й індульгенцію.

— Ох! — зітхнув знову Кшемуський і злегка вдарив себе тричі кулаком у груди. — Недостойний!.. Все це так, і кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врізується в нього з болем, викликає нові бурі, але не дає мені бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою мені немає, немає й забуття! Ні в запалі гніву, ні в жадобі помсти, ні в буйстві, ні в хмелю, ні навіть у молитві немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав мені Всевишній, і владу, і могутність, і багатство, тільки не дав мені щастя родинного, і в цьому я вбачаю караючу десницю…

— Боже! — скрикнув, піднісши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвідданішою католичкою, панею Ядвігою?

— Е, не про те мова, хоч і сама пані не вмиротворяє, а роз’ятрює.

— Розумію, вельможний жадав дітей…

— Не говори, отче, про дітей…

— Тобі, коханий мій пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама і Сару… А може, провидіння, заради твого ж добробуту, відхилило від тебе цю юдоль! В тебе, сину мій, лежить щось на серці чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повідай, вельможний, духовному отцеві своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобі цілюще забуття.

— Ні, не можу, та чи й не однаково? Була радість, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грішного Андрія… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?

— Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Річ Посполита, якій Всевишній дав високе призначення, поширила на всій своїй території католицьку віру, а потім понесла свою місію і в інші країни, запроваджуючи в усьому світі істинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землі доручена божественною десницею обраній поміж усіма народами Польщі і яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! — урочисто показав плебан пальцем д’горі. — Рим звертається до Речі Посполитої, тобто до вас, можновладців, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вітчизни. Непогрішимий рече, що зараз усе сильне, здатне володіти зброєю в схизматів уже знищене: руське схизматське панство давно вже відреклося від хлопської віри й припало до лона нашої церкви, міщанські братства, ці розбійничі гнізда, — викорінені, єретична ієрархія і попи знищені… і зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер ні з ким, а в боротьбі вдаватися до хитрощів, напівзаходів, — просто принизливо! Пора сміливо завдати рішучого й останнього удару цьому ненависному православ’ю!

— Авжеж, либонь, пора! — збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.

— Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, — усе жвавішав плебан, — схизматка Росія починає втручатися в наші справи і навіть насмілюється підносити голос до наказів і погроз!

— О Єзус-Марія! — з жахом мовив Кшемуський.

— Так, це попуск божий за нашу нерішучість, малодушність і зневагу до справ віри, ео ipso, до інтересів отчизни. Росія має єдиний привід для втручання — це турбота про своїх одновірців: цей привід і сусіднім нашим державам здається законним. Та коли б не було тут її одновірців — і приводу б не існувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскоріше і найрішучіше позбавитися цих одновірців. Усі попередні заходи — хитрощі Шумлянських і Жабокрицьких — тепер уже не потрібні, — та, правду кажучи, від них і тоді була невелика користь: віддали всі церковні маєтності і всю владу в руки уніатської ієрархії, та самі уніати небажані теж: це якийсь недозрілий, шкідливий плід — перехідний, кривий щабель, з якого легко й зірватися… Вони раніше, може, й були корисні, щоб одвести очі від істинної нашої мети, але далі їх Рим не потерпить… Та зараз не про них мова: поки що йдеться про схизматів, тепер здебільшого темних, диких. Ми й далі будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всі заходи, до яких вдається благородне лицарство, щоб навернути їх до істинної віри, виявляються безсилими: ці тварюки вперті й черстві серцем, мов звірі… А от через них імператриця докучає й вимагає в короля всіляких декретів і пільг для цих недовірків. То піднесіться ж духом, волелюбні, горді сини своєї славної вітчизни, вірні діти костьолу! Повстаньте і проти короля, і проти іноземних впливів та іменем найсвятішого папи оголосіть, що в Речі Посполитій може бути тільки одна віра — католицька!

— Та що нам круль? Давно вони в нас тільки парадні ляльки! Ні для кого з шляхти їхні постанови не мають значення! Тільки от біда: вигнати бидло легко, а як без нього обійтися?.. Де ми добудемо робочих рук?

— Пустий страх! По-перше, якщо під загрозою смерті наказати всім перейти в католицтво або хоч в унію і негайно взятися виконувати цю погрозу… принаймні поки що ніхто не стане на заваді — то повір, сину, хоч і які вперті твердолобі хлопи, а залізо й вогонь — переконливі… Знайдеться, звичайно, кілька одчайдушних п’яниць, таких, що й на палю сядуть, але більшість віддасть перевагу запропонованим пільгам.

— Але ж минуле дає інші приклади. Ми бачили, що нічим не можна було спокусити прокляте бидло.

— Минуле — не закон: тоді бидло мало підтримку в козацтві і в Запорожжі, а тепер цього нема! Та й заходів ми не вживали належних… А римська курія радить скористатися слушним моментом і одразу знищити схизму.

Очі в плебана блискотіли похмурим вогнем нещадної злоби й жорстокості, а голос його від збудження підвищився до різких крикливих нот:

— Так, знищити: церкви попалити, попів перевішати, непокірних селян повибивати, не пускаючи нікого за креси… Людей дасть і Волощина… там голодних — не злічити… Треба тільки діяти дружно, енергійно й нещадно, а все інше само прийде… Господь тоді воздвигне об’єднану духом Польщу й возвеличить її понад усі держави, а поборників об’єднання церкви вознесе в оселі горнії!..

— Так, це велика думка, навіяна небом, — запалився й Кшемуський, — треба, щоб вона заполонила всіх.

— Amen! — розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу і в сад подихати свіжим повітрям розгарячілі й спітнілі від непосильних трудів гості.

Губернатор уманський Младанович ішов похитуючись, його підтримував молодий хорунжий Фелікс Голембицький, наречений племінниці господаря панни Теклі. Младанович ще був не старий, хоч і дуже пом’ятий надмірностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткі штани, черевики, він мав при боці шпагу, а не шаблю: в його зовнішності й зачісці вже нічого не було старопольського, а скоріше помічалося намагання здаватись маркізом; губернатор носив гостру борідку й маленькі, підкручені тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фізіономія його була трохи комічна: товстий, кирпатий, з широкими ніздрями ніс у темно-червоних полисках, банькаті, олов’яного кольору, широко розставлені очі й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов він завжди сміявся.

Цілковитою протилежністю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбранні — рожевому атласному жупані й сріблисто-білому глазетовому кунтуші, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лівому боці брязкала кривуля.

Младанович ледве волік ноги й тер рукою спітнілий, розгарячілий лоб, похитуючи з боку на бік обважнілою від хмелю головою. Доплентавшись до першої гранітної лави, що стояла біля грота, він важко на неї опустився.

— Ху, важко, Феліксе, — віддихувався й пихкав, поводячи бровами, Младанович. — Вже не приймає стільки утроба, як колись… C’est la viellesse! Сто дяблів! Раніше легко випивав дзбан меду, а венгржину — без кінця-краю… і як з гуски вода! А тепер от… задихаюся!

Губернатор кілька разів перевів дух і знову заговорив:

— А добре годує колега… добре, донесхочу… Але, але, mon cher2, кухня в нього груба, не французька, та вишуканіша й тонша… А втім, в усьому тут видно розкіш, мені до смаку був кабан, начинений куріпками, і в кожній сюрприз на пам’ять… Такий тесть, та foi3, згодиться, і ти мені повинен дякувати.

— Спасибі, дядечку, — Голембицький поцілував у плече Младановича. — Тільки ця надмірна марнотратність не радує: адже всі оці маєтності не його, а становлять власність князів Яблоновських, то розсудливіше було б величезні прибутки від них складати до сховку, а не розтринькувати так нерозумно: адже коли б умер сьогодні його мосць, то завтра після нього зостанеться дуля!

— Ха-ха! Ось що тебе турбує! Але ти щодо цього можеш заспокоїтися: пан Кшемуський у великому фаворі в князя і напевне виклопоче для свого зятя в спадщину це ж саме губернаторство.

— Він і мені про це натякав.

— Отже, нема чого тобі й турбуватися… А тут гарно, краєвид чарівний, і ця в’юнка зелена річка, і озеро, і все. Повітря запахуще, — чуєш дух сіна? А добру збудував він фортецю — не гірша за мою уманську: дивись, який глибокий рів за мурами, а далі земляні окопи й на них дубовий подвійний частокіл… Досконале! Треба буде і в Умані так зробити.

— Зайві витрати, — знизав плечима Голембицький, — Умань і без того неприступна…

— Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечності… Нехай план спише мій Гонта. A propos, де він?.. В трапезній його теж не було…

— Та, мабуть, запросили в офіціни… де замкова команда…

— Однак це прикро: він у мене — права рука… Я привіз його… Нарешті, він фаворит мого патрона Силезія Потоцького…

— А все ж таки схизмат… із хлопів…

— Гонта — не слуга, не простий хлоп, — загарячкував Младанович, — він тепер нобілітований, шляхтич і едукований… це голова!..

— Вельможний до нього занадто прихильний… щоб не пошкодував потім…

— Ну, облишмо, — обірвав Младанович і, помітивши в гроті мармурову статую, почав до неї придивлятися. — Ось дивися, який мармур у гроті… Здається, втікаюча дріада, — заговорив він грайливо. — Тьху ти! Яка краса!.. Які чарівні деталі! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п’єдесталі? Хе-хе, і морозом, і жаром обсипало б? Га?

— Але, коханий дядечку…

— Ревнуєш? Го-го! Ні, ти тільки уяви… замість холодного мармуру — рожеве, ароматне тіло… A, sacrebleux! Грім і блискавка! Але я тобі раджу, mon cher, бути в подружньому житті ліберальним і вільнолюбним… Шлюб нам потрібен тільки для зв’язків, для збільшення маєтностей, а для радощів життя — він отрута: це хробак, який підточує всі наші втіхи… а життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тільки зовнішніх конвенансів і поза пристойним родинним вогнищем треба завести свій вільний, широкий парадиз, якого й вимагає справжня шляхетська порода: наш лицарський дух жде вільного простору й величі…

— Я, власне, не старовір, — посміхнувся Голембицький, — і визнаю, що шлюб установлено заради інтересів роду, а кохання — заради інтересів серця і що їх сполучати нелегко… Але я здивувався, що високошановний пан, маючи…

— Дітей, — перебив Младанович, — і додам ще: прекрасних дітей… особливо дочку… і розумну, й красуню, й чарівницю! Але, хай поб’є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах… саме в насолодах, і мудрий тільки той, хто зуміє різноманітити їх, витончувати: все для цього і все в цьому.

— Віддаватися насолодам можна тільки тоді, коли людина перебуває в цілковитій безпеці і коли над її головою не висить біда…

— А що ж висить над моєю головою?

— Поки що нічого, але навкруги збираються хмари, і може вдарити гроза. По-перше, щось затівають бестії хлопи: мовчать, але дивляться вовками… По-друге, знову починають прориватися кляті гайдамаки…

— Стонадцять дяблів і відьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, — вішати, на палю садовити, топити, шкварити… Що вони тепер можуть? Плюнув, розтер, та й годі!

— Ясновельможний помиляється, якщо так легко на це дивиться, — серйозно зауважив хорунжий, — погань то погань, але цю погань підтримує й наставляє київська схизматська ієрархія, а Москва… вона, можливо, про людське око й стримує запорожців, але таємно… ого-го! Адже вона, наш ворог, не тільки заступається за своїх нібито одновірців, але й велить Понятовському потурати їм… Ну, звичайно, він «падам до ніг»!

— Грім і блискавка! Той Понятовський ось де в мене сидить! — ударив себе кілька разів по потилиці Младанович.

— Та й у всіх! Це ж ганьба! Ми, вільна, гонорова шляхта, і в якійсь підлеглості, когось повинні слухатися!

— Oui, oui! Обурливо!

— От багато хто з благородного лицарства й повстав проти такого становища й утворили конфедерації, щоб протидіяти московському шпигунові, зрадникові! І протидіяти не тільки йому, а й усьому впливу схизматської Росії.

— Браво! Браво! Це мені подобається… Це мені нагадує стару Польщу… Я сам ладен прилучитися до конфедератів.

— Пречудове!.. Головне — конфедерація від нас недалеко, в Барі. Я член її… Ясновельможний пан буде щонайповажнішим…

— Радий, радий і клопотатимусь за Пулавського…

У цей час до співрозмовників підійшло кілька гостей; виявилося, що й вони провадили жваву бесіду на ту ж саму тему; але серед них знайшовся один, який зовсім розходився з думкою більшості: його слова й викликали гарячі заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.

— Задушили, задушили поспільство цілком! — кричало кілька голосів.

— Ні, панове, не задушили ви поспільство, воно тільки затаїло злість, а нас, шляхту, ненавидить до глибини душі.

— Ха, — обізвався один шляхтич зневажливо, — а панові дуже потрібна любов того бидла? Пан, може, хоче обніматися й цілуватися з тими схизматами?

Весь гурт дружно зареготав, але суперечник не збентежився від цього брутального глузування, а дивився на всіх ясно, спокійно, навіть з поблажливою усмішкою, що грала на його великих, м’яко окреслених губах. Хоч він був і негарний, худорлявий і непоказний, але прекрасно розвинена його голова, з благородно окресленим чолом і розумними, трохи короткозорими очима, справляла симпатичне враження і свідчила, що ця людина сповнена внутрішньої, прихованої сили. То був молодий учений, шляхтич Левандовський, що оселився недавно в своєму родовому хуторі поблизу Лисянки.

— Не святкуйте, панове, перемоги і не дивіться так легко на тривожний, близький до кризи час, — провадив він серйозно, не звертаючи уваги на безтурботний, веселий, підігрітий алкоголем настрій своїх слухачів. — Ненависть люду, який стогне під несправедливим гнітом ваших економів, отаманів і різних жондців, може за першої-ліпшої нагоди проявитися таким вибухом помсти, який захитає всю вашу видиму могутність і вжахне світ…

— Вітаю пана Левандовського! — зухвало кинув у вічі шляхтичеві один з його опонентів. — Якщо пан боїться цієї погані, то йому слід усе пробачити: хто боїться, тому в очах двоїться!

— А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? — зауважив другий.

— Можливо, — підхопив третій, — звідси й пророкування.

— Протестуюсь! — крикнув Левандовський.

Усі загаласували.

— Та нам тепер не страшні, — кричав перший опонент, — не тільки хлопи, а й круль, і сейм, і сам диявол!

— Ми самі тепер крулі! — крикнуло кілька шляхтичів, дзенькнувши острогами й брязнувши шаблями.

— По-перше, панове, ви не крулі, — перечекавши, поки затих галас, заговорив знову Левандовський, — а тільки служите в командах у крулів, а, по-друге, саме в цьому й безсилля Речі Посполитої, що олігархія захопила владу в свої руки, знищила значення закону, сейму й державної влади; можновладці розбили славну й сильну колись Польщу на кілька ворожих поміж собою таборів і взяли собі на розум, що їхні дрібні особисті інтересики та свавілля й становлять усю суть Речі Посполитої.

— Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентів пан? — з погрозою обступила Левандовського група опонентів.

— Панове лицарство! — палко мовив, піднісши руки, Младанович і підійшов з своїм хорунжим до товариства. — Я бував у Франції, в Парижі і всілякі диспути чував, там вони скрізь провадяться безборонне. Це дуже корисно для розуму, але не повинно викликати розлюченості… Це, так би мовити, лицарський турнір слова… а на турнірах, шановне панство, переможця прикрашають вінком.

— Але, ясновельможний, — вже стриманіше загомоніли деякі голоси, — цей пан ображає нас і Річ Посполиту своїми словами…

— Нікого я, панове, не маю наміру ображати, — підніс голос Левандовський. — Я кажу щиро і кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжній, а не фанатичний… Я був недавно за кордоном і зустрічався з видатними особами сусідніх держав: усі ці моцарства — й Австрія, й Пруссія, й Московія — дивляться на Польщу, як на вмираючу від внутрішнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московія заступається за єретиків, своїх одновірців, та німці, повірте, ще більші наші вороги: вони до часу не втручатимуться в наші чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданість нашого вельможного панства…

— Ого! Одначе! — почулося кілька роздратованих голосів.

— Занадто сміливо, — зауважив і Младанович.

— Я ще раз кажу — розгнузданість, — підкреслив Левандовський, — бо всі багатства й прибутки країни відібрані в Речі Посполитої і перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулівські бенкети, на безумні забаганки та на дикі забави; держава ж позбавлена прав і знесилена. Хіба при такому стані речей може Річ Посполита дати відсіч зовнішньому ворогові?

Під час цієї останньої тиради непомітно підійшов до гурту суперечників господар замку і став з подивом прислухатися до мови свого підвладного шляхтича.

— Що вона має для самозахисту? — тим часом провадив далі Левандовський. — Ні влади, ні грошей, ні війська!

— Помиляєшся, пане! — різко перервав його хорунжий Младановича. — Є у Речі Посполитої оборонці, ті оборонці — ми, благородне лицарство, найкраще в світі військо: ніхто ще з нас не розучився орудувати списом і шаблею, ніхто з нас не дозволяв ще нікому наступити собі на ногу… і ось ми утворюємо конфедерації проти Москви за шляхетську вольність!

— Бравої Віват! От справжній патріотизм! Єще Польска нє згінела! — вибухнули захоплені вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.

— Спасибі, мій майбутній зятю, — несподівано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, підійшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. — Старопольське серце в пана, а душею, видно, він справжній католик. Але мені сподобалась і смілива мова пана, — кинув він крижаний погляд на зніяковілого Левандовського. — Як бога кохам — це сміливо й оригінальне; звичайно, пан із-за кордону вивіз свої переконання, але це цікаво… А я, здається, знаю пана, — придивлявся до нього, хижо примруживши очі, Кшемуський. — Ми часто зустрічалися…

— Так, я мав честь кілька разів бути присутнім на його мосці полюваннях, і вельможний пан звернув увагу на мій хутір, милувався ним…

— А, пам’ятаю, пам’ятаю… пречудовий куточок, сад, долина, став, млини… Так, так… Хотів був ще заїхати, але молода дружина в пана була хвора.

— Цілковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матір’ю, і тому я позбавлений був утіхи й честі…

— Ми пана винагородимо і завтра ж у нього будемо… Мені хочеться ближче з паном зійтися, але я не пригадую, де цей хутір, то пан сам нас проведе…

— Я попрошу в такому разі дозволу поїхати раніше й попередити дружину.

— Не відпущу, — зловтішне посміхнувся Кшемуський, — ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все візьмемо з собою…

Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський підійшов до Младановича, і гості шанобливо відійшли, щоб дати можливість губернаторам поговорити наодинці.

Левандовський кинув гамірливий гурт і заглибився в одну з темних алей; серце його щеміло від образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне відчуття рабства, що в грудях його билося тільки одне бажання: піти звідси, нікого не бачити й ніколи сюди не повертатися.

На перехресті він здибав незнайомого у багатому козачому вбранні, з золотою китицею на правому плечі, що свідчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, і від усієї постаті його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, він не був позбавлений грації і плавності рухів.

Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастів і належало до числа тих фізіономій, які, раз потрапивши на очі, не забуваються вже ніколи.

Довгастий овал його обличчя був гарний, але до підборіддя надто звужений, правильність ліній порушував лоб: білий, дуже розвинений, немов мармуровий, він здавався від підголеної чуприни ще більшим, засмаглі, вкриті густим рум’янцем щоки вилискували бронзою. Чорні мигдалеподібні очі незнайомого поставлені були трохи зашироко, але оскільки вони були дуже великі, то ця вада лишалася непомітною, чому сприяли ще брови, темні, тонкі, сміливо підняті вгору біля скронь і опущені коло перенісся. З-під цих брів погляд незнайомого здавався пильним і гострим; тонкий з горбиком ніс надавав демонічного виразу всьому обличчю, а втім, його пом’якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового відкритися для веселого сміху, показуючи при цьому два ряди міцних білих зубів.

З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом і хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергією, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом’якшувалось, і в грізному обличчі козака можна було побачити таку одверту доброзичливість, що перше враження змінювалося довірливою, сердечною прихильністю.

Сотник, побачивши Левандовського, швидко підійшов до нього.

— Дозволь, шановний пане, привітати тебе, — заговорив козак по-польськи звучним і дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидві руки. — Шановний пане, — підкреслив він, — присягаюся богом, що я вперше в житті промовляю з таким благоговінням це привітання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув сміливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтіло в грудях від подиву й захвату, я мало не кинувся панові на шию, але придворний звичай та обережність стримали мій запал.

— Я дуже радий… — Левандовський стиснув простягнуті сотникові руки і весь почервонів від задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше співзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсім отруїли єзуїти, вони ніби й співчувають правді, але співчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…

— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав співрозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помітив, як у тутешнього господаря люто горіли очі, коли він підслухував… Раджу панові остерігатися…

— В мене одна думка — втекти… хоч і шкода рідного гнізда, та що зробиш! А бути байдужим спостерігачем огидного насильства — тяжко.

— І підло! — додав, насупившись, козак, і в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довірливий і одвертий… Я не хочу зловживати щирістю панської душі і вводити його в оману: адже я хоч і нобілітований тепер, але не католик, а схизмат, — підкреслив сотник.

— О? Але це мене аж ніяк не бентежить, а ще збільшує прихильність до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такій мірі фанатики, як наші.

— Навіть зовсім не фанатики, пане; ніколи нам і на думку не спадало силоміць перехрещувати в свою віру татарина, турка… Ми тільки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…

— Либонь, так, і тут пролягає глибока прірва між нашою шляхтою й козацтвом: і ваші, і наші прагнуть свободи; але ваші шукають її для себе, не позбавляючи свободи інших, а наші хотіли б увесь світ обернути на своїх челядників і рабів, залишивши тільки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавілля…

— Пане мій, друже мій! Даруй сміливість, — палко промовив схвильований співрозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства поділяла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрінемося… Про шановного пана я розпитав — і все знаю… А сам я — сотник уманської козачої корогви Іван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика із схизматом буде запорукою бажаної братерської любові… — І він, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.

Вечоріло. Багрець заходу пригасав, змінюючись на ніжніші тони. М’які сутінки серпанком лягали на сад. З замку виходили нові групи пишних лицарів і дам: строкаті гуртки розсипались по галявині й тонули в темних просіках алей.

Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, ішла під руку з дочкою Младановича Веронікою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цією парою, йшла якась, видно, багата й манірна панна.

— Ах, ви помітили, як цей страшний Потоцький, староста канівський, на нас дивився? Я ледве всиділа на місці: він просто пік мене поглядом… А про нього ж розповідають жахливі речі…

— То кажуть про простих дівчат, — обізвалася Текля, — і хоч він і староста, але не насмілиться щось подібне вчинити із значною шляхтянкою — це неймовірно!..

— Одначе цей Миколай Потоцький, — зауважила Вероніка, — справді безчинствує й доходить до злочинів, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Він нікого не милує, якщо треба — вінчається живосилом, а на другий день зашиває жінку в мішок і кидає її з кручі просто в Дніпро…

— Ах! — завищала панна. — Я туди не піду, — і відсахнулась, коли панни ввійшли до темної алеї.

— Чого панна боїться? — засміялася Текля. — Потоцький же в замку, а не за кущами.

— Але там може бути в засідці його посіпака… а то і який-небудь гайдамака!

— Гайдамака? У нас гайдамака? — сплеснула руками Текля. — Та їх скрізь уже перевішали, а в нас, у мого батька, й поготів, їх і за гроші тут не знайдеш!

— Не кажи так, люба, — мовила поважно Вероніка, — у нас, в Умані, одержано недобрі вісті — народ починає хвилюватися і про щось усе змовляється по лісах та ярах, і з Києва засилають бунтівників, звідти обіцяють їм підтримку…

— Ну, то байка! — махнула рукою Текля. — Це бидло, ця голота нещадима й писнути тепер не посміє!

— Коли б воно так було! — відповіла на це манірна панна, сполохано озираючись кругом і поспішаючи назад до майданчика, де починали спалахувати різноколірні ліхтарі. — От у нас, на Брацлавщині, уже з’явилися знову гайдамаки, спалили два фільварки, настрахали всіх навкруги звірствами і втекли від команд. Там у нас без охорони небезпечно їздити навіть і вдень, хоч і близько.

— А я не боюсь на човні кататися сама з хлопом… У нас тут є відважний такий, Петро…

До панн підійшов гурт молодих елегантних гусарів та уланів на чолі з нареченим Теклі хорунжим.

— А, нарешті-таки, — вигукнув він з пафосом, — фортуна зглянулась і показала мені нитку Аріадни, яка й привела мене знову до мого щастя.

— Але лицаря, — кокетливо відповіла Текля, — мабуть, та нитка водила й до інших утіх: ми були в небезпеці, а наш оборонець усе по якомусь лабіринті блукав…

— Що таке, панно? — сполохався хорунжий.

— Яка небезпека? Де? — забрязкали шаблями його товариші.

— Там гайдамаки! — показала на темну алею Текля й розреготалася.

— Це жарт, — заспокоїла молодь юна Младанович, — але ось панна каже, — і це правда, — що на Поділлі з’явилися гайдамаки і що серед поспільства помітний неспокій…

— А ось ми цей неспокій вгамуємо скоро! — запально вигукнув Голембицький. — Це буде перше діло конфедератів: повиривати останнє пір’я з крил у хлопства й налякати його так, щоб воно й тіні своєї боялося.

— Добра думка, — підтримали його товариші.

Тим часом весь сад уже був освітлений і очам відкрилося чарівне видовище:

на всіх деревах уздовж алей були порозвішувані різноколірні ліхтарики, й здавалося, що зоряне небо впало й розсипалося по саду зірочками; та особливо чарівним був став, залитий кривавим відблиском запалених на березі смоляних бочок: наче розтоплений чавун, він світився й вихоплював з темряви блідо-рожеві обриси містечка, розкинутого на протилежному боці.

— Чудово! — милувався цією картиною Потоцький, стоячи з господарем замку край майданчика, звідки вже починався крутий спуск гори. — Хвалю… У пана добродія багато смаку… Сюди б іще німф: під зоряним небом і при такому освітленні вони були б пречарівні…

— Будуть, ваша ясновельможність, — з догідливою усмішкою шанобливо схилив голову губернатор. — Його мосць староста — улюбленець Кіприди, то вона повинна потішити його душу прекрасним.

— О? Коли так, то гостинність панська мене полонить цілком, — примружив очі Потоцький, — і я, чого доброго, покину свій Канів і оселюся в пана…

— Був би невимовне щасливий, — схрестив на грудях руки Кшемуський.

— Хе-хе! Я набридну… Але панська привітність і гостинність безмежні… і я неодмінно напишу моєму приятелеві князеві Олександрові про надзвичайну гречність пана и попрошу в нього дозволу переселитися… — Потоцький лукаво глянув на губернатора й провадив весело: — Ні, без жартів, і замок, і сад, і природа тут чарівні… В мене, правда, ширше… і грандіозніше… Дніпро, звичайно, посперечається з цією калюжею, одначе й тут принадно. Ось і містечко гарно вирізьблюється з темряви; шкода тільки, що не дуже виразно — якби з тилу сильний вогонь, — він ефектно б осяяв і костьол, і магістрат, і всі високі будівлі.

— А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.

— Що пан надумав? Містечко палити?

— Воронь боже! У мене там по той бік хлопського селища складені величезні ожереди соломи, то я ними й освітлю містечко.

— Але від ожередів можуть зайнятися й хати.

— Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потім уже і їхні хліви.

— Ну, коли так, то й прекрасно…

Кшемуський поспішив віддати потрібні розпорядження. Пан підчаший, найближча в інтимних справах особа, доповів між іншим губернатору, що дівчини, попової вихованки, першої, на його думку, красуні в містечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справді кудись відлучилася, але що він неодмінно її розшукає.

— Та й припровадиш у замок… Ну, хоч би за покоївку до панни Теклі абощо.

— Слухаю, ясновельможний пане!

— Неодмінно, — додав губернатор і почав щось таємниче шепотіти своєму довіреному.

А той тільки все вклонявся та казав:

— Слухаю, все буде зроблено.

Тим часом дами, ждучи процесії, посідали на терасі, а чоловіки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похід, вихоплений, як висловлювався господар, із садів Магомета.

В альтанці, що була в центрі широкого майданчика, розмістився оркестр; тільки-но господиня махнула рукою, він гримнув урочистий полонез, — ту ж мить спалахнули потішні вогні, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами і кущі, і дерева, і гостей, які вп’яли пожадливі погляди в широку просіку, що вела до альтанки.

Але процесія не з’являлася: ждали господаря. Пані Ядвіга була роздратована його відсутністю, нетерпіння гостей зростало.

Нарешті Кшемуська, довідавшись, що чоловік її в якихось справах подався на дворище замку, обурилась і поспішила туди.

Губернатор, віддавши останні розпорядження, пішов був назад до гостей, але тут його перестріла дружина.

— Ти збожеволів чи що? — накинулась вона одразу на чоловіка. — Залишив вельможного гостя… затримуєш процесію…

— Давав розпорядження, моя сувора пані, відносно цієї самої процесії, а тепер ходімо: все буде гаразд…

У цей час підійшов до нього маршалок і доповів, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.

— Турбувати мене такими дурницями! — гнівно гримнув Кшемуський.

— Провчити б слід… — додала пані.

— Падам до нуг, — пробурмотів зблідлий маршалок, — я його вижену зараз же!

— Ні, поклич негайно сюди! — грізно звеліла пані Кшемуська. — Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори… поговори, уконтентуй його!

За хвилину перед грізним можновладцем стояв сивенький дідок з ріденькою борідкою у сірій пістрявій рясі. Він злякано кліпав очима і раз у раз вклонявся. Пані Ядвіга з огидою одвернулась і відійшла.

— Ну? — кинув йому губернатор.

Від того грізного «ну» мороз побіг по зігнутій спині священика, й він, затинаючись, перериваючи мову зітханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:

— Ваша ясновельможність, наш опікун і заступник, будьте батьком, захистіть во ім’я господа бога і його святої правди…

— Ну! — ще грізніше гримнув Кшемуський і бридливо відступив назад.

— Нашій церкві, во ім’я Іоанна Предтечі, що на фільварках, здавен, з дня її фундації, князі Яблоновські подарували ругу, затверджену й князем Олександром…

— Ну?!

— А отці базиліани відняли її й вивезли звідти до себе на тік той хліб, який ми сіяли й жали, — останній наш прожиток.

— І добре зробили.

— Але в нас є княжі записи, вони внесені і в міські книги, відомі й братству.

— Ти ще нагадуєш мені про братство й про міські книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобі пропишу записи!.. Гей! — ляснув він у долоні, і на цей поклик з’явилося кілька челядників.

— Візьміть його, я з ним розправлюся потім.

Упав приголомшений старий у ноги своєму катові й заблагав:

— Зглянься, ясновельможний пане, на мій сан, на мою немічну старість… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…

Після того, як вийшла пані губернаторова, товариство ще більше збентежилось:

ті, що ждали урочистої процесії, почали шепотітися поміж собою, кпити одне з одного, вельможні гості теж були ні в сих ні в тих і шукали очима господарів, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, які ремствували на зволікання з забавою.

Текля страшенно хвилювалась; вона помітила, що веселий настрій в товаристві підупав, і не знала, в чому річ… У когб б спитати, де її названі батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нікого із знайомих; недалеко стояв тільки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, і Текля зважилась його потурбувати.

— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко підійшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвінким голосом:

— Падам до нуг, весь до панських послуг.

Текля глянула йому в очі й заніміла: якесь моторошне почуття, зіткане з страху, подиву й захвату, охопило її цілком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, і вона ледве могла боязко промовити:

— Ох, я помилилась… Думала, що наш…

— Приділи, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись і мені…

— Пан такий ласкавий… мені хотілося, щоб батько мій… він, певно, на замковому дворищі… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…

— Лечу передати бажання вельможної панни, — і лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.

— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манірна панна, коли він поквап-но відійшов.

— Не знаю, — відповіла Текля.

— Чи не диявол з пекла?

— Якщо й диявол, то привабливий.

— Ха-ха! Люба! — щиро засміялася Вероніка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистіша і найвідданіша батькові душа, це наш славний сотник Гонта.

— Простий козак? — розчаровано процідила Текля.

— Ні, шляхетний, нобілітований, із замкової козачої міліції.

Гості, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вітальні вигуки: то з’явилося подружжя господарів.

Кшемуський махнув хусткою, і з фортеці гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усі щільніше обступили алею і затаїли подих.

Почувся глухий гуркіт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волів білої масті, прикрашених червоними стрічками;

на бочці верхи сидів Бахус, якого підтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощів були чарівні, їх постаті стрункі й зграбні, але самий вираз облич не пасував до їхніх ролей: замість веселощів у поглядах німф тремтів переляк і страждання.

Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачів, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазію й розсилати ковші тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…

— Досконале, досконале! — хрипів, прицмокуючи, Потоцький і потискував вдячно руку господареві.

Младанович не міг устояти на місці, він підбігав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.

— Delicilux! Пречудової — шепотів він.

Слідом за Бахусом поплив у якійсь розмальованій мушлі, запряженій дельфінами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помості, драпірованому у синю термаламу, неначе хвилі, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубі гостям усіляку рибу; то були якісь дуже хитромудре приготовані цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачів квітами.

Слідом за Нептуном з’явилася процесія народів, які представляли різні країни;

звичайно, перша фігурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбранні; панну оточувало пишне лицарство з біскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному різноманітною зброєю, помості; її везли запряжені в ярма православні хлопи, одягнуті в лахміття. Поява цієї групи викликала бурю захоплених вигуків:

— Віват! Нєх жиє! Смерть схизматам!

Про кожну переміну в процесії сповіщалося пострілом гармати й зміною потішних вогнів, а появу Польщі було зустрінуто сальвою всієї фортечної «армати». Цей гуркіт гармат, змішаний з несамовитими криками очманілої від хмелю й захвату шляхти, докотився до містечка, розбудив і його фільварки, і далекі висілки. Усі злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли сліпучо спалахнула пожежа за околицею, жителів охопив жах.

Усі в одчаї заметушилися по вулицях і з зойками: «Пожежа, горимо!» — кинулись на майдан, а то й до найближчого лісу.

Давно вже підпалені були з чотирьох боків довжелезні ожереди Лисянської економії, та гості, захоплені незвичайним видовищем, не помічали спершу далекої заграви, а коли з’явилася в процесії Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бік містечка здіймалося й вирувало в нічній темряві ціле море полум’я, темні силуети найближчих будівель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум’ї.

Розкішна постать Польщі, пишне лицарство, запряжені в ярма селяни здавалися тепер облитими кров’ю і надавали всій цій картині зловісного характеру.

Шалені вигуки гостей, що зібралися в саду, під тиском цього враження почали стихати й змінюватись якимсь пригніченим мовчанням.

— То не жарт, пане, — заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кше-муського, — може все містечко згоріти.

— Пусте! — заспокоїв його господар.

А процесія тим часом посувалась далі. Пройшли народи Європи, Азії, Африки й Америки. Хоч валка різних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачів не відгукувалось на ці строкаті картини й чекало сильніших відчувань.

Сам тільки Левандовський з двома молодими шляхтичами, які співчували його ідеям, стояв збоку, обурений до глибини душі всіма цими витівками.

— Держава виснажена, стоїть на краю загибелі, а вони витрачають награбовані багатства на таку мерзоту!

Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, і з темної зелені з’явився пишний кортеж богині Кіприди. її колісницю везли три пари білих, як сніг, цапів з позолоченими рогами, обвішаними гірляндами троянд; цапів вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стріл за плечима; такі самі амури оточували колісницю й завершували процесію.

А навколо лунали дикі, шалені крики:

— Віват! Нєх жиє!

Після дикої оргії пізно попрокидалося панство, прочумувалося воно ліниво, з тупим болем голови, з відчуттям тваринного пересичення… Але його чекали нові забавки.

На дворищі замку стояли вже запряжені в різні екіпажі ситі коні в дорогій краківській збруї і верхові чистокровні румаки.

Вийшов із замку Кшемуський, ведучи під руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свіжих лиць і виявило цілу сітку зморщок, що променились коло очей і губ старости.

Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне місце, а сам, разом з уманським губернатором, сів проти старости на передньому сидінні.

— Знаєш дорогу на панський хутір? — спитав господар у машталіра, показуючи головою на пана Левандовського.

— Не знаю, ясновельможний пане, — відповів той.

— То сідай, пане, на козли й показуй йому дорогу, — звернувся господар до Левандовського.

Той мовчки виліз на козли. Машталір стьобнув довгою пугою, передні коні стали дибки, дишлові рвонули, і ридван, хитнувшись з боку на бік, важко рушив з місця.

Слідом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучі вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, компліментом, вітанням; знялася хмара куряви і вкрила весь поїзд золотаво-сірим серпанком. Левандовський показував машталірові дорогу, котру, між іншим, усі в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потім на перехресті біля корчми взяти праворуч і гін троє проїхати на Вільшану путівцем, попід узліссям. А там уже, мов на долоні, буде видно хутір. Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в сріблястій зелені верб та осокорів; він лежить у мальовничій долині, схили якої засаджені прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пірамідальних тополь, а серед них біліє критий черепицею будиночок; з темної зелені лип і дубів визирають теж червоними плямами покрівлі інших будівель. Через став тягнеться гребля, а в кінці її виблискують колесами гомінливі млини — все це видивляється в чисті води ставу й немов сміється із затишних куточків зелені. Левандовський у думці вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болісно стискалося серце. Звичайно, хіба міг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається… вона не звикла до таких вакханалій… та й образити можуть: хіба ручиться хто за стриманість цієї дикої орди?

Такі думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, і воно щеміло від болю й туги…

А екіпаж, похитуючись, котився далі, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутір… Раз він звернувся й до Левандовського:

— А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?

— Вночі з зав’язаними очима знайду своє гніздечко.

— Правда? А все-таки краще розпитай жида.

Левандовський на цю пораду тільки посміхнувся. Екіпаж саме зупинився біля корчми. Вискочив корчмар і почав догідливе вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусід, а тому він і звернувся до нього із звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторі.

Гершко лаконічно відповів:

— Нічого, пане, не знаю.

— І дружини моєї не бачив?

— Може, пане, бачив, а може, й ні…

— Як — може? Хіба не був на хуторі?

— Може, був, а може, й не був…

— Гайда! — перервав цей діалог губернатор. — Варто розпитувати жида: в нього від страху аж пейси спітніли… Він не знає, з ким говорить і про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї пані розпитаєш про все. Гей, рушай!

Екіпаж знову покотився попід темним лісом. Праворуч місцевість понизилась і заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.

«Через десять хвилин поворот, — думав Левандовський, — а звідти до мого двору їхати хвилин п’ять, не більше… Ото здивується голубка, — перелякається, подумає, що справжній наїзд. Добре, що я в першому екіпажі, — зараз її заспокою… Ех, коли б уже скоріше додому! Як мені тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нічого не вдієш: у нас же немає закону й немає захисту від свавільного насильства можновладців, ну й змушений бувати, запобігати… Ех, нещасний край! Тільки й спочиваю душею в моєму гніздечку, серед моєї любої, дорогої серцю сім’ї!»

Доріжка звивалася то узліссям, то гадючкою втікала під тінь високих ясенів; на одному закруті її, пам’ятав Левандовський, уже видно було вузьку світлу смужку ставу… і тепер він з нетерпінням ждав того місця, але не діждався… мабуть, прогавив… Та однаково, ось кінчається ліс… Зараз, ось із-за цієї купи дерев, так і блисне в вічі плесо ставу, вигляне й хутірець-Щасливий господар його не одривав погляду від останніх кущів високого козолисту, що закрили краєвид; але ось вони лишились позаду, і Левандовський скрикнув від жаху, божевільне витріщивши очі: ні ставу, ні млина, ні саду, ні будь-яких ознак житла! Перед ним лежало голе хвилясте поле, на якому не було жодного кущика.

— Ой! Я божеволію!.. Де ж це все? Провалилося? — залементував Левандовський, вхопившись руками за голову.

Кшемуський з єхидною посмішкою торкнувся коліна Потоцького.

— Дружина… дитя! — приголомшений ударом, прохрипів Левандовський і впав непритомний з козел.

Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замість сміху та веселощів, усіх охопило моторошне почуття.

— Підведіть скоріше цього дурня, облийте водою, — захвилювався Кшемуський, — од перепою сам збився з дороги і, як баба, ще й непритомніє.

— То панський жарт — потіха! — зауважив Потоцький.

— Геть-чисто все розібрали за одну ніч і вирівняли… — самовдоволено відповів Кшемуський.

Челядь і гості кинулись допомогти Левандовському, хто пробував влити йому в рот рому, хто почав старанно змочувати йому голову й бризкати холодною водою в обличчя.

Спільними зусиллями пощастило нарешті повернути Левандовського до життя, але він так і не отямився. Опритомнівши, нещасний схопився на ноги й, волаючи «рятуйте!», кинувся був бігти до свого хутора, який, із злої, пекельної волі, провалився крізь землю. Та Левандовського наздогнали і втримали; тоді він забився на руках у челяді й почав усе на собі рвати.

— Та заспокойте цього йолопа! — гукав з колимаги Кшемуський. — Поясніть йому, що й хутір, і сім’я його не пропали, а що він тільки збився з дороги!

Та ніякі слова не впливали на шляхтича: він їх не чув і не розумів; з божевільними, налитими кров’ю очима, з перекошеним обличчям і піною коло уст він біснувався, кричав і посилав комусь прокльони.

— Кровопивці, злодюги! Зрадники, згубники великої і славної Польщі! Ви все святе втоптали в смердюче багно… Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рід! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, — якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в крові потоне все і ваші родини… чужа нога наступить п’ятою на ваші груди!

Збентежений господар зовсім розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би він розпорядився, та при вельможних свідках було незручно, до того ще й гості були очевидьки приголомшені словами божевільного.

На щастя, з цього скрутного становища його вивів гонець, що несподівано прискакав із замку.

Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебніший кардинал, нунцій найсвятішого папи, й що, крім того, одержано з Варшави й Києва тривожні вісті.

На останню звістку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунція схвилював усіх, і про Левандовського одразу забули.

Гонець тим часом передав губернатору листа від дружини його, ясновельможної пані Ядвіги.

Лист був лаконічний, зміст його був такий:

«Знову підкинуто в замок таємничу записку, писану тією ж самою рукою; в ній говориться те ж саме, що й раніше: «Оплакане вами живе і завдасть вам ще більше сліз!»

Кшемуський, прочитавши цього листа, зблід і похитнувся, наче підрубаний дуб, і коли б його не підтримали, він би так і гримнув на землю…

IV

Теплий травневий вечір тихо спускався над невеликим селом Малою Лисянкою, що розкинулось уздовж мальовничого берега річечки Лисянки, там, де вона впадає в Синюху.

Косе проміння сонця обливало золотом біленькі стіни хат, що виступали із зелені садів, виблискувало кривавим вогнем в маленьких віконечках і зливалося в ніжне сяйво над потьмянілим хрестом невеликої дерев’яної церкви, яка височіла над стрімкою кручею край села.

І церква, і дзвіниця мали надзвичайно убогий вигляд: перекошені стіни й солом’яна покрівля потемніли від часу, і навіть хрест на гостроверхій вишці, колись вкритий позолотою, геть почорнів. Невеликий цвинтар, порослий високою зеленою травою, оточував церкву; біля огради його видно було кілька низеньких могил з похилими дерев’яними хрестами, а то й зовсім без хрестів.

Зграї веселих птахів з галасом вилітали з дзвіниці й, покружлявши в повітрі, сідали на гіллі розлогих верб уздовж церковної огради.

Було щось надзвичайно сумне в цьому убогому цвинтарі, в цій старенькій, похиленій церкві.

Біленькі хати оточували щільним кільцем свою старезну церкву, немов хотіли захистити її од нападу ворогів.

До церковної огради прилягала садиба священика. Вона нічим не відрізнялася від звичайної садиби селянина, тільки біленька хата, що стояла посеред двору, була значно більша й вища від селянської і ділилася, як видно, на дві половини, бо обабіч вхідних дверей було по двоє вікон. Праворуч і ліворуч од хати стояли необхідні господарчі будівлі, й хоч у всій цій садибі світилось убожество, але чистота й лад надавали їй веселого, привітного вигляду.

Вікна хати були обведені синіми й червоними смугами, призьба підмазана яскраво-рудою глиною. Чисте зелене подвір’я з утоптаними стежками оточувало хату, а коло плоту підіймалися пишні кущі царської борідки, гвоздик та інших квітів.

На широкій призьбі сидів, гріючись під ласкавим промінням сонця, старий священик, такий же старезний і вбогий, як і його церква. Худе, зморшкувате обличчя його, обросле білим, як сніг, волоссям і такою ж бородою, носило на собі сліди тяжко прожитого життя. Ясні голубі очі старого дивилися ласкаво й сумно; на ньому був старенький полотняний підрясник і великі мазані чоботи. Біля ніг його просто на траві сиділо двоє молодих дівчат: одна з них, з темними косами й дитячим виразом великих карих очей, здавалась іще зовсім дитиною; надзвичайно гарне обличчя її було тепер звернене до батюшки. Друга, що обхопила рукою стан її, була красуня в повному розумінні цього слова.

При першому погляді на неї, навіть незважаючи на одяг, можна було зразу сказати, що вона єврейка: риси її обличчя вражали правильністю й красою; вогненно-золотисте волосся її спускалося пишними безладними хвилями на плечі; на білому, як сніг, лобі, що немов сяяв своєю надзвичайною білістю, вигиналися дугами тонкі густі брови; великі чорні очі єврейки, сповнені невимовного смутку, були теж звернені на священика, а гарно вирізані ніздрі її нервово здригалися; ніжний рум’янець просвічував крізь тонку шкіру й то спалахував, то згасав од хвилювання.

— В убогій печері народився він, — тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голівці темнокосої дівчини, — і матір божа, діва Марія, поклала його на сіні, просто в ясла… Ніч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, і побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетілись над землею й заспівали «Слава в вишніх богу», сповіщаючи їх, що на землі народився Христос, син божий, який прийшов у світ для того, щоб принести грішним людям милость, прощення й любов. І тоді взяли пастухи гирлиги свої й пішли до печери вклонитися йому, а потім прийшли волхви й царі з дарами і теж уклонилися синові божому, а він, дитя предвічне, лежав у яслах і з лагідною усмішкою дивився на людей, заради яких він спустився з неба, щоб урятувати їх і прийняти за те від них же мученицький вінець…

Затаївши подих, слухали обидві дівчини старого: перед зором їхнім проходили один за одним великі й святі образи, і ніщо не порушувало тиші цього чарівного куточка…

На заході тихо розливалося ніжне, пригасаюче сяйво вечірньої заграви. На землю спускалися тонкі прозорі тіні й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибині блідого неба, немов малесенькі діаманти, загорялися перші зорі: тихий вечір вже ласкаво обіймав стомлену денною спекою землю.

— Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав він їх, як не помстився їм стократ?! — палко мовила єврейка.

— Тому що син божий того й зійшов у світ, щоб узяти на себе всі гріхи світу й прийняти за людей смерть на хресті.

— За тих, хто повірив у його вчення, хто пішов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?

— За таких, Саро, ще більше, ніж за тих, що визнали його, бо душі їхні перебували під тягарем страшного гріха і він просив господа послати мир і любов у їхні затьмарені злобою серця…

— Ні, ні, панотче, — палко заперечила єврейка, — тим немає прощення ні на землі, ні на небі! У святому письмі сказано: око за око, зуб за зуб!

— То сказано в біблії, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогів своїх і благословляти тих, хто ненавидить нас.

— Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрі переслідують вашу віру, одбирають у вас церкви, пригнічують вас?

— Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, — не відають-бо, що творять, — смиренно зітхнувши, промовив старий.

У цей час на перелазі з’явився широкоплечий, огрядний літній селянин. Переступивши через перелаз, він підійшов до невеличкого гуртка, що розташувався біля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.

Це був іще бадьорий, дужий чоловік років шістдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була підстрижена під макітру, сиві вуса спускалися на груди, а з-під чорних, ледь тільки зачеплених сивиною брів дивилися ще гостро й упевнено чорні, як вуглини, очі. Через навислі брови й довгі вуса обличчя його спершу здавалося понурим і сердитим, але хто уважніше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагідний дідусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дівчата й старенький священик не помітили його приходу.

— А хто ж каратиме їх за злочинства? Хіба може господь простити їм? — допитувалась єврейка. — Невже ж перед ним усі рівні — праведник і грішник?

— Бог наш, Саро, єсть бог любові, а не помсти.

— Як навчитися такої любові й прощення, панотче? — промовила єврейка, і голос її затремтів.

— Пізнати Христа, — тихо відповів старий і задумливо глянув поверх голівок дівчат, що сиділи біля його ніг. Навкруги панувала тиша. — Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, — прошепотів старий, ніби ведучи далі свої думки, і знову замовк.

Селянин почекав якусь хвилину, потім неголосно кашлянув і ступив уперед. Обидві дівчини здригнули, оглянулись і хутенько посхоплювалися.

— Це ти, пане титарю? — привітно мовив батюшка.

— Я, панотче, — відповів селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прісі, додав: — Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пійло.

— Зараз, тату, — відповіла Пріся.

— Я до тебе ще забіжу, — шепнула Прісі єврейка.

— Гаразд, гаразд, — зраділа та, і обидві дівчини швидко зникли в глибині двору.

— Ну що, довідався, чого то вчора така заграва була? — звернувся батюшка до титаря.

— Не зовсім, панотче, — відповів титар, з пошани сідаючи на певній відстані від священика. — Що пожежа була в містечку, то це так, а що саме згоріло — невідомо… З’їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову підпалили, а певніше, що селянські хати.

— Ох, господи! — зітхнув священик. — Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!

— А хіба вони про це думають, панотче? — провадив далі титар. — Аби забава, а що після тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. — Він безнадійно махнув рукою й, зітхнувши, мовив далі: — Оно Мотря Шапувалова втекла од панів… і тепер її сховали за болотом у байраці… Докія втопилася в панському ставку…

— Пощо ти залишаєш нас, господи! — тихо прошепотів священик і сумно похилив голову.

— Кажуть, що їх усіх зігнали на панський двір, ну, котрі сміливіші — кинулись навтікача… от і Докія з Мотрею… Мотря якось сховалася від погонців, Докія не встигла… бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.

Коли ж урветься твоє довготерпіння, господи? — скрикнув обурено старенький священик і, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотів слова молитви.

Титар почав розповідати батюшці й про інші знущання та насильства, що їх чинили по хуторах економи.

Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.

— Що ж робити нам, панотче? — спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.

— Що робити, сину мій? Вірувати, надіятись і терпіти! — відповів старий, віднявши долоні рук від обличчя і звівши на титаря скорботний погляд. — Ніщо не діється без волі господньої, жодна волосина не впаде з нашої голови без волі його! Може, він, всеблагий, і посилає нам ці муки, щоб зміцнити нас у вірі й терпінні:

прийде час, і всі ми станемо перед господом — і малі, і сильні світу цього, і всякому воздасть господь за діла його, і не забуде він ні єдиної сльози, пролитої убогим і гнаним…

— Ох, так, панотче, — зітхнувши, відповів титар, — там-то нагородить господь, а що ж робити нам тут?

— Терпіти й надіятися на ласку божу: хто перетерпить до кінця — той спасеться.

— Добре терпіти за себе, панотче, а як же терпіти за рідну дитину, як дивитися на глум та на муки її? Ні, ні, вже коли пани хапають собі на потіху наших жінок і наших дочок, тоді не можна терпіти! Та краще вже самим повбивати їх, ніж віддати ляхам на поталу!

— Ох, діти мої, бідна моя паство! Як зможу я захищати вас, безсилий, убогий пастир, од злохитрих вовків? — простогнав священик. — Я можу молитися, молитися Всевишньому, а ви, — він розвів руками, — скаржтеся…

— Кому скаржитися, панотче? — з гіркотою промовив титар. — Чи коронному гетьманові, чи сенатові, чи самому королеві? Та для всіх же їх благочестивий християнин гірше пса! От, — провадив далі титар, понизивши голос, — у мене душа мре за Прісю, — він глянув у бік молодої дівчини, яка, впоравшись із своєю роботою, стояла коло перелазу й задумливо дивилася на широку сільську вулицю, що бігла в безкраїй степ. — Уже й так, учора чи позавчора, проїздив тут один молодий панок через наше село, з тих, із замкових, побачив Прісю, й, видно, сподобалась вона йому, заводив мову про се й те, хотів червінця подарувати, та я вже одіслав її… Ну що, як надумають і її потягти в замок?

— Будемо сподіватись на ласку господню, — тихо промовив священик, — а поки що одвести б її куди-небудь звідси подалі… не вік же бенкетуватиме тут панство!

— Я й сам так думав, панотче… Та куди вести? Скрізь однакове горе. І там пани, і тут пани!.. Ех, видно, вже світ клином зійшовся для нас! — Титар стримав зітхання й похилив голову на руку. Кілька хвилин обидва старі мовчали.

— Ось Петра немає, — заговорив знову титар, — погнали на роботу, а він такий гарячий… боюсь я…

— Бог милостивий.

— Ох, ох! Казали діти, що полковник Залізняк бачив їх у Києві та обіцяв і до нас заїхати.

— Хоч би приїхав, може, порадив би щось. Почувши ці слова, Пріся швидко озирнулась.

— Та тільки ні, — провадив далі титар, — навряд чи він заїде: хіба мало в нього своїх справ?.. Тут уже такий скрут приходить, що й сказати не можна! — він розвів руками й похилив на груди голову. Пріся стримала зітхання й обернулася знову до вулиці.

«А що ж, батько правду каже! — промайнуло у неї в думці. — Певно, він і не приїде. Господи, а як би хотілося побачити його ще раз! Який же він хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще ніколи!»

Давно, ще в дитячі літа, коли батько розповідав про славного полковника Залізняка, оборонця православної віри й бідних селян, Прісі все хотілося побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про нього, який він із себе, і де живе, і що робить, і як він говорить, як убирається? І все вона бачила його перед собою і гарним, і ставним, і відважним, і розумним; але таким, яким він виявився насправді, вона не бачила його і вві сні. «Чи є, — Пріся задумливо глянула в імлисту золотаво-рожеву далину, — в нього сестра, мати? Які вони щасливі, що можуть завжди бути коло нього, слухати його, догоджати йому? Чи приїде він, чи їй уже не судилося більше бачити його ніколи, ніколи?» — Пріся глибоко зітхнула й, похиливши голівку, знову поринула в хаос неясних болісних дум. Тим часом робочий день уже догорів і для села настав час вечірнього відпочинку й вечірніх клопотів.

З паші поверталася череда: в клубах сірої куряви дрібненько трюхали вівці, а за ними вже виступали поволі, повагом солідні круторогі корови.

Село одразу сповнилось гамором. Скрізь верещали свині, мукали корови, погукували господарі. Три вівці, загубивши дорогу, збилися посеред вулиці й одчай-душно бекали, не рухаючись з місця.

Почулося тихе форкання коней; кілька хлопців проїхало в поле, ведучи на поводі по двоє, по троє коней; прорипів віз, запряжений парою волів; потяглися вздовж вулиці втомленою ходою жінки й чоловіки, повертаючись з поля.

Теплий, мирний вечір тихо спускався над стомленим селом… Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небі, в лагідному сяйві пригасаючої вечірньої заграви і в самому повітрі, напоєному пахощами квітуючих хлібів. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й праці, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помітно й найменших слідів радості й веселощів. Зрідка хто порушував понуре мовчання; тільки діти, які ніколи не втрачають здатності веселитися, із сміхом і галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий сміх їхній звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.

У цей час коло плоту почувся радісний вигук Прісі:

— Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!

— Ну й слава богу! — промовили разом батюшка й титар і перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очі й глянув туди, куди показала Пріся. Справді, вздовж вулиці поволі йшло кілька парубків і літніх селян; білі сорочки їхні були іусто припорошені курявою, а засмаглі обличчя здавались стомленими й змученими… Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям і чорними бровами, відокремився од своїх товаришів і, ставши однією ногою на приступку перелазу, перескочив у двір.

— Здоров був, Петре! — радісно гукнула Пріся, кидаючись йому назустріч. — Чого так довго барився?

— Здорова, сестро! — уривчасто відповів Петро на радісне привітання Прісі й, не помічаючи її руху, подався до хати. Він підійшов під благословення батюшки, поцілував шанобливо руку батькові й, скинувши з плечей торбу, важко сів на траву.

— Що, втомився, сину? — ласкаво звернувся до нього священик.

— Не чую, панотче, ні плечей, ні рук, ні голови!

— Чого так довго держали? — спитав титар.

— Робота була, батьку.

— А яка робота?

— Важна та хитра! — голос молодого парубка прозвучав сердито й насмішкувато, а уста скривила зла посмішка.

— А що таке? — промовили разом батюшка й титар.

— Шляхтичеві будинок руйнували, сад викорчовували та на місці всієї його садиби орали поле…

— Навіщо ж то?

— На-потіху панові губернаторові та його можновладним гостям. Цілу ніч держали нас на роботі, не дали й хвилини спочити, а щоб скоріше йшло діло, спалили в цього самого шляхтича і будинок, і хліб, і все його добро… гаразд хоч жінку з дитиною витягли та відпровадили до якогось сусіда.

— О господи! Та що ж це коїться? — вигукнув з болем батюшка, простягаючи до неба руки.

— Шляхтич той як побачив, що на місці його фільварку саме тільки гладеньке поле, — розповідав Петро, — гримнув на землю, мов мертвий, ледве одволали, та й то, кажуть, з розуму зсунувся. Ну, зате панство потішилося, добряче потішилось! Оце одна наша робота була, а друга теж весела: дуби та берези в лісі корчували та перевозили на пісок, за одну ніч ліс посадили!

— Господи! А гречка ще й досі не сіяна, — промовив, зітхнувши, титар.

— Не буде зібране й сіно, тату! — говорив далі з якоюсь їдкою злістю Петро. — Одні бенкети закінчились, почнуться інші. Панство знову збирається, мабуть, затіває щось нове.

— Ох-ох! — зітхнув батюшка, опускаючи руки. — Терпіти треба, діти, терпіти…

— Та терпимо ж, — відповів Петро із злою посмішкою, і в чорних очах його блиснув прихований вогник, — тому ж і поводиться з нами панство гірше, ніж з дворовими псами своїми!

Ніхто нічого не відповів на їдкі слова парубка. Запала важка мовчанка. На обрії показався мідно-червоний край місяця, а за кілька хвилин випливло і все червоне око й ніби повисло в синюватому тумані.

— Що ж, Прісю, — промовив нарешті титар, звертаючись до дочки, яка допіру підійшла від перелазу, — давай же нам вечеряти. Жити все-таки треба, треба й їсти.

Повечеряли мовчки, ніхто не промовив і слова. У всіх було тяжко на серці й слова самі завмирали на устах.

Прибравши вечерю, Пріся знову підійшла до перелазу й, сівши на приступці, поклала голову на руку і втупила свій сумний погляд в залиту срібним місячним сяйвом далину.

Петро підвівся з місця, перехрестився й підійшов до Прісі. Йому було жаль сестри й хотілося загладити неприємне враження від суворої зустрічі.

— Чого зажурилася, сестро? — промовив він, ласкаво доторкаючись до її плеча.

— Так собі, братику, нудно чогось.

— Хіба знов трапилось щось лихе на селі? — швидко спитав парубок. — Як Сара?

— Ні, нічого, слава богу, все гаразд, і Сара була в нас щойно!

— Ну що ж вона казала?

— Та так, нічого; ото тільки каже, що батько її сердиться за те, що вона бігає до нас.

— Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? — із злістю промовив Петро.

— Як то що? — здивувалася Пріся. — Вони жиди, а ми християни… Ну, от вони й ненавидять нас.

— Гм! — Петро якось непевно крекнув і спересердя оджбурнув гіллячку, що потрапила йому під ноги.

— Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, — додала Пріся.

— Ну, а ти що ж?

— Сказала, що не знаю.

— Не знаю… гм… ну, так… звичайно, — промовив Петро й пішов до повітки.

— Стривай, куди ти? — спинила його дівчина.

— Та от хочу поїхати з кіньми в степ.

— Та куди тобі, ти й так натомився, та й Сара казала, що пізніше забіжить до нас.

— А! — протяг Петро й додав: — Либонь, правда твоя, — втомився я дуже. Він сів на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишені кресало та кремінь, заходився викрешувати вогонь.

Місяць піднявся ще вище й залив цілим морем чарівного світла село. Один по одному завмирали всі клопітливі звуки села. Надходила ніч.

— Прісю, — озвалось тихо коло перелазу, — ти тут? Почувши той голос, Петро хутко обернувся.

— Тут, — швидко відповіла дівчина, — ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся. За хвилину молода єврейка сиділа на колоді між Прісею й Петром.

— А що, вирвалась? — говорила Пріся, сміючись і обнімаючи Сару.

— Вирвалась, — відповіла та з усмішкою.

— Батько не пускає? — спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.

— Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тільки у вас мені й добре, не вийшла б нікуди звідси, а додому хоч би й не вертатися ніколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! — вирвалося в єврейки гаряче, і, ніби схаменувшись, вона швидко спитала: — Ну, розкажи ж мені, Петре, чого тебе кликали?

Парубок спохмурнів.

— Не розпитуй, — промовив він суворо, — скажи краще мені, що ти поробляла без мене?

— Я нічого… А батько їздив у Бар; сватають мене туди. І батько хоче видати мене скоріше, каже, що за теперішнього часу жінці легше прожити, ніж дівчині.

— Гм!.. Воно так, — протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном: — Ну, а ти ж підеш?

— Ніколи! — палко скрикнула Сара. — Швидше в річку кинуся, а заміж не піду.

Петро швидко глянув на Сару й потупив очі. Осяяна місячним промінням, вона здавалася ще кращою, і чорні очі її блищали на блідому обличчі, мов два величезні діаманти.

— Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, — буркнув він понуро, не дивлячись на Сару.

— Ні, ні! Не оддадуть, — скрикнула вона, — я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.

— Тебе? Охрестити? — скрикнув Петро. — Та хіба ти?..

— Хочу бути християнкою, хочу бути вашої віри, хочу любити вашого бога, доброго, лагідного, милостивого, хочу пізнати його й носити в своєму серці, — схвильованим голосом заговорила Сара. — Якщо вас гонять, нехай гонять і мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать і мене, все, все хочу розділити з вами!

— Саро! — прошепотів схвильованим голосом Петро й спинився.

— Голубко моя! — гаряче скрикнула Пріся і, обнявши молоду єврейку, почала її цілувати.

— А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? — заговорив Петро.

— Я й сама не лишусь… Душно мені там, нудно! Туга гризе. Тяжко від їхньої ненависті й злості, — палко заговорила єврейка, і голос її затремтів невимовною тугою. — Вони ненавидять усіх вас; в їхніх душах тільки злість і помста… Ні, ні! Не можу я жити з ними: чужі вони мені!

— Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе і вбити! — промовив Петро суворо, насупивши брови.

— Що ж, нехай убивають! — гаряче скрикнула Сара. — Душа моя дорожча за життя!

— Ніколи, ніколи не вб’ють! — швидко перебила її Пріся. — Хіба ми дозволимо тебе вбити? Ми сховаємо тебе, оборонимо… Ти житимеш з нами, ти будеш моєю сестричкою! Правда, Петре, правда? — перепитала вона кілька разів, пригортаючи й голублячи єврейку й ласкаво заглядаючи братові в очі. — Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хіба ти дозволиш жидам убити Сару?

— За одну її волосинку я їм шкуру спушу! — несподівано вирвалось у Петра, і очі його блиснули під чорними бровами. С ара потупила очі й зашарілась.

— Тільки чи погодиться панотець охрестити мене? — промовила вона тихим невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокі, чудові очі.

— Погодиться, погодиться! — жваво озвалася Пріся, схоплюючись з місця й беручи Сару за руку. — Ходім до нього!

Сара й Петро підвелися з місця… Але несподівано здалеку долинув швидкий тупіт кількох коней.

Усі хутко оглянулись.

Вулицею села мчало учвал кілька озброєних козаків. Поперед усіх летів на чудовому білому, як сніг, коні якийсь ставний, широкоплечий козак.

— Братику, голубчику, та це ж він, він! — скрикнула Пріся тремтячим од хвилювання голосом і, вхопивши Петра за руку, гаряче стисла її в своїй руці.

— Та хто він? Хто такий? — промовив здивовано Петро, та не встигла Пріся відповісти братові, як передовий вершник крикнув гучним голосом:

— Гей, хто там! Одчиняйте ворота! Приймайте далеких гостей!

— Полковник Залізняк! — радісно вигукнув Петро й прожогом метнувся одчиняти гостям ворота.

Коли минули перші хвилини радісної зустрічі, батюшка запросив дорогих гостей у хату відпочити й закусити, чим бог послав.

— Навіщо, отче Хомо, в хату? — весело відповів Залізняк, розправляючи свої могутні плечі. — Тут, під божим наметом, і просторіше, і дихати вільніше!

— Ну й гаразд, — погодився батюшка.

За півгодини всі вже сиділи круг розстеленого рядна, на якому Пріся й Петро порозставляли все, що тільки знайшлося кращого в них у господі. Круг рядна посідали Залізняк, троє його товаришів, отець Хома й титар; Петро не посмів сісти в присутності таких поважних гостей, а лишився стояти, прислужуючи гостям і часом вкидаючи до їхньої розмови й своє слово. Пріся ж спинилася в хатніх дверях. Серце її калатало, личенько розчервонілося й від клопоту, й від захвату, а очі так і сяяли, так і променились, одверто виявляючи всю палку радість, яка охопила її чисту істоту. Вона не одривала очей від Залізняка. Вся облита місячним сяйвом, маленька постать її вирізьблювалась на тлі темних сіней якимсь легким, світлим видінням.

— Еге ж, пане полковнику, — говорив з радісною усмішкою батюшка, звертаючись до Залізняка, — і говорили мені діти, що ти обіцяв заїхати до нас, а все-таки не вірилося нам з титарем.

— Чому ж не вірилось, отче Хомо? Хіба я коли забував давніх друзів, та ще яких давніх! Хо-хо! Мабуть, років двадцять знайомі: я ж тоді ще зовсім безвусий хлопець був.

— Так, так, — батюшка ласкаво усміхнувся. — Пам’ятаю, з батьком приїжджав. Багато відтоді часу минуло.

— Багато, — тихо мовив і титар, сумно киваючи головою.

— Багато, — зітхнувши, промовив Залізняк. — Багато й горя навалилося відтоді на наші плечі. Ну, та що там горе лічити, — перебив він сам себе з веселою усмішкою, — не такої ми мудрої науки, щоб могли перелічити все своє горе, — то вже панам-ляхам, єзуїтам або звіздарям якимсь легше зробити, а не нам! Та цур йому й пек! — він, усміхнувшись, махнув рукою й, звернувшись до священика, додав: — Та як же ви живете, отче Хомо? Ми ж, либонь, років десять з вами не бачилися.

— Так, так… десять. А що я? — старенький ніяково усміхнувся. — Дякую roc-подеві милосердному: ось поховав паніматку… то пан титар прийняв мене до себе… годує й гріє, а я не можу нічим і віддячити йому, не можу через свою убогість…

— Панотче… ну й як таки отаке, — заговорив титар, увесь почервонівши од хвилювання, — я для вас не те що, а навіть…

— Знаю, знаю, — з ласкавою усмішкою перебив його отець Хома, — ти для мене нічого не пошкодуєш, та тільки не вартий я того, немічний, убогий пастир!

— Ви не варті? — вигукнув титар і, зніяковівши, затнувся.

— Про це вже не вам судити, панотче, — зауважив і Залізняк, — а нам, грішним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, — теж, видно, повдовів?

— Осиротів, пане полковнику, — журливо зітхнувши, відповів титар. — Зосталося ось тільки двійко діток.

— Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати. Чому не посилаєш сина на Запорожжя?

— Куди вже нам! Хіба пустять?

— А ти й не питай! Хе-хе! Хіба запорозькі землі од Польщі муром кам’яним одгороджені? Та вільному птахові й мури не стоять на перешкоді, от що! Парубок хороший, я його по дочці твоїй признав, схожа на покійницю матір.

— Еге ж, усякий впізнає.

— Красуня! — Залізняк з усмішкою глянув на Прісю.

Під його поглядом дівчина зовсім зніяковіла й опустила очі.

— На горе собі, — важко зітхнувши, відповів титар.

— На горе собі? Відколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?

— Відтоді, пане полковнику, як пани зовсім опанували нас… Е, та що це ми, — перебив він себе, — такі розмови завели! Призволяйтесь, гості любі, даруйте, немає господині, дочка ще дитина зовсім, а я не вмію гаразд пригостити. Ось слив’яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця… Вибачайте, не звикли ви до такої їжі, та — що бог послав.

— Годі, годі, пане титарю, — перервали Залізняк та його товариші. — У нас руки звичні, самі знайдуть дорогу, та й зубів припрошувать не треба… а страва й питво — саме ласощі для нашого горла.

— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.

— Я? — Залізняк повів бровою й відповів загадково. — Та їздив же все… сіяв… у «хлібороби» пошився… Не знаю тільки, які будуть «жнива». Правду кажучи, добре поливають люди землю і кров’ю, й слізьми, можна б сподіватися добрих сходів… Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей від поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залізняк глибоко зітхнув і додав уже іншим тоном: — А тепер ось до вас просто із святого нашого града Києва.

— От, пане полковнику, і розкажи нам, що робиться там.

— Та що ж, панотче? Відомо, як у Києві: все сяє ліпотою й благообразністю. Свята Лавра вся наново прикрашена. Дзвіницю таку побудували, що вершиною своєю мало хмар небесних не сягає. Був у отця архімандрита, добре в нього: всюди лад, всюди достаток. Душа радіє, і просто подумав би, що в рай небесний попав, коли б не наші прочани! Старці, покалічені ляхами, як почнуть розказувать про те, що діється в них по селах, так од жаху волосся на голові підіймається. Не знаю, нащо люди містять пекло в середині землі, коли воно в нас тут — у серці України!..

— Ох, як тяжко нам, бідолашним! — заговорив священик. — Зовсім лишилися ми без голови; немає в нас ні митрополита, ні архієрея, навмисне не допускають ляхи обрати їх, щоб ми заблудились усі в темряві нічній, як отара без пастуха. Звернулися ми, всі пастирі, до архімандрита переяславського Гервасія, щоб прийняв нас у свою єпископію… і прийняв святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Дніпро; а до Києва близенько і своя земля… тільки одірвали нас…

— А що ж у вас, — спитав Залізняк, — теж переслідують?

— Та поки що цієї убогої церкви нашої не чіпали, — відповів батюшка, — а як уже людей мордують, то й сказати не можна!

— А хто ж у вас пан? — спитав один із супутників Залізнякових.

— Та пан-то Яблоновський, а править усім губернатор Кшемуський.

— Кшемуський? — з подивом перепитав сивоусий козак, який супроводжував Залізняка. — Ге, чув я давно це прізвище!

— Еге ж, еге, знайоме щось, — докинули й обидва його товариші.

— Старий він уже тепер, мабуть, — провадив сивоусий козак, спорожнивши кухоль і смачно закушуючи шматком сала з паляницею. — А років двадцять п’ять тому, та, либонь, так, — то, їй-богу, звір неситий був; певно, й серед ляхів такого важхо було знайти. Боже, боже, чого він тільки не виробляв по всій околиці! Та ось розповідають, — запорожець розправив свої богатирські вуса й вів далі. — Жив тут недалеко один наш запорозький козак. Виписався з коша, одружився, ну й зажив сім’єю. Так на заваді стало, бач, панові губернаторові щастя бідного козака; от і вигадав він, що козак бунтар, що навмисне оселився тут, щоб допомагати гайдамакам і бунтувати людей. Ну й вирішив, що треба покарати його. От виждав він хвилину, коли козака не було дома, налетів мов шуліка, спалив хату, жінку виволік і віддав челяді, а дітей — і сказати тяжко — звелів на списи підняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбіг. Налетів він з товаришами на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор сам кудись сховався — не знайшов його Таран, так і не загоїв свого горя. Кажуть, він живий і досі, тільки ховається десь, не хоче ні знати, ні бачити людей!

— Так, так, чув і я про це давнє діло, — промовив Залізняк.

— Не ліпші й нові його витівки, — похмуро мовив Петро, — катує він не тільки підвладних людей, а й свого брата, шляхту.

— І ніде шукати на нього права, — додав титар, махнувши рукою, — сам тут королює над усіма! Кажуть, у нього від злості розум каламутиться!

— У нього розум каламутиться, а ми повинні у нього в послушенстві ходити, — із злісною посмішкою мовив Петро. — Чого він тільки не вигадує, щоб потішити своїх гостей, і всі ці витівки на наших спинах кінчаються. Одні ось бенкети скінчились, почнуться другі. Панство збирається: мабуть, затіває щось нове…

— Го-го! — значливо протяг Залізняк. — І це ти, хлопче, напевне знаєш?

— А хто його знає, тільки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усілякі забави, й знущання над хлопами, над схизматами.

— Треба б наглядати за ними, — промовив Залізняк, поводячи бровою, — добру новину повідомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затівали, однаково згоди між ними не буде, розділяться вони на Потоцьких та Чарторийських і Радзівіллів та й заходяться воювати одні з одними, а тоді… — протяг він значливо й спинився.

— Що тоді? — швидко спитав Петро й подививсь на Залізняка пильно й допитливо.

Залізняк обернувся до хлопця й тільки-но хотів відповісти йому, як біля перелазу почулися кроки й голоси кількох селян.

— Петре, Петре! — загукав хтось. — А йди лишень сюди.

Петро підійшов до перелазу. На вулиці стояло кілька селян з шапками в руках.

— А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завітав з козаками полковник Залізняк? — спитав його селянин із смаглявим, подзьобаним віспою обличчям, що стояв попереду.

— Тут він, у нас. А що?

— Та так, хотіли порадитися з його милостю.

— Порадитися, то йдіть, ідіть, панове; я радий з братами поговорити, — голосно обізвався Залізняк, встаючи з місця.

— Благослови, панотче! — звернулись селяни до батюшки.

— Ідіть, ідіть, діти мої, — відповів отець Хома, теж підводячись з місця. Селяни зайшли в двір і спинилися коло воріт. Залізняк і отець Хома пішли їм назустріч; козаки, що сиділи навколо рядна, й титар теж попідводились з місця й приєдналися до Залізняка.

— Будь здоровий, батьку! — заговорили разом селяни, низько вклоняючись Залізнякові.

— Здорові були, братове любі, — відповів Залізняк і також уклонився їм. — А що скажете хорошого?

— Де вже там про хороше говорити?.. Порадитись прийшли… Що нам робити, батьку? — загомоніли разом селяни.

— А що сталося, друзі?

— Жити нам несила, — сказав селянин, що стояв попереду.

— Несила, — мов луною відгукнулися й інші.

— Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?

— Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до рубця забирають, знущаються, катують! — заговорили одразу всі селяни.

— Та стривайте ж, не всі разом, — почулися голоси, — нехай Дзюба говорить.

— Та що ж тут говорити, — похмуро почав рябий селянин. — Сам, пане полковнику, знаєш, яке тепер наше на Вкраїні життя? Раніше, кажуть батьки, як оселились ми тут, то зобов’язалися панові два дні на тиждень робити, а тепер уже так вийшло, що не маємо ні дня, ні ночі для своєї роботи. Немає нам і свята, день у день робимо на пана. Та не тільки на панські роботи, а й на панські потіхи ганяють нас економи — і дівчат, і жінок, і старих, і хворих! А коли що вночі зробиш для себе, то все відберуть економи на замок! Б’ють, калічать, безчестять сім’ї наші!

— Так, так, пане полковнику, — загомоніли селяни, обступивши Залізняка.

— З церкви нашої глумляться, з віри знущаються, — провадив далі Дзюба, — жидові владу дали над храмом божим… дере він з нас за все — за хрестини, за вінчання, за похорон, і багато хто, не маючи чим заплатити, дітей не хрестять, покійників без попа ховають.

— Несила терпіти! — заговорили кругом селяни, перебиваючи Дзюбу. — Несила!

— А хто ж вам велить терпіти? — спитав Залізняк, блиснувши очима.

— Недоля наша! — почулось тихе у відповідь.

— Що ж робити нам? — промовив Дзюба.

— Не впадайте в розпач, діти мої, — заговорив отець Хома, — покладайте надію на господа: він пошле вам свою ласку. Вірте, діти, ждіть і надійтеся… отець Мельхі-седек поїхав до Петербурга просити за всіх нас!

— Поїхати-то поїхав, — сказав на це Залізняк, — та, мабуть, діла не буде. Вірив би й я, коли б тут ішлося тільки про наше благочестя; адже нічого простішого немає, як заступитися за віру своїх земляків; здається, від того нікому б не сталося ніякої кривди. А тільки поткнулася б Москва це зробити, і заварилася б тут каша. Вірю я, що цариця заступилася б за благочестя наше, вірю я і в те, що Москві нічого не варто знищити Польщу; та якби ж Польща сама була, в тім-то й горе наше, що навкруги Польщі лежить ще кілька панств і сидить кілька королів. Та й пани нізащо не послухалися б, з доброї волі, слова цариці… Щоб ото вони дали вільності й права — дожидайтесь! Та швидше вони собі горлянки поперерізують, аніж погодяться на це. Почали б оборонятися… розгорілася б війна, а в війну встряли б сусіди… заварилася б каша, і в тому-то й річ, що невідомо, кому б тоді довелося висьорбати лихо! Тому я й кажу вам: нема чого сподіватись на чужу допомогу, ніхто заради нас не розпочне війни!

— То що ж робити, пане полковнику? Навчи! — заговорили селяни разом.

— Що робити? Треба самим за себе турбуватися, знаєте, як у приказці говориться: хто дбає, той і має!

— Та чи ж ми не дбаємо, батьку? Ox-ox, — простогнав сивуватий селянин із змученим обличчям. — Вночі встаємо, при місяці сіємо, при місяці жнемо, та яка з того користь? Наскочить економ і загарбає все, всю нашу працю, геть до зернини…

— Виходить, і дбаєте не собі, а своєму ворогові, одгодовуєте неситого собі на погибель!

— Та як же його позбутися? Як захиститися?

— А ви поміркуйте гарненько… В кожному селі набереться селян чоловік із п’ятсот, а то й тисяча, а в містечку — то й учетверо більше… Ну, а на селі сидить один жид, один економ і чоловік десять коло нього надвірної челяді…

— При замку набереться більше команди, — почулися понурі голоси.

— Авжеж, при замках, у містечках, набереться й селян більше, та й наш брат ще вештається… Одно слово, збери всіх економів, усіх панів з підпанками й жидів та перемішай з усіма нами, то в великій громаді й не знайдеш їх, загубляться, мов кукіль у пшениці.

— їй-богу, правда! Так, пане полковнику! — співчутливо й сміливо обізвалося вже більше голосів; але старі вперто мовчали, чухаючи потилиці.

— Так-то воно так, — зауважив Дзюба, — та ось що: в цієї купки й списи, й шаблі, й рушниці, й гармати, а в нас кулаки тільки та дрючки.

— Та сокири, та ножі, та вила, та коси, — перебив Залізняк.

— Правда, правда, — запальне вигукнув Петро. — Ех, аж руки сверблять!

— Рушниці можна роздобути в панів, — вів далі Залізняк, — якщо добре попросити, то вони «позичать»; і гармат можна прихопити в замках, адже коменданти теж «подобрішають», коли до них гуртом звернутися…

В юрбі почувся сміх, похмурий настрій поступово змінювався бадьорістю, і обличчя пожвавішали не тільки в молодих, але й у старих.

— А як же це так зробити? Важко, батьку, неможливо, — загомоніли у відповідь селяни.

— Важко! Неможливо! — палко заговорив Залізняк, підступаючи ближче. — Та хіба не було так само важко батькам нашим за славної пам’яті Богдана? Було ще важче, ніж нам тепер, бо Польща тоді була страшна, сильна держава, грізна й для своїх сусідів; одначе зуміли діди наші відстояти себе назавжди від напасників, від-сахнути навіки від своєї землі ненависних ляхів, оборонити церкву свою від ксьондзів!

— Та то ж був гетьман Богдан, пане полковнику, — несміливо зауважив Дзюба.

— Знайшовся б і тепер такий самий, — мовив хтось із Залізнякових супутників.

— Справа не в гетьманові, а в нас! Без нас, грішних, і гетьман Богдан нічого б не вдіяв! А що заважає нам, друзі мої, з’єднатися всім знову — всім, посполитим, міщанам, козакам, гайдамакам, попам і дякам? Чого нам боятися й що нам втрачати? Знайте, що ніхто не пришле нізвідкіль допомоги… тільки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки ляхи здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в своїй хаті, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю помститися як слід ляхам!

— Слушно!!! Так, батьку!!! Правда!!! — побадьорішали селяни.

— На бога, пане полковнику, схаменися! — схвильовано промовив отець Хома. — Подумай, на що ти намовляєш людей? На братовбивчу, жахливу війну! Правда, ляхи тяжко кривдять нас, але нехай господь судить їх за їхні діла. Згадай слово господа, спаса нашого: «Хто підніме меч — від меча й загине!»

— Нехай і загинемо, — палко заперечив Залізняк, — та поки живі, ми захищатимем наші святині, нашу віру й нашу землю! Свою кривду я ще можу простити, але дивитися склавши руки, як ріжуть брата мого, як блюзнірствують над храмом господнім, о, ні! Я терпіти не буду! Кістьми ляжу за них… і хіба що через труп мій підступить до них ворог… Ну, а тоді що ж! Мертві сорому не відають!

У натовпі пробіг схвальний шепіт.

— Але господеві — відмщення… Він воздасть, — знову заговорив тихим, лагідним голосом батюшка, — а нам лише без нарікань скорятися його святій волі… Що нам це земне життя? Одна мить, а потім, — він показав на синю глибину неба, осяяну місяцем, — там чекає нас життя, йому ж не буде кінця; там уготує милосердний блаженство для принижених і зневажених тут, на землі.

— Тим паче, любий панотче, — збуджено говорив далі Залізняк, — нема чого й жалкувати за таким життям! Віддамо його на захист святого благочестя й наших братів!

— Ні, друже, не нам втручатися в діла господні; все діється з його волі, і без неї не впаде жодна ваша волосина… — зітхнув батюшка.

— От, от! — радісно підхопив Залізняк. — І якщо ми повстанемо на ворога й захистимо оружною рукою наші святині, то це вчиниться теж з волі господньої.

Серед натовпу почулися вже більш співчутливі голоси.

Батюшка розвів безпорадно руками, схилив покірно голову, одійшов до дверей хати й сів на призьбі.

— Я не підбиваю їх на помсту, на розбій, — підвищив голос Залізняк, щоб його чув і священик, — я їм кажу, що один порятунок для всіх — це боротьба… Боротьба проти нікчемної держави, яка не має сили захистити своїх підданців од сваволі панів.

— Все це так, — заговорив по хвилі мовчання Дзюба, — та чи вийде з цього діло? Бували ж, та й тепер не перевелися, сміливці, наскакували загонами на панські добра, навіть на замки, і мстилися за свої кривди та образи: захлиналися кров’ю замки й палаци, а добра переходили до рук покривджених… Та чим це кінчалося? Деякі щасливі й врятувались, а десятки невинних накладали за них своїми головами. Ось уже, либонь, з півсотні років триває гайдамаччина, а панського насильства не знищила: з кожним днем посилюють пани своє буйство й душать нас усе дужче й дужче.

Слова Дзюби знову гнітюче вплинули на гурт, почулися тяжкі зітхання.

— Спасибі, друже Дзюбо, — палко заговорив Залізняк, — ти, може, й не хотів, а підтримав мою мову. Хто такий гайдамака? Месник за свої кривди, за свою власну шкуру… Сам ти кажеш, що збереться загін сміливців, котрим залили за шкуру сала, помститься кривдникам та й утече, а інші за нього терплять… От і виходить, що всі ті загони виступали не за спільне діло, не за віру, не за наші права, а лише за свої кривди… Тому й ляхи їх мали за розбійницькі ватаги, та й ті інші, що за них терплять, теж, певно, не дякують їм. Тому-то за п’ятдесят років гайдамаччина й не принесла краєві користі, не захистила нас від напасників… Адже й раніше, давно, ще до блаженної пам’яті батька нашого Богдана, теж повставали, й не так, як гайдамаки, не заради особистої помсти, не для розбою, а щоб оборонити віру й Україну, — і Наливайко, і Косинський, і Тарас Трясило, і Гуня… А діло їхнє пропало, наклали вони буйними головами… А чому? Тому, що повстали не всі разом; а от як славний наш Хмель зняв завірюху по всій Україні, то й прикусили язика ляшки-панки й воскрес рідний край, запанував давньою волею, радісно задзвонив у всі дзвони.

— Тільки ненадовго, — відповів Дзюба. — Всі ми боролися, а скористалась тільки половина, що по той бік Дніпра, а ми, друга, нещасна половина, попали ще в гіршу неволю.

— То вина не Богданова, а інших гетьманів, — з гіркотою відповів Залізняк. — Попустили розірвати нас надвоє, а от коли ми одіб’ємося від ляхів, то Москва нас теж прийме під свою руку… Поки ми мовчимо, ніхто за нас не заступиться, а якщо ми самі почнемо боротися й не захочемо бути під кормигою ляхів, тоді інше діло!

— Та де тепер нам, половині, боротися? — не вгавав Дзюба. — Поляки ж зосталися ті самі, навіть поповнилися нашими перевертнями, а нас — жменя!

— Ну, Дзюбо, — засміявся Залізняк, — які ті самі? Тоді в них було сильне військо, а серед магнатів зустрічалися лицарі, завзяті вояки. А тепер: війська немає, ладу в Речі Посполитій ніякого, а саме тільки п’яне панство! Та й менше їх набагато стало: адже Москва відколола добру половину Литви. То воно й виходить, що коли прадіди наші насмілились повстати проти сильної оружної держави, то онукам піти на теперішнє діло й бог велів.

— Та хай заарканить мене татарин, коли все це не щира правда! — вигукнув Петро. — Що не скаже пан полковник, то наче залізним цвяхом приб’є!

— На те він і є Залізняк, славний Залізняк, надія наша й порада! Дай йому, боже, віку довгого! — загомонів підбадьорений натовп, підкидаючи шапки.

Раптом почувся верескливий крик у супроводі гуркоту коліс, і до воріт батющиного будинку підкотила тарадайка. В ній сидів гладкий, широкоплечий єврей з вогненно-рудою бородою; на ньому був чорний лапсердак, висока хутряна шапка, з-під якої теліпалися довгі руді пейси. Все обличчя його, червоне, гладке, з чорними банькатими очима й чорними ж широкими бровами, що сходилися над переніссям, аж пашіло нахабством і пиховитістю.

Довга тінь, що простяглася від клуні уздовж двору, ховала гурт козаків і селян, так що єврей зразу не помітив їх.

— Гей ти, попе! — закричав він різким голосом, придержуючи коня. — Гершку, йди сюди.

— Чого тобі, Гершку? — обізвався батюшка, важко підводячись із призьби.

— Я не просто Гершко, я — пан Гершко! — крикнув єврей ще дужче. Залізняк стиснув кулаки й так заскреготав зубами, що навіть селяни перезирнулись; але він стримав перший порив обурення.

— Слухай ти, попе, — говорив корчмар, — знову моя дочка сиділа тут у тебе? Що? Будеш брехати, що не була?

— Була.

— Була? Була?! Чуєш, коли я ще хоч раз дізнаюсь, що вона була тут, то світ тобі немилий стане!

— Я не кличу її, Гершку, — сама приходить.

— Сама? Сама?.. Брешеш! Ти її заманюєш, хочеш навернути в свою віру. Постривай, постривай! Ось приїде сюди пан економ, він з вами розправиться!

— Не смій казати так про віру, не смій кричати на панотця, а то ми тобі так боки полатаємо, що й чортам непереливки буде! — глухим од стриманого гніву голосом промовив Петро, виступаючи наперед.

— Вус?’ — закричав корчмар. — Ти ще смієш тут патякати? Бунтівник, гайдамака, ось як угрію тебе батогом, то прикусиш язика.

Серед селян почулося глухе ремство. Гершко підвівся в бричці й тільки тоді помітив схованих у тіні селян. Хоробрість його одразу де й поділася, і він, злякано озираючись навколо, почав смикати за віжки; але все ж таки, не бажаючи принизити себе перед хлопами, не переставав погрожувати їм, хоч і знизив тон.

— То вас тут ціла зграя! А, бунт затіваєте? Стривайте ж! Ми з паном економом вас прикрутимо ще не так! Якщо ви, свині, насмілитесь хоч писнути, то затріщать у вас спини… Мені пан економ на відкуп віддав усе село!

— Цить, поганець! — гучно крикнув Залізняк, виступаючи з тіні й кидаючись до воріт. — Поки ти ще почнеш дерти з них шкуру, я тебе вб’ю, як погану гадину! Коли єврей побачив озброєного козака, душа його шугнула в п’яти.

— Ой, гевулт! Гайдамаки! — зарепетував він не своїм голосом і хотів був уперіщити коня батогом, але в цей час залізна рука Залізнякова опустилася з такою силою йому на шию, що він похитнувся і впав на дно брички. Зляканий кінь рвонувся й кинувся вбік, але його вхопили за вуздечку двоє із Залізнякових супутників.

— Гей, хлопці! — гукнув Залізняк, не випускаючи з рук єврея. — Ану лишень пошукайте височенького дерева тут недалеко…

Почувши козакові слова, єврей в одчаї засовався на дні брички.

— Змилуйтесь, ясновельможний пане, — забелькотів тремтячим од страху голосом єврей, — я пожартував…

— Пожартував? Ось і я пожартую, — рикнув Залізняк, придержуючи Героїка правою рукою, а лівою стягаючи з себе довгого шовкового пояса, — пояса свого шовкового не пошкодую… Ну, не крутись, — штовхнув він його кулаком у спину і обкрутив йому шию поясом.

— На бога, що ти робиш, сину? — скрикнув батюшка, підступаючи до Залізняка й хапаючи його за руку.

— А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того, хто нахваляється з вас три шкури здерти? — промовив гнівно Залізняк і скрутив на потилиці в єврея свого пояса. — Нні, хай же він тепер розплатиться за всі ті муки, котрих завдавав убогим людям! Тягніть його, хлопці!

Петро перший кинувся до Гершка, до парубка пристало ще двоє-троє з молодих селян.

— Спинися, сину! Спинися! Схаменіться, — батюшка кинувся рятувати єврея. — Подумай, що робиш?! Якщо ти повісиш Гершка, наскочить економ і перевішає усіх їх, — він показав на гурт селян. — Мало того, що він зруйнує церкву нашу, розорить усе село, але він не помилує ні жінок, ні дітей… Зглянься, сину… схаменись!

Залізняк слухав батющині слова, і обличчя його дедалі хмурнішало.

— Правда твоя, панотче, слушний час іще не настав і суд попереду, — нарешті промовив він суворим голосом і, повернувши одним рухом руки до себе єврея, помертвілого од жаху, промовив, карбуючи кожне слово таким тоном, від якого той весь з ніг до голови вкрився холодним потом.

— Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей і святого отця я поки що дарую тобі життя.

— Ой вей! Пануню мій золотий, ясновельможний гетьмане! — упав єврей на коліна, відчувши, що його відпустили гайдамаки, й не розуміючи з переляку, що йому каже Залізняк. — Змилуйся! Пусти тільки живого, пожалій моїх дітей, ой вей! Що з ними буде? Я все для пана, я озолочу пана… Ой мамеле! Не губіть! Це не я — це мій дурний язик…

— Годі белькотіти! — тупнув ногою Залізняк і, вхопивши єврея за бороду, підняв його майже до свого обличчя так, що Гершко витягся й перебирав ногами, шукаючи собі на землі опори. — Дивись на мене й запам’ятай моє обличчя, а ще краще запам’ятай, що я скажу, — карбував кожне слово Залізняк. — Коли через тебе постраждає в цьому селі не те що дорогий наш панотець, свята наша церква чи хтось із селян, але хоч найменша частка їхнього добра… то я з тебе живого шкуру здеру й живого посолю… Пам’ятай же моє слово, — трусив Залізняк Гершка за бороду. — Пам’ятай і придивись добре до мого обличчя! Ніде ти од мене не сховаєшся: ні в Львові, ні в Кракові, ні в Варшаві, сотні очей стежитимуть за тобою, сотні вух підслухуватимуть… і на дні моря знайду і тоді вже ніхто не захистить тебе — ні король, ні вся Річ Посполита!

Очманілий від страху, єврей не міг промовити й слова: якісь булькотливі звуки, що нагадували стогін і схлипування, виривалися з його горла, а налиті кров’ю очі безпорадно озиралися й благали змилуватись.

Залізняк зняв з шиї Гершка свій пояс і зневажливим рухом руки штовхнув його до тарадайки.

— Гляди ж мені, жиде, — закінчив він свою мову. — Про те, що сталося тут, анітелень! Коли ж ти хоч щось насмілишся бовкнути, то краще б тобі й на світ не родитися.

Запорожці підхопили корчмаря під руки й кинули на дно брички, потім хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою.

Якусь хвилину всі мовчали, приголомшені цією сценою.

— Що ж, панотче, — схвильовано промовив Залізняк, — скажете, що й тепер можна терпіти? Жид погрожує і погрожує насправжки — мало руку не здіймає на священика! А ви й далі мовчатимете?

— Не мовчатимемо більше! — запально крикнув Петро. — Годі!

— Годі! Скажи, пане полковнику, що нам робити? — почулися серед гурту селян глухі голоси.

— Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмі тяжко, а кому солодко, тому нема чого й питатись мене.

— Та як же, батьку, — звернувся до Залізняка Дзюба, виступаючи з гурту, —як же всім нам разом повстати? Коли ми всі повстанемо, то знайдуться в Польщі добрі сусіди, які допоможуть їй задушити нас.

— Але й ми знайдемо собі від них захист.

— Де?

Залізняк показав рукою на північ і промовив твердим, упевненим голосом:

— У Росії!

Схвильовані розмовою й сценою з євреєм і батюшка, й титар, та й сам Залізняк зовсім забули про Прісю, а вона тим часом стояла в дверях бліда, приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за ці півгодини вона ніби вся переродилася: з блідого личенька злетіла дитяча усмішка, коло губ лягла скорботна риска, великі, потемнілі від збудження очі її з застиглими слізьми були сповнені невимовного жаху і страждання. Тримаючись за одвірок, дівчина вся подалася вперед і завмерла в німому пориві; вона жадала всіма фібрами свого єства почути те, про що говорив Залізняк, але не всі його слова долітали до неї…

Раптом на вулиці почувся якийсь рух, і з-за рогу виступив гурт селян, — босі, з непокритими головами, сумні, вони несли щось на марах, прикрите драною свиткою;

за ними йшли, тихо плачучи, жінки й діти з клунками в руках. І Залізняк, і всі, хто був у батющиному дворі, здивовано обернулися до вулиці. Процесія, видно, посувалася саме сюди. Всі мовчки поскидали шапки.

— Небіжчик? — тихо спитав Залізняк.

— Не розберу, — теж неголосно відповів титар і знизав плечима. — Щось дивне, й люди не наші.

Тим часом стогін жінок і плач дітей розбудили мешканців села; з сусідніх хат вибігали молодиці, діди, дівчата й, здивовані несподіваною появою цієї процесії, юрмились на вулиці; через кілька хвилин коло батющиного двору стояв цілий натовп стривожених людей. Та ось передні селяни, що несли мари, підійшли до воріт.

— Розступіться, розступіться! — почувся тихий голос. Натовп розступився, і в воротях панотця показалися мари, на яких лежав чоловік; тіло його, до самої шиї, було накрите драною чорною свитою, й лише голова з довгим сивим чубом і такою ж бородою залишалась відкрита. На смертельно блідому обличчі старого з заплющеними очима лежав відбиток німого страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили мари на землю й поставали коло них. Батюшка підійшов ближче і нараз одсахнувся.

— Що це, панове? — спитав він вражено. — Отець їларіон? Селяни ствердно похилили голови.

— Сконав! — з жахом прошепотів старий, придивляючись до безкровного обличчя отця Іларіона.

— Одходить, — відповів тихо один з тих, що несли мари.

— Що ж це з ним приключилося? Чи давно ж був у мене? — з болем прошепотів отець Хома.

— Ксьондзи-базиліани одібрали в нашого причту ругу; батюшка пішов просити в губернатора поради й захисту… І от ляхи замучили його… — Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далі, дивлячись у землю: — А потім пан губернатор звелів запалити для потіхи солому, що складена була на фільварку за містечком; кругом того фільварку тулилося хат із двадцять сільських, а в кінці й церква стояла; ну, вітер перекинув огонь на виселок, і все геть-чисто згоріло, згоріла й церква наша, і все наше добро, лишилися ми на вулиці з малими дітьми. На бога, дайте притулок хоч панотцеві! Одходить він… і нема йому де голови прихилити…

Тихі жіночі схлипування перервали його слова.

Усі стояли навкруги, занімілі від жаху та обурення.

— От до чого доводить ваше терпіння! — заговорив нарешті Залізняк тремтячим від гніву голосом, показуючи на нерухоме тіло, що лежало на марах. — І ви все ще не знаєте, на що зважитись?!

Старий священик, стоячи на колінах біля свого мученика-побратима, не чув тих докорів. Очі його, повні сліз, були зведені до неба, рука лежала на сивій голові вмираючого, а уста творили сповнену чистої віри молитву.

Залізняк теж підійшов до вмираючого, і вигляд цього мученика сколихнув його душу й запалив серце вогнем.

— Цей мученик святий вопіє про помсту… вопіє до тих зірок, що миготять нам з неба, ніби докоряючи… І я присягаюся, що помщуся за цю жертву! А ви, — зневажливо мовив він до занімілого натовпу, — терпіть, терпіть далі! Кращої долі ви не варті! Прокляття піде слідом за вами, люди від вас одвертатимуться, звірі дикі тікатимуть, щоб не зустрітися з вами, й господь вас забуде, забуде!

— Ні, ні! — пролунав у цей час істеричний жіночий крик, і Пріся кинулася до ніг Залізнякові. — Ми не залишимо своїх храмів… ми все, все… все життя наше віддамо, умремо всі… з тобою разом, а не віддамо ляхам на наругу нашої святині! Не віддамо!

— Правда, дівчино! Всі помремо! Правду сказала! Життя своє віддамо! — пролунали кругом грізні вигуки.

— Господь заговорив до вас устами цієї дитини, — зворушено промовив Залізняк і, підвівши Прісю з землі, притулив її голову до своїх грудей.

— Готуйтеся ж і чекайте, коли я скажу: «Пора!» — сказав наприкінці Залізняк.     Тієї ж ночі Залізняк виїхав з Лисянки, давши пораду селянам з’єднатися громадою й наготувати колодіїв та списів, бо й сліпий тепер бачить, що тільки оружною рукою можна захистити своє життя, а безоружних і нерішучих розчавить п’ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти войовничих закликів Залізняка: його приголомшив вигляд умираючого…

Селяни, збуджені словами запорожців, підбадьорились, в очах у них заблищала відвага, щоправда, їх, непідготованих до боротьби, бентежила думка про те, що зробить губернатор, коли довідається про напад на Гершка, — а в тому, що шинкар донесе, ніхто не сумнівався.

— Ось що, друзі, — сказав, від’їжджаючи, Залізняк, — якщо шельма Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас викаже, то нехай хто-небудь навідається в   Мотронинський ліс, у Вовчі Нори, а там уже покажуть, куди далі йти. Посвистом обізвіться, й знайдуться помічники: дадуть і товаришів за халяву і самі прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч і не час вилітати з своїх гнізд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.

Це остаточно підбадьорило селян. Усі дякували, вклоняючись запорожцям, вихваляли Залізняка й покладали на нього велику надію. Петро зохотився негайно вирядитись у вказане місце для переговорів, бо розбійницького наскоку можна було чекати й на завтра. Залізняк схвалив його намір і сказав, що з такого юнака буде в пуття. Наприкінці він попросив селян, щоб в разі тривоги вони сховали батюшку в лісі, бо на ньому першому окошиться злість ляхів.

Але батюшка відповів на це спокійно й рішуче, що нікуди не піде від храму, дорученого йому, служителю бога, що коли господь сподобить його мученицької смерті, то він умре тут, коло вівтаря, а не зганьбить себе втечею. І, незважаючи ні на які вмовляння Залізняка, запорожців і селян, він лишився не  похитним.

Нарешті прийшов час їхати; Залізняк прощався з усіма, особливо зворушливо з батюшкою й титарем, і, перед тим як сідати на коня, став шукати очима Прісю. А дівчина стояла тут же коло перелазу, схована тінню осокора; не стримавши пориву почуттів і висловившись так енергійно перед старшими, а особливо перед Залізняком, вона ніби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, піднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залізняка, висока рішучість панотця,        якого вона так любила, хвилювали її душу новими могутніми враженнями й переносили із сфери дитячих, безтурботних мрій у грізний вир суворого життя, котре вимагало подвигів: за ці кілька годин Пріся змужніла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятівника їхнього від напасників, і відчувала, як у її молодих трепетних грудях росло й буяло таке світле, широке почуття, якого вона раніше не знала.

— Де ж та дівчина, що своїм палким словом осяяла наші темні душі? — спитав Залізняк, обвівши всіх очима.

У Прісі під ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усі оглянулись. Петро помітив сестру й, підійшовши до неї, сказав:

— Вийди лишень: тебе шукають.

Але Пріся не могла рушити з місця. Залізняк швидко підійшов до неї і, взявши за руку, вивів з тіні в смугу місячного світла; дівчина, спалахнувши рум’янцем, опустила голову.

— Спасибі тобі, голубко моя, за твоє палке слово, — урочисто сказав Залізняк, — в ньому виявилась душа твоя, світла та хороша. Візьми ж на згадку від побратима ці святощі, — він зняв із своєї шиї великого золотого хреста на ланцюжку і вклав його в похололу руку дівчини, — іди з ним і за нього скрізь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. — І, не чекаючи дозволу остаточно розгубленої дівчини, Залізняк притиснув її до своїх могутніх грудей, потім, скочивши на коня й гукнувши «гайда», помчав із своїми товаришами в сріблисту млу…

Усі кинулися за ворота побажати друзям своїм доброї путі, а Пріся нерухомо стояла з хрестом у руці й не чула, як радісні сльози котилися одна за одною по її зблідлому личку…

V

Сара була вже дома, коли пара їхніх коней, запряжених у бричку, підбігла до брами й сильно вдарила в неї дишлем. Батька вона ще не бачила, — він не застав її вдома й помчав до батюшки, — а тому й була здивована, що коні самі вернулись додому; але, підбігши до брички, вона побачила батька, який лежав на дні її й стогнав.

— Що з вами, тату? — кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому підвестися.

Блідий Гершко, обливаючись холодним потом, тільки дрижав і бурмотів щось незрозуміле. Сара могла розібрати тільки три слова: «гайдамаки», «повісив» і «ге-шторбен»’.

Майже цілу ніч промучилась Сара з очманілим від переляку батьком, який дістав мало не нервову гарячку; над ранок він нарешті заснув, але й весь наступний день схоплювався з ліжка й кричав: «Держи двері… гайдамаки!» Аж на третій день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив з нею спокійним, крижаним тоном.

— Слухай, Саро, — почав він урочисто, — і хай кожне слово моє змієм Мойсея вповзе в твоє серце й зцілить його від чорної, страшної недуги або вб’є його отрутою! Справжній, чесний єврей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой — гірший за собаку!

— Але між ними є добрі й чесні люди, — тихо мовила Сара.

— Вей з мір!2 — скрикнув Гершко, почервонівши від гніву, і підступив до Сари. — Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопів? Ха! Так он куди твоє серце лежить! Мало не повісили твого батька… так, так, так — у попа ховалися гайдамаки… а дочка за розбійників заступається! Прокляття, що я дожив до такої ганьби! Якщо ти ще раз підеш туди, я уб’ю тебе, а всіх твоїх приятелів викажу панові губернатору!

Після цієї розмови Гершко перестав говорити з своєю дочкою, але ходив за нею і вдень і вночі, мов тінь, а коли виїжджав, то замикав на замок, приставивши ще до неї за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не виїжджав нікуди надовго; він щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вільшану, то в Мотронівку, то ще до якихось євреїв, — але на ніч майже завжди повертався додому.

Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришів переслідував його скрізь і гнав у сутінках до своєї хати; Гершко не раз поривався розповісти про появу розбійників панові губернатору й пошукати під його охороною захисту, але Залізнякова погроза морозила йому кров і сковувала волю…

Мов убита, ходила Сара, машинально пораючись по господарству й живучи душею там, у доброго батюшки, біля дорогої подруги та її коханого брата; спогади про них злилися в її серці в якийсь співучий звук, що тяг її з цієї душної тюрми, від цього зміїного сичання злоби туди, на волю, на сонячне світло, на широчінь, де ласкою всміхалися уста, де любов’ю світилися очі. Але що ж вона мала робити, де могла знайти захист? В її голові роїлися підбиті, безкрилі думки. Махнути рукою на прокляття й це нудне, одноманітне життя та піти до них назавжди… Але вони, бідолашні, такі слабкі й безсилі: вона б принесла їм нові муки, нові напасті, та й годі!.. О, їй сама смерть не страшна: вона тільки визволить її від насильства батька й кагалу!.. Хоч би звісточка якась, хоч би знати, що там діється під тополями?!

Так минали дні за днями в марній тузі. Сара поблідла й схудла; чорні очі її стали ще чорніші й більші… Вдень, у метушні й клопоті, їй було легше, а коли надходив вечір, тоді підповзала вкупі з сутінками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над своєю жертвою й тягла її в довгу, вузьку світличку, що була поруч з батьківським великим покоєм і правила дівчині за спочивальню, де й замикала її, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цілу ніч. Єдине вікно у спальні було забите цвяхами й навіть заклеєне папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила, що одна шибка, під папером, була розбита; зрадівши цьому, вона обережно підрізала знизу папір і, підіймаючи його, могла чути, хто проходив чи проїжджав повз них. Тепер, замикаючись у своїй в’язниці ввечері, Сара сідала коло цього вікна й, піднявши папір, прислухалася до звуків життя, що похмуро текло каламутним струмком і безрадісно згасало в темряві ночі… Сарі раз пощастило почути якусь тихеньку пісеньку, що повторювалася через однакові проміжки часу то в тому, то в другому місці, поблизу корчми. Мабуть, пісенька та була сигналом, і Сара почала уважно прислухатися:

— Господи! Та цей же голос я знаю, — скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. — Так, так… то співає Пріся… вона хоче подати мені звісточку… Але як відгукнутися, як подати знак, що я тут?

Сара підійшла до дверей: Ривка не спала.

— Дай мені води! — гукнула Сара їй крізь двері, й коли стара пішла в сіни, Сара підбігла до вікна й квапливо крикнула:

— Завтра сюди!

Цілий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та більше нічого вона не могла придумати, як тільки напоїти відьму: дівчина знала, що Ривка любить мед і що батько майже ніколи не частував її таким дорогим напоєм.

Надвечір Сара збігала в погріб і наточила добрий кухоль старого, міцного меду, та ще влила в нього чарки дві горілки, а собі взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батькові про ці її маленькі пустощі. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втіху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, і мед незабаром зробив своє: навіть дійти до свого поста не змогла Ривка, а, відповзши трохи, тут-таки, в сінях, і захропла.

Тепер Сара сама зосталася в корчмі. Вона взяла на засув усі двері й, пройшовши в свою комірчину, підняла папір і в розбиту шибку виставила свою голівку. Коли стих вечірній гамір вулиці й на потемнілому небі вирізався золотий серп місяця, недалеко знову почулася вчорашня пісенька.

— Сюди, сюди! Я тут! — гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачність.

Якась тінь майнула з-за повітки й, боязко озираючись, почала підкрадатися до вікна.

— Ти? Пріся? — схвильовано спитала Сара.

— Я, я! — відповів їй пошепки знайомий, дорогий голос.

— Ходи ближче, не бійся! Зараз нікого немає…

Пріся підійшла до вікна й, підвівши голову, заговорила з деякою обережністю:

— Чому тебе не видно? Ми всі так занудилися і втямки не візьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося… брат сам не свій…

— О боже! — зітхнула Сара, наче простогнала. — Яка ж мені гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподівалася вас побачити ще хоч раз…

— То чого ж ти не навідаєшся? Боїшся?

— Боюсь, Прісю, тільки не за себе, а за вас… Батько нахвалявся вбити мене, а вас усіх виказати губернаторові… Ой, який же він лютий на вас і на мене, який немилосердний! — протягла Сара співуче. — Заборонив мені й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку.

— Серце моє чуло, — промовила Пріся, — що ти наша, що ти всім нам рідна, а мені рідніша за сестру… Не дістану тебе, а то обняла б міцно!

— Розкажи ж мені про всіх… Як живуть, що думають, чого ждуть? — квапливо питала Сара.

— Брат мій їздив кудись і повернувся таким орлом, аж не впізнати: втішає всіх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться… От, виходить, і тебе захистимо… Петро тільки скучає… туга його сушить… а журиться він усе за тобою…

— Ой вей! — скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слізьми.

— Ти плачеш! —здивувалася Пріся.

— Од щастя й од горя, — заговорила єврейка швидко. — Я така рада, така рада, що тебе бачу… що чую про ваших… Як же твій тато й панотець?

— Тато мій і батюшка все доглядають покаліченого отця їларіона; мабуть, помре… без тебе привезли, у панському замку покалічили…

Цієї миті почувся в чуткому нічному повітрі далекий стукіт коліс.

— Чи не батько? — сполошилася Сара. — Тікай обережніше. І пам’ятай: коли ви мені скажете — переходь до нас, то я піду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вікна: як воно темне буде, то не підходь, а якщо хоч трошки освітиться, то можна… Отоді й з братом підбіжи… хоч на хвилину!

— Гаразд, прощавай!

— Усім, усім вклонися! — уже вслід гукнула, ара й відчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не відчувала, яке п’янило її й підбивало на дитячі пустощі, на дзвінкий сміх.

Другого ранку Гершко покликав Сару в свою світлицю й, зачинивши добре двері, сказав, що має для неї важливу звістку. Гершко не говорив з дочкою відтоді, як між ними відбулася ота гостра розмова, і новина, яку він мав сказати, певно, не віщувала Сарі нічого хорошого; в неї одразу впало серце.

— Слухай, Саро, й знай, що мого слова ніхто не зламає, навіть сама смерть, — почав він суворо, навіть не глянувши на дочку. — Ти раніше відпросилася од жениха, і я з добрості не наполягав на своєму; але тепер — край! Я висватав тебе й руку перебив за Хаїма Гольда, вінницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною!

Сара спокійно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливості вчинення над нею цього насильства, так її серце було сповнене коханням до іншого, що це повідомлення навіть викликало на губах її ледве помітну глузливу усмішку.

— Я продав корчму, — провадив далі Гершко, — і поладнав усі свої справи… Лишається тільки скласти речі — й можна рушати хоч зараз на край світу. При цих словах Сара поблідла.

— Так от, на тому тижні ми виїжджаємо в Умань, там буде й весілля, — це раз, а друге, найважливіше: сьогодні ввечері в мене збереться багато євреїв — і сусідів, і рабинів, приїде й сам великий цадик! Щоб почастунок був приготований якнайліпше і щоб усе це лишилося таємницею для чужого вуха й ока: ми радитимемось, що далі чинити з гоями. Я зараз їду дещо купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тікати… Смерть! — просичав він і вийшов із світлиці, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита.

«Проти гоїв замишляється щось лихе», — раз у раз зринала в неї думка. Але вона мусила давати господарські розпорядження Ривці. Треба було ще найняти якусь жінку, щоб устигнути до вечора наготувати всякої всячини для гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бігати на село старій відьмі — то за помічницею, то по провізію, то до різника, — а Сара зосталася сама й придумувала всякі способи, як би підслухати, що затівають ці ненависники проти її друзів.

Світлиця, де мав зібратися кагал, була поруч з її спальнею і сполучалася з нею невеликими дверима, які одчинялися в спальню, але тепер були забиті. Після неабияких зусиль Сарі пощастило-таки відбити їх і одчинити: виявилось, що до них, з боку світлиці, була приставлена висока й широка шафа, яка щільно закривала отвір, а в самій шафі було повно всякого одягу. Сара задумалась. Нарешті їй спало на думку виламати задню стінку шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець і закрити дірку дверима; тоді можна буде влізти в шафу й вільно підслухувати крізь її дверці. Сара заходилася виконувати свій задум; та на ділі це виявилося нелегко: стінки шафи були склеєні з міцних дощок, і виламати їх з допомогою самого тільки кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали перешкоду: до півдня дві дошки було виламано, одяг винесено, а сліди вилому старанно приховано.

У присутності Ривки Сара метушилася, допомагала їй на кухні, прибирала світлицю і взагалі виявила таку старанність у всьому, що відвела будь-яку підозру.

Надвечір повернувся батько й лишився задоволений запопадливістю своєї дочки; все це він сприйняв як знак її слухняності й добровільної, спокійної покори батьківській волі. Гершко обдивився все й в пориві радості навіть ласкаво погладив по голові свою дочку.

Незабаром почали з’їжджатися й очікувані гості. Останнім приїхав у критій колимазі уманський цадик, якого євреї вважали за пророка. Всі кинулись до екіпажа, одчинили дверцята, одсунули завіси й вивели під руки старезного діда; він був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи худе й зморщене обличчя, лягала легкими сріблистими пасмами на груди; очі трохи сльозилися, але в них світилася лагідність; одяг цадика нагадував убрання стародавніх левітів, навіть на голові його красувалася рогата шапочка.

Усі підходили до цадика, а він покладав на них руки й шепотів молитви. Гершко попросив дозволу й підвів до цадика свою дочку, вкриту покривалом. Старий довго держав на голові її руки й відпустив з ласкавим словом: «Будь щаслива й вільна душею!» Це побажання глибоко запало їй у душу.

Коли господар провів почесних гостей до світлиці, Сара підійшла до нього й попросила дозволу піти до своєї кімнати й лягти, бо від кухонного чаду в неї страшенно розболілася голова. Гершко не заперечував. Тим більше, що на кухні лишалася Ривка, а дочку при потребі можна було збудити.

У великій світлиці вікна були зачинені віконницями й позавішувані коцами, а всередині вона була застелена килимами й ясно освітлена свічками, що горіли в канделябрах. Для цадика приготували на підвищенні особливо почесне місце, перед яким горіло два світильники.

Цадик підвівся зі свого місця й, піднісши руки догори, прочитав урочисту молитву перед відкриттям імпровізованого авіфе. Лагідним, тремтячим голосом, часом зупиняючись для перепочинку, благав він благословення божого давньоєврейською мовою.

Запала хвиля побожного мовчання. Цадик нарешті перервав його й звернувся до всіх з тихим запитанням:

— До того, хто поринув у розмови з Незбагненним, мало доходить гомін житейської хвилі; та останнім часом гуркіт наростаючої бурі досяг і мого слуху. Повідайте, що відбувається навкруги і звідки підіймаються грізні хмари?

Устав довготелесий чорний рабин з короткою вищипаною борідкою й туго скрученими пейсами.

— Ой рабі премудрий, — почав він високим фальцетом, — хмари вже не підіймаються, а насунулись і закрили око Єгови… Вельможні пани та п’яне лицарство зовсім ошаленіли, вони раніше тільки одне знали: брати гроші й грабувати кого попало — хлопа, єврея, а то й свого брата, — і одразу ж пропивали й розтринькували награбоване на такі забаганки, про які… фе! — і говорити євреєві не можна, бо те слово осквернить його уста. Раніше їй, цій розбійницькій шляхті, байдужісінько було до вітчизни, вони цим словом тільки хизувалися, — нехай би й шматували їхню Річ Посполиту, то їм було однаково, аби тільки їхнього добра не чіпали. А тепер зненацька зчинили гвалт, що не хочуть цього короля! В Барі тепер справжнє пекло! Ой, гевулт, що діється! З’їжджаються пани з командою, з челяддю, з собаками — і все це збіговисько треба годувати й поїти… Ну, вони й нишпорять по містечках, по селах, усіх грабують, палять… і передусім нашого брата… Ох, плаче Ізраїль, як на ріках вавілонських!

— Боже! Коли ж вичерпається фіал гніву твого? — зойкнув цадик і похилив голову.

— Цурес! Цурес! — обізвався кагал тихим стогоном на зойк цадика.

— Що вони ще надумали! — заговорив опасистий, незграбний єврей, вогненно-рудий, у ластовинні, із скуйовдженими пейсами і бородою. — Знову за старе взялися й нашими руками собі жар загрібають: оддають — та де там оддають! — канчуками накидають нам оренду хлопських шляхів, мостів, димів; з нас деруть зразу чисті дукати — ой вей — золото, а нам велять обдирати голого хлопа. Добрий гешефт! Панові не дай грошей — він зараз до шаблі й до мотузки, а хлопа обдери, то гайдамака до ножа й до списа!

— Тож-то й біда, — обізвався Гершко, — що пани запродують нам хлопа, а привести ту гадюку до послушенства не можуть і гайдамаків ніяк не перевішають…

Ой-ой, якби можна було спокійно збирати гроші з цих гоїв, який би то був золотий гешефт!

— Ох, ох, коли б не страх, заробітки з оренди церков, як то нам пропонують пани, були б добрячі! — підтвердили декотрі, почухавши голови під ярмулками.

— Не оскверняйте язик ваш, нещасні, не накликайте такими гріховними думками і вчинками нового гніву Єгови на свої голови! — підніс голос цадик, сплеснувши руками. — Чи вам, темним, не відомо, що талмуд забороняє євреєві не те що торкатися до священних гойських речей, а навіть ховатись у затінку їхнього храму в спеку!

— О, висока твоя мудрість! — вигукнув чорний кощавий єврей. — Не нам виміряти глибину її!

Благоговійний шепіт пробіг по світлиці й стих.

Слова цадика справили враження, хоч і не припали до смаку слухачам.

Запала глибока мовчанка, навіть чути було, як стукотіли в грудях схвильовані серця.

Нараз серед цієї напруженої тиші почувся в кімнаті тріск, ніби стеля розкололася або щось незриме зламалося й упало до ніг цадика.

Усі здригнулися, перезирнулись і заціпеніли.

З жахом вискочила Сара з шафи і, як підрубана, опустилася на підлогу, спираючись на руку, щоб не впасти; мов прибита громом, сиділа вона, закам’янівши на місці, і хоч і чула шум та метушню в сусідній кімнаті, не могла навіть поворушитися; здавалося, що переляк одібрав у неї всі сили. Безумними очима водила вона навколо, бачила, що двері в сіни напіводчинені й смуга яскравого світла падає звідти на розчинені нею двері до світлиці й освітлює проламану стінку шафи, вона бачила навіть страшенне безладдя в своїй комірчині — розкиданий на підлозі й на ліжку одяг, безладдя, яке викривало її злочин, — і не робила нічого, щоб приховати ці сліди… А час збігав, тривожний гомін і метушня в сусідній світлиці не тільки не вгамувалися, а навіть зростали… Сара бачила весь жах свого становища, однак, мов паралізована, не рухалась з місця. Хтось крикнув за дверима:

— Оглянути весь дім!

Інший голос, здається, батьків, підтримав цю пропозицію:

— Знадвору і всередині!

Від останнього вигуку Сара нарешті опам’яталася: вона схопилась на ноги і з несамовитою квапливістю заходилася жбурляти в шафу дорогі сукна, халати, лапсердаки й шуби… На щастя, спершу всі кинулися надвір, і за гупанням ніг і стуком дверей не чути було Сариної метушні, а то передусім заглянули б до її світлиці. Тим часом дівчина встигла повкидати в шафу весь одяг, а суміжні двері причинити, загнувши над ними гвіздки, і навіть завісити їх своєю сукнею; сама ж вона, роздягнувшись, кинулася на постіль, не забувши підсунути під ліжко й поламану дошку.

Коли нарешті Гершко, разом з деким із гостей, зайшов до кімнати своєї дочки й освітив її ліхтарем, то перед їхніми очима постала така картина: на забитих наглухо дверях висів оксамитний, гаптований золотом спенсер і адамашкова спідниця, а на ліжку, розкидавши по подушці пишні коси, в недбалій позі спала красуня Сара. У вузенькій, маленькій кімнаті не виявилось нічого підозрілого: вікно було щільно зачинене, з меблів, крім ліжка, стояв тільки один ослінчик.

— Ой мамо! — не втерпів високий кощавий єврей середнього віку, показуючи очима на Сару, і вхопився за пейси. — Ой мамо! Яка гарна! Вірсавія не могла б з нею зрівнятися!

Гершко, почувши таку похвалу, задоволено почухав бороду й відповів:

— Вона, ребе, спить і не чує, що ми говоримо, а то похвала дорогого гостя примусила б її сховати своє обличчя.

— Вей-вей! — зацмокав молодий єврей, що теж зайшов до кімнати. — Спить, як ангел небесний!

А довготелесий єврей, нахиляючись і присідаючи, з усіх боків розглядав ліжко.

— Гевулт! — скрикнув він нараз. — Онде причина! — і показав пальцем під ліжко.

Усі нахилились. Сара завмерла від страху і, щоб приховати своє збентеження, одвернулася до стіни.

Під ліжком була поламана дощечка.

— Ха-ха! От і причина, — мовив довготелесий єврей, задоволено усміхаючись.-— Під панною Сарою поламалася дощечка і всіх нас так налякала.

— Він правду каже, — мовив рудий.

— Тільки як же це, шановний господарю, — провадив довготелесий, — ви даєте для своєї красуні дочки такі погані ліжка? Вей-вей!

— Даруйте, дорогі гості, — низько вклонявся Гершко. — Таке вже трапилось!

— Тьху ти, а налякала як! — розсміявся й молодий єврей.

І, заспокоєні, всі вийшли у якнайвеселішому настрої з Сариної кімнати, а Гершко замкнув за собою на ключ двері.

Коли непрохані гості вийшли з кімнати, Сара сіла на ліжку й довго не могла віддихатися; у скронях стукало, руки й ноги були холодні як лід, і вся вона тремтіла мов у лихоманці, — одно слово, якби нерви її були слабші, в неї почалася б істерика, але дівчина перемогла себе й навіть не постукала в сіни, щоб їй дали води. Коли її хвилювання вгамувалося й нерви заспокоїлись, вона насамперед узяла вихідні двері на гак ізсередини. «Це принаймні не дасть їм можливості вдертися зненацька, — вирішила вона, — і, крім того, буде цілком природним виправданням її вчинку: не хоче пускати сторонніх людей у свою спальню».

Забезпечивши себе від несподіваного вторгнення, Сара стала обмірковувати своє становище: з одного боку, вона відчувала живу радість, що уникла, просто дивом, жахливого викриття, котре могло занапастити її остаточно; але, з другого, вона ще не довідалася, що ж вирішив кагал і які небезпеки ждуть її друзів, та ще й не всі сліди її підслухування були приховані.

Вона знову одяглася й заходилась навпомацки, в темряві одчиняти суміжні двері, за якими стояла шафа з виламаною стінкою: треба було поодтинати гвіздки, відсунути засувку і все це зробити без найменшого шуму й шереху, щоб не викликати підозри. Коли нарешті, після тривалої, напруженої роботи, двері піддалися, на Сару полетів увесь напханий до шафи одяг. Звільнившись од нього й переконавшись, що у світлиці на її метушню ніхто не звернув уваги, бо в цей час про щось голосно й швидко говорив довготелесий рабин, — Сара впізнала його голос, — вона склала одяг і почала його розвішувати, одну річ за другою, в шафі, а потім прилягла на порозі й, простягтись до самих дверець шафи, стала знову прислухатися до розмови, що точилася в кагалі.

Говорив тихим, повчальним голосом знаменитий уманський цадик.

— Розсудіть же, братове мої, холодним розумом своє діло. І хлоп, і пан однакові тої для нас: але з ким із них нам вигідніше, певніше мати гешефт? Щоправда, пан багатий, він загарбав усе до своїх рук і хлопа задушив; крім того, пан не турбується своїм багатством, йому аби пити та гуляти, а з багатим та недбалим добре вести свої справи!

— Ой-ой! Як добре! — відповіли схвальні голоси.

— Отож-то, братове! Та от лихо: пан не має совісті, а на пана немає закону! — зітхнув цадик. — І крім того, кожний пан вважає, що єврей гірший за пса…

— Ляхи кляті! — почувся лютий вигук рудого.

— Замовкніть і слухайте! — підніс голос цадик. — Найкраще вам жилося в козаків, коли тут був гетьман: козак у мирний час ніколи не зачіпав єврея, ну, під час повстання інша справа.

— Ой вей, вей! — почулися жалісні стогони кругом.

— Козак і гендлю не робить, уся вигода була в ваших руках, і коли б тепер тут були козаки, то я б радив держати їхню руку; але козаки загинули, а хлопство — злиденне, то, виходить, і вигоди від нього ніякої. Тепер заворушилися пани й хлопи теж: у тих конфедерація, а в других гайдамаччина. І від того, й від того нам загибель. Але хто з них візьме гору? Не ті, що б’ються, а третій, котрий уже держить одного з них за чуба. А хто ж той третій?.. Москва… Не бійтеся: це для Ізраїлю благо й порятунок. Там, де є закон, — туди нам і хилитися, бо всякий закон можна обійти, на те потрібен тільки мудрий розум…

— О, хай справдиться слово твоє, мудрий! — заволав рабин.

— Так от моя порада, — провадив далі цадик. — Панам служити тільки з необхідності, але потай підточувати їх; хлопів не дратувати; з них тепер мало користі, але все може змінитися. І якщо прийдуть сюди московські війська, то одразу стати проти панів і за Москву. Вам же відомо, як добре живеться нашим братам у московській Гетьманщині!.. Та ще радив би я села кидати й поспішати всім у містечка й міста.

— Я й сам про це думав і негайно зроблю все за твоєю мудрою порадою, — заговорив Гершко. Сара з жахом притулилася вухом до щілини, що була в дверцях шафи. — Я тут і корчму, і всі гешефти передав у другі руки і взяв бариш; за три дні я з дочкою покину навіки цей край і переселюся в Умань; там незабаром і весілля одгуляю. Я з твого благословення перебив руку з родичем твоєї милості.

— Знаю, — ласкаво промовив цадик, — і хай вона буде щаслива, як Ревекка, і плодюча, як Лія!

— А тільки-но виїду, — додав Гершко, — відразу дам знати в Лисянський замок самому губернаторові, що в тутешнього священика гайдамацьке кубло! Нехай пан губернатор по-свойому розправиться з ними!..

Од страху та обурення в Сари потемніло в очу: спершу в неї спалахнуло нездоланне бажання крикнути й послати їм усім прокляття, але вона стрималась. Обережно вилізши з шафи, дівчина знову замкнула двері, позагинала гвіздки, подряпавши при цьому палець, але навіть не помітила того, поглинута однією думкою.

«Хто знає, — думала з тугою Сара, — може, з завтрашнього дня замкнуть мене на замок або вирядять до старого дядька, в містечко… Боже розп’ятий, прости мене! Я не можу прощати ворогам моїм, не можу! Я на батька рідного ладна звести руку:

адже він занапастить усіх, хто мені дорогий, він мене силоміць хоче видати заміж. Що мені робити? Коли я зараз, ось тут, у цій кімнаті, повішуся, то цією смертю не врятую їх… О, не врятую! Батько зробить те, що сказав, він викаже їх, а ляхи не помилують, замучать Петра! Як же остерегти їх, як? Завтра зв’яжуть… Але сьогодні… зараз… не зв’язана ж я? А вони, мої любі, ждуть мене там, за рогом… А може, вони й ближче?»

— Сама піду до них, — що буде, те й буде! — промовила вона голосно останню фразу й квапливо почала одягатись.

Зважившись, вона вже більше ні про що не думала, нічого не боялась, і тільки підійшовши до дверей, згадала, що батько їх замкнув. «Що ж робити? А вікно?!» — майнула думка в Сари. Вона підбігла до вікна й почала його потихеньку смикати, але воно не піддавалося: може, було забите або набрякло й засмітилося від часу… Вчора вона розмовляла через кватирку, кватирка відчинялася й тепер, але пролізти в неї було неможливо. Саме вікно було високо, і, стрибаючи з нього, можна було зламати собі ногу, та це не турбувало Сару. «А що, коли вони поставили після переполоху вартового і я потраплю їм просто в руки? — майнула в неї друга тривожна думка. — А, однаково!» — вирішила вона й почала сміливіше шарпати вікно.

В нестямі Сара й не помітила, якого шуму наробила: вікно під її руками стукало й дзвеніло, навіть уламок скла відлетів і, дзеленькнувши, розбився об стіну, але дівчина нічого не помічала, а ще в більшому розпачі розхитувала раму, що ніяк не піддавалася.

На щастя, саме в цей час у світлиці знялася суперечка, й різкий із завиванням гвалт кагалу заглушив усі сторони звуки, а стара Ривка поралася на кухні, готуючи вечерю.

Нараз Сара почула під вікном голос, вона відсахнулась, заціпеніла. Але той голос не волав, не кликав на допомогу, і тут вона розібрала, що хтось називав її ім’я.

— Саро, Сарочко, це ти? — допитувався хтось у темряві, під самим вікном. Сара впізнала той голос і висунула голову в розбиту кватирку.

— Я, я, Прісю… мені хоч умри, а треба побачити вас, над нами висить біда… та ось вікна не відчиню… Петро тут?

— Тут, тут, за тином…

— А високо од вікна до землі?

— Не дуже.

— Подивись, чи немає кого коло корчми?

— Добре, тільки ти підожди: я гукну брата.

Довідавшись, що дорога їй людина тут, близько, Сара загорілася бажанням побачити Петра й розповісти йому про все, про все, про свої сердечні муки, про своє серце, розбите батьком, про свою щиру любов до християнського бога, до їхньої сім’ї й до нього, до нього, до Петра, для котрого вона всю кров свою віддала б, краплину по краплині! О, тепер їй байдуже! Нехай вискочить увесь кагал, нехай кинеться з ножем на неї батько, вона готова вмерти за Петра й за їх усіх, й ніхто її не вдержить тут більше.

Сара вилізла на підвіконня і всією вагою свого тіла почала натискати на раму. Вікно затріщало, рама нараз піддалася й з дзенькотом розчинилася… Сара, втративши рівновагу, вилетіла за вікно й, певно, переломила б собі руку чи ногу, коли б у цю мить не нагодився Петро. Він підхопив дівчину на руки й обережно поставив її на землю.

— Серденько, — прошепотів Петро, — як я тужив за тобою!..

Сара стиснула його руку й насторожилась.

Хтось одчинив вхідні двері корчми, виглянув, обдивився й, не помітивши в темряві нічого підозрілого, зайшов назад, добре причинивши двері й брязнувши важким залізним засувом.

— Не помітили, — шепнула Сара, — ходім звідсіля скоріше, щоб не догнали.

Вони всі троє поквапне рушили від корчми, зайшли за ріг, потім повернули в провулок, перелізли через пліт і подалися бігцем до левади, від якої було вже недалеко до титаревої садиби, що стояла край села; сама ця левада була вузькою прибережною смугою з купами високих яворів, осокорів і верб, що посхилялися майже до води; за вербами вже тяглися зарості густої й високої лози, — одно слово, левада стала б добрим сховком од переслідувачів, але широке пустирище перед нею було зовсім відкрите й могло викрити втікачів. Риск збільшувала ще та обставина, що далеко на обрії вирізьблювався вже мідно-червоний диск місяця в кривавому ореолі, наче за ним росла й підіймалася заграва великої пожежі, а тому втікачі, переходячи через широке відкрите пустирище, не зронили й слова. Коли ж вони сховалися в тіні високих верб, то Сара заговорила збуджено й квапливо:

— Вам усім треба тікати й рятуватися… Батько мій хоче донести губернаторові, що в панотця кубло гайдамаків. Він каже, що губернатор тебе посадить на палю, а батюшку й титаря повісить і всіх, всіх перекатує.

— Ах він юда! — вигукнув обурений Петро. — Шкода, що Залізняк не задушив його, та він цього не мине!

— Треба зараз сповістити наших і ще декого, —перервала його стурбована Пріся.

— Ой, ой, як треба! — підхопила Сара. — Я того й видерлась із вікна, щоб попередити…

— Знаєш що, Прісю, — заговорив поважним, розпорядливим тоном Петро, — поки ми з Сарою дійдемо до нашої хати, збігай на село й поклич на раду Ляща, Качура й Довгоноса… Знаєш, де вони?

— Знаю, знаю! Я миттю… а ви теж поспішайте, — усміхнулася вона ласкаво й полетіла стрілою по леваді.

Сара й Петро зосталися самі, й, поки чути було тупіт Прісиних ніг, вони мовчали, пригнічені тяжкими почуттями.

— Коли нахвалявся Гершко віддати нас до рук ляхам? — спитав нарешті Петро глухим голосом, в якому звучала затаєна злість.

— Через три дні, — відповіла Cap. .

— Отже, в нас є ще три дні. За цей час усе село не зможе втекти. Крім того — не можна забрати з собою всіх дітей і всіх хворих… Є один тільки засіб…

— Який?

— Не дати Гершкові змоги побачити губернатора.

— Ой вей! Не вдержить його ніхто: раз він сказав, то свого слова дотримає; ні рабин, ні навіть цадик його не спинять!

— А я спиню! — похмуро сказав Петро.

— Як? — здригнула Сара і міцно вхопилася за його руку.

— А ось як! — нагнувся Петро й, витягши щось із-за халяви, махнув рукою в повітрі: у смузі місячного світла сяйнуло холодне металічне лезо.

— Ніж! — скрикнула Сара й закрила руками очі.

— Так, ніж, і це єдиний спосіб уникнути переслідування! Сама ж кажеш, що ніхто не спинить його, навіть цадик, а я ще додам, що навіть і страх смерті не задушить у Гершка його пекельної люті. Залізняк уже був потяг його до дерева, щоб повісити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив під присягою, що він до смерті мовчатиме, а якщо ні, то обіцяв знайти його й на дні моря… І що ж? Тільки-но він знайшов місце, куди втекти… а куди, до речі, він хоче виїхати?

— В Умань, — прошепотіла Сара тремтячим голосом.

— Ха-ха-ха! Далекий світ! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залізняка схованку! І от варто було його дурній довбешці тільки подумати, що він під захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для такої гадини й для нашого порятунку єдиний порадник є ніж!

— Але він мій батько! — вирвався в Сари зойк.

— А! — застогнав Петро. — Я й забув, що ти дочка цього гаспида… Для мене й для всіх нас він — перший лиходій, він — кат! В руках у нього мотузка, якою він зашморгнув нам усім шиї. Від тої петлі, сама бачиш, немає можливості втекти не те що всім, а навіть і батюшці… Панотець заприсягся, що страху ради своєї церкви не покине, та, крім того, в нього на руках тепер умирає замучений губернатором отець їларіон…

— Ой, горе! — забідкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. — Що ж мені робити, що робити? Серце моє розривається! — заломила вона в розпачі руки.

— Слухай, Саро! — заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. — Я думав, що ти, жаліючи нас, втекла від того виродка, втекла, щоб урятувати нас від загибелі… Я думав… серце моє шептало, що ти й до віри нашої прихильна душею. Я думав… Ех, пропадай моя голова! Я думав… Що думав? Цілими днями мучився, ночі не спав… жив і дихав цією думкою, — а от насправді виходить, що ти прибігла тільки повідомити нас про день нашої смерті, а жаль тобі не нас, а свого батька…

— Ні, ні! Вас… А він?.. Він мене вбити хотів… Він мене під замком держав… Він мене зв’язану хоче в Умань везти й видати заміж за якогось цадикового родича…

— То як же ти, після всього цього, за нього заступаєшся?

— Петре, золото моє! — склала вона благальне руки. — Це ж вийде, що я, дочка, віддаю його в руки месників, це ж вийде, що я сама своїми руками занапастила рідного батька… А підняти на батька руку — страшний гріх. Адже й ваш бог такого гріха не простить. Ваш бог вимагає прощати ворогів… Він сам молився за них… Ой Петре, Петре! Він не простить мені такої жорстокості, він відштовхне мене, і я зостануся сама серед пустелі, далеко від усіх, проклята всіми… Невже ти хочеш нещасній Сарі такої жахливої долі? — і Сара, обливаючись слізьми, впала йому на груди й забилася на них, мов підстрелена пташка.

— Не плач, Саро, не плач! — збентежився ще дужче Петро. — Твої сльози, мов розтоплена мідь, падають мені на груди й пропікають їх наскрізь. Ти кажеш, що занапащаєш рідного батька… Який же він тобі батько? Він ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до твоїх мук! Ні, він тобі не батько: батьком можна вважати тільки того, хто любить свою рідну дитину.

Сара мовчала, тільки з поривчастих зітхань і судорожного здригання тіла можна було зрозуміти, які нелюдські муки розривали її бідолашне серце.

— І хіба ти могла б потаїти від друзів смертний вирок їхній? — розпалювався більше й більше Петро. — Хто ж відштовхне тебе за добре діло? Адже бог бачить твоє серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надумаємо захистити себе від загибелі. От я й віддам за братів своє нікчемне життя…

— На бога!.. Мені дороге твоє життя!

— Не потрібне воно мені, — говорив далі, не слухаючи Сару, Петро. — Там, у корчмі, зібрався кагал наших мучителів, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присягається корчмар потішитися нашими муками… О, не діждете! — потряс він кулаком. — Побігти туди, підперти всі двері й віконниці… та запалити з чотирьох боків ту корчму…

— Петре! Ти не зробиш цього! — заволала Сара й, упавши навколішки, обхопила його ноги руками. — Або ж убий і мене!.. Мені з таким жахом жити не можна… Убий мене, убий цим ножем: мені буде легше… Одного благаю: це так швидко і так легко! Вдар, у тебе рука міцна, — билась вона коло його ніг, рвучи на собі коси.

— Ти збожеволіла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарешті, — наша чи їхня? — намагався Петро підвести Сару з землі.

— Твоя… ваша… навіки! Не їх мені жаль, — гарячково говорила Сара, задихаючись од хвилювання. — Мені тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильніше за всіх!

— І це правда? Говори, говори!

— Тебе! Тебе мені жаль… Ой вей мір! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з містечка команда… Ти ж казав, що й за три дні не можна всім утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тільки серце потішиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, — билась вона в нього на руках і припадала до грудей, цілуючи йому руки.

— Що ти робиш зі мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! — І він зірвав із своєї голови шапку й кинув нею об землю. — Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогів, то який же я син України? Та перед любов’ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона — запроданка!

— Не заради себе благаю я! — підвищила Сара голос. — Ні, я за свою любов не вимагаю нічого! Я в ім’я твоїх і моїх майбутніх братів благаю! Твій справедливий гнів тепер їх занапастить…

— Ех, сили немає! Я вирву з грудей це негідне серце й кину його тобі під ноги! Воно не потрібне козакові, воно годиться тільки жінці. Щемить, рветься до тебе…

— Слухай, ось що мені спало на думку: почекаємо три дні, поки батько збереться їхати… А як він виїде з села до містечка, то ви перейміть його, мене одбийте, а його зв’яжіть і десь заховайте… тільки не вбивайте, не вбивайте. Присягайсь мені!

— А якщо він вирветься?

— Закуйте в ланцюги, повезіть із собою в ліс… на край світу, — тільки, на бога, не вбивайте! Його смерть розіб’є моє щастя…

— Ну, гаразд… Присягаюся!.. Тільки ось що скажи… щиро, одверто: бий навідліг! Скажи, чи схочеш ти потім стати моєю навіки?

— Петре! Та я ж люблю тебе! — скрикнула Сара, обнявши, парубка.

— Отже, моя нав ки? — палко пригорнув дівчину до свого серця Петро, обсипаючи її гарячими поцілунками.

— Твоя, щастя моє! — і вона припала до нього тремтячими грудьми й заніміла в невимовному пориві блаженства…

У простій сільській хаті пана титаря було майже темно; каганець, що стояв на припічку, тьмяно, ніби завмираючи, освітлював лише невеличкий куточок запічка, а по всій хаті лежали темні, тремтливі тіні.

На широкому полу, що прилягав узголів’ям до печі, нерухомо лежав умираючий. За постіль йому правив ліжник та подушка. В півтемряві важко було його роздивитися. Світло лежало невиразними тонами на сірій подушці й вихоплювало з сутінків лише голову страдника, її обрамляло сіре волосся з проділом посередині й ріденька жовтувата борода; худе обличчя з загостреним носом здавалося, в порівнянні з сріблистим волоссям, майже чорним. По зведених бровах з глибокою складкою посередині, по запечених, вкритих смагою губах можна було догадатися про страждання, які терпів умираючий, але він їх не виявляв ні стогоном, ні скаргами; тільки глибокі зітхання, які зрідка підіймали плесковаті, запалі груди, показували, що життя іще тліло в цьому худому, змученому тілі. Біля узголів’я на низенькому ослінчику с діла, зігнувшись, друга постать, але вона вся була повита мороком, і лише з деяких рухів цієї чорної тіні можна було догадатися, що той, хто сидів, мовчки молився. Хворий повернув голову до того, що молився, й, напіврозплющивши очі, спинив на ньому довгий, вдячний погляд.

— Брате мій у Христі, друже мій! — прошепотів ледве чутно хворий. — Ти все, мене ради, не спиш, тіло своє томиш, серце своє журиш… За чим тужити й сумувати? Тобі ж, служителю олтаря, відомо, що не впаде й волосина без волі отця нашого небесного, а якщо була на те його воля свята, то нам, грішним, не годиться ремствувати й сумувати.

— Я не ремствую, отче страднику, що прийняв терновий вінок, я не ремствую… я молюся тільки йому, розп’ятому, за полегшення твоїх страждань… Але душа моя немічна й болить за тебе… за нещасний народ, приречений на загибель… О, перед таким горем затуманюється мій розум і журба душу роздирає.

— Ох, духу засмучення не даждь мі! — тихо зітхнув хворий і замовк од знемоги.

— Як же тобі, отче? — після хвилі мовчання спитав старий священик лисянської церкви. Він з тривогою дивився в розплющені очі страдника і з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помітно підіймалися його запалі груди.

— Мені легше… Біль втихає… На серці таке солодке заспокоєння, душа тремтить від радості… Не треба бентежитись… — тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся під повівом сонного вітерця.

— Боже всесильний! Хай наші молитви долинуть до тебе! — промовив отець Хома і похилив голову на груди.

Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнічений безнадійною скорботою.

Трохи згодом почулася з вулиці кваплива хода й долинув стриманий гомін.

За хвилину тихо одчинилися двері в сіни, а потім і в другу половину хати: сіни розділяли дві світлиці — батющину й титареву.

— Тату! Люди вас просять! — тихо промовила Пріся.

— А що там, доню? — обізвався титар стурбовано.

— Сара вирвалась од жидів, вона підслухала, що її батько збирається розказати губернаторові, ніби в нас гайдамаки ховаються, і наведе сюди з містечка команду.

— Ой господи, що ж нам робити?

— Я ж і закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса… Петра теж.

— Іду, іду… Ох… не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, — бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.

— Сюди, сюди, татусю, — й Пріся одчинила ширше двері, а коли титар підійшов, то, взявши його за руку, додала: — Треба б пана полковника сповістити, щоб прибув на допомогу… Він обіцяв, — все це вона промовила одним духом і відчула, ніби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.

— Шукай вітра в полі, — кинув титар і мовчки почав вітатися з прибулими гостями.

Усі посідали на призьбі титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на ціпки, мовчали.

Петро стояв, спершись ліктями на стовп з кількома забитими в нього кілочками, на які вішали горщики, макітерки та глечики. Сара й Пріся відійшли трохи вбік, у затінок дерев.

Нарешті Петро порушив мовчанку й розказав присутнім те, що розповіла Сара, про неминучі наслідки доносу.

— Мало того, що не залишать ці дияволи в нас каменя на камені, — говорив Петро, — мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в ліси, на край світу від пекла, — вони ще кинуться шукати гайдамаків по всіх околицях і почнуть грабувати, палити й вирізувати села й хутори… Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?

Довго мовчали запрошені на раду, понуро дивлячись на кінці своїх ціпків; нарешті заговорив широкоплечий Лящ:

— Що ж, братчики, важко нам захиститися від польської команди; поки не з’являться тут справжні гайдамацькі загони, селяни побояться повстати… то хіба дати знать зараз… ось Петро знає, куди й кому… це моя перша рада.

— Так-то воно так, панове громадо, — зітхнув титар, — але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сиділи б тихо, як бджоли у вулику зимою… Може, Москва свої війська на ляхів вишле, — от що!.

— Чували й ми це… поголоска йде, — обізвався Довгонос, високий і тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсім приплесканим носом. — Чули, що православна Москва захистить нашу віру й нас від напасників та й забере край під свою руку… Тільки коли те буде?

— Це ж саме і я кажу: на інших покладайся, а своїх рук не складай! — знову подав голос Лящ. — Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лісу Петро, часу гаяти не слід: вдома збирати й ховати збіжжя, добро, худобу вигонити, хворим і дітям знайти зарані сховок, а самим готувати ножі, та списи, та шаблі й рушниці, в кого що знайдеться… Сповістити про все по сусідству надійних людей, щоб теж були напоготові… Коли підоспіє загін, тоді дати одкоша замковим командам.

Сухорлявий, але ставний і міцний тілом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув і пересунув кивком голови шапку; місячне світло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, від котрого йшов синій шрам по щоці до самого вуха.

— Добра твоя рада, Ляще, — сказав титар, — тільки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слід, не годиться свавільно, для власної потіхи: цим можна пошкодити загальній справі.

— Так побити команду, а самим піти в ліс до загонів або розсипатися по всіх селах з добрим словом — ось моя третя рада. Почулися схвальні не то зітхання, не то гомін.

— Добра твоя рада, — промовив, після короткого мовчання, титар. — Господь умудрив тебе розумом і наділив серцем козачим, лицарським: тільки от, не одкидаючи твоїх порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершкові брехати на нас… Це було б найкраще: ми б готувалися, і ляхи б сиділи… до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка!

— Це найпростіше, — обізвався нарешті Качур, — піти й зарізати його, як барана!

— Хе, пане дядьку! — відповів Петро. — І я так попервах подумав,.та не виходить діло. Гершко ж сказав усьому кагалові про гайдамаків. Раз Гершка буде вбито, то всі жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас і про гайдамаків: на другий же день у нас будуть замкові гості.

— То всіх перерізати й корчму спалити, — запропонував Качур.

— Теж не гаразд, — засміявся Петро. — На пожежу злетяться з містечка, довідаються, в чому річ, й заварять тут червоне пиво. — Якщо нам і три дні мало для порятунку, то однієї ночі, та ще й короткої, то вже й зовсім буде мало. Дозвольте, панове, і мені ще сказати слово… Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його зміцніть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три дні, ось дівчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме свої речі… Адже так, Саро?

— Так, так!.. — поривчасто відповіла Сара, ледве вимовляючи слова від хвилювання. — Щонайменше їм треба три дні на свої справунки. Тільки на четвертий день… і то навряд чи можна зібратися.

— Отже, нам за ці три дні, — провадив Петро, — слід зробити все те, що радив Лящ, тільки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тінь його, а на четвертий день, як він вибереться звідси й подасться в містечко, то перейняти його й…

— Посадити на палю, — перебив Качур.

Сара скрикнула, Пріся поспішила забрати її в сіни.

— Перелякав, пане-брате, дівчину, — зауважив титар. — Вона, як сестра, прибігла сповістити нас, а ми її батька на палю!

— Еге ж, тату! — говорив далі Петро. — Я теж їй заприсягся, що батька її не вб’ємо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв’язати й запакувати в лісі, а для певності — хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там і держати; його язик нам пригодиться, та й дукати…

— Сину мій! Радість моя! — вигукнув зворушений титар. — Що, панове, думаєте? — звернувся він до всіх. — Як його думка?

— Та пошли, боже, й нам на старість таку, — промовив Довгонос. — Звичайно, діло говорить.

— Воно так, — погодився й Качур, — а все б краще порішити його, — почухав він потилицю під шапкою.

— Та не вискочить він, пане дядьку, з пашенної ями, — посміхнувшись, з певністю сказав Петро. — Головою ручуся — не вискочить. А от як доведеться брати замок, то він нам і пригодиться: він, шельма, знає там усі ходи й виходи… та, крім того, може підкупити й жида замкового.

— Ну, то поки що х й йому дідько! — згодився Качур. Усі якось підбадьорилися й повеселішали, але вибігла з сіней Пріся й збентежила всіх несподіваною звісткою.

— Тату! — заговорила вона тремтячим од сліз голосом. — Панотець кличуть… Батюшка відходять…

— Господи! — скрикнув приголомшений звісткою титар, звівши руки до неба. — Твоя воля!

Усі, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.

— Панотець усіх просять, щоб зайшли попрощатися, — додала Пріся й, не маючи сили стримати плачу, вибігла в сіни. Титар теж поспішив слідом за дочкою, а за титарем рушили й усі. Освітлені місячним сяйвом, підходили постаті до дверей і поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.

Запрошені боязко ввійшли до світлиці й, перехрестившись, спинилися півколом біля дверей. Перед їхніми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсім спокійне; якась невиразна усмішка блукала коло зімкнутих уст; напіврозплющені очі були спрямовані на тих, що ввійшли. В головах отця Їларіона стояв місцевий священик і шепотів одходну молитву.

— Нашого молільника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас… Його свята воля! Попрощайтеся! — сказав отець Хома, закінчивши молитву; голос його тремтів від скорботи, рвався від жалю.

Усі перехрестилися, зворушені тяжкою хвилиною, і безнадійно посхиляли на груди голови. Тяжке зітхання повисло безсилим стогоном у низькій і похмурій світлиці.

— Як же їх щадити, наших мучителів і катів? — пролунав серед цієї гнітючої тиші якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. — Як же щадити? Дивіться — це ж діло їхніх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нужді хто — він останній свій шаг несе, останній свій шматок переломить! Скривдять кого — іде, заступається… до диких звірів іде… і ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось він, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тільки зітхаємо! — говорив збуджено й дедалі голосніше Качур. — Стоїмо й зітхаємо, — підвищив він голос, — а кати, глитаї бенкетують і сміються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цією святою страдницькою душею помститися за все, за все і за цього мученика!

Слова Качура схвилювали всіх: багато хто плакав, але й зрошені слізьми очі загорялися мстивим, похмурим вогнем.

Умираючий чув цю надгробну промову, і вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвітилася в старого усмішка в пригаслих очах, а потім по обличчю заходили якісь тіні. Помітно було, що страдник силкувався зібрати останні, майже згаслі сили, щоб промовити прощальне слово.

— Сину мій! — заговорив місцевий священик. — Не нам, грішним, судити братів своїх, не нам воздавати за діяння їхні. Є над усіма нами, вище за зорі небесні, господь. ’Хіба може бути справедливий суд людський? Хіба серця наші можуть бути сповнені милості й любові? Ось і тепер гонителів наших обуяли темні, нечисті сили. Нам би сумувати й молитися за них, а ми горимо люттю й помстою. Не будемо ж бентежити душу, яка відходить від нас, гріховними помислами й бажаннями: вона вже відстраждала й, радісна, прагне до джерела світла й джерела вічної любові.

Присоромлені словом свого улюбленого священика, присутні ще нижче похилили чубаті голови; в тяжких зітханнях їхніх чулася марна туга, безпросвітна журба.

Пріся, припавши до одвірка, голосно ридала, а Сара, виступивши вперед і міцно стиснувши руки, ловила кожне слово священика.

Умираючий розплющив широко очі, повільно обвів присутніх поглядом і ворухнув рукою.

Усі затаїли подих, Сара підступила ще ближче, майже до самого полу.

І нараз страдник заговорив тихо, майже беззвучно, але виразно:

— Не вболівайте, не тужіть за мною, любі мої… Я щасливий: у душі моїй немає нікому докору… За вас вона молитиме бога любові… і я вірую… я бачу, що милосердний заступиться: все буде зважено, й ваша доля оновиться під могутньою рукою. Простіть мене, якщо словом, чи ділом, чи помислом… простіть! Тільки себе жалійте, а моїх мучителів… Христос усіх прощав.

— Йому й вашому богові вірю я! — несподівано скрикнула Сара, охоплена релігійним екстазом, зворушена до самозабуття. — Йому поклоняюся… До нього припадаю!.. А ви, слуги розп’ятого, — святі, святі! До вас поривається моя душа! Ви вчите любити всіх, жаліти всіх, з усіма ділитися останнім, ви навчаєте прощати кривдників, ви молитесь за ворогів… О, прийміть же мене на своє лоно! — І вона, обливаючись слізьми, впала на коліна й притислася до руки вмираючого.

— Ти віднайшла вже душею Христа, дочко моя, — сказав зворушений священик і поклав Сарі на голову свою руку. — Незабаром і церква наша прийме тебе: будь же благословенна в серці своєму і хай не оскудіє твоя віра довіку!

Умираючий глянув з усмішкою на Сару й, ворухнувши рукою, благословив її. Потім ще раз обвів поглядом присутніх і промовив останнє слово:

— Простіть, молітеся…

— Одходить, — сказав священик і почав тихо молитися. Усі мовчки стали навколішки…

VI

У той час, коли на Правобережній Україні напружувалась у всіх верствах суспільства життєва боротьба, а в повітрі чути було запах крові й пороху, в той самий час на лівому березі Дніпра було цілком спокійно. Звичайно, внутрішній зв’язок між двома половинами одного й того самого народу не переривався, традиційне прагнення до возз’єднання братів зростало, та проте зовнішнє спілкування було послаблене.

Заборона польської Корони переходити підданцям на другий берег Дніпра і суворий прикордонний нагляд хоч і не припинили еміграції, але все ж таки її утруднили; незважаючи на це, втікачі проривалися й розповідали про страхіття панського гніту, про жорстокість орендарів, панів і ксьондзів і про зусилля всіх католиків та єзуїтів придушити й зовсім знищити православну віру. Ці розповіді обурювали всіх — і шляхту, і козаків, і поспільство, — всі вони, співчуваючи горю й біді братів, потішали їх надією, що цариця захистить віру і їх, скривджених, візьме під свою опіку; сподіванки ці, передаючись з уст в уста, прикрашалися авторськими додатками й доходили вже у фантастичній формі до лісів і байраків, де ховалися месники за вікову образу й кривду.

Київ, що одійшов іще за Андрусівською угодою до Російської імперії, з невеликою лише смужкою землі, хоч і стояв на самому кордоні з Польщею, яка вирувала пристрастями, але тяжів уже більше до своєї метрополії. Щоправда, він придивлявся до хмари, що підіймалася праворуч, і прислухався до глухих ударів грому, але безпосередньої участі в подіях, які грізно насувалися, не брав і тільки обхідними шляхами намагався дати їм бажаний напрямок.

За Печерами, на відстані п’яти-шести верст за течією Дніпра, на правому високому березі його темнів кошлатими деревами непрохідний ліс; меж його не було видно, він то підіймався зеленими схилами, наче висока стіна, то спускався м’якими хвилями в широкі й глибокі улоговини й, розширюючись, захоплюючи півобрію, біг у далечінь сизим серпанком. Тут, у цьому чудовому куточку, де й нині стоїть Китаївська пустинь, а до князя Володимира було сторожове укріплення Китайгород, тут у ті часи стояла садиба генерального обозного, оточена господарськими будівлями й десятком хат.

Одноповерховий, досить довгий будинок, критий червоною черепицею, виглядав із зелені саду надзвичайно привабливо: широкий рундук, підтримуваний точеними й строкато розмальованими колонами, дивився привітно з височини на велику улоговину з блискотливим ставом, за яким високою горою підіймався ліс. На фоні цієї темної зелені блищали позолочені бані монастиря й відбивалися перекинутими в ставку. Ліворуч видно було синю, з сріблистими переливами стрічку Дніпра, за якою розстилалася безмежна рівнина Лівобережної України, облямована сизою крайкою бору, а прямо, в прозорій далині, виступали з мли ясними хмарами силуети придніпровських гір. Взагалі краєвид був і розгонистий, і привільний, і сповнений невимовного чару. Повітря, пом’якшене великою кількістю води й напоєне ароматами лук і лісів, було таке чисте й живодайне, що кожен новий одвідувач не міг надихатися ним і п’янів від достатку кисню й пахощів. Тільки пересичені груди й стомлене око могли бути байдужі до такої благодаті. У ті часи Китаївські пущі зливалися з лісами, які тяглися за Васильків до Таращі й Сквири, і були прекрасним шляхом утікачам до Києва, а звідти й на лівий берег Дніпра; крім того, по тих лісах знаходили притулок і борці за волю, гайдамаки, котрі орлами налітали на панські маєтки й замки, щоб поквитатися з своїми гнобителями, а тому панам і економам було вкрай небезпечно селитися поблизу густих і диких лісів: такі необачні поселенці щохвилини могли чекати непроханих і несподіваних гостей, одвідини яких обходилися занадто дорого. Але пан обозний, очевидьки, зневажив такі міркування й оселився під лісом, за дві милі від польського кордону. Правда, він, бувши православним і підданцем Російської держави, міг розраховувати, що гнані поляками не будуть помщатися на ньому; та проте голод і нужда могли завжди штовхнути втікачів на звичайний грабунок і розбій, тим паче, що сам хутір не мав ніякого захисту й укріплень, за винятком частоколу, що його оточував.

З огляду на заворушення й небезпеку пан обозний пропонував дочці на час його відсутності виїжджати до одного з їхніх задніпровських маєтків, але Дарина завжди відмовлялася й заспокоювала батька тим, що під охороною святої обителі вона буде в цілковитій безпеці. Та й чого їй було боятися? Лісових гостей вона жаліла, допомагала їм і давала притулок, а їхньому протесту співчувала всім серцем: душа її горіла високою любов’ю до рідного народу. Чутку про добродійну панну Дарину лісові блукачі передавали з уст в уста, й популярність її росла й перебігала з одного лісистого терену на інший, проникаючи до потаємних ям і яруг. Зрештою, ці небезпечні для кожного мешканці нетрищ були панночці вірні й віддані слуги, найкращі охоронці її спокою.

Був тихий і теплий травневий вечір. Сонце, заходячи, кидало червоне проміння на порослі лісом кручі по той бік ставу, клало м’які тіні на западини й схили, ефектно вихоплювало підвищення, запалювало то в одному, то в другому місці червоним полум’ям став і підсвічувало рожевий серпанок далини. На ганку сиділа знайома нам панна Дарина і, видно, не звертала ніякої уваги ні на чудовий ласкавий вечір, ні на чарівну картину біля своїх ніг, ні на прегарну панораму околиць: її задумливий погляд тонув у туманному виступі Печорської гори, за якою звідсіля не видно було Лаври.

Після того, як Дарина побувала напровесні з своїм батьком у Печерах, де вони трапезували в настоятеля монастиря з полковником Залізняком, вельможний пан обозний поїхав на лівий берег; його кликали й свої справи — по господарству великих маєтків, і службові — побачення де з ким, а особливо з єпископом переяславським. Треба було повідомити в столицю про настрої на Лівобережній Україні, про впливи на неї глухобунтівливої сусідки — Польщі, а також про стан хлібних запасів, на випадок, коли б довелося послати сюди війська. І от уже минуло більше місяця, а батько не тільки не повертався додому, але не присилав навіть про себе ніяких звісток. Це починало турбувати Дарину, і вона з цього приводу двічі їздила в Печери, але ніяких новин про батька не дізналася. Настоятель сказав, що він мав тільки послання від превелебного отця Гервасія, в якому згадувалося й про пана обозного, який одвідав його; але куди він потім подався, було невідомо.

Святитель тим часом благав, щоб усі істинно віруючі звернули свої погляди на православну церкву в Польщі, яка загибала від напасті латинян, і на своїх братів, що там знемагали.

Під час першої подорожі Дарина, бувши в Лаврі на службі, бачила знову в храмі ченця Найду; він дивився на неї неодривним, полум’яним поглядом, вогонь якого доходив до її серця й заважав молитися. Панна мимохіть оберталася в той бік, де стояв чернець, зустрічалася поглядом з його очима й зніяковіло опускала вії. А втім, перед закінченням відправи Найда зник, і, незважаючи на затаєне бажання побачити його знову й поговорити про його настрій, панна не знайшла ченця ні в лаврському дворі, ні в архімандрита; послати ж навмисне по нього їй було незручно. За другим приїздом до Лаври вона, на превеликий свій жаль, не зустріла вже ніде загадкового запорожця-ченця.

Сьогодні панна Дарина була в гостях у ієромонаха Китаївської пустині отця Пафнутія; він, між іншим, повідомив їй приємну новину, що одержано звістку від отця Мельхіседека: імператриця прийняла його вельми ласкаво, журилася лихом і православного люду, і православної церкви в Польщі. Від цієї звістки Дарина, віддана до ентузіазму справі віри й долі братів, які загибають у тяжкій польській неволі, страшенно зраділа; під впливом світлих надій вона цілий день була в надзвичайному збудженні, але надвечір її охопила якась туга, подруга сердечної самотності.

Спершись рукою на поренчата балюстради, Дарина думками поринула в недавнє минуле, мимовільно переносячись від однієї картини до другої. Настрій у неї був журливий, і смуток підкрадався до її серця якимсь тяжким передчуттям. Нарешті її думки почали кружляти коло Переяслава й перенесли її туди цілком, їй пригадався той час, коли вони жили в тому місті, і нараз вона відчула в своєму серці приплив гострого жалю за тими хвилинами, що відлетіли у вічність… Вона не могла дати собі відповіді, чого саме їй було жаль, але почувала, що було жаль… Перед її очима воскрес приїзд до батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергійне обличчя, ставна, атлетична постать, а головне — палкі слова, в яких іскрилася і самовіддана любов до пригніченої батьківщини, і прагнення з молодою відвагою боротися за неї до останньої краплини крові, — привернули її увагу й викликали співчуття. Вона пригадала жваві з ним бесіди, в яких юнак малював їй картини страхіть і мук; він говорив, що стогін стоїть за Дніпром і лине по всій руській землі. Звичайно, вона чула й раніше про пригноблення правослаэного люду в Польщі, але намальовані вогненним словом запорожця картини підіймали в її серці почуття кривди й викликали в ньому нові, не відомі раніше пориви — піти на допомогу страдникам і послужити батьківщині. Само собою зрозуміло, що й запорожець в її очах був героєм, який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе її душу: а втім, їхнє сердечне зближення було перерване його раптовим від’їздом, а незабаром вона з батьком переїхала в підміський хутір Китаїв, бо обозному треба було часто бувати в Києві у службових справах.

Минуло два роки… І ось вона несподівано зустріла того завзятого запорожця в чернечій рясі, збайдужілого до інтересів життя… Авжеж… у неї саме від того й щемить серце: хто ж порятує конаючий народ, коли найкращі сини України одійдуть від боротьби й поховаються — чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як їй шкода цієї молодої сили, що гине марно в найпотрібніший час… «Що примусило його відмовитися від славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батьківщини? Хто погасив полум’я, яке палахкотіло в ньому?» — ці питання давно мучили дівчину, а тепер з новою непереборною впертістю точили їй душу. «Та чи погасло воно?» — закрадався сумнів, і перед її очима, ніби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борідкою, здається від чорного покривала особливо блідим, але в кожній рисочці його тремтить життя; рівний з маленьким горбиком ніс і сміливо окреслені брови надають йому особливої виразності, а блискучий погляд… «Ні, полум’я в ньому не згасло, воно тільки таїться й бризкає іскрами, але може кожної миті спалахнути страшним вогнем… Ні, під цією рясою б’ється відважне серце, але в глибині його криється якась незбагненна таємниця!» — Дарина зітхнула й провела рукою по холодному лобі, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку…

У цей час на порозі дверей, що вели до внутрішніх кімнат, з’явилася дівчина й сказала ясновельможній панні, що якісь старці просяться на ніч, то чи пустити.

— Старці? Жебраки? — стрепенулася від задумливості Дарина. — Звідки?

— Не питала! — відповіла служниця.

— Прийми, прийми їх, — пожвавішала панна. — Дай їм місце в великій хаті, що біля пекарні… та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голодні… може, кілька днів і крихти в роті не мали.

— На те вони й жебраки… всякому своє.

— Тож біжи та скажи ще тітці Мотрі, щоб налила їм корців зо два пива і по чарці оковитої дала… А я потім зайду розпитаю їх.

Коли через півгодини панна Дарина ввійшла до великої хати, старці, підкріпившись уже доброю вечерею та оковитою, відпочивали, попиваючи пивце. Троє сиділо за столом, а двоє розляглося на лавах. Засмаглі, обвітрені обличчя їхні, змарнілі від утоми й голодування, зовсім не нагадували зморщених облич старців; відрослі бороди й чуприни не світилися сивиною, а очі дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункі постаті їхні були гнучкі, а крізь дірки в лахмітті видно було залізні м’язи, що свідчили про фізичну силу. Серед цих лісових гостей був і той високий старець, який стояв коло паперті Лаври на дерев’янці, без ноги, з викрученою рукою. Тепер він стояв посеред хати на двох довгих і міцних ногах, потираючи здорові руки, й пахкав люлькою.

При появі панни Дарини всі посхоплювалися з своїх місць і, низько вклонившись, почали вітати й дякувати їй за хліб, за сіль, за ласку, їхні темно-бронзові, суворі обличчя світилися щирою усмішкою, а голоси навіть тремтіли від розчулення, коли вони висловлювали панні сердечне спасибі й усякі побажання, закликаючи на неї ласку господню.

— Не мені, браття, дякуйте, а милосердному богові, — відхилила від себе подяку Дарина. — Ну, та чого ж ви стоїте? Потомилися, здорожилися? Сідайте, сідайте, і я сяду та й поговоримо щиро: ви знаєте, що хата моя — покришка.

— Знаємо, знаємо, вельможна панно! — весело загомоніли всі.

— Не тільки ми знаємо тебе, панно, добродійнице наша! Кожен іде до тебе, як до сестри чи до янгола!

— Саме як до янгола, — підхопили інші.

— Що ви, панове? — спалахнула й зашарілась Дарина. — Гріх величати мене, грішну, таким словом! Скажіть краще, звідки ви й куди?

— Та ми з різних місць, — відповів високий жебрак, який бував уже в Києві не раз. — Оцей кирпатий з-під Бара, з нього, чисту правду сказавши, п’ятнадцять шкур здерли — полюбився, видно, економові й орендареві-жидові… За п’ятнадцятим разом таки надумався: пустив їм червоного півня та й до нас у ліси та байраки на прохолоду подався.

— А цей ось — теж з Поділля, — провадив далі київський жебрак, показуючи на іншого прочанина. — Служив у Немирові, в княжого економа, пана Лемківського; той економ, жонатий уже, навіть двох дітей мав, — накинув оком на його молоду жінку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв він панського доброго, у срібній оправі, ножа й зарізав економа, а потім йому стало жаль молодої вдови й сиріток, то він од доброго серця і їх порішив…

— А його молода дружина? — спитала Дарина.

— Дружина повісилась того ж дня… трохи раніше, — похмуро відповів прочанин з Немирова й одвернувся.

— А ось вони з Вишняків, що за Вінницею, пан диякон…

— Що? — здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетичної будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усі боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звірячого виразу; але сині лагідні очі суперечили всьому його вигляду й пом’якшували враження.

— Воістину, ясновельможна панно, — відповів низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освітлений промінням вечірнього сонця. — Я колишній служитель вівтаря, диякон Воскресенський; губернатор вінницький одняв у добродійника мого, отця Антонія, церковну руту, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелів зацькувати його псами… Пошматували смердючі пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол… Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панів і ксьондзів у церкві і підпалив її. Гаразд, що збіглися наші селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горіла, як свічка, і вкупі з вогнем несла до неба наші останні молитви.

— Годії — спинила його вражена до глибини душі панна. Вона була надзвичайно бліда, а очі її блищали сльозою. — Годі про ці страхіття; розповіді про них падають на моє серце вогнем. А як же їх бачити чи пережити душею! Бідні ви, бідні страдники! У вас усі втіхи віднято, й лишилася замість них сама помста. Та чи радість вона, друзі? Ні! Зойк знівеченого життя, крик останньої боротьби! Ох, братове мої, не піддавайтеся ви цій утісі, вона п’янить, але не дає сили й стійкості в боротьбі!.. Треба всім з’єднатися й діяти спільно, щоб визволяти себе з лядської неволі й захистити від латинян святу православну церкву.

— Слова твої, ясновельможна панно, сама істина! — зарокотав октавою диякон і зупинився. — Та плоть немічна й прагне воздати кожному по ділах його…

— А що ж, братове, нового нічого немає? — заговорила знову після короткого мовчання Дарина. — Чи не вгамовуються в своїх звірствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнірства латиняни?

— Де там соромляться! — мотнув головою диякон. — 3 кожним днем гвалт над простим людом росте… Що виробляє канівський Потоцький, то й пекло не нахвалиться… А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирішили викоренити гайдамаків, а понеже в кожному хлопові вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопів.

— Ой, останні часи надходять! — зітхнув один із старіших селян, що сидів у кутку.

— Пропадемо всі, коли ніхто не подасть допомоги! — заговорив другий. — Он у нас, у Барі, зібралося шляхетне панство… конфедератами себе величає: пани їздять із псарями, п’ють, бенкетують і гвалтують…

— Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбої… а про церкви й казати нема чого: з конфедератами їздять ксьондзи, — старенькі церкви просто палять, а кращі повертають на костьоли, — підтвердив перший.

— Плач стоїть на ріках вавілонських: ридає мати невтішно за дочкою і роздирає ризи свої родитель за загиблим сином, — обізвався диякон.

— Ох, багато нещасного люду по лісах та яругах і тепер з голоду пухне… а що буде взимку? Одним вовкам-сіроманцям пожива, — докинув київський жебрак.

— Господи, не попусти! — сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до сліз. — Слухайте, братове, — почала вона, опанувавши себе. — Я вас порадую добрими вістями: отець Мельхіседек, настоятель Мотронинського монастиря, поїхав до цариці просити її пресвітлу милость подати вам, нашим братам єдиновірним, оружну допомогу і вирвати святі православні храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебній мосці, отцеві ігуменові Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обіцяла всякі милості.

— Хай не зайде сонце в її державі і хай укриються славою дні її на многі літа! — проголосив диякон.

Усі підбадьорилися й повеселішали.

— Пошли їй, господи, всякого щастя!

— Дай, боже, їй віку довгого!

— Ех, якби вона й нас забрала од ляхів!

— Одна в нас думка, щоб бути всім укупі, як колись! — посипались з усіх боків побажання.

— Тут ось що, — заговорив київський жебрак. — Питала твоя милость, куди ми прямуємо. А просто в Печери. А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всіх лісах і байраках, по всіх степах і руїнах, по всіх селах і містечках пішла одна поголоска, а заніс її в край чернець з Афонської гори, що стоїть посеред моря-кияна. То з-під тої гори чернець, виходить, переплив море-киян і прибився до нашого краю та й пророчить, що нібито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем під прізвиськом Найда… і що як знайдуть його, то він знову візьме в руки меча й визволить увесь край і віру од лядської неволі! То ось ми і йдемо розшукувати там славного лицаря.

Дарина слухала містичну розповідь жебрака, створену народною фантазією, та при слові «Найда» вона здригнулась і відчула, що в неї самої з цим іменем є якийсь таємничий зв’язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, — цей міф пов’язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тільки й може ждати визволення від таких, як він, героїв, що давно зійшли в могилу…

— Ну, відпочивайте ж, — сказала панна й підвелася, привітно вклонившись. — Потомилися ви, намучилися, то спочиньте… Якщо схочете, то перебудьте в мене деньків зо два, а то й зо три. А потім і я поїду в Печери, разом шукатимемо того Найду…

— Пошли, господи, тобі, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тільки душа твоя бажає, — загомоніли зворушено потайні гості.

Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечір уже зовсім догоряв; на небі боязко засвічувалися зірочки; ліс чорнів темною безформною масою, а внизу, серед клубів мороку, відбивалися в ставу два бліді червонуваті вогники, неначе двоє очей страховища, яке виринуло з глибини й причаїлося, чекаючи здобичі. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею… Від неї віяло холодною вогкістю.

Дарина пройшлася разів зо два темною алеєю, щоб остудити нічною прохолодою схвильовані груди і втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрішній жар і наркотичний аромат, що линув од квітників, дратували їй нерви. Уривки картин тортур і страхіть, які розлилися по краю широкою хвилею, вир мінливих відчуттів, рій несподіваних думок… і серед цього хаосу — образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфінкс, — все це хвилювало й збуджувало молоду кров.

Дарина сіла на лаві під широколистим кленом і задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, ліпше сказати, не зазнала зовсім особистих тихих радощів і мирних утіх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам’ятає ніжні материні пестощі, в родині їхній не було ніякої близької родички, котра могла б заступити сироті матір, а тому Дарина й зосталася коло батька поділяти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала і в Варшаву з дорученнями від Малоросійської колегії, і на Запорожжя з наказами від генерал-губернатора… Від цих мандрів, сповнених тривог і прикростей, вона останнім часом стомилася, відчула потяг до тихого життя в мирних клопотах і зворушливих молитвах; коли вони переїхали до Києва, вона упрохала батька оселитися в Китаївському хуторі, ближче до святої обителі, але, на диво, знову потрапила не в смугу тиші й особистих душевних радощів, а на рубіж розбурханих стихій, що ось-ось вибухнуть страшною бурею.

— Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? — хтось гукав її в саду. Дарина здригнулась, і якась незрозуміла тривога стиснула їй серце.

— Що там? Я тут! — обізвалася вона голосно й квапливо пішла на поклик. За поворотом доріжки зустріла її дівчина-покоївка і сказала, що якийсь посланець привіз панні листа від його високопревелебної мосці отця архімандрита.

— Де ж той лист? — стурбувалася Дарина й знову відчула, як у її серце вп’ялося холодне жало.

— Ось! — і покоївка подала їй великий пакет.

Дарина, охоплена якимсь лиховісним передчуттям, майже прибігла у велику світлицю, де горіли на столі дві воскові свічки, а в кутку, перед кіотами, мерехтіли три високі лампади; вона зірвала з пакета печать і почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою.

Спершу Дарина була заціпеніла від жаху, гадаючи, що лист сповіщає про нещастя з її батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому імені свого батька, а в приписці стояло, що ні з столиці, ні з Переяслава нічого нового поки що немає. Дарина почала спокійніше, слово по слову, розбирати писання.

Архімандрит сповіщав, що він одержав скорботного листа від ігумені жіночого Пречистенського монастиря, од чесної матері Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують і вже роблять спроби заволодіти монастирем і повернути його на латинський кляштор, що вони пробують підкупити її, матір ігуменю, та матір економку і панотця ієромонаха, обіцяють відпустити всіх черниць з миром і дозволяють навіть забрати з собою православні святині; але якщо монастир у своєму дикому безумстві опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом і не помилувати вже тоді нікого. «Внаслідок цього, — додає ігуменя, — іде в обителі вагання, бентежиться дух і немає жодної сильної душі, яка б укріпила переполохані тут наші душі».

У своєму листі архімандрит просив Дарину, щоб вона поїхала в монастир, передала од нього послання ігумені, при цьому додане, і сама своїм палким, пройнятим вірою словом зміцнила в них надію на господню ласку. Він же, з свого боку, напише і найяснішій цариці, щоб заступилася за одновірців і не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати і її батькові, щоб поспішив до неї в монастир.

Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк і слов’янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували її замислюватись і напружувати думку майже на кожному слові. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: «Сіє послання моє барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповість тобі, вельможна панно, ширше й про стогін нещасних черниць, і про моє моління».

Дарина звеліла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в ній цілу бурю почуттів.

Тихо рипнули двері, і хтось несміливо ввійшов до світлиці; але Дарина, заглибившись у читання, нічого не чула… Нарешті прибулий ненароком чи з наміром кашлянув.

Панна здригнулась і, обернувши до вхідних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвірка… Нараз вона тихо скрикнула й відсахнулася від несподіванки: перед нею стояв Найда!

— Ти? — радісно вирвалося в Дарини; вона швидко підвелася з місця й мимоволі подалася вперед. — Звідки? Як? — Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарілось, і вона стала посеред кімнати, розгублена, збентежена, з листом ігумена в руках.

— Мене прислав до твоєї милості, ясновельможна панно, превелебний отець і молільник наш ігумен печорський, — відповів, шанобливо вклонившись. Найда.

— Справді… так… Він пише про це… — отямилась дівчина й почервоніла ще дужче. — Але я не сподівалася побачити… Я гадала, що тебе вже немає тут… ми були з батьком ще раз у Печерах… і не бачила тебе…

— Я ніколи не виходжу з своєї келії… раніше я стояв коло ящика з свічками, а тепер попросив, щоб мене увільнили від цього послуху… Я сьогодні вперше виїхав… Але де ясновельможний пан, батько твій? Отець ігумен наказав передати йому уклін…

— Батька немає… він поїхав у справах військових на лівий берег і досі ще не повернувся.

— То ти тут сама?

— Сама з думами своїми, — додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.

— Сама в такому відлюдному лісовому хуторі? Хіба мало що може тут учинитися! — з тривогою промовив інок.

— Ну, зі мною живе старенька тітка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшні мені… Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан ігумен пише, що ти маєш щось на словах мені передати.

Дівчина знову сіла на своє місце коло столу, а Найда присів на один з ослінчиків, що стояли біля вікна, й почав розповідати панні про утиски, які чинять ляхи жіночому Лебединському монастиреві. Він сказав їй, що отець ігумен уже одписав панові генерал-губернаторові київському, прохаючи його докласти всіх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме послові чи комусь із знайомих осіб польських, щоб вони «в сьому ділі допомогу тому монастиреві чинили та оборонили його од зазіхань латинян».

Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгі вії були опущені й прикривали очі, але груди високо підіймалися, виказуючи глибоку схвильованість дівчини.

— О господи! — промовила вона, коли Найда замовк. — Що ж робити тепер? Батька немає, і не знаю, коли він повернеться… А мого слова не послухає ніхто. Та чим тут допоможуть наші слова?.. — Вона махнула рукою й додала швидко: — А що, чи не чути чого від отця Мельхіседека?..

— Немає ніяких вістей!

— От і батько поїхав на той берег Дніпра. Дістав наказ заготувати для війська провіант, а куди ті війська рушать — не знає, тільки думка була, чи не на Польщу.

— Ні, панно, на це мало надії, — відповів чернець. — Москві немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотіла вона, то не могла б заступитися, бо сусідні держави не дозволили б.

— Ну, вони їй не страшні, та й батько завжди казав, що Росії бажано було б прийняти під свою протекцію і правий берег.

— Про це нема чого й сперечатися… і буде це напевне… та тільки тоді, як розпадеться Польща… а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.

— Доки сонце зійде, роса очі виїсть! — зітхнула Дарина. — Що ж буде з цим краєм до того часу?

— Руїна, — похмуро відповів чернець.

— Ох, не говори так холодно, так суворо! — зойкнула з болем у голосі Дарина й навіть мимохіть простягла руки до молодого ченця. — Тепер підіймається таке повстання, яке було за славної пам’яті гетьмана Богдана!.. Воно відірве назавжди від Польщі Україну! Так, відірве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однімай у мене цієї останньої надії, без якої вже немає мені щастя на землі!

У голосі Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко підвів опущені додолу очі й здивовано глянув на дівчину.

— Авжеж, — піднесено говорила дівчина, — тепер не те! Ти покинув світ, ти замкнувся в своїй келії й не знаєш, не бачиш нічого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутір, навідуються лісові гості, вони розповідають про те, що робиться навкруги. Народ скрізь готовий, він тільки жде гетьмана й гасла! Ось і сьогодні прибилося до нас п’ятеро таких калік… Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.

— У Печорський монастир? — здивовано промовив чернець.

— Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всій Україні розійшлася чутка, ніби в Печорському монастирі ховається од світу уславлений лицар Найда, який живе ще з часів славного гетьмана Богдана, й що, коли він скине рясу й підніме булаву над Україною, тоді, — натхненно говорила Дарина, — всі зберуться до нього, загримить давня слава України, підлетять останні орли, й одірвуть її від Польщі, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долі!..

— Звідки вони довідались про моє ім’я?.. Навіщо сплели його з цією казкою? — схвильовано промовив чернець.

— Народ пам’ятає про твої лицарські звитяги! Скільки разів говорили мені гайдамаки про тебе, про твої славні діла, — чого ж дивуватися, що вони пов’язали твоє ім’я з іменем гетьмана Богдана і ждуть од тебе такого ж порятунку, як і від нього?.. — Дарина помовчала хвилину й потім додала з гіркотою: — Нещаснії Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тільки Найду-ченця!

Чернець нічого не відповів… Він знову втупив очі в землю, тільки обличчя його стало непроникне й бліде, а чорна ряса то підіймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання.

У Дарини вирвалося стримане зітхання… В кімнаті запала мовчанка, в розчинене вікно влетів тихий нічний вітрець і приніс із собою хвилю пахощів квітучих лип… Здалеку долинув протяглий дзвін… Найда здригнув, підвівся з місця й перехрестився. Двері світлиці тихенько рипнули, і в кімнату ввійшла літня жінка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на шиї й довгою білою наміткою на голові.

— Благослови, отче, — промовила вона побожно й, схиливши голову, підійшла до Найди.

— Не достойний я, вельможна пані, смиренний чернець, роздавати благословення, — відповів Найда й, підвівши голову до божниці, заставленої іконами, додав: — Але хай буде ласка господня з усіма вами!

— Амінь, — відповіла пані й, перехрестившись, звернулася до Дарини: — Проси ж, доню, чесного панотця хліба-солі нашої скуштувати.

— Не відмовся, пане! — промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, і всі троє пішли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим відрізнялася від старосвітських покоїв козацької старшини. На чисто побілених стінах хоч і висіли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висіло й кілька інших картин в дорогих позолочених рамах. Між старовинних липових лав, накритих за давнім звичаєм червоними сукнами й килимами, стояло кілька фотелів, оббитих голубим адамашком; біла кахляна груба з зеленими по ній малюнками далеко виступала вперед. На стіні висів годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений і срібний посуд, а в заскленій шафі стояв англійський порцеляновий сервіз. Довгий стіл, накритий білим обрусом, був заставлений усілякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горіли воскові свічки. В одчинені вікна світлиці вливалася чудова прохолода тихої літньої ночі. Усі посідали за стіл… Незважаючи на пильні припрошування, Найда їв мало й неохоче.

Після перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всіх цікавила, — до людського лиха, що дедалі зростало на Правобережній Україні.

— Ох, горе, та й годі! Карає нас, отче, господь за наші гріхи! — промовила, зітхнувши, пані. — А з чим присилає до нас отець і молільник наш ігумен печорський!

— З прикрою звісткою, вельможна пані, — і Найда розповів їй про листа ігумені Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшні наміри поляків.

Пані сумно слухала розповідь молодого ченця, склавши на грудях білі пухкі руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями.

— Алжеж, авжеж… горе гряде звідусіль, — заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кінчив розповідати. — Ось і до нас прибилося сьогодні п’ятеро калік, розказують, що там коїться в польській стороні. Тільки слухаєш, і то серце кров’ю обливається! Ох, господи, і що воно буде! — стара голосно зітхнула.

Ніхто нічого не відповів.

— Піду ще, звелю їм, сердешним, дати повечеряти… В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи їм тепер і той лицар допоможе.

Пані підвелася з місця й вийшла з світлиці. Дарина й Найда лишилися самі;

кілька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку.

— Лицаря Найду… — ніби про себе мовила Дарина, і прикра усмішка торкнула її уста. — Знаєш, — промовила вона, підводячи на Найду свої темні, оксамитові очі, — відтоді, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! — і лиця її зашарілися. — Я думала все про те, що ти пішов у монастир, — додала вона швидко.

На обличчі ченця промайнув якийсь невловний вираз, усі риси його раптом пожвавіли на якусь мить, з-під опущених вій блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову ніби скам’яніло, і риси застигли в суворому виразі.

— Справді, все думала про тебе, — промовила якимсь настійливим тоном Дари-на. — Коли б мені сказали, що сонце зірветься з неба, я б скоріше повірила цьому, аніж тому, що побачу тебе в чорній рясі! Після всього, що ти казав! Серце стискається, коли подумаю про це!

Останні слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освітлене жовтавим сяйвом воскових свічок, бліде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-під чорної шапочки падало на високе чоло кілька чорних, мов смола, кучерів, між орлиними бровами лежала сувора складка, — щось скорботне відчувалося в кутиках м’яко окресленого рота.

Погляд панни на мить зупинився на обличчі молодого ченця, і смуток затьмарив її очі…

— Скажи, — спитала Дарина Найду, — чи давно ти пішов у монастир?

— Вже більш як півтора року…

— А ми два роки не бачилися з тобою…

Дарина якусь хвилину подумала й промовила несміливо:

— Куди ж ти подався від нас?

— Од вас, з України, на Запорожжя, звідти на лядську Україну, пройшовся з гайдамаками по панських маєтках та й прибув до Києва.

— Певно, журилися твої батько й мати, коли довідалися про твій намір!

—У мене нікого немає, панно.

— Ти сирота? — жваво промовила Дарина, і голос її забринів надзвичайно тепло й співчутливо.

— Більше, ніж сирота, панно! — відповів Найда.

— Як так?

— А ось як: своїх батька й матері я зовсім не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живі, чи померли? Привезли мене запорожці в Січ після одного гайдамацького наскоку; кажуть — їм дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожній хаті; достеменно ніхто цього мені не міг розповісти, навіть не згадають, в якому селі знайшли мене, десь тут, на Київщині, а де саме — не знають. Запорожці й привезли мене на Січ і полюбили, мов рідного сина, всього навчили й навели на розум.

— А козак той? — промовила панна схвильовано. Видно було, що розповідь Найди надзвичайно зацікавила її.

— Навідувався… Кажуть, часто наїжджав у Січ, подарунки мені привозив… Пам’ятаю його, мов крізь сон, високий, сивий… Останній раз я бачив його підлітком, мені було років тринадцять… Він подарував мені дорогу зброю й сказав, що побачиться зі мною не скоро, тоді, коли я виконаю те, що мені належить виконати!.. Відтоді я не бачив його, мабуть, помер…

— Він родич тобі? — тихо спитала Дарина.

— Ні, родичів у мене, кажу тобі, немає ніяких, тут я весь зі своїм родом. Найда — і край! Бачиш, який значний ’козак!

Останні слова чернець промовив з якоюсь гіркою іронією.

— Немає в мене ні родичів, ні близьких.

— Нікого близького? — перепитала Дарина й допитливо глянула в очі ченцеві.

— Нікого, панно, ні єдиної душі! А тому нема кому й журитися за мною.

— Ні, є кому! — нараз голосно промовила Дарина.

— Так, запорожці, братчики, я про них забув — ті журяться, ті сумують і зараз, особливо друг і наставник мій, полковник Залізняк, а більше нікому.

— Є кому, — палко перебила його Дарина. Він швидко підвів голову й кинув на дівчину здивований погляд. Щоки її спалахнули густим рум’янцем, але вона враз схаменулась і швидко заговорила про інше, не відриваючи од ченця очей:

— Ні, ні, не говори мені про одчай, про зневіру, — вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. — Я не повірю цьому, не повірю ніколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.

Дарина затнулась, але переборола свою ніяковість і провадила далі обережно, несміливо, зупиняючись на кожному слові:

— Можливо… це… даруй мені… я не повинна, не смію тривожити чуже серце… Та коли це… сердечне горе… то його загоїть час… ти ще такий молодий… може… адже все у волі божій… ти ще можеш знайти своє щастя…

По устах ченця майнула гірка усмішка, але він енергійно тріпнув головою й заговорив гаряче й сильно:

— Мені, вельможна панно, про щастя не мріяти! Таким людям, як я, немає тепер щастя на нашій землі, одне зостається: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасної батьківщини, продали волю за хутори та чини… Та я не їхньої породи! — гордо промовив чернець, і обличчя його раптом змінилось: очі гнівно блиснули під вигнутими бровами, в усій його постаті, в кожному порухові відчулося щось владне, непохитна. — Атож, — говорив він піднесено, — я не з їхнього числа: моєї душі не куплять ні хуторами, ні млинами, ні навіть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятців, але ми не можемо йти слідом за іншими, душі своєї не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й немає нам місця на рідній землі. Що ляхи? Свої ж козаки значні й старшина переслідують нас, як бунтарів. Даруй, вельможна панно, але й батько твій до них належить. От і залишається нам або покинути світ і йти в монастир, а якщо кров і образа закипають у серці, якщо зойки кревного люду долітають до нас у келію й через монастирські мури — кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша підняти справжню війну, то йдемо ми в гайдамацькі ватажки й кінчаємо на шибениці або на палі! — Найда перевів дух, провів рукою по чолі й додав з уїдливою посмішкою: — От яка моя доля, вельможна панно! Між знедоленими й володарями щастя лежить безодня, якої не переступити. Щасливою, як бачиш, не можна моєї долі назвати. Поміркуй сама, чи хтось би згодився поділити її?

З невимовним хвилюванням слухала Дарина ці слова: так палко, так сильно й правдиво ще не говорив з нею ніхто; при останніх же словах Найди хвилювання її досягло найвищої міри. І сором за батька, і надзвичайний жаль до цього лицаря-ченця охопили її серце, гаряча хвиля кинулася їй до лиця, кутики рота затремтіли, на очах виступили сльози… Щоб приховати своє збентеження, вона потупила очі й схилила голову на руку.

У кімнаті запала мовчанка.

Кілька хвилин Найда пильно дивився на Дарину.

Вона мовчала, не підводячи голови.

Здалеку, від монастиря, долинуло глухе калатання церковного сторожа.

— Що ж звелиш, ясновельможна панно, переказати від тебе йог милості, отцеві ігуменові й наставникові нашому? — холодно спитав нарешті Найда.

Дарина здригнулась від цього холодного тону й швидко підвела голову; перед нею вже сидів не гордий, непохитний лицар з залізною волею й непідкупним серцем, а замкнутий у собі чернець, з холодним, незворушним обличчям.

— Скажи йому, що батька немає дома й не відаю, коли повернеться, — відповіла вона. — Моє ж слово нічого-не важить для ляхів, а тому я краще поїду сама в монастир.

— Ти думаєш туди їхати? — поквапне перебив її Найда.

— Так, поїду, може, мені пощастить збудити відвагу в сестер.

— Ні, ти цього не зробиш, — заговорив чернець з невластивим для нього пожвавленням. — Тепер небезпечно в лядському краї: ляхи гайдамачать по лісах, по дорогах… Самі стіни монастиря не можуть бути захистком. Боронь боже тобі туди їхати!

— Ні, пане, — стримано, але твердо промовила Дарина. — Я поїду, і ніякі небезпеки не стримають мене. Та й чи можу я про них думати, коли таке горе охопило весь мій край.

— Ні, ні, ще раз прошу тебе, облиш цю думку! Батько твій…

— В такому ділі я не зважатиму на батька: Христос ближчий і за батька, і за матір, і за дітей. І якщо я…

В цей час заскрипіли двері. Дарина урвала мову. До світлиці ввійшла пані господиня.

— Даруй, отче, — заговорила вона, звертаючись до Найди, не помічаючи схвильованості на обличчях обох співрозмовників. — Ти, мабуть, утомився, спочити хочеш, а я забарилася. Отцеві ігуменові карасиків сухих зібрала, — усміхнулася вона вельми задоволене. — Він любить наші озерні. Ну, а тепер прошу, будь ласка, іти за мною. Час пізній.

Найда підвівся, мовчки вклонився Дарині й пішов слідом за господинею. Чути було, як вони пройшли через сіни й ступили з ганку в двір.

Кілька хвилин Дарина сиділа за столом, схиливши голову на руки, потім поволі встала й пішла в свою світлицю. У невеликій її кімнаті було темно, але відблиск ясної місячної ночі давав можливість бачити навколишні речі. Дарина не засвітила свічки й, причинивши за собою двері, просто підійшла до одчиненого вікна й сіла на ослін, що стояв коло нього.

Над землею пливла вже повна ніч; тепла, душна, вона далеко відганяла сон. Кругом було тихо. Над темними вершинами нерухомо застиглого лісу розкинулось прозоре, кришталеве небо з розсипаними по ньому великими іскристими зорями;

тепле повітря дихало ніжною свіжістю лісу й пахощами квітучих лип. Дарина схилила голову на руку й задумалась.

Якийсь тихий смуток охопив її душу. Прекрасний і суворий образ лицаря-ченця не йшов їй з думки, а його правдиві, вогненні слова, здавалося, ще дзвеніли в її вухах. І такий козак мав загинути для світу в суворих стінах монастиря!

З душі вирвалося глибоке зітхання. Так, тільки страшне горе могло загнати це сміливе серце в монастир. Тепер вона вже не має сумніву, він любить когось… якусь нерівню, й не сподівається на взаємність… Дівчину чи заміжню? Нашу чи полячку? Однаково… але яка щаслива повинна бути та жінка, котру любить такий лицар-звитяжець!..

З грудей Дарини знову вирвалося тихе, стримане зітхання, і нараз їй здалося, що протилежне вікно в одній з бокових хат, куди одвела господиня Найду, тихо відчинилося.

«Що це? Невже він?» — промайнула в неї думка.

Дівчина вся здригнулася, насторожилась, витягла голову й завмерла. Але скрізь було тихо, сонно й нерухомо.

«Ні, то, мабуть, ворухнулась гілка берези», — подумала Дарина й сумно притулилася до підвіконня головою. Чому вона така самотня, така нещасна?!

Заворушилися в голові її тужливі думки: «Чому в неї немає жодної близької людини, жодної рідної душі? Чому ніхто не кохає її? Батько, що батько! Правду казав про нього Найда… Не друг він їй, ні! Чому ж немає коло неї ось зараз, у цю хвилину, друга вірного, незрадливого, котрому вона могла б розповісти все те, що гнітить її душу цієї теплої, тихої ночі?»

Ласкавий вітрець поворушив шовкові пасма Дарининих кіс, припав до її палаючого лоба. І з цим поцілунком вітерця в серце дівчині вп’ялася гостра, невідступна туга.

Не спалося панні Дарині цієї ночі, — чи то душно було в її світлиці, чи то дратувало нерви напоєне пахощами повітря, чи не давав поринути в сон голосний спів солов’їв, — а не спалося, теплий вітрець залітав часом в одчинене вікно, навіваючи елегійний настрій: ніби вона слухала якусь чарівну, неземну мелодію, і їй ставало, при солодких і разом з тим сумних звуках, когось і чогось невимовне жаль… А літня ніч коротка: не встигла й задрімати Дарина, як світлиця її сповнилася життєрадісним голубим промінням; панна схопилася з ліжка, поспішила одягтися й вийшла бічними дверима в сад; а сад прилягав до лісу, що простятся по узвишшю над глибокою долиною.

Коли Дарина вийшла й озирнулася, пишний ранок уже розгорявся урочисто на небі й лягав свіжими барвами на гори, на Дніпро. Обрій в одному місці червонів яскравим сяйвом, зграї легких хмар, облямованих знизу золотом, нагадували собою казкових птахів, що летіли в безмежну височінь; густий туман лежав іще хвилями по долині, і в ньому немов плавали п’ять золотих хрестів святої обителі. На горах, на вершинах лісу, на далекій смузі Дніпра, на самій блакиті неба лежав рожевий відтінок, а прозорі яскраво-голубі тіні, вкупі з ним, надавали картині якогось чарівливого освітлення.

Дарина вставала завжди рано й звикла вже до краси і вранішніх, і вечірніх годин у своєму поетичному куточку, але сьогоднішній світанок справив на неї нове, сильне враження. Вона спинилася під липою, над краєм улоговини, яка збігала вниз, де клубочився біластий туман, і не могла одірвати очей від ніжних півтонів серпанку, що повив далину, серед якої вогненною стрічкою починав палахкотіти Дніпро.

Дарина глибоко вдихала свіже, бадьорливе повітря, і нічний примарний смуток танув у її серці разом з нічними тінями, поступаючись місцем світлому настрою дня; а коли бризнули з випливаючого вогненного диску блискотливі промені й розсипалися рубіновими іскрами по верхів’ях дерев, то у неї в серці теж спалахнуло щось радісним полум’ям…

Дівчина згадала, що вона не потурбувалася звечора про Найду: ні коня не звеліла приготувати йому, ні сніданку… Ще, чого доброго, бідолашний чернець піде пішки в Печери, а до них від хутора добра миля. їй стало ніяково й прикро за таку негостинність, і вона поспішила виправити свій недогляд. Озирнувшись на будинок, вона перебігла поглядом по квітнику: оббризкані вранішньою росою, неначе повми-вані, квіти весело підводили свої яскраві голівки й вабили до себе. Дарина спокусилася й нахилилась нарвати собі пучечок чорнобривців, нагідок, горошку, левкою й гвоздик. Раптом почулися кроки. Дівчина підвела голову: до неї наближався, глибоко задумавшись, її вчорашній гість, чернець Найда; він, мабуть, не бачив її і повільно йшов повз грядку, де вона рвала квіти.

Зустріч з ченцем обрадувала, але разом з тим і збентежила панну.

— Я рада, що велебний пан іще не поїхав, — весело заговорила Дарина, підводячись назустріч сторопілому й ніби заскоченому зненацька ченцеві. А втім, і сама вона, незважаючи на бажання надати своєму голосу безтурботного, грайливого відтінку, відчула одразу збентеження в серці, яке залило гарячою хвилею її щоки. — Я забула вчора сказати челяді, щоб приготували тобі сніданок і коня: це мені цілу ніч не давало спокою.

— Чи вартий я того, щоб вельможна панна турбувалася про мене, — відповів Найда.

Дарина пішла поруч з ченцем покрученою доріжкою серед густолистих кущів бузку й дикого ясмину; доріжка вела до ганку будинку, що дивився просто на монастир.

— Вельможна панно, — боязко заговорив після довгого мовчання чернець. — Мене страшенно турбує думка… я й залишився, власне, через це… Невже ти зважишся-таки поїхати до Лебединського монастиря?

— Турбує? — спитала Дарина з радісним подивом і спинила свій ясний зір на ченцеві; в очах її променилося стільки тепла, що від нього почало поволі червоніти ченцеве обличчя і він змушений був ніяково опустити свої очі.

— Атож, турбує, — підтвердив він, — навіть більше… мліє од жаху серце… і не диво: панна дорога всім… вона — янгол-охоронець нещасних, щира вболівальниця за долю пошматованої шуліками України… то як же допустити, щоб вона наразила на небезпеку свою ясновельможну милость?

— Спасибі за щирість, тільки твої похвали запалили мені все обличчя вогнем: я їх не варта… Але невже в Лебедині так небезпечно?

— Авжеж… Скрізь нишпорять зграї розбійницької шляхти… і панну… особливо саму, без охорони… може спіткати таке лихо… О, не доведи господи — страх подумати.

— Мене не насміляться зачепити: мій батько — російський підданець, і за мене б гвалтівники відповіли перед нашою владою.

— Коли б вони хоч щось поважали в світі; але ж для шляхтича нічого не існує, крім сваволі та гвалту… Та коли ти так береш до серця долю жіночої обителі, то напиши листи — я сам одвезу їх, підтримаю там дух і надії…

— Але якщо такі небезпечні шляхи для мене, то ще небезпечніші вони для тебе, — палко заперечила панна. — Схизматського ченця кожен шляхтич вважає за свій священний обов’язок замучити. Ні, нізащо я не погоджуся наразити твоє життя на небезпеку.

— Та кому потрібне це життя, кому воно дороге?

— Мені першій, — швидко мовила Дарина, але, відчувши, що кинула зайве слово, тут же додала, переводячи подих: — І кожному, хто любить народ свій… Тільки ти закрився рясою од друзів і таїш у своєму серці холод до них.

При цих словах Дарини Найда поблід і замовк, неспроможний погамувати шалене биття серця: груди його високо підіймалися, очі загорілись вогнем. Десь глибоко на дні серця затріпотіло щось гаряче, ладне зірватися з його побілілих уст.

Зашарівшись од хвилювання, Дарина не одривала погляду від цього збентеженого, але прекрасного й благородного обличчя, їй здавалося — іще одна хвилина, і вона почує од ченця щось фатальне і таємниче, те, що він беріг у своєму серці під складками цієї холодної ряси… І від цього чекання серце її завмерло й спинилося в грудях.

Коли нараз їм заступила дорогу дивна постать.

Дарина мимоволі одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спідниці і якомусь драному татарському халаті; голова її була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щілину тільки визирали блискучі очі та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах і зігнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесівської будови.

— Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! — заговорила стара грубим рипучим голосом. — Дозволь мені свою ручку білу, скажу тобі всю правду, — що було з тобою, що жде тебе і що в мислях має той, на кого думаєш.

Дарина здригнулась: ця потворна відьма немов читала у неї в думках і пропонувала відповідь на пекуче питання, яке її мучило.

— Не бійся, такої циганки, як Зоя, світ ще не бачив: од мого ока ніщо не сховається, — провадила стара, — всяку глибину воно осягне, землю й камінь проб’є, а серце пройме наскрізь і виявить, що в ньому засіяно і яке зілля з того може вирости… — І вона блиснула очима на Найду. — Дозволь ручку.

Дарина постояла якусь мить нерішуче, але, поборовши себе, відповіла, нарешті, спокійно:

— Спасибі тобі, циганко, за бажання розказати мені про мою долю, але всяке ворожіння я вважаю за гріх, та й чи було б цікаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невіданні все наше щастя.

— Добрий розум дав тобі господь — і панові обозному личив би, а серце в тебе єдине на всю Україну!.. Чужа вона мені сторона, а от як поблукаєш по ній, то од стогону та сліз і циганське серце тріскається, як під добрим молотом підкова.

— Ходім, стара, — рушила до ганку Дарина, — я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу.

— Постривай хвилинку: милосердя твоє відоме по всіх лісах і яругах… сестрою тебе лісовики вважають… А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато від тебе світла йде, і в світлі тому гріються голодні та холодні, та не тілом тільки, а й духом… усі тебе благословляють… та ось тільки горе, що ти гарна! Краса жіноча на погибель: од краси тої й загартовані серця м’якнуть.

— Бог з тобою, стара, — усміхнулася Дарина, — яка з мене красуня. Тільки й того, що не страшно дивитися.

— Ой, не лукав! Сама знаєш ціну цієї диявольської сили, краси… — А от хочеш, я тобі поворожу! — нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався із завмиранням серця до слів старої, її несподіване звертання примусило його здригнутися й відступити назад з якимсь містичним жахом.

— Одійди від мене, — немов заблагав чернець, і в голосі його почувся трепет. — Хто зрікся світу, тому не годиться й слухати твоїх слів, бо знанням твоїм, якщо воно не є просто обманом, керують не світлі, а темні сили. Смиренному розумові й відданому на служіння господеві серцю грішно й подумати навіть підняти завісу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидінням.

— Не хочеш дати руки — не треба; я й без неї бачу твоє серце наскрізь під цією чорною рясою. По очах твоїх читаю твою долю, — люто засичала циганка. — А, злякався, затремтів! То слухай же. До вірного ока й міцної руки дала тобі доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свій! Не на те він урятував тебе від леза ножів і бурі полум’я, щоб ти чернечою рясою затулився од батьківщини, не на те він пом’якшив серця вбивць і вселив у них замість злості любов до тебе, щоб ти відплатив за те чорною невдячністю! Не на те він щитом своїм прикрив тебе од татарського списа на Базавлуці осінньої ночі…

— Хто ти? — з жахом скрикнув чернець, відступаючи й захищаючись руками від цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. — Звідки тобі відоме те, що й від мене приховане? Небо тебе посилає сюди чи пекло?

— Як хочеш! Але я твої думки бачу наскрізь, і ти це знаєш, а тому й тремтиш… Мужнє серце твоє не відало страху на полі бою серед бурі, стогонів і зойків, серед шаленства смерті, а зараз воно тремтить у твоїх грудях, як спіймана пташка, і знаєш чому? Тому що відчуваєш провину й неправду…

— А-а! — простогнав Найда і майже впав на лаву, котра, коли він одступав, трапилась йому під ноги. Вигляд у нього був жалюгідний. Невимовні страждання відбилися закам’янілою судорогою на його побілілому обличчі: холодний піт виступив на чолі великими краплями, розширені від переляку очі не відривалися од страшної циганки, що видивилась, мов очкова змія, на свою жертву. Не менше, ніж Найда, була приголомшена й Дарина, — їй здавалося, що ця циганка з’явилася сюди просто з пекла, щоб повідати щось жахливе.

— Так! Провина й гріх, страшний гріх лежить на тобі! — говорила циганка. — Вищі сили призначили твоє серце на порятунок вітчизни, а ти що надумав? Ти хотів оддати його в руки жінки… Пам’ятаєш ніч на Трубежі?

— Спинись! Ні слова! — скрикнув, мов ужалений. Найда й, кинувшись на циганку, вхопив її за плечі. — Або присягаюсь богом, що ця ряса не врятує тебе!..

— Оце-то так, — захихотіла зловтішно стара, — спалахнув лицарський дух, а сила, бачу, не пропала… Гляди ж, — провадила вона далі віщим голосом, одступаючи на крок від Найди, — незабаром ударить закличний дзвін, і коли твоя патериця перетвориться на спис, а чотки — в свинцеві кулі, тоді ти повстанеш і твоя чорна ряса повіється чорною хмарою і вкриє всю Україну! Та горе тобі, якщо ти ухилишся від заклику, — лиховісне закричала стара, наступаючи на Найду і блискаючи палаючими очима, — ганьба впаде на твою голову, печать Каїнова ляже на виду твоєму, одмахнуться від тебе люди, навіть звірі цуратимуться тебе! Ніякі стіни монастирські не врятують тебе від страшної кари. Сам бог одверне від тебе обличчя своє, тисяча прокльонів повиснуть над тобою й потягнуть твою душу аж на дно пекла!

Мов прибиті громом, стояли непорушне Дарина і Найда, охоплені нелюдським жахом. Коли ж вони отямились і оглянулись кругом, циганки вже не було: вона зникла раптово, мов провалилася в землю.

Дарину вивела з заціпеніння служниця.

— Панно, ясновельможна панно! — гукала вона, підбігаючи. — До нас приїхав якийсь значний панотець із Києва, в рясі єдвабній і в клобуці, може, чесний владика.

— Де, де? — стрепенулася Дарина.

— Його велебна милость пішли в будинок, у велику світлицю. Дарина прожогом кинулася в пекарню, зробила потрібні розпорядження й, причепурившись, поспішила в світлицю до гостя.

Назустріч їй підвівся високий на зріст, міцної, козацької статури чернець. Приємне обличчя його, обросле широкою, чорною з сивизною бородою пашіло здоров’ям, а очі іскрилися радістю й надією. На могутніх грудях архіпастиря видно було панагію й золотий хрест.

— Боже! Яка честь нашому дому! Високопревелебний настоятель отець Мельхіседек! — скрикнула Дарина й квапливо підійшла під благословення владики.

— Хай буде над тобою десниця Всевишнього! — промовив настоятель і тричі перехрестив нахилену голову дівчини.

Після побіжних розпитувань про мандрівку, про те, чи добре велося отцеві Мельхіседеку в дорозі, чи не зустрічався він з її батьком, панна Дарина запросила гостя до трапезної, де вже парував на столі ранній сніданок. Першою стравою було чорне пиво, варене з медом і прянощами, до грінок; крім пива, що споживалося в ті часи, як пізніше чай та кава, на столі красувався ще чималий короп у шафранному соусі та карасі в сметані, які шкварчали на сковороді, й кілька пляшок наливок, настоянок і ратафій.

Стара тітка метушилася біля столу й, коли ввійшов Мельхіседек, підійшла до нього під благословення, а потім, присунувши владиці крісло, заходилася вкупі з Да-риною пильно припрошувати його до сніданку.

— Ох, запопадниця наша, — усміхнувся отець Мельхіседек. — Ченцеві це ж спокуса, черевоугодництво… гаразд іще, що сьогодні четвер.

— У пречесного отця стільки трудів і подвигів для духу, що й тіло підтримати не гріх скромною трапезою, — відповіла, вклоняючись, Дарина й додала з вишуканою гостинністю: — Удостойте, найпревелебніший дорогий гостю.

Владика благословив запропоноване брашно й питво.

Після сніданку, за ковшем старого меду, отець Мельхіседек став ще говіркіший.

— Сподобився, сподобився уздріти, люба панночко, і велику, найсвітлішу царицю, продовж їй ласка господня царственого віку!.. Град її велій, краси невимовної, і ріка повноводая, і притоків багато, а от тільки садів наших та запашного повітря — дасть біг: берізка та осичина!.. Зате палаців і двірців там сила-силенна;

возносяться храмини, стоять, мов по шнуру, й охороняють царський чертог. А царедворців біля великої владарки така хмара, що й доступитися через них до сонця вельми трудно.

Коли я став перед ясними очима графа Орлова, то сей державний муж пояснив мені погляди на нашу справу найяснішої цариці: всією душею вона стоїть за руський православний люд, іменує нас братами по крові й по вірі, пошле посланців до польського короля й зажадає, щоб він утихомирив ксьондзів і шляхту, дав би православним спокій і всі права, як і католикам. Але одразу війська вона посилати не може, бо сеє порушило б мирні трактати, а того не стерплять і інші короновані сусіди, ні австріяки, ні прусси… Довелося б, отже, Російській державі вступати в війну з трьома крулівствами… та до того ж іще й війна з Туреччиною.

— Авжеж, це правда, — погодилась Дарина й роздумливо похитала головою. — Тільки от біда: король, звичайно, послухає велику царицю, та пани й ксьондзи без війни не дадуть королевому наказу ніякої ціни.

— Воістину так, — ласкаво усміхнувся отець ігумен і погладив рукою свою бороду. — Тебе, дитино люба, умудрив господь світлим розумом.

— А саму царицю ясновельможний владика коли ж бачив?

— Удостоївся, моя дитино, сподобився… Ох, яка велич! Не покої, а роззолочені й прикрашені чудодійно храми-чертоги… Царедворці виблискують своїми шатами, а сама найясніша видом своїм подібна до сонця, а очі її, як зорі на небі… Мудрістю високою сяють… і така привітна, ласкава, усмішкою царською зігріває людські серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу… Дивувалася довготерпінню, а на мої слова про гайдамацтво зводила мовити так: «Поки, — каже, — проявляється воно то поодинці, то окремими ватагами, — то не повстання, а розбійництво… Так і польський уряд перед іншими державами його атестує, а свої утиски пояснює переслідуванням ватаг… І оскільки жодна країна розбою терпіти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщі ловити в себе розбійників і карати їх… У всякому разі, — каже, — я послала в Варшаву наказ, і Рєпнін мені повідомив, що на моє слово там зважать. Передайте, — каже, — чесний владико, всім вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день і ніч я про них думаю, і вони мені близькі, як усі мої підданці…»

— Господи! Продовж віку нашій цариці на радість усім і на щастя знедолених братів, — у пориві екстазу промовила Дарина. — Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, ніби його й нема ніде на всьому білому світі!

— Хай почує всемогутній молитву твою, порив юної і чистої душі! — промовив отець Мельхіседек і, взявши в руки оздоблену самоцвітами панагію, додав: — На прощання її найясніша милость, пресвітла цариця наша, подарувала мені сю панагію, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвітле ім’я її згадував у своїх грішних молитвах, обіцяла навіть, з царської ласки, послати мені листа про те, що з її наказу учинено буде.

— Такої удачі не можна було й сподіватися, — все дужче й дужче хвилювалася Дарина. — О, тепер, коли цариця прикрила нас своїм крилом, ми зуміємо поквитатися з ляхами, — збуджено промовила вона й рвучко підвелася.

— Ото, горличка може перетворитися на орлицю! — усміхнувся отець Мельхіседек.

— Ох, святий отче! Моліте господа за них, нещасних… і заступіться: немає в них захисника, немає в них молільника! — сказала Дарина.

Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхіседек підвівся і, поклавши руку на голову панночки, по-батьківському поцілував ЇЇ в чоло й промовив тремтячим голосом:

— На тобі хай буде благословення господнє, дух божий живе в серці твоєму, бережи ж цю святиню!

В цей час двері тихо одчинилися, і в трапезну ввійшов чернець Найда. Мельхіседек його одразу впізнав і після благословення сказав, що він питав про нього в Печерах, але йому відповіли, що чернець на послуху, а тепер він дуже радий, що його зустрів.

Дарина, побачивши Найду, мимохіть зашарілася: вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхіседек, забула про Найду, а він, може, голодний десь ждав, що про нього згадають.

— Невже панотець не снідав? — звернулась вона поквапно до Найди. — Я так захопилася бесідою.

— Дякую вельможній панні за ласку, — відповів, низько вклоняючись, чернець. — Я трапезував.

— А, спасибі тітці, — заспокоїлась Дарина й хотіла була запросити ченця сісти, але згадала, що без дозволу архіпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхіседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишені папір і, витяг-ши його, розсміявся:

— Хе, старий же я став: говіркий, а малопам’ятливий… Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного — листа від нього: ось він!

— Лист від татонька! — зраділа Дарина. — Я так давно вже не мала вістей від нього… — І вона, взявши листа, відійшла набік, до вікна, й жадібно почала його читати.

— Ну, сідай, брате во Христі, — добродушно показав Найді на найближчий фотель ігумен.

— Перед його превелебною милостю постояти мені приємніше, — ухилився від запрошення Найда.

— Твоя воля, твоя щирість… — з лагідною усмішкою мовив ігумен. — А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мій? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печорським, і він ласкаво дав дозвіл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в моїй обителі, то врата її для тебе широко одчинені.

Дарина, пробігаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що відповість на пропозицію ігумена Найда.

— Нести свій подвиг під благословенням найпревелебнішого владики серцеві моєму є радість, — після невеликого роздуму відповів чернець.

— Спасибі за ласкаве слово, а мені ти будеш вкрай потрібен… Дякуючи гос-подеві, є надія, що багато одібраних у нас храмів і монастирів будуть повернуті в наші руки, тоді постане багато тілесного й духовного труда для прийняття духовних дібр і пастви… Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобі своїх обітниць ламати і ти до кінця днів твоїх не розлучишся з власяницею і вериг на зброю не переміниш…

Останні слова вразили Дарину; сама не розуміючи чому, вона відчула, як вони болісно врізалися в її серце й змусили його здригнутись і тужливо стиснутись, її обличчя раптом вкрилося мертвотною блідістю. Навіть отець Мельхіседек помітив цю переміну й стурбовано запитав:

— Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну?

— Так… знову затримається… а мене непокоїть його здоров’я… Він так у дорозі не береже себе, — заговорила, розгубившись, Дарина, немов її піймали на чомусь такому, що вона приховувала й таїла навіть від себе самої. — Ні, про справи — то навпаки… Пише батько, — вела вона далі, оговтавшись трохи, — що його затримає ще закупівля й звезення харчових запасів, бо розпорядження є з Петербурга вирушати військам незабаром сюди до Києва. Виходить, те, що говорили в столиці, — правда, і наймилостивіша цариця наказала пересунути до кордонів нещасної країни свою державну допомогу.

— Хай буде благословенне її ім’я! — побожно промовив архімандрит. — Одначе мені пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспішаю радісно: приспів убо слушний час.

Коли владика вийшов на ганок, до нього підійшли всі під благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лісові гості. Благословляючи лісових гостей, Мельхіседек сказав їм загадково:

— Каліки й нужденні! Живете ви іменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба!

— Звели, найпреосвященніший владико! — прогудів октавою колишній диякон і почервонів, зніяковівши.

— Благослови тільки, — вирвався з натовпу другий голос.

— Амінь! — кинув їм коротко архімандрит і зник у просторій каруці. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко підхопив екіпаж: здригаючись і погойдуючись, покотила колимага по м’якому зеленому подвір’ю, а як проминула браму й виїхала на монастирський шлях, то зняла хмару білої куряви, що довго клубочилася вдалині.

— Даруй, вельможна панно, мені теж пора! — мовив Найда до дівчини й на прощання шанобливо вклонився.

— А його превелебній мосці коня? — звернулася Дарина до одного з челядників, що стояв ще коло ганку.

— Насилу осідлали, — відповів стайничий, — огир майже не виїжджений. Тільки цей і був дома, а то шестерик пішов під святого владику… Не знаю, як ченцеві й сісти на нього…

— Давайте! Мені не первина! — завоїсто відповів Найда, і щоки йому спалахнули полум’ям.

Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня;

він хропів, поводив у гніві кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летіла з-під його копит, а піна з вудил…

— Добрий кінь! — блиснув очима Найда й сміливо підійшов до огиря.

— Будь обережний! — скрикнула Дарина.

— Не турбуйся, панно! — усміхнувся чернець і, скориставшись миттю, коли кінь став на передні ноги, блискавично вхопив повід і скочив на коня. Сторопівши і злякавшись, огир заіржав і кинувся спершу в один бік, а потім у другий, хвицаючи задніми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидів у сідлі, наче приріс, і так врешті здушив ногами коня, що той одразу відчув, що цього супротивника не здолати, — і після кількох стрибків помчав покірно вперед.

— От так лицар! Бачили?! Такого змія приборкав! Ху ти, аж душно стало! Козак, на весь світ козак! — весело загомоніли старці, а один з них, що ходив на дерев’янці, навіть вигукнув: — От кого б за гетьмана!

Вершник зник з-перед очей; розійшлася по роботах челядь, старці пішли по свої торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очі в туманну далечінь, і почувала, як холод самотності підкрадався до її серця…

VII

Коли минула перша хвилина заціпеніння, яке охопило всіх після смерті священика, Петро підійшов до Сари й шепнув їй на вухо:

— Ходім, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, — тоді всім нам кінець.

Сара, не кажучи й слова, пішла за Петром, тихо вийшли вони в двір і мовчки спустилися до берега річки.

Була вже пізня ніч, глибоко в височині сапфірового неба стояв уповні сріблистий місяць, і ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками на сонну землю й спускалося тремтливими сріблистими доріжками в таємничу глибину нерухомо застиглої річки.

Петро й Сара йшли мовчки, пригнічені враженням від сцени, свідками якої допіру були. Нарешті вони повернули в леваду, що прилягала до берега річки.

— Слухай, Саро, — заговорив Петро, стискуючи руку дівчини в своїй руці, — чи пам’ятаєш ти все те, про що ми говорили тобі?

— Пам’ятаю, Петре, — відповіла вона тихо.

— Пам’ятай же: передусім, як повернешся додому, прокрадься в свою кімнату так обережно, щоб тебе ніхто не побачив, а потім не дай помітити ні батькові, ні іншим, що ти чула щось із їхньої розмови. Коло корчми вашої повсякчас вартуватиме хтось — я, або Пріся, чи хто інший, і ось, коли твій батько почне рихтуватися до від’їзду, ти тої ж хвилини вивісь білу хустку на своєму вікні. Якщо ж батько надумає щось інше… ще гірше, то повісь на вікно червону хустку, тоді вже я знатиму, що робити… Крик пугача буде тобі знаком, що я вжив заходів.

— Ой, Петре! Страшно мені… боязко, — прошепотіла Сара, тулячись до нього.

— У самого душа завмирає, — похмуро промовив Петро. — Ех, коли б це був не твій батько, то за одну хвилину я заспокоїв би і тебе, і всіх.

Сара вхопилася за плечі парубка і втупила в нього свої величезні очі, які ще дужче розширилися від страху.

— Ні, ні, будь спокійна, як домовились, так і буде зроблено. Велика небезпека в тому ділі, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тоді геть усе село загине… Заради тебе тільки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай — слова свого не зламаю!

— Петре! Чим віддячу я тобі? — прошепотіла Сара, припадаючи до його плеча.

— Нічим, Саро, ніякої мені подяки від тебе не треба. Ти врятувала нас, і ми повинні вволити твою волю… Але ходім, — він м’яко відсторонив від себе дівчину. — Місяць уже хилиться до річки… не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зіпсувати все.

Він узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, їм тепер треба було перейти найнебезпечнішу частину дороги — пустирище коло корчми. Дійшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тіні розлогої старої липи й обдивилися кругом.

Місяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.

— Нікого, — тихо прошепотів Петро. — Здається, ніхто не помітив, що тебе немає дома. Дивися, двері так само замкнуті, навколо тихо.

— Еге ж, еге, — відповіла пошепки Сара. — Вони так кричали, що, мабуть, не чули нічого.

— Ходімо ж, вони можуть почати роз’їжджатися до світанку.

— Ой Петре! — придушене ридання вирвалося з грудей Сари, і вона з слізьми припала до грудей парубка.

— Не бійся, Саро, заспокойся… Спи спокійно, цілу ніч не одійду я від твого дому, і коли що… — очі парубка так блиснули під чорними бровами, що Сара й без слів зрозуміла, що жде того, хто б намірився важити на її життя.

— Щастя моє, золото моє! — скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дівчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись від неї й дивлячись кудись убік.

— Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час… а коли той жид, якого батько єднає тобі за чоловіка, коли він, собака, наважиться…

— Петре! — палко перебила його Сара, здіймаючи до неба руки. — Богом великим, якого я пізнала в вас, присягаюся тобі, що, крім тебе, не назву нікого, нікого своїм чоловіком, і коли що, то будь спокійний: не побоюсь і вмерти, щоб лишитися вірною тобі і твоєму богові, котрий став тепер і моїм.

— Мила моя! — палко промовив Петро й ніжно пригорнув до себе дівчину. — Господь милосердний не допустить тебе до смерті, він захистить і врятує нас. Пам’ятай лише все, і тільки-но я підсаджу тебе в вікно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було.

— Пам’ятаю, пам’ятаю.

— Прощай же!

— Серце моє! — Дівчина знову припала до грудей парубка й застигла в пориві німого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав її до себе.

Маленька хмаринка набігла на місяць і вкрила таємничою тінню всю околицю. Петро насилу відірвався од Сари й промовив рішуче:

— Ходім… Треба поспішати.

Він узяв Сару за руку, й вони кинулися бігти через пустирище. Перебігши його й перескочивши через лісу, вони повернули в провулок і дійшли до плоту, що оточував корчму. Петро переліз через пліт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгій тіні, що простяглася від корчми, вони нечутно підкралися до вікна Сариної світлиці й, затаївши подих, зупинилися коло стіни. Сарине вікно лишалося відчинене, так як вона його й покинула, а крізь щільно зачинені вікна великої світлиці просочувалися тоненькі, як волосинка, смужки світла й чути було голоси.

Парубок з полегкістю зітхнув.

— Вони не помітили, — прошепотів він упевнено. — Прощай же, серце моє.

— Прощай, мій соколе! Прощай, моє щастя! — Сара обняла Петра за шию й припала до нього довгим беззвучним поцілунком.

Петро підняв її, мов пір’їнку, підсадив у вікно, ще раз припав до її гарячих уст, ще раз прошепотів їй:

— Пам’ятай усе! — і хутко зник у тіні.

Зоставшись сама в своїй світличці, Сара насамперед скинула сукню й, нечутно підкравшись до своєї засідки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусідній кімнаті не чути було нічого.

«Що це, чи не пороз’їжджалися вони всі?» — здивовано подумала Сара, але в цей час у кімнаті почувся шепіт, а потім голосно й озлоблено заговорив рабин:

— Пам’ятай же, Гершку, і зроби усе точнісінько так, як ми сьогодні вирішили. Через три дні, як виїдеш з дочкою в Умань, по дорозі заїдь у Лисянку й розкажи губернаторові все, що знаєш, про цих проклятих гоїв-гайдамаків: нехай ляхи покарають їх так, щоб і іншим не кортіло переховувати цих розбійників.

— І нехай потім за цю розправу помстяться самим ляхам гайдамаки, — підхопив другий голос.

— А ті кляті гої хай рвуть одне одного до скону днів, мов скажені пси, — просичав третій, — і нехай загинуть усі, як філістимляни, як вавілоняни, як полчища фараонові!

Сара вхопилася руками за груди й ледве стримала радісний крик, що ладний був вирватися в неї.

Слава богу, отже, все буде так, як казав їй Петро, і через три дні він вирве її назавжди з uborq ненависного їй гнізда!

Нечутно підвівшись з підлоги, вона підійшла до вікна, подивилась, чи не помітно там чого, і кинулась у свою пухову постіль. Радість і хвилювання цього дня так знесилили дівчину, що вона за хвилину вже спала міцним сном, десь в глибині свого серця відчуваючи, що тут же, недалеко від неї, не спить її коханий, любий Петро й не перестає думати про неї, оберігаючи її сон.

Прокинулась Сара зовсім пізно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить їй спливли в думці всі вчорашні події; дівчина хутко підвелася, сіла на ліжку й прислухалася: навколо все було тихо.

   «Пороз’їжджалися, тим краще», — подумала сама собі Сара й знову лягла на подушку, щоб іще раз проказати в думці ті чарівні слова, які говорив їй учора Петро.

У цей час двері тихенько скрипнули, і в щілину спершу просунулася голова Гер-шка, а потім увійшов і він сам.

— Прокинулась уже, цурко моя, моє золоте яблучко, — заговорив він, підходячи до доччиного ліжка. — Виспалась? Відпочила? Гості наші вже пороз’їжджалися, а я все ходжу круг твоєї світлиці, боюся, щоб тебе не розбудити.

Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула від нього такого ніжного тону, й серце в її грудях стислося від думки, що вона віддала батька до рук християн.

Однак, переборюючи докори совісті в своїй душі, вона відповіла весело й привітно:

— Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибіжу до вас.

— Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, із сніданком, — відповів Гершко й, вийшовши з кімнати, причинив за собою двері.

Сара моторно зіскочила з ліжка, за якусь хвилину одяглася й поспішила вийти у велику світлицю, котра правила їм за все.

Коло столу, на якому стояло молоко, лежав білий хліб, печені яйця та цибуля, сиділи Гершко й стара Ривка. Вони зустріли Сару вельми привітно, і в Сари знову защеміло серце від думки про те, що вона їх навіки зрадила.

Після сніданку Гершко звернувся до Сари:

— Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так і жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, знаєш, як нас частують, нещасних жидків? Якщо бог допомагає, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та іншого майна… Ой вей! Не залишать і нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що є в нас цінного: золото, адамашки, перли; гроші я сам зберу… і запакуйте все разом, а вночі я це закопаю десь у льоху.

— Добре, тателе, — охоче погодилась Сара.

— Завісьте ж чим-небудь вікна, а я замкну з сіней двері.

— Навіщо? — здивувалася Сара.

— Ой, ой! Нерозумне дитя моє, ще питає навіщо, — відповів Гершко, зателіпавши пейсами. — Хоч тепер час і робочий, але ж у нас корчма: кожної хвилини може нагодитися якийсь хам, і якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срібну ложку, то до вечора ці собаки рознесуть усю нашу корчму.

— Ой вей, правда! Ой, яка правда! — підхопила Ривка. — Тут так страшно стає, що і вдень боїшся виглянути надвір.

Сара мовчки погодилася з словами батька: він і справді мав рацію, та ще й до того ці збори обіцяли їй скоріший порятунок.

Гершко віддав ключі Сарі, а сам вийшов у сіни й замкнув за собою двері; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вікна й заходилася з Сарою коло роботи. Усі шкатулки, ящики, шафи й сховані в підпіллі скрині були поодчиняні. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподівалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутряні шуби, перли, персні, сережки, золоті ланцюжки й —інші дрібні коштовні речі вони зашили в дві великі паки, а срібний і золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сіном, щоб він не брязкотів, потім позабивали барила й навіть позаливали їх смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закінчили нарешті свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому іншому мотлоху, розкиданому по хаті.

«Тепер вибіжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прісею», — подумала сама собі Сара й, підійшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, і до кімнати зайшов Гершко.

— А, це ти, любуню, — звернувся він до Сари, —скінчили роботу? От і добре, а я хотів тебе якраз попросити допомогти мені шинкувати.

Це прохання здивувало Сару: досі батько, побоюючись появи козаків або панів, ніколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим і зраділа. У шинку завжди було багато селян, і це давало їй можливість перекинутись з потрібною людиною знаком чи словом, а головне — почути щось про панотця та його сім’ю, і тому вона охоче пішла слідом за батьком.

У шинку сиділо кілька чоловік, але то все були проїжджі. Забігли ще дівчинка й хлопчик із сусідніх хат по кварту горілки, зайшли випити по чарці два господарі з протилежного кінця села, але Сарі було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останні події. Розчарована й сумна, дівчина мовчки допомагала батькові наливати горілку, коли несподівано до шинку зайшли два одвідувачі, і Сара зразу ж упізнала Качура й Довгоноса.

Серце її забилося й обличчя все спалахнуло від радості.

Гершко, на щастя, не помітив цього, бо наливав саме горілку з барила, що стояло долі.

— Гершку! Дві чарки горілки! — голосно промовив Качур, сідаючи з Довгоносом за крайнім столом.

— Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, — звернувся Гершко до Сари, не підводячись з долівки.

Сара проворно налила дві олов’яні чарки й підійшла до селян.

— Ну, що? — спитав Качур так тихо, що Сара скоріше вгадала ці слова з поруху губ його, аніж почула їх.

— Усе гаразд, — шепнула вона у відповідь.

В цей час Гершко підвівся з долівки; Сара поставила на стіл чарки й повернулася на своє місце.

Качур і Довгонос випили горілку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кілька одвідувачів, не цікавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок раніше, ніж звичайно. Сонце ще стояло на обрії, коли Сара повернулася в велику світлицю, де Ривка закінчувала укладати якесь шмаття.

— Ну й стомилася я! — вигукнула Сара, кидаючись на лаву.

— А треба тобі ще потрудитися, любуню! — мовила Ривка, сідаючи біля Сари й витираючи брудною полою піт з обличчя.

— А що ж іще?

— Допоможеш мені, серце, корів подоїти й телят позагонити.

— А де ж наймит наш? — здивувалася Сара.

— Де він? А біс його знає, — протягла єврейка, — одпросився в хазяїна, нібито на ярмарок у Вільшану, а хто його знає, куди пішов, може, й до гайдамаків. Роботи тепер багато, не можна було відпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлопові догоджати!

Звістка ця не стурбувала Сару: вона про все домовилась з Петром і була певна того, що незримий її охоронець невідступне вартує недалеко від корчми. Мерщій підвелася вона з місця й сказала старій:

— Гаразд, ходімо ж. Ривко… я чую, череда вже повертається.

Справді, незабаром біля воріт заревли корови.

Ще з годину поралися Сара й Ривка біля корів. Кілька разів поривалася дівчина вибігти за ворота й обдивитися кругом, але щоразу, як навмисне, назустріч їй попадалися то Гершко, то Ривка. А втім, один раз їй пощастило на мить виглянути за ворота, і вона помітила, як із-за дупластої верби, що стояла край левади, Гїріся махнула їй білою хусткою, але ту ж мить на порозі корчми з’явився Гершко й Сара змушена була вернутися в двір. Проте й цей маленький знак Прісі влив Сарі в душу спокій; усвідомлення свого щастя й своєї безпеки охопило її живлющою хвилею, і Сара, рада, заспокоєна, повернулася до корчми.

Після короткої вечері Гершко сказав їй:

— Ну, дитя моє, любуню моя, будемо лягати спати; для більшої безпеки хай Ривка лягає з тобою. На всякий випадок треба бути всім укупі.

Ці батькові слова дуже засмутили Сару: вона сподівалася виждати час, коли поснуть Гершко й Ривка, відчинити вікно й підкликати до себе Прісю або й самого Петра, — вона була певна, що він десь близенько. Тепер же було ясно, що зробити це не вдасться; в неї ще залишалася надія підпоїти Ривку, але й вона незабаром розвіялась, бо Гершко сам позамикав кругом усі двері й сховав у кишеню ключі від замків.

Діяти було нічого, й засмучена Сара мовчки лягла в ліжко; стомлена турботами довгого дня, вона зразу ж заснула міцним молодим сном.

Настала ніч; нечутно й непомітно поповзли, клубочачись, з заходу незримі хмари й затягли пеленою весь небосхил. Місяць ще не сходив. Кругом було темно, мов у склепі.

Спокійно спала Сара, як ось нараз почула крізь сон, що двері її кімнати тихо одчинилися; вона одразу розплющила очі й сіла на ліжку: на порозі стояв Гершко з свічкою в руках.

— Ну, Саро, вставай, одягайся, — промовив він коротко, — час їхати. Почувши його голос, такий холодний і владний у цю хвилину, Сара вся здригнулася з голови до ніг; страшне передчуття стисло їй серце.

— їхати… Куди їхати? — ледве прошепотіла вона, дивлячись на батька сповненими страхом очима.

— В Умань, не можна гаяти й хвилини: я одержав страшні вісті. Сара з жахом закрила обличчя руками. В одну мить безвихідність її становища постала перед нею в усій своїй безнадії! Очевидячки, її не залишать саму й на хвилину… Як же ж тепер сповістити Петра?.. Вивісити у вікні хустку? Ой боже мій! Хто ж цієї темної ночі розгледить хустку на вікні! А вони з Петром і не умовилися, що робити в тому випадку, якщо вночі трапиться переполох! І ще, як на лихо, вона сама заспокоїла їх, сказавши Качурові: «Усе гаразд». Господи, може, по її слову заспокоїлися всі й нікого тепер немає на варті? Сара відчула, як волосся заворушилося в неї на голові.

— Ти, Ривко, допоможи тут Сарі одягтися, — говорив тим часом Гершко, — а я піду до коней.

Сара швидко одняла руки від обличчя і заціпеніла. Нічого особливого не побачила вона, тільки один погляд… погляд, який Гершко кинув на Ривку, але від того погляду Сара відчула смертельний холод у грудях.

Сарин переляк помітив і Гершко.

— Не бійся, любуню, — поспішив він заговорити лагіднішим тоном, — доправимось тільки до Великої Лисянки, а там уже нема чого боятися гайдамаків.

З цими словами Гершко передав свічку Ривці й вийшов з кімнати.

Свічка! Мов блискавка, мигнуло нараз у голові Сарі, може, вона дасть їм зрозуміти про небезпеку.

Сара мерщій схопилася з ліжка й, накинувши на вікно біле простирадло, ніби для того, щоб запнути його, взяла із столу свічку й поставила її на вікно перед простирадлом. Потім вона почала одягатися, але тремтячі руки майже не слухались її.

«Побачить чи не побачить? Зрозуміє чи не зрозуміє? Встигне чи не встигне? — роїлися в її голові думки, як вогненні іскри безпросвітної ночі. — Протягти б час… Але як?» — Сара навмисне впускала додолу то те, то те із свого одягу, підіймала й знову впускала.

Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не більше.

Що робити далі, Сара не могла вже зміркувати. Розбити шибку в вікні… крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить її, та й гострі очі меткої й дужої Ривки стежили за нею невідступне, мов очі кішки за мишею…

Та ось двері одчинилися знову й до кімнати зайшов Гершко.

— Як, ти ще й досі не одяглася, Саро? — спитав він суворо. — А свічку навіщо поставила на вікно? — додав він, кидаючи на дівчину підозріливий погляд. — Світло може привернути сторонні погляди.

Сказавши це, він узяв свічку з вікна й переставив її в глибину кімнати на підлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито:

— А ти ж чого тут возилася, стара відьмо?! Щоб за хвилину все було готове! Ну! Ривка кинулась одягати Сару, напнула їй на голову велику чорну хустку і, взявши за руку, вивела слідом за Гершком.

Вони вийшли з сіней і попрямували не до воріт, а в глиб двору.

— Що ж це? Куди ми йдемо? — спитала Сара, зупиняючись.

— Цс!.. — просичав Гершко і, взявши Сару міцно за руку, так, що вона відчула, що їй не вирватися, пошепки додав: — До брички, доню.

Ніч була темна, душна… Але Сара відчула, як смертельний холод пробіг по її тілу від плечей до п’ят; ноги в неї затремтіли, і вона так одразу знесиліла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.

— Куди ж ми їдемо? — насилу вимовила вона.

— У Велику Лисянку, — прошепотів Гершко, — а звідти в Умань… Тільки ми виїдемо з того боку, об’їдемо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псів.

У Сари оддягло од серця. О, якби тільки Петро помітив, зрозумів… устиг! В німій і гарячій молитві вона підвела очі до неба… Але небо було темне, мов склепіння льоху, здавалось, воно насунулось усією своєю вагою на землю. Крізь чорне запинало мороку ледве просвічували дві-три зірки.

Тим часом Гершко підвів Сару до запряженої парою добрих коней брички, що стояла в глибині двору, проти пролому в огорожі. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидінні, він виліз на козли.

Незважаючи на темряву, Сара помітила, що батько підняв з землі великий мішок і довгий пояс і підмостив усе це під себе.

Серце її тьохнуло й завмерло в грудях.

Навколо було тихо й темно, як у могилі…

Нараз моторошну тишу ночі прорізав протяжливий, схожий на стогін крик пугача.

Сара здригнулась і тихо скрикнула. У цьому протяжливому крику, що пролунав тричі, вона впізнала Петрів голос.

— Що з тобою, Саро? — підозріло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки.

— Пугач злякав мене, — відповіла, тамуючи подих, Сара.

— Поганий птах… завжди віщує нещастя… — пробурчав Гершко. — Але бог Ав-раама, Ісаака й Іакова, бог вірних синів Ізраїлю хай помилує нас!

Гершко підібрав віжки, коні рвонули й помчали бричку в темряву, що розіслалася над землею…

І Сара не помилилася в своїй надії. Петро зрозумів її знак.

Зважаючи на тривожні обставини, він не поїхав сам у ліс сповістити гайдамацькі ватаги, які там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмітливих парубків; сам же, віддавши потрібні накази Качуру, Лящеві й Довгоносові, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершкової корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Пріся кинулися сповіщати всіх мешканців села про небезпеку й веліли всім складати своє майно та бути на всякий випадок напоготові. Скінчивши ці справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на дереві добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.

На короткій раді було вирішено, що вони учотирьох по черзі вартуватимуть на цьому пункті, решта ж троє засядуть тим часом у кущах на березі річки з осідланими кіньми, зброєю і всяким запасом.

Так і зробили. Увечері черга вартувати припала Лящеві. Зручно примостившись на дереві, він почав спостерігати за корчмою. Настала ніч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменші звуки, що народжувались на землі. Вже кілька разів зрадливий сон підступав до Ляща, але він відганяв його. Корчма поринула в густий морок і ледве бовваніла за плотом; та ось нараз в одному з її вікон, десь далеко в глибині, мигнув кволий відблиск світла. Лящ увесь стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крізь листя, витяг уперед шию. Через кілька хвилин світло з’явилося в Сариній кімнаті й на вікні її повисло біле простирадло, осяяне з того боку вогнем.

«Біда! — промайнуло в думці Лящеві. — Сара знак подає, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночі й податися сьогодні ж у дорогу. Е, треба сповістити швидше!»

Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущі, де сховалися Петро, Качур і Довгонос.

— Виїжджає, панове! — задихавшись, прошепотів Лящ, підбігаючи до товаришів, які дрімали в кущах.

— Хто виїжджає? — скрикнув Петро.

— Га! Що там таке? — підхопили Довгонос і Качур, підводячись з землі.

— Гершко виїжджає з корчми.

— Що-о?

— Не тямите хіба: Гершко виїжджає.

— Не може бути! — скрикнув Качур. — Сьогодні ж сама Сара сказала нам, що все гаразд!

— Одурив і її, а тепер, кажу вам, їде: Сара знак подає.

— Ходім! — рішуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й інші.

За кілька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмі було зовсім темно, в жодному вікні не світилося.

— Що ж це? — здивовано промовив Качур. — Скрізь темно?

— А світилося, от їй-богу, як вас бачу, так бачив сам, що світилося, — побожився Лящ.

— Загасив, мабуть, Гершко, догадався, — прошепотів Петро. — Я дам їй знак — і гайда через степ!

Петро гукнув тричі пугачем і прислухався.

— Що це? — прошепотів він. — Крикнув хтось?

— Ні, то причулося тобі, — відповів йому Лящ. — Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тоді вже не піймаємо.

Усі четверо кинулися бігом назад до схованих серед кущів коней, і за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного місця — до греблі на Росі.

Обмотані ганчірками копита коней м’яко тупотіли по високій траві, що вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тільки киреї їхні, що маяли, немов чорні крила, із свистом розтинали повітря. Ніхто не вимовив і слова; здавалося, якісь чорні духи безшумно летіли крізь безпросвітну темряву, навислу над степом.

Хвилин через двадцять товариші звернули вбік і виїхали на дорогу.

Минуло не більше чверті години такого шаленого чвалу, коли Петро різко осадив свого коня.

— Тут, — прошепотів він, важко переводячи подих. Усі зупинилися й злізли з коней.

— Ну, Качуре, одведи коней подалі та поприв’язуй їх, а ми тут улаштуємось, — пошепки промовив Лящ.

Качур узяв за повіддя коней і одвів їх набік, а Петро з товаришами засіли в яру, що тягся ліворуч від дороги, саме там, де росла стара верба. Через кілька хвилин до них прилучився й Качур. Усі обдивилися ще раз свої довгі ножі, засунуті за халяви чобіт, і знову причаїлися.

Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвеніла й переливалася кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночі таємничим шумом. Нараз серед чорної тиші пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук.

— Їдуть! — шепнув Петро, схоплюючись з місця, і судорожно затиснув у руці мотузку, яку захопив з собою, щоб зв’язати Гершка.

— Ні, то бугай крикнув на річці, — сказав Лящ.

— Ідуть… Стукотить… Я чую… — знову прошепотів Петро й навіть подався вперед.

— Причулося, кажу тобі.

Але Петро не слухав Ляща; витягши вперед голову, він завмер, насторожившись. Кілька хвилин минуло в напруженому чеканні. Слух Петра загострився до такої міри, що, здавалось, і шелесту трави не пропустив би. Затаївши подих, парубок застиг на місці. Він виразно чув якийсь тихий, розмірений шум, але, на його подив, шум той не посилювався, а чути його було ніби на тій самій відстані. Так минуло кілька хвилин.

— Та сядь же, ще настоїшся! — сказав Петрові Лящ і потяг його за полу чумар-ки. — То в вухах кров дзвенить.

Петро сів на землю й стиснув голову руками.

Сидячи в засідці, він ні про що не думав, тільки прислухався, намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нічній тиші. Проте іноді думка його зупинялася на зовсім незначних подіях, на тому, як він позавчора поламав косу, як Ничипір лаявся з своїм кумом, а потім парубок знову весь насторожувався, завмираючи в болісному, напруженому чеканні. Хвилини повзли повільно, немов якісь страховища, важкі, неповороткі, німі…

Петро не міг би сказати, скільки часу минуло відтоді, як вони засіли в яру: година чи ціла вічність?

Коли раптом тишу ночі знову прорізав якийсь протяжливий звук, що вже виразно нагадував рипіння колеса.

— Їдуть! — шепнув, задихаючись, Петро і вмить схопився на ноги.

— Мабуть, що й так, — погодилися його товариші.

— За мною, панове! Заляжемо край дороги: двоє з цього боку, а двоє з того.

Петрова команда була негайно виконана.

Скрип почувся знову, вдруге і втретє, і за хвилину товариші не мали вже сумніву, що до них наближається якийсь віз чи бричка, запряжена парою коней.

Серце завмерло в Петрових грудях.

«Вони, вони!» — стукало йому в голові.

Через хвилину він держатиме в руках цього зрадника. Іуду, він вирве в нього навіки Сару і врятує все село.

Віз наближався; у темряві ще не можна було його роздивитись, але до яру виразно долинало тюпання конячок і гуркіт розхитаних коліс. Мабуть, він був уже зовсім близько. Нарешті в темряві показалися понурі голови шкап, і віз порівнявся з тими, хто сидів у засідці.

— Стій! — закричав Петро й, кинувшись поперед коней, повис на дишлі. Коні ту ж мить зупинились, а Петрові товариші оточили воза.

— Ой матінко! Ой царице небесна! — жалісно заволала якась жінка. — Порятуйте, голубчики, не занапастіть душі християнської!

Почувши ці слова, Петро мимохіть випустив дишель з рук і кинувся до воза. На возі сиділи старий дід і молодиця з дитиною на руках. У діда, мабуть, од страху відібрало мову, а молодиця тремтіла й, заливаючись слізьми, тулила до грудей дитину.

— Тьху ти, хай йому дідько! — плюнув спересердя Качур. — Тільки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом! Гей! — сказав він тихо й махнув рукою. Коні смикнули й помалу потюпали далі. Якусь хвилину товариші стояли мовчки серед дороги.

— От прикро, — мовив Лящ. — Я вже гадав добренько пом’яти Гершка в своїх руках, а тут маєш! Однак, парубче, — звернувся він до Петра, — не можна так кидатися на кожного проїжджого. Зчинимо тільки гвалт і налякаємо, чого доброго, Гершка, — він, гляди, з півдороги назад і поверне. Треба раніше придивитися, хто їде.

— Авжеж, це правда, тільки хіба що сам дідько розгледить щось такої темної ночі, — відповів на це Качур.

— А от я й не дідько, а бачу твоє сліпе око.

— Ай справді, наче світліше стало, — погодився Качур, — одначе це погано, виходить, скоро й світати почне.

Петро оглянувся: дійсно, густий морок ночі починав ніби рідшати, і можна було хоч і не зовсім добре, уже розгледіти обличчя товаришів, неначе присипані густим сірим попелом.

— Так чи так, панове, а базікати серед шляху нема чого, — похмуро зауважив Довгонос.

Усі мовчки погодилися з його зауваженням і розійшлися по своїх місцях.

Петро знову сів і втупив очі в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнів пік його душу нестерпним вогнем.

«Чого це Гершко не їде? Що трапилось? Що могло з ним статися? — щохвилини запитував він себе тривожно. — Невже ж він проїхав раніше за них чи злякався його крику й звернув кудись убік?»

У безсилій злості й одчаї Петро мовчки стискував до болю свої руки.

«А що, коли Гершко вислизнув з їхніх рук і забрав із собою Сару? Це ж він, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане діло, а тепер, завдяки його малодушності, може загинути не тільки нещасна дівчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе… людей поб’ють… А Сара? О, коли Гершко довідається, що вона хоче бути з нами… тоді її жде смерть, так, смерть і ніщо інше…»

Хутко наближався світанок; на сході, край чорної бані небосхилу, вирізнилася каламутна, сіра смуга. Пітьма підіймалася все вище й вище, густіючи посеред неба. Починався похмурий, сірий день, а Гершко все не їхав.

Знову здалека почувся гуркіт коліс і кінський тупіт. Петро здригнувся і, забуваючи про будь-яку обережність, мерщій підвівся з землі.

Але й цього разу він помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кілька селян, мабуть, на послушенство в замок.

— Ні, панове, як хочете, а далі чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! — промовив Петро схвильовано, виходячи з засідки, коли вози зникли з очей.

— Отож-то й воно, — сказав Лящ, і собі підводячись з землі. — А чи не краще було послухати моєї ради. Все обійшлося б тишком-нишком, а от тепер…

— Що казати про те, що вже минуло, — нетерпляче перебив його Петро. — Треба поспішати в замок і за всяку ціну впіймати Гершка й навіки заткнути йому горлянку!

— Отакої! Уже зараз і в замок, — заговорив Качур, підходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. — Треба довідатися раніше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досі сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свічку на той знак, що Гершко вирішив виїхати не через три дні, як гадалося раніше, а сьогодні, але ж вона не сказала, о котрій годині надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не віриться мені, щоб Гершко зважився виїхати глухої ночі, мабуть, він дожидався світанку. От тому я й раджу, панове, передусім податися назад до корчми й довідатися, чи там ще Гершко?

Від Качурових слів у Петра якось одразу полегшало на серці. І справді, як йому раніше не спала така проста думка?

— Правда твоя! — погодився він. — То гайда ж, панове, до корчми.

— Е, ні, парубче, стривай, — спинив Качур Петра, — всім не можна рушати з місця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає іншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо раніше’чи пізніше, а цього місця він не мине.

— Гаразд, — погодився Петро, — ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.

Качур і Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пішли в засідку. Минуло ще томливих півгодини, година… Тим часом зовсім розвиднілося; почав накрапати дрібний дощик і незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися під гілля верби.

Минуло ще півгодини: проїхало ще кілька возів… Нарешті на шляху показалися Качур і Довгонос вкупі з трьома селянами.

— Ну, що? — кинувся до них Петро.

— Нікого, ні душі… Корчма порожня, і коней немає на стайні, — відповів Качур.

Петро немов скам’янів.

— Що ж це означає, панове? Де вони поділися? — заговорив він через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. — Не могли ж вони проїхати раніше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричці з поклажею.

— І пропустити ми їх не могли, — зауважив Довгонос.

— Авжеж! — докинув Лящ. — І пропустити ми їх не могли, і проїхати тут раніше за нас вони не могли, і ніяк їм було проминути це місце; тут же гребля, а іншої переправи немає.

— Є, — зауважив один із селян, — правда, гак треба зробити верст із десять, а все-таки можна перебратися на той берег і доправитись до замку.

— Де ж це? Як? — спитали разом присутні.

— А на Боярин і на Сидорівку!

— Правда, правда, — погодились Качур і Довгонос, — могло бути й так.

— Так воно і є! — скрикнув у розпачі Петро. — Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!

— Ну, мабуть, ще ні, — заперечив Качур. — Якщо він поїхав на Боярин і на Си-дорівку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити…

— «Придумати», — пробурчав з досадою Лящ, — багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер піймай його…

— Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марні розмови, — сказав Качур.

— Правда, правда! — підтримали його всі присутні.

— Я їду в Лисянку! — рішуче сказав Петро.

— Ні, стривай! — спинив його Качур. — Тебе в Лисянці добре знають, може виникнути підозра, а мій хлопець служить там у палаці, от він і довідається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий мені… Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, — коли що — впораються і вдвох; ви ж, панове, — звернувся він до селян, що прийшли з ним, — ідіть скоріше додому, сідлайте коней і розсиптеся в різні боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорівку… розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхні села наші жиди?

Петро спробував був обстояти свій намір податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальній ухвалі. Товариші роз’їхалися, і за кілька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на варті.

Тепер уже Петро не горів од нетерпіння: душу його охопила якась похмура, дика злість. А втім, як тільки долинав гуркіт коліс, надія знову спалахувала в його серці, але після кожного нового розчарування ця злість ставала все похмурішою.

Дощ тим часом ряснішав, киреї на Петрові й Лящеві понамокали й настовбурчились, наче дзвони.

Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помічав нічого: ні голоду, ні втоми, ні вогкості, що пронизувала його, одна тільки думка про те, що він малодушністю своєю занапастив і Сару, й себе, і все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.

Нарешті здалеку почувся гучний кінський тупіт, і Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур і Довгонос. Обличчя в обох були стурбовані.

— Немає, ніде й не проїжджали, — заговорив Качур ще здаля, — а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцеві й іншим стерегти, і якщо тільки вони з’являться, то зразу ж, не зволікаючи, примусити Гершка замовкнути навіки. Тільки навряд чи він тепер і поїде туди: пан губернатор з панією, панною і всіма панами вибираються кудись із замку, допіру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятовані, але що робити?

— В погоню за ним! — нестямно скрикнув Петро. — Розшукати його сліди, в нього ковані коні.

— Сліди?! — перебив його Лящ. — Хоч би й були якісь сліди, то цей дощ уже давно змив їх.

— Ні, ні, панове! Не можна це самим вирішувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, — заперечив Качур. — Та й оглянути Гершків двір теж не вадить.

— Правда, — одривчасто промовив Петро. — То їдьмо ж туди, у Гершків двір, і скликати всіх…

Товариші поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розірвалися й розпливлися по небу. Косе проміння сонця ринуло на землю, і все кругом заблискотіло.

— Ого-го! — промовив Лящ, оглядаючись на сонце. — Одначе вже не рано, і дуже не рано!

На слова його ніхто не відповів; усі були охоплені тривогою й страшним передчуттям.

Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворі. Швидко позіскакувавши з коней, вони змішалися з юрбою.

— Що там, що там таке? — закричав Петро, проштовхуючись уперед.

— Та ось що! — відповів йому один із селян, що стояв попереду. — Ми чекаємо його там, на греблі, а він зовсім в інший бік подався!

— Як же так?

— А ось дивися сам, це ж він навмисне й лісу розібрав.

Селянин показав Петрові й товаришам його на розібрану лісу з того боку, куди вночі виїхав Гершко. Не могло бути ніякого сумніву, що лісу розібрали тут саме з цією метою; на землі неподалік валялася частина збруї, батіг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, і ще кілька речей.

— Так і є! Одурив, проклятий! — скрикнув у розпачі Лящ. — Ну от, а тепер шукай вітра в полі!

— Авжеж, — обізвалися голоси, — виїхав у степ, а потім біс його знає, куди повернув!

Не відповідаючи нічого на ці зауваження, Петро кинувся за лісу, сподіваючись знайти хоч які-небудь сліди.

— Ге, слідів шукаєш, хлопче, — заговорив до нього сивий дядько. — Думали й ми про це, теж оглянули все: якби ’не цей дощ, то можна було б по траві розшукати слід, а тепер пропало!

Петро глянув на степ, що стелився за лісою, і одразу ж переконався в правдивості цих слів, — найменшого сліду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землі і вкривала степ рівним оксамитним килимом.

Якусь хвилину стояв він так у німому розпачі, — коли нараз до його слуху долинув гучний крик:

— Пустіть, пропустіть! Є звістка.

Петро зразу ж упізнав голос Семена Гудзя, одного з своїх односельців, яких було послано в розвідку.

Усі розступилися, і задиханий Гудзь з батогом у руці і з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед.

— Є звісточка! Бачили, бачили! — закричав він.

— Де? Коли? Як? — почали питати з усіх боків.

— У Кирилівці рано-вранці…

— У Кирилівці? Ого, далеченько! — здивовано вигукнув Качур.

— У Кирилівці… — говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. — Кілька душ бачило. У парокінній бричці рудий жид із старою…

— А Сара? — з тривогою перебив його Петро.

— Ні, молодої не бачили з ними.

— Так то не вони! — скрикнув Петро.

— Авжеж, — підхопив і Качур, — не вони; Сара була з ними.

— Вони, побий мене бог, — гаряче запевняв Гудзь. — І бричка їхня, і коні — один буланий, а другий чорний з лисиною на лобі. Люди розказували, та й стара жидівка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змучені коні були.

— Ні, не вони, не вони! Де ж би могла подітися Сара? — скрикнув у відчаї Петро.

— Гм… Де могла подітися? Та це зрозуміло. Якщо тільки Гершко довідався, що вона християнка… — заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився.

І всі збентежено замовкли…

Вузькою лісовою стежкою поволі їхали Качур і Петро. Потомлені далекою дорогою і літньою спекою, коні ступали ліниво, понуривши голови. У лісі було прохолодно. Столітні дуби й граби, сплітаючись своїм могутнім гіллям, утворювали над головами подорожніх ажурне смарагдове склепіння; крізь нього пробивалося яскраве проміння сонця й падало м’якими світлими плямами на зелений мох і траву, що встеляли підніжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводі Качура, кинувся, за згодою громади, до сусіднього лісу, де, як сказав Залізняк, стояла велика ватага гайдамаків; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сіл, перейшли до Лебединського лісу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирішили заїхати спершу в Кирилівку, щоб іще раз розпитати самим, куди звідти повернув Гершко. Петро плекав іще в глибині душі надію, що довідається там щось про Сару; але те, що він узнав, було зовсім невтішне. Усі, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозі, здавалося б, не було в неї ніякої можливості. Звичайно, під час ночівлі, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилівки, тому Петрові залишалося тільки одне страшне припущення, підказане Качуром… Вистежити Гершка, впіймати його, вирвати в нього жахливу істину — ось чого жадав тепер Петро. Від Кирилівки йшли тільки два шляхи — один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумніву, що він подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малій Лисянці ніякою небезпекою, тим більше, що й губернатор з усією своєю командою подався в Умань, а тому перший намір Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося від болю, він переборов себе й вирішив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лісу, щоб попередити гайдамаків, які там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро ніяк не міг одірвати думок від образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя.

Перед очима Петра невідступне стояла картина страшного насильства. Темна ніч, німа, глуха, безпросвітна. Рудий Гершко із спотвореним від люті обличчям… Ривка… Чіпкі пазури їхні впиваються в тонку шию Сари… Вона судорожно б’ється, виривається з їхніх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивці! Востаннє розплющує вона очі, сподіваючись побачити його, свого коханого, свого рятівника Петра, але кругом нема нікого, ні душі… вона намагається впіймати за руки своїх убивць, вона напружує всі сили, щоб вирватися… крикнути… дихнути… немає порятунку! Чіпкі руки душать їй шию залізним кільцем… нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце… кривава піна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипіння завмирає в неї на устах…

Німа, глуха ніч накриває чорним саваном убивць. А він, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому світі, сидить за десятки верст у засідці, в яру, і навіть на думці не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає від рук страшних душогубів!

Серце Петрові нестерпно, боляче щеміло, немов стиснуте обценьками; він робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одігнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усіма страшними подробицями. Йому здавалося, що він чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипіння Сари… І разом з тим якийсь таємничий голос нашіптував йому маленьку надію на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях і зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скоріше в Турову — довідатись, куди поїхав Гершко.

У лісі було тихо й урочисто, наче в забутому храмі. Лунко стукотіли кінські копита об коріння дерев, що перепліталося через стежку.

— І що воно далі буде? — перервав нарешті мовчанку Качур. — Чув, що казали проїжджі люди в Кирилівці?

— А що? — хутко спитав Петро, відірвавшись од своїх дум.

— Та там, у Кирилівці, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджі люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офіціал уніатський з командою їздить і силоміць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрі відмовляються присягати на унію, завдають всяку муку. Ox-ox! — Качур глибоко зітхнув. — Чи знає про те король?

— Знає, — відповів із злою усмішкою Петро. — Самочинно митрополит уніатський не розпочинав би справи, та й звідки б він узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.

— А чув ти, подейкують люди, що ігумен мотронинський поїхав до цариці скаржитися на ляхів?

Петро хотів щось відповісти, але його несподівано перервав якийсь протяглий, мов стогін, звук.

— Що це? — спитав Качур, швидко повертаючись у сідлі. — Ти чув?

— Чув: то пугач.

— Пугач? — здивовано перепитав Качур.

— Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.

— Гм… — Качур повів бровою й замовк.

Кілька хвилин обоє їхали в глибокому мовчанні.

— А що будемо робити, коли й до нас уніати прийдуть? — заговорив знову Качур.

— Те ж саме, що й інші, — похмуро відповів Петро, звівши докупи чорні брови. — Не залякають командамиї До унії не пристанемо, хоч би вони й перевішали нас усіх до одного.

У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.

— Чув? — злякано прошепотів Качур.

— Чув, — знову відповів Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. — Пугач.

— В тім-то й річ, що пугач.

— Ну, то чого ж ти злякався?

— А того, що скільки на світі живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.

— Обережність не завадить, — промовив Петро, обдивляючись свою зброю.

Качур зробив те ж саме. Обидва приятелі туго натягли повіддя і, підштовхнувши коней разів зо два попід боки, поїхали швидкою риссю вперед.

Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.

Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-під землі, виросли три озброєні з ніг до голови козаки й заступили їм дорогу.

— Стій! — почувся грізний покрик, і ту ж мить коні Петра й Качура були схоплені за вуздечки.

— Хто такі? Куди їдете? Чого? — суворо запитав старший козак.

— Лисянські селяни, ясновельможний пане, — відповів Качур.

— Який я пан! — гнівно перебив його козак. — Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панські підніжки! Куди їдете?

— Не прогнівись, брате, — промовив Петро, — шукаємо гайдамаків.

— Гайдамаків шукаєте? А на якого біса вони вам? Самі записатися до коша хочете?

— Ні, куди нам, — відповів Качур. — Хочемо просити допомоги та оборони від панів і ксьондзів.

— Оборони від панів? — протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, і раптом закричав гнівно: — А брешете ж ви, собачі сини, перевертні, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гніздо, а потім нас і виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнів! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повішу вас отут серед шляху!

— Коли хочеш, то спробуй, — похмуро промовив Петро, — тільки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова відповідь, видно, сподобалася козакові.

— Ге, та ти, парубче, вмієш, як я бачу, й зуби вишкіряти, — відповів він уже лагіднішим тоном.

— Можу і вкусити, коли треба…

— Кусай свою хлібину, а за залізо не берись, щоб зубів часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамаків? Звідки ви довідалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лісі?

— Полковник Залізняк був у нас і радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамаків. Він і вказав нам на ваш табір.

— А хто над тим табором отаман?

— Харко Неживий.

— А чим доведеш ти, що полковник Залізняк посилав тебе до нас?

— Ось чим: він дав мені на знак свій полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залізну річ, що являла собою цілковиту копію полковничого пернача.

Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усіх боків і потім сказав уже зовсім спокійним тоном:

— Здається, слова ваші правдиві; в такому разі злазьте з коней і знімайте всю вашу зброю.

Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.

— А тепер, хлопці, — казав далі старший, — зав’яжіть їм очі та зв’яжіть за спиною руки.

Хлопці зараз же скрутили гостям руки й прив’язали до їхніх поясів іще по поясу.

— Ну, тепер за мною, — скомандував старший.

Один із козаків одвів убік коней, а двоє інших узяли в руки пояси, прив’язані до очкурів Петра й Качура, і рушили вперед, один за одним.

Мовчки просувалася дивна процесія. Іноді тільки мовчанку порушували вигуки старшого: «Обережніш! Нахились!» — та тихі крики пугача, що лунали то ліворуч, то праворуч.

Через те, що очі були зав’язані, Петро не міг собі скласти й найменшого уявлення про напрям і місцевість, по якій вони йшли.

Але, у всякому разі, він виразно відчував, що місцевість ця була дуже нерівна:

то йому здавалося, що вони підіймаються на кручу, то відчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об коріння дерев, попадали у вибоїни і ями. Один раз йому навіть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убік, нога його так сильно загрузла, що він ледве не впав, і ту ж мить передовий козак гукнув йому:

— Обережно, іди просто вперед.

Ішли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лісову тінь, ставало вже душно, а важка й нерівна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом ніщо не віщувало скорого кінця цих мандрів.

«Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнуті гайдамаками?» — починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який ішов попереду, скомандував:

— Стій!

Усі зупинилися.

— Стійте ж тут і не рухайтесь, чуєте — жодного кроку ні праворуч, ні ліворуч, — сказав він суворо. — Ти, Чоботарю, пантруй їх, а коли що… сам знаєш…

І Петро почув, як старший кудись пішов.

За хвилину його кроків уже не було чути.

Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити ні з Качуром, ні з козаком, який їх стеріг. Йому хотілося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разів зо два ногами, він відчув під чоботями невеличкі гілки, сучечки, сухе листя: не було сумніву в тому, що вони ще в лісі, але де, в якій його частині, — цього вже Петро ніяк не міг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому він зрозумів, що час уже наближається до вечора, отже, якщо їх не водили на одному місці, вони зайшли в саму гущавину лісу; однак Лебедине ький ліс розкинувся на широчезному т єре ні, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому ніяк не вдасться навіть приблизно визначити місце, в яке їх завів старший козак, Петро вирішив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспішати. Минуло не менше півгодини, а його все ще не було. Думки про обман і пастку почали знову ворушитися в Петровій голові. Та ось нарешті пролунали поблизу кроки, і Петро почув знайомий уже голос:

— За мною! Усі рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув:

— Нахились!

Петро виконав наказ і раптом відчув, як на нього одразу війнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкістю, кроки ж їхні разом з тим звучали лунко й дзвінко.

«Що це? — подумав сам собі Петро. — Куди ж ми зайшли тепер?» Він кілька разів човгнув ногою й не відчув ні листя, ні сухих гілок, що вкривали землю в густому лісі, — під ногами в нього була гладенька й тверда, мов камінь, земля. Петро одхи-лився вбік і відчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Він спробував відхилитися в другий бік — вийшло те ж саме. Не залишалося ніякого сумніву, — вони йшли якимсь підземним ходом, і, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволі кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарешті Петро відчув, що знову війнуло на нього сухим, нагрітим повітрям, напоєним лісовими пахощами. З цього він зробив висновок, що вони вийшли з підземного ходу. Тепер провідник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли ніби по якомусь лабіринту, звертаючи то праворуч, то ліворуч, то назад. Нарешті козак зупинився. Хтось підійшов до Петра й Качура, розв’язав їм руки й познімав пов’язки з очей. Петро випростався, труснув головою і оглянувся навколо. Перед його очима постало несподіване видовище. Вони опинилися на дні глибокого яру, чи швидше ущелини. З усіх боків його стискували порослі лісом і дикими кущами круті урвища, що спускалися майже сторч. Напівповислі сосни з вивернутим корінням, яке нагадувало якихось гігантських змій, майже перепліталися над урвищем.

У долині лежала вже глибока тінь, і тільки по верхів’ях дерев, які росли на кручі, видно було, що сонце ще стояло над обрієм. Трохи заспокоївшись після тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне місце, в яке вони потрапили.

Уздовж долини, праворуч і ліворуч, горіло кілька вогнищ, над якими висіли великі казани. Навколо цих вогнищ лежали й сиділи групи озброєних людей;

збоку стояли нав’ючені коні і зовсім розсідлані, тут же спокійно жували сіно кілька ситих волів, прив’язаних за роги до дерев. У центрі ущелини височіла ціла купа всіляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений і срібний посуд, дорогий одяг, забризканий кров’ю, пояси, всіляка зброя й торбинки, мабуть, наповнені червінцями, і навіть прикраси з католицького костьолу.

Збоку од усіх, на розстеленому килимі, сидів літній козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов’яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Він похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшенні кручі, які стискали ущелину, Петро зрозумів, що добутися сюди можна тільки підземним ходом. Та хоч як озирався він кругом, ніде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихід з підземного коридора.

VIII

Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, підійшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалік; отаман слухав його мовчки, не міняючи похмурого виразу свого обличчя.

— Підведи їх! — промовив він холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, і другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм іти за ним.

Петро й Качур поскидали шапки й, підійшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволі відчув, як холодний дрож пробіг по його тілу під поглядом мертвих, олов’яних очей отамана.

— А чого, хлопці, ви прийшли? — промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.

— Просити допомоги, пане отамане, — відповів Качур.

— Допомоги? Ех ви, гречкосії, а самі ж що, оборонятися не вмієте?

— Куди нам! На вашу ласку тільки й надія.

— На нашу ласку? Тепер і ласкаві ми стали! Ми за вас підставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?

— Пане отамане, — гаряче мовив Качур, — та невже ж ми?..Та хіба ми вам не допомагаємо всім, чим можемо… та коли б у нас…

— Не те! Не волів та коней нам ваших треба. А ви, гречкосії, тільки про свою пельку й думаєте… Сієте! Сійте ж, сійте!..

— Ой пане отамане! — промовив з гіркотою Качур. — Горем сіємо, а слізьми поливаємо, гіркими слізьми!

— А пожнете пекучою кров’ю! —грізно вигукнув отаман. —Тільки тоді покаєтесь, та буде вже пізно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, і байдуже вам було до того, що діється на всій Україні! От тепер прийшли кликати гайдамаків, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежні! Та чи знаєте ви, що коли так і далі житимете, то не виб’єтеся ніколи з лядської неволі! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхів? Підемо ми звідсіля, — наїдуть до вас нові комісари й пропишуть на ваших спинах і наші, й ваші гріхи. Всі за одного й один за всіх — тільки тоді буде діло, а поки ви гречку сіятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра ніколи!

— Та що ж нам робити, пане отамане? Не вміємо ми шаблею орудувати!

— До нас ідіть, навчимо! Боїтеся жінок і дітей покинути — однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогодні, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!

— Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, — відповів із стриманим гнівом Петро, — а не повстаємо тому, що нічого ми самі з усім злом не вдіємо, от якщо всі…

— Ха-ха, он що вигадав, хлопче, — вигукнув із лихим сміхом отаман. — Та якщо всі так оглядатимуться на інших, як ти, то не діждеться нещасна вітчизна кращої долі. Нехай би сиділи по селах каліки та убогі, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли інші за вас оддають своє життя!

— Не ухиляємось ми, пане отамане, від захисту вітчизни, а тільки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, — гаряче відповів Петро і весь почервонів од хвилювання. — Тільки-но з’явиться голова…

— Голова! Голова, хлопче, без рук нічого не варта.

— Руки, пане отамане, під головою ростуть… І виростуть, аби тільки гукнув хто…

— Глухі й архангельської труби не почують! — сердито пробурчав отаман. — То яка в тебе справа до нас? — перебив він сам себе.

Петро розповів йому всю історію з Гершком, а також про панські насильства, вчинені у Лисянці, про смерть замученого священика, про Залізнякову пораду…

Розповідь його, як видно, справила велике враження на отамана.

— Ненависні мучителі, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! — промовив він крізь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: — Гаразд, скажіть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завітає до них із своїми хлопцями в гості. Ти ось, — показав він на Качура, — зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лісок, а ти, — обернувся він до Петра, — поїдеш додому з кимось із наших, та ось хоч із дяком, він чоловік спритний, вивідає там у замку все, що нам треба, і повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер ідіть до коша, вечеряйте.

Петро й Качур низько вклонилися отаманові, і старший одвів їх до одного з казанів, коло якого вже сидів гурт гайдамаків.

— Га, гречкосії вечеряти прийшли! — зустріли їх гучним сміхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм місце біля казана.

— Ложки є? — коротко спитав один із гайдамаків.

— Є, — відповів Петро.

— Ну, то їжте.

Петро й Качур, які давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечері. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землі навколо вогнища, яке вже догоряло.

— Лягайте, мосць панове, де сидите, — звернувся до Петра його сусід із лівого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. — Перин і подушок у нашому господарстві немає.

Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав міцним сном, Петро ж, прилігши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамаків точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднішні події — розправа з ляхами; одні гайдамаки говорили про них, зловтішне сміючись, інші ж — із злобними прокляттями.

Петро слухав розмови вільних козаків, і моторошно, і хороше ставало йому від них. Душа його й здригалася, коли чув про ті тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим і сповнювалась якоюсь злою радістю, коли думав про те, що ненависні переслідувачі їх святої віри зазнали нарешті заслуженої кари за всі ті муки, яких вони завдавали беззахисним селянам і смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душі. Чого, справді, чекати? Жаль батьківської хати, тихого сільського життя? Та яке ж то життя? Тільки безнастанна праця на панів, знущання, муки й навіть смерть! Ні, покинути все й пристати до цих вільних орлів, визволити вкупі з ними батьківщину, а не пощастить, то хоч раз у житті розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб і онуки їхні пам’ятали цю страшну помсту до кінця своїх днів.

Та не всі гайдамаки брали участь у цій жвавій розмові: одні з них лежали мовчки, з понурими обличчями, інші тихо розмовляли поміж собою, перериваючи розмову придушеними зітханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловік дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечі. Обличчя його він не міг роздивитися, бо той дивний чоловік сидів оддалік, затуливши обличчя й спершись ліктями на коліна: в позі його було стільки тяжкого горя, що Петро зацікавився його долею.

— А дозволь тебе, пане-брате, спитати, — звернувся він тихо до свого сусіда, — хто то сидить там збоку?

— А то дяк наш, — відповів молодий гайдамака.

— Чого ж то він так зажурився?

— Горя свого не може забути.

— Горя? А що ж з ним трапилося?

— Ех, довго тобі розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, — не вистачило б часу й до завтрашнього дня… В кого батька, в кого матір, в кого дружину або дітей замордували ляхи.

Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.

Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження:

він пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельців, горе, розлите по всій Україні, і думки його оповилися чорною запоною.

Тим часом розмова козаків стала лінивіша: то там, то там чулося тихе хропіння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокій ущелині; тільки високо-високо, крізь гілля навислих угорі дерев, мерехтіли, мов скалки діаманта, дві-три зірки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цієї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.

Усе спало… або вдавало, що спить…

Обхопивши голову руками, Петро сидів, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його — ні, душа його тужливо билася й завмирала від думки про ті страшні, криваві сльози, які запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рідні спустошені хати й оселитися, мов диких звірів, в ущелинах, печерах, непрохідних лісах…

Йому здавалося, що то не ніч пливе вгорі по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всій Україні й зігнало сюди цих неборак…

Вранці, тільки-но Петро й Качур попрокидалися й поснідали, з’ївши по окрайцю хліба з салом, що їм запропонував молодий сусід, до них підійшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:

— Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелів мені з тобою їхати. І вигляд, і голос дяка одразу викликали прихильність у Петра.

— Та мені й збиратися нічого, — відповів він, підводячись з землі. — Увесь тут! Тільки ось кінь…

— Коня тобі дадуть на своєму місці, — добродушно усміхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загоні, і потім уклонився своєму вчорашньому сусідові.

— Прощай, пане-брате, спасибі тобі за хліб і за ласку; може, колись і я тобі стану в пригоді, то ти теє… Ось тільки не знаю, як тебе звуть.

— Погане прізвисько, Ревою товариші продражнили, — відповів гайдамака.

— Рева, то й Рева. То як тобі щось треба буде… живемо ми в Малій Лисянці, під замком Лисянським, так я завжди готовий…

— Спасибі за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.

— Дасть бог, скоро усі вкупі будемо, — сказав дяк. — Ну, давай же, парубче, я зав’яжу тобі очі.

Він зав’язав Петрові очі і, взявши його за руку, повів за собою.

Знову почалися довгі й чудні мандри; а втім, цього разу вони закінчилися швидше.

Години через півтори дяк спинився й промовив:

— Ну, тепер, парубче, реку: «Розв’язуй очі!»

Петро розв’язав очі й здивовано побачив, що вони стоять на перехресті тієї самої стежки, на якій вони зустріли вчора гайдамаків… За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впізнав свого чалого, а другий — чудовий вороний кінь призначався, певно, його супутникові.

Вони посідали на коней і рушили підтюпцем вузькою лісовою стежкою.

Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лісі було прохолодно, сповнене свіжістю повітря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.

— А що, хлопче, — звернувся нарешті до Петра дяк, — на які села до вашої Лисянки треба правитись?

— Та мені б хотілося насамперед у Турову заїхати… справа є негайна… пекуча, та й про дорогу там би розпитали.

— Велеліпно! — радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. — Мені теж треба конче заїхати в Турову.

— Теж справи?

— Еге ж, справи, братію свою треба побачити.

— Братію? А що ж вони там роблять?

— Сіють, хлопче!

— Як — сіють? — здивувався Петро.

— Отак, сіють, — усміхнувся дяк. — Тільки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає ні зими, ні весни, ні осені, ні літа, —а сіють, як у притчі, святе слово…

— Ох, важко тепер його сіяти, — зітхнув Петро.

— Так, важко, та тільки немає нічого неможливого для того, хто вірує! Віруйте, уповайте, і надійтеся, і підіймайтеся всі, бо близько спасіння. Кілька хвилин минуло в глибокому мовчанні.

— То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? — знову спитав Петро.

— Ні, парубче, я сам здалека, во дні оні був дияконом у селі Вишняках, що по той бік Вінниці.

— А ти ж казав, що братія твоя в Туровій?

— По духу братія, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братії; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафії, тепер моя парафія — вся Україна, а причт — низове товариство!

— А де ж сім’я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, діти?..

— Сім’я… дружина… діти, — повторив глухим голосом диякон і понурив скуйовджену голову. — Про це не питай… не питай!.. Прийняв усіх господь… звільнив мене від усіх і вся! — Диякон одвернувся набік і замовк; мовчав і Петро, побоюючись необережним словом роз’ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним.

Майже годину отак їхали вони мовчки, нарешті диякон заговорив до Петра:

— Ми вже багато проїхали, скоро кінець лісу, а година ще рання… Полудень нашому братові — час непридатний… Від лісу до Турової ще верстов п’ять переїзду битим шляхом; пани наші, уніати й офіціали, нишпорять кругом, а я не хотів би зустрічатися з ними поки що — бачились уже… То ми теє, звернемо вже вбік… спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тоді й виїдемо!

Хоч Петрові й не зовсім до серця припала пропозиція диякона, та діяти було нічого, і він мусив погодитися. Слово по слову між ними зав’язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого він, власне, хоче заїхати в Турову, і почув від нього всю історію з Сарою.

Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, і через годину-другу Петро й диякон були вже найщирішими друзями. Час пролетів непомітно.

Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, він сказав, що пора їхати… Нові приятелі посідали на коней і рушили далі. Ліс незабаром почав рідшати, й через кілька хвилин вони виїхали вже на його узлісся й поскакали вузьким польовим путівцем. Проїхавши з півверсти цією дорогою, диякон звернув убік і виїхав з Петром на битий шлях.

— Ну, тепер, парубче, — промовив він півголосом, пильно озираючись кругом, — давай швидше, тут до села недалеко, — пролетіти б тільки цей перегін-Приятелі підібрали повіддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, і коні вихором помчали по рівному шляху; курява, що знялася з-під копит, приховала вершників од стороннього, цікавого ока…

За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках і левадах.

— Ну, слава богу, пролетіли! — мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спітніле чоло, дихнув разів зо два на повні іруди й додав: — Запахуще повітря!

— Це і є Турова? — спитав Петро.

— Вона сама, хлопче.

— Де ж ми розпитаємо про все?

— А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарі, — відповів диякон. — Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.

Петро й диякон звернули в одну з бічних вулиць, залишили коней у привітної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за ріг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд — маленька, дерев’яна, майже вросла в землю;

стіни її зовсім посіріли од часу й ніби вкрилися якоюсь сивою пліснявою, дерев’яна покрівля поросла мохом і жовтими лишаями, а такий самий дерев’яний хрест, колись позолочений, зовсім похилився, й тільки де-не-де на ньому ще видно було якісь іржаві, червонуваті плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кілька старих розтовчених могил було видно попід оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землі свої зелені віти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всій цій картині.

Петро й диякон поскидали шапки й ввійшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчинені навстіж; і крізь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитні клуби кадильного диму стелилися над головами парафіян; де-не-де мерехтіли, розпливаючись, вогники, як маленькі зірочки, й зрідка чувся тихий спів. Не всі люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених східцях паперті.

Гурт молодих селян оточив сліпого бандуриста, що сидів на землі, недалечке від східців. На другому кінці юрмились біля когось дядьки, молодиці й хлопці.

— Кінчається служба, — тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився біля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звуків, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно… Гілля похилих верб немов застигло в нерухомому повітрі. Крізь молочний серпанок, що затяг небо, загорілися на заході червоні смужки й полиски і розлилися тихим сяйвом по верхівках верб, по стінах церкви, по білих сорочках селян.

Кілька хвилин товариші стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарешті диякон сказав Петрові:

— Ану, парубче, ходімо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.

Петро кивнув головою, і вони підійшли до гурту людей в протилежному кінці цвинтаря; проштовхавшись поміж чоловіками й жінками, Петро й диякон побачили трьох жебраків, що сиділи на землі. У одного з них нога була на дерев’янці й рука вивернута, інші два не мали ніякого каліцтва; відрослі бороди їхні й чуприни були присипані сивиною, очі поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здорові, хоч і худі їхні тіла, не можла було не дивуватися, чому ці молодці записалися в число калік і вирішили жити з милостині. Однак гурт, що оточував старців, ставився, видно, до них з цілковитим співчуттям. Побачивши жебраків, диякон ледве стримав здивований вигук, а потім ще ближче підійшов до них.

— Не бійтеся, панове, не піддавайтеся ляхам, — говорив кривий старець, — їхнього панування зосталося тільки сім днів, а вішання буде сім літ! Цариця за нас заступиться.

— Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! — рознеслося в гурті.

— Дай боже їй долю! Пошли їй віку довгого! — чути було то тут, то там.

— Та стривайте, хто сказав це? Звідки вісті? Чи правда ж? — почулося з іншого боку.

— Правда така, як і те, що в нас сьогодні свята субота, — провадив далі кривий старець. — Заступник і молільник наш, отець Мельхіседек, повернувся з Росії, бачив сам ясні очі цариці, й вона йому ласкаве слово сказала…

— Тепер би й виступити проти ляхів… Тільки як? Голими руками жару з печі не вигребеш!

— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев’янці. — Тільки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловік припасає на той випадок кочергу.

— Правда, але де ж її взяти?

— Була б охота… знайдеться, та ще така міцна, що й сам дідько не зігне, — промовив загадково старець на дерев’янці й значуще підморгнув бровою.

— Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, — подав хтось голос з протилежного боку.

— Є голова, є такий козак, запорожці його на те поставили, — відповів каліка.

— Хто такий?

— Максим Залізняк! — промовили разом жебраки.

— Максим Залізняк! — залунало в гурті.

— Максим Залізняк? — скрикнув з їіодивом і Петро.

— А ти його хіба знаєш? — спитав диякон.

— Аякже, батькові моєму він добрий приятель, тільки я не думав, що його всі знають.

— Ге, батька Максима всі знають од моря до моря, — голосно сказав диякон. — А як свисне він, то з усіх лісів посиплються тисячі добрих козаків, як горіхи з торби!

Жебраки почули дияконів голос, і Петро побачив, як вони непомітно кивнули йому головами.

Тим часом по східцях паперті почали сходити, один за одним, селяни, які бу в церкві; кожен з них поспішав приєднатися до гурту, що оточував калік. Запитання и відповіді змішувалися в загальному гомоні.

— О, Максим Залізняк — щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! — говорив голосно диякон, звертаючись до селян.

— Правда, правда! Ми всі за нього! — погоджувалися його слухачі. У цей час на дверях церкви з’явився високий козак у дорогому вбранні надвірні козаків пана Потоцького; його на диво енергійне й виразисте обличчя з різко оі ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволі зійшов східцями і, побачивши схвильований натовп, підійшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомоніли збуджені звісткою люді

— Ви тільки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, — провади далі жебрак на дерев’янці. — Не лише батько Максим стає за нас. Як тільки повста не Україна, тоді за нас піде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залізняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всіх нас на ворога!

— Богун? Полковник Богун? Та він же вмер уже давно! Вже, либонь, і кістки йоге потліли! — почулося кругом.

— Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досі в Печорському монастирі. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це він в одній святій книзі, що зберігається в їхньому пречистому монастирі, а сказано там таке: «Господь не захотів одібрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його від усіх у Печерському монастирі, спинив йому літа й не дозволив смерті торкатися до славного козака, а йому звелів лишатися доти схимником у келії, поки не настане для України останній скрут, а тоді велів устати і врятувати ще раз рідний наш край… І поселився Богун у Печерському монастирі, а через те, що ніхто не знав його й не відав, звідки прийшов він, то й прозвали всі того схимника Найдою. Ми самі ось ходили навмисне в Печери довідатися, чи є там такий козак, і довідалися, що є там схимник на прізвище Найда. А хто він такий, звідки й коли з’явився в монастирі — не відають і найстаріші монастирські діди. Знають тільки, що звуть його Найда і що замурувався він аж у глибині дальніх печер.

— Диво, диво господнє, — загомоніли слухачі, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жінки заходилися витирати очі.

Зацікавившись розповіддю калік, незнайомий значний козак проштовхався ближче.

— А хто це такий, пане-брате? — спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.

— Це? Та хіба ти не знаєш його? Сотник уманської надвірної міліції Гонта.

— Ім’я чув, а самого ще не бачив.

— Що ж робити нам у світі? — почулися з усіх боків запитання.

— А те робити, що роблять усі добрі люди по всій Україні, — кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.

— Куди? Як?

— Цс! — перебив диякон голоси, що лунали з усіх боків, і показав жебракам очима в той бік, де стояв Гонта.

Усі одразу якось збентежилися й перезирнулись.

— Чого ти? — здивовано прошепотів Петро. — Він же наш, східного благочестя!

— Східного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти віри й на гріш!

Петро замовк; жебраки перемінили розмову, й Гонта, помітивши, що його присутність бентежить селян, одійшов до бандуриста, який тихо співав думу.

— Ходім послухаємо, про що співає там старець божий, — звернувся Петро до диякона.

— Ти піди, хлопче, послухай, а мені ще треба перемовитися словом із своїми, — відповів диякон. — Адже ото всі нашого гурту люди… Бачиш, розкинули ми невода по всій Україні.

Петро одійшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев’янці й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко від значного козака, прислухаючись до того, що співав сліпий бандурист. А той співав думу про Богдана Хмельницького, і спів його справляв глибоке враження на слухачів, а особливо на Гонту, який стояв оддалік, похиливши голову.

Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчі котрого, в кожному порусі, в самій ході відчувалися надзвичайна сила й енергія.

Довго співав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчні часи козацької сили й слави; усі стояли мов скам’янілі, не підводячи голів. Тим часом із церкви вийшли останні парафіяни. Рожеві відблиски вечірньої зірниці згасли, тихі сутінки поволі почали спускатися з поблідлого неба. До Гонти підійшов титар і сказав, що батюшка просить його завітати до нього на вечерю й спочити після дороги.

Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб’язного, світського виразу;

він рушив за титарем, і через кілька хвилин Петро побачив, як він вийшов з церковної огради в супроводі батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловіка, з загорілим, смаглявим обличчям.

Люди теж почали розходитись; до Петра підійшов диякон і запросив його на ночівлю до свого приятеля.

— Там ти розпитаєш про все — і про дівчину, і про Гершка, та й дорогу він добре знає, — додав диякон.

Петро пішов за ним; господар хати, куди привів його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, він пригадав, що через їхнє село справді проїжджав рудий єврей із старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу він сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж іде на південь, і цією дорогою можна проїхати й на Бар, і на Вінницю, й на Умань. Од цих відомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далі знайти його сліди вже немає ніякої надії. Дорога розгалужувалася по таких віддалених напрямках, а з часу Гершкової втечі минуло так багато часу, що тепер тільки якесь чудо могло відкрити те місце, куди сховався орендар. Петро зрозумів, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Він зайшов дізнатися про своє наболіле ще в кілька хат і до корчми, і скрізь була одна й та сама відповідь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нікому й слова, а мовчки ліг, повернувшись обличчям до стіни. До самого ранку пролежав він отак і тільки тоді поринув у важкий сон.

Прокинулися приятелі досить пізно, вже люди були всі у церкві, коли вони сіли за ранній сніданок. Підкріпившись і подякувавши господареві за гостинність, Петро й диякон подалися далі прямим шляхом на Лисянку.

Не встигли вони од’їхати й півтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвін.

— Що це, до служби божої? Ні, не схоже, — здивовано промовив диякон і, осадивши коня, уважно прислухався до звуків, що долітали здалека. А вони ставали дедалі настійливіші й тривожніші. Вони ніби кричали, волали й благали про допомогу.

— Ні, брате, це не до служби, — рішуче сказав Петро. — Якесь нещастя трапилось… Це ж дзвін на сполох!

— На сполох, так і є! Гей, хлопче, завертай коня! Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровій. Незвичайне сум’яття панувало в селі. Жінки й діти з голосним лементом бігли до церкви; здалека чути було гомін численного натовпу, тупіт коней, іржання, стукіт і тривожні, волаючі звуки надтріснутого дзвона, що сповіщав про якесь нещастя…

— Гей, жінко, молодице! Та постривайте ж, скажіть, що трапилося? — силоміць зупинив диякон за рукав сорочки жінку, що кудись бігла.

— Ой нещастя, дядечку, остатняя година! — скрикнула жінка, заливаючись слізьми. — Пан офіціал приїхав з жовнірами одбирати церкву нашу! — І, вирвавшись, вона побігла далі.

— Он воно що! — пробурмотів диякон, і обличчя його почервоніло від гніву. — І сюди вже з’явилися!

Він рвонув коня за повід, кінь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не відставав від диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бігли з плачем і зойками, мчали вони вулицею і за кілька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар,.вчора ще такий тихий і сумний, був затоплений тепер гамірливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковної огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якій сиділи два ксьондзи.

Біля колимаги стовбичив ще третій ксьондз, молодий і сухорлявий, з блідим, безкровним обличчям. Біля воріт двоє дужих жовнірів держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кінних жовнірів.

— У, і цей собака, протопоп Гдишицький, тут! — пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. — Стривай, поквитаємося, дасть господь!

— А то хто ж з ним поруч? — спитав пошепки Петро.

— То теж не кращий собака! То офіціал уніатського митрополита, Мокрицький — лютий гонитель благочестя.

— Хто ж їм дав жовнірів?

Але Петрове запитання було заглушене різким голосом Мокрицького.

— Так що? Ти пристаєш на унію?

— Ні, — твердо відповів священик, дивлячись йому в вічі. — Присягався на благочестя!

— На благочестя? — перебив його Гдишицький. — На схизму, а не на благочестя!

— А чи знаєш ти, що чекає всіх схизматів? — кричав ще верескливішим голосом Мокрицький. — Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах і клаптя вашої бидлячої шкіри! Чуєте ви, тварюки, каналії, прокляті хлопи! Якщо не присягнете мені зараз же на унію, то не зостанеться в вас ні хат ваших, ні збіжжя, ні свитки на спині! Та я вам придумаю таку кару, — він люто застукотів палицею з дорогим набалдашником, — якої ще і в пеклі не запасли для вас! Чуєш ти, — знов закричав він до священика, — кажу тобі, присягай зараз же на унію і приводь до присяги свою хлопську паству, а ні, то…

— Не зраджу віри своєї і не введу в спокусу ні єдиного від малих сих! — відповів тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленів увесь.

— Востаннє наказую тобі: служи мшу! — верескнув він і аж підскочив на місці.

— Убий, але служити за твоєю римською вигадкою не буду! При цих словах очі Гдишицького лиховісне блиснули.

— Собака! — люто закричав він і кинувся на священика.

— Давай ключі від церкви! Ти тут більше не піп!

— Зв’яжіть його, з ним ми розправимося по-свойому! — крикнув Мокрицький жовнірам.

Ті миттю виконали його наказ.

— Ось ваш ксьондз, — сказав він, звертаючись до селян. — Пан Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцію, а пан колятор і патрон вашої церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж вашого ксьондза і коріться йому. Він одслужить вам зараз мшу, і від сьогодні церква ваша переходить в унію. Де ключі? — обернувся Мокрицький до священика.

— Не дам ключів і не пущу в храм уніата. Найясніший круль дозволив нам держати в себе благочестя, й ти не смієш ламати його привілей, — твердо промовив священик.

Та слово «круль» викликало вибух дикої люті в ксьондзів і жовнірів.

— Що? Круль видав тобі привілей? — закричав Мокрицький, вискакуючи з екіпажа. — Та якщо круль видав вам такі привілеї, то йому за це…

— Де ж ключі? Кажи! — знову крикнув він.

— Не скажу! — спокійно відповів священик, і обличчя його спалахнуло такою непохитною рішучістю, що Мокрицький посинів од шаленства.

— Не скажеш, не скажеш? — заверещав він, тупаючи ногами й бризкаючи слиною. — Постривай же, не так ти в мене заговориш! Гей, панове, всипте йому сто бар-бар!

При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху.

— На бога! Зглянься, пане! — почувся один загальний вигук. Жовніри підхопили священика під руки й поволокли його по землі; але в цей час пролунав розпачливий зойк, натовп розступився і на майдан вибігла гарна молода жінка.

— Матушка! Матушка! — почулося звідусіль. Побачивши, що жовніри тягнуть її чоловіка, матушка кинулась їм навперейми і, вчепившись одному з них у руку, почала з зусиллям виривати його.

— Пустіть, на бога! Рятуйте! Пане офіціале, згляньтеся! Порятуйте! — кричала вона, задихаючись.

— Одтягніть геть відьму! — крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнірів.

— Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую, красуне! — вигукнув один із жовнірів і, зіскочивши з коня, підбіг до дружини священика, обхопив її за стан рукою, перекинув собі через плече й потяг набік.

Він зробив це так швидко, що жінка не встигла опам’ятатися, як опинилася в його міцних руках.

— Пусти, собако, жінку! — заревів, як дикий звір, диякон, розпихаючи юрбу, і кинувся на жовніра.

Петро хотів був кинутись за ним, та натовп, розступившись, одштовхнув його у другий бік. Коли ж він виїхав з нього, то між дияконом і жовніром кипіла справжня боротьба, але жінки вже не було: скориставшись несподіваним нападом, вона вислизнула й зникла в натовпі. Жовніри, які тягли священика, зупинилися, чекаючи кінця цього єдиноборства.

У вулицях, за майданом, почулися знову жіночі крики й зойки…

— Чого ж ви стали? — закричали Мокрицький і Гдишицький. — Тягніть його!

— Прощай, жінко! Прощайте, діти! Стійте міцно! — крикнув батюшка. Ми пропускаємо подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем і над двома десятками парафіян. Жертви мовчали… Ні крику, ні стогону не вирвалося з їхніх уст. У натовпі, що юрмився навколо церкви і досі стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашній жебрак на дерев’янці стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах і про щось палко кричав, вимахуючи милицею і показуючи нею на жовнірів та ксьондзів; недалеко від нього Петро помітив вогненну чуприну диякона і його волохатий закривавлений кулак, що високо підіймався над юрбою. Єдиноборця вже з ним не було: він лежав під ногами юрби, весь обліплений темно-червоною багнюкою…

Петро вдарив коня під боки ногами й хотів був кинутися до диякона, але натовп відтіснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнірами.

— Гайдамаки! — блискавкою майнула думка в Петра. Він повернув коня й помчав стрілою по безлюдних вулицях села.

За загальним галасом не можна було розібрати, що кричали диякон і жебрак на дерев’янці, але глухе ремство, що знялося в натовпі, почало швидко зростати й перетворюватись на грізний рев. То там, то там, як сплески піни в бурхливому морі, почали підійматися стиснуті кулаки, палиці… Гнівні крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тільки одного слова, однієї іскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителів.

Нараз десь іззаду пролунав крик:

— Пан, пан їде!

Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховісна тиша, яка завжди буває перед страшною бурею… Навіть екзекутори припинили тортури. Усі повернулися в той бік, звідки почувся крик, і застигли в німому чеканні. До майдану наближався на вороному коні в пишному убранні вершник — хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обіцяти нічого доброго. Поруч із шляхтичем їхав Гонта.

Обличчя його було непроникне, здавалося, ніхто не зміг би розпізнати, що ховається за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном і Гонтою йшло кілька челядників. Жовніри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке відкрилося перед ними, Гонта здригнув і відсахнувся. На якусь хвилину він утратив самовладання; обличчя його густо почервоніло, темні очі блиснули страшним гнівом, але то була тільки одна мить — і знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу.

Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потішила. Він окинув увесь майдан задоволеним поглядом, і на обличчі його заграла весела посмішка. Привітавшись із Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очі:

— Що, навчаєте?

— Так, проше пана, маленька дисципліна: лайдаки були надумали бунт учинити.

— Бунт?! — шляхтич нахмурився, і вродливе обличчя його одразу набрало жорстокого виразу, а в світлих очах спалахнув злий вогник. — Чому ж пан плебан одразу не послав до мене в двір? Го, я б їм показав, що значить у мене сама тільки думка про бунти!

— Розправились поки що й самі, а як потомляться наші жовніри, тоді попросимо панських челядників на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, їм привілей на право держати благочестя!

— Круль? — шляхтич підвів пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмішку. — А яке має право круль втручатися до моїх хлопів? — промовив він, гордо похитуючись у сідлі. — То є село князя Любомирського, а я його комісар і посесор, отже, я тут пан, і суддя, і цілковитий господар, а крулеві сюди втручатися — зась! Нехай видає привілеї своїм стайничим і кухарям, а якщо надумає втручатися до наших підданців, то ми швидко вкоротимо йому руки.

— Насмілюся доповісти, що селяни цього села мають привілей на право держати благочестя і від господаря їхнього, вельможного князя Любомирського! — промовив Гонта.

— Нігди! — відрізав шляхтич, іще пиховитіше підводячи голову. — Я ніколи не чув про такий привілей.

— Священик цього села ще вчора увечері казав мені про це.

— Бреше! Якби князь видав їм такий привілей, він би мені сказав про це!

— Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власні очі. Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд.

— В такому разі цікаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його мені?

— Він зберігається в потайній скриньці у настоятеля цієї церкви, але де зберігається — не знаю.

— Гей, розпитати його!

Жовніри, які били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, і не поворухнувся; він нерухомо лежав ницьма.

— Ти що, не чуєш, про що вельможний пан тебе питає? — крикнув Гдишицький. Тіло нещасного судорожно здригнулося, але він не підвів голови.

— А, удає мертвого, — вереснув шляхтич. — Підвести його, ми хутко оживимо! Три жовніри насилу підняли важке тіло панотця; але він був непритомний, голова його безсило падала на груди, бліде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим.

— Облийте його водою і дайте ковтнути горілки, — порадив Гонта.

— Пан дуже турбується про здоров’я цього схизмата, — зауважив з тонкою усмішкою Мокрицький.

— Я турбуюсь про те, щоб одержати від нього потрібний документ! — відповів незвичайно сухо Гонта.

Тонкі брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним.

— Він говорить правду! — погодився господар. — Документ подивитися цікаво… Води!

Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горілки, і через кілька хвилин він розплющив очі.

Гонта стояв, одвернувшись убік; здавалося, він не мав сили підійти й глянути в очі нещасному мученикові.

— Ну ж, вацпане, спитай його! — різко звернувся до нього шляхтич. Гонта зробив над собою видиме зусилля й, підійшовши до священика, промовив лагідно:

— Панотче, я доповідав панові, що у вас є привілей на вільне додержання благочестя від самого господаря, князя Любомирського; але пан не вірить мені без документа; треба б показати… а я не знаю, де він…

Священик заговорив у відповідь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха.

— Про що він шепче там? — нетерпляче перебив шляхтич.

— Він каже, що документ той закопаний у нього в скриньці під грубою.

— Добути! — скомандував Голембицький, звертаючись до своїх челядників. Двоє з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.

— Цікаво подивитися, цікаво! — промовив шляхтич, підкручуючи з якоюсь загадковою усмішкою свої вуса й легко похитуючись у сідлі.

За чверть години з’явилися челядники з маленькою скринькою в руках.

— Тут? — крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову.

— Ну, пане Гонто, вийми лишень і дай нам цей папірець.

Гонта відкрив скриньку й витяг звідти великий аркуш пергаменту з важкою іменною печаттю на шовковому шнурку.

У натовпі почувся якийсь непевний гомін — чи то полегшені зітхання, чи то радісні вигуки. Гдишицький і Мокрицький квапливо підійшли до Голембицького.

В очах шляхтича майнув затаєний вогник. Він узяв папір із рук Гонти, уважно обдивився його й печать і сказав голосно:

— Справжній!

Потім, піднявши високо папір, він голосно звернувся до селян:

— То на цьому папері ви грунтуєте своє право дотримувати тут благочестя й опиратися унії?

У відповідь на це почулися зраділі, сповнені надії голоси.

— Гаразд, гаразд! — сказав ще голосніше шляхтич. — Ну, то ось же, дивіться! І одним порухом шляхтич розірвав документ пополовині.

— Що, не сподівалися? Бачили? — кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрібні клаптики. — Нате ж, ховайте на спогад! — і кинув у натовп жменю дрібно розірваного пергаменту, а потім, звернувшись до Гонти, зовсім приголомшеного цією несподіванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмішкою:

— Що, пане, не сподівався?

— Признаюся! — з зусиллям відповів Гонта. — Вчинок сміливий!

— Для хлопа, а не для пана! — Голембицький зміряв Гонту зневажливим поглядом і, обернувшись до натовпу, закричав знову: — Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привілеєм, те ж саме буде й з усіма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й коріться. Я ваш господар, патрон і колятор цієї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита уніатського, і вам усім наказую присягати зараз же на унію! Ну, одчиняйте церкву!

— Не одчинимо! — почувся у відповідь Голембицькому гучний голос диякона. — Не одчинимо й на унію не присягнемо ніколи!

— Цо? — почервонів шляхтич. — Та я вас закатую всіх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.

— А, так ось ви як! — заревів шляхтич, вихоплюючи шаблю. — На палю їх! Бийте всіх, і жінок, і дітейі

Жовніри кинулися вперед. Почулися постріли, крики, прокляття, зойки… Зав’язалася одчайдушна боротьба…

У маленьку церкву вели двоє дверей: одні, посередині, призначалися для входу парафіян; другі, невеликі, бокові, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту.

На ці два пункти й спрямували всі свої сили нападники. Хоч кількість селян і перевищувала в кілька разів число жовнірів, та зате тільки в дуже небагатьох із них були шаблі й пістолі, більшість же не мала ніякої зброї, крім палиць, кіс та сокир. Жінки з праниками, діти з ожогами2 кидалися на жовнірів; однак напад їхній не завдавав великої шкоди кінним жовнірам; вони виривали з натовпу дітей, підколювали їх списами, підкидали в повітрі, топтали кіньми, волочили жінок за коси по землі… Але все це тільки посилювало озлобленість юрби. Мов розлючені левиці, кидалися жінки просто під копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершників і, поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камінням і всім, що потрапляло під руку, діти допомагали їм.

— Рубайте їх, панове! Не бійтеся! За мною! — командував диякон, розмахуючи важкою довбнею і завдаючи нею смертельних ударів ляхам.

— Не довго вже їм глумитися над нами! Скоро почепимо їх усіх на гілляки в лісі! Так, жінки, так, за мною! Ще, ще натисніть, і ми проженемо це падло!

На других дверях керував обороною вчорашній жебрак на дерев’янці; товариші його старанно допомагали йому в цьому.

Запалені їхнім прикладом, селяни героїчно відбивалися од нападу.

— Кусаються, собаки! — прошипів шляхтич. — Постривайте ж! Нехай скаче хто-небудь негайно в замок, щоб з’явилася сюди вся моя команда і вся челядь!

Потім він під’їхав до священика, який лежав на землі, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього немає ніякого церковного майна, Голембицький звелів пекти його вогнем.

Челядники підняли панотця, він зібрав останні сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос:

— Братіє, не піддавайтесь, Христос, розп’ятий за нас, — благословення ваше!

— Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! — пролунали кругом голосні крики.

Частина натовпу кинулась боронити священика; зав’язалася боротьба з челяддю.

За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину відбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору.

Але селяни відчайдушне оборонялися.

Голембицький почав уже втрачати терпець.

— Пся крев! Огризаються! — шипів він, кусаючи від досади губи.

— Та ми їх заспокоїмо за півгодини! — сказав зі зловісною посмішкою Гди-шицький. — На двоє слів, пане!

Голембицький од’їхав убік і нахилився до Гдишицького. Той почав нашіптувати йому щось на вухо, і в міру того, як нашіптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквітало посмішкою.

— Досконало! — вигукнув він. — Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа міг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-хаї От розсатаніє бидло! Пан офіціал згоден?

— О, звичайної Я зараз доповім його милості. Гдишицький підійшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як і в Голембицького.

— Пречудове, — засміявся він. — Присягаюся перуном, це буде цікаве видовище!

— В такому разі поспішаймо, панове!

— Ми з паном протопопом підемо в атаку, а пан офіціал усе зробить сам.

— О, нехай пан хорунжий не турбується!

— До зброї ж, панове! — гукнув із сміхом Голембицький і, в супроводі юрби своїх челядників, кинувся на головний вхід церкви. А Гдишицький з десятком жовнірів, які ждали наказу, подався до бічних дверей.

Нападники, підбадьорені тим, що прибуло підкріплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тільки посилив завзяття селян, які обороняли свою убогу церкву.

Зав’язалась шалена боротьба.

Не зважаючи ні на шаблі, ні на списи, жінки кидалися на жовнірів і, пронизані списами, падали тут же під копита коней.

Хоч вони були цілком безоружні, відчай робив їх страшними; діти не відставали од матерів; старші кидалися на нападників, менші з лементом чіплялися за їхні руки.

Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчі диякона красувалося кілька кривавих рубців, але він не помічав нічого й люто кидався то в той, то в другий бік, махаючи важкою довбнею, і скрізь, де він з’являвся, закипала ще запекліша боротьба.

Але й жовніри не відступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кінь робили Голембицького майже недосяжним для ударів селян, він з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жінок і дітей, врізуючись шаблею в натовп.

Гдишицький не відставав від нього. Боротьба тривала з рівними шансами для обох сторін. Крики, зойки, прокльони, іржання коней, брязкіт шабель — все це змішувалось в якомусь оглушливому гвалті.

У цьому пекельному вирі, що клекотів навколо церкви, ніхто з селян не помітив, що молодий ксьондз, привезений офіціалом, в супроводі десятка челядників Голембицького зник з майдану.

Боротьба тривала… Коли нараз у юрбі селян пронісся сповнений жаху крик:

— Вдерлись до церкви! Служать!

Цей крик викликав збентеження серед селян.

— Звідки? Як?! — пролунали розпачливі вигуки.

— Підкопались і влізли! — кричали крайні.

— Що робити? Рятуйте!

— Собаки! — заревів диякон, кидаючись із своєю довбнею до підкопу. Частина людей, які охороняли головний вхід у церкву, кинулась за ним. Коло місця підкопу вже хвилювався натовп.

Підкопатися під церкву було, мабуть, зовсім не важко: підлога її трималась на дерев’яних стояках, які зовні, попід стінами, аж до землі, були оббиті дошками й привалені камінням; поодкидати каміння й пробити поточені, гнилі дошки було справою кількох хвилин; навколо великого пролому в стіні валялися тріски й каміння.

— Забивай пролом! — закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, ніздрі широко роздувалися, голубі очі здавалися білими од гніву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. — Забивай пролом! — кричав він, розмахуючи своєю страшною довбнею. — А ви не допускайте ляхів до дверей; якщо вони відняли в нас церкву, то не дістанеться ж вона їм! Несіть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свічка господу богу!

— Вогню! Вогню! Не віддамо їм церкви! — підхопили всі. Багато хто кинувся в сусідні хати. Жовніри помчали їм навперейми. Натовп змішався, одні побігли допомагати товаришам, другі до обложених дверей, треті до підкопу. Звідусіль почулися крики:

— Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!

І серед цих тривожних вигуків вирізнялися радісні викрики ляхів.

Коли несподівано через увесь майдан прокотився страшний крик:

— Гайдамаки!

На мить усі зупинилися — і нападники, і обложені, пильно оглядаючись навколо.

Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловік п’ятдесят озброєних вершників; коні летіли з такою швидкістю, що копита їхні ледь торкалися землі, довгі гриви маяли на вітрі. Поприпадавши до кінських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грізні покрики їхні стрясали повітря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всіх жах.

Коли Голембицький побачив гайдамаків, обличчя його вкрилося смертельною блідістю, очі зупинилися, нижня іуба одвисла.

— Бери, пане, під свою руку загін, а я поїду по підмогу, — насилу промимрив він до Гонти й, давши коневі остроги, полетів стрілою в протилежний бік.

Гдишицький і Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усі жовніри, які були на майдані, кинулися хто куди.

— Гайдамаки! — радісно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. — За мною ж, панове, тепер уже ці мосцьпани не втечуть од нас! Ловіть перш за все отих ксьондзів на кобилі.

Захоплений крик прокотився по натовпу, всі кинулись за дияконом; та ляхів уже було мало на майдані. Лишилися на місці тільки поранені, та Гонта стояв посеред майдану з радісним, тріумфуючим обличчям.

За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили їх гамірливим натовпом.

— А де ж ляхи? Кинулися врозтіч? — спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.

— Далеко не втекли, пане отамане, — відповів диякон, виростаючи перед отаманом.

— Летіть же, хлопці, доганяйте тхорів та винишпорте все навколо. І тут чи не знайдеться хто! — скомандував Неживий.

— Є, лишився в церкві ксьондз та десятків зо два ляшків, — відповів диякон.

— Попались миші! Тягніть їх сюди та паль, вогню, лози наготуйте!

— А тут ще один, мабуть, із значних, — почулося за спиною отамана, і двоє гайдамаків підвели до нього Гонту.

— Попався, ляшку? — зустрів його отаман зловтішною посмішкою. — Ну, тепер же ти мені даси відповідь за всіх.

— Не лях я, а православний козак, сотник уманської надвірної команди Іван Гонта, а тому мені нема за кого відповідати, — промовив твердо й упевнено Гонта.

— Га, Гонта? Чули, чули — преславне ім’я! — вигукнув із саркастичним реготом Неживий. — Православний козак і служить сотником надвірної команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити своїх же братів, останніх захисників цих нещасних людей?! Такі пси гірші за проклятих ляхів та уніатів, і немає їм гідної кари на землі!

Обличчя отамана густо почервоніло, очі налилися кров’ю.

— Гей, лози, вогню й паль сюди! — гукнув він, підводячись у сідлі. — Ух, і справимо ж бенкет! Відплатимо їм за всіх і за все!..

Слова отамана вразили Гонту, мов грім. Коли він почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тікати, навпаки, звістка про їхню появу сповнила його серце радістю, бо він знав, що гайдамаки ніколи не чіпають своїх і завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрічатися з ними, і багато було в нього серед них приятелів і знайомих, і нараз — такий несподіваний кінець! Усе це так вразило Гонту, що він навіть нічого не відповів отаманові. Та й що він міг відповісти? Виправдуватись? Ніхто б не повірив йому! Просити пощади — ніхто б не змилосердився! Тікати, — але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордість не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долі й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька і так безглуздо.

— Ну що ж, катуй і свого, — промовив він нарешті, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. — Досі ми знали, що гайдамаки служать обороні православних од ненависних ляхів; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбійники, катують кожного, хто попадеться, хоч і свого!

— Свогої — злобно перебив його Неживий. — Ха-ха-ха! Оце так свій! Од таких своїх ще гірше тріщить наша шкіра!

— Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владі, а ганьбити не смій, — відповів Гонта похмуро, і в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не тріщала нічия шкіра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!

— Га, оборонець! А до панів у надвірну міліцію ти чого пішов? Щоб обороняти благочестя наше?

— Я служу в князя у міській міліції як оборонець Умані, не більше!

— Ха-ха-ха! Співай пісні кому хочеш, а мене не одуриш! Зв’язати його й поставити коло нього сторожу.

Гайдамаки скрутили Гонті за спиною руки й одтягли його набік. Петро, стоячи за кілька кроків від Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна і, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як і чим допомогти козакові, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.

— Здоров, пане-брате! — промовив він, плеснувши         Петра закривавленою рукою. — Це ти привів наших?

— Я!

— Оце добре! Коли б не вони, то ми б теліпалися вже тут на мотузках! І як у такому пеклі ти вчасно згадав про це? Ех, брате, і чого тобі потіти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!

Петро зашарівся.

— Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далі диякон. — Що, згода?

— Про це потім, — ухильно відповів Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелів зв’язати Гонту й наміряється закатувати його?!

— Так йому, собаці, й треба!

— Що ти! — перебив його Петро. — Та він же наш!

— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пішов далі. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвійним рядом сторожі, із закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусідніх хат. Нещасних селян, засічених катами, попідводили, й тих, котрі ще були живі, однесли набік, де їх заходилися приводити до пам’яті; мертвих же, — а їх була більшість, — поклали на церковному цвинтарі. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цілий ряд гострих паль, розпалили кілька вогнищ, поставили шибеницю.

І ще не встигли вони скінчити свої приготування, як почали повертатися ті, що кинулися наздоганяти жовнірів. Незабаром на майдані зібралася сила людей.

— Ну що, хлопці, всіх переловили? — спитав їх Неживий.

— Ні, батьку! — відповіли ватажки кількох загонів, які відряджені були в різні напрямки. — Багатьох піймали, а багато й повтікало.

— Ну, а ксьондзи і пан?

— Саме їх і не впіймали, десь поховалися. Винишпорили скрізь!

— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пір’я дерти в запічку. З-під самого носа тікали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повішати отут перед добрими людьми!

Мовчки стояли вони похнюпившись і слухали грізні слова отамана, коли раптом у задніх рядах гайдамаків, що оточували майдан, почувся рух і вітальні вигуки.

Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.

Зіркі Петрові очі одразу впізнали в ньому Максима Залізняка. Серце його радісно забилося.

— Залізняк! Ось хто дасть усьому лад і пораду!

Усі одразу впізнали Залізняка. Шапки злетіли вгору, і натовп загомонів вітаннями.

Майданом поволі їхав верхи на коні Залізняк, уклоняючись на всі боки селянам і гайдамакам, які махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, він зліз з коня, підійшов до Неживого й тричі поцілувався з ним, а потім обернувся до гайдамаків і гучним голосом промовив до них:

— Здорові були, дітки! А що поробляєте?

— Сіємо, батьку! — відповіло йому зразу багато голосів.

— Сієте! Час уже й жати: жито виколосилось!

— Та ось і жнемо потрошку.

— Це не жнива, а прополювання! Треба всім у ряд ставати та разом з божою поміччю.

— Ми готові. Починай, батьку, зажинки! — загомоніли на відповідь радісні голоси.

— І почнемо! — голосно промовив Залізняк, обводячи натовп орлиним поглядом. — Треба тільки благословитися та серпи нагострити…

— Гострі! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки — вирвали.

— З корінням?

— Ге, ось в тім-то й біда, що хлопці гав наловили, — понуро сказав Неживий. — Одного ксьондза з челяддю тут, у церкві, застукали, ну, оно й оточили сторожею, — він показав на церкву. — А всі ляхи, що на майдані були, тільки-но почули тупіт наших коней, кинулися навтікача… А поперед усіх тікав пан хорунжий. Ну, мої хлопці полетіли навперейми, ловили, ловили, та головних і не впіймали.

— А хто тут був?

— Офіціал митрополита уніатського Мокрицький, протопоп Гдишицький і пан комісар тутешній, хорунжий Голембицький.

— Ге, діти, шкода, та ще й дуже! — скрикнув Залізняк і кинув від досади шапку на землю.

— Та цей же Мокрицький і Гдишицький найлютіші вороги наші й гнобителі, а Голембицький — хоч і молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палі! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!

Гайдамаки ніяково мовчали.

— Та вони зараз же наберуть у сусідніх панів замкових команд і налетять сюди на розправу, — говорив Залізняк. — Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютіші за найлютішого звіра, їм би тільки підмогу, то вони помстяться!..

— Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! — заговорили селяни, проштовхуючись крізь ряди гайдамаків і виступаючи наперед.

— А що ж ви думали тоді, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтікали ксьондзи, нічого не міняє. Однаково всіх би ляхів ви не передушили, хтось би утік та й переказав кому слід; а коли б навіть і ніхто не втік, то офіціал митрополита уніатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й віддячили б вам…

— Що ж нам робити, батьку, як відстояти церкву? Як урятувати себе?

— Ось поїдете ви — і налетять пани.

— Ой налетять, як вороння на падло!

У натовпі почулися зітхання, стогін і зойки.

— Ой пропали ж ми, пропали навіки! — заголосили жінки.

— Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосіть, а слухайте мого слова! — підвищив голос Залізняк, і всі навколо замовкли.

— Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не відстояти! Самі знаєте, коли в ній ксьондз одслужив мшу, — церква вже прилучена до унії.

— Що ж, батьку, невже нам віддати її ляхам? — почулися з натовпу несміливі голоси.

— Спалити! — бовкнув диякон, гнівно      стріпуючи своєю розкудланою головою. — Якщо не нам, то й не їм! Залізняк озирнувся в його бік.

— Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в ній проклятих ляхів, які зазіхнули на наш убогий храм… Не тужіть, діти, настане час, — а він уже близько, — і засяють на нашій землі сотні й тисячі благочесних церков.

— Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не віддавати ляхам! — закричали кругом гайдамаки.

— А вам, діти мої, — провадив далі Залізняк, звертаючись до селян, — скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Україна виб’ється з-під лядської кормиги, то йдіть до нас у байраки й ліси. Що вас тут чекає? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жінок, а другу половину, потрібну їм для обробітку землі, повернуть у таку неволю, що її не знесли б і воли під’яремні. Тому, кажу вам, ідіть до нас! Вже увірвався терпець по всій Україні. Усі вирішили або вмерти, або звільнитися од ляхів і запанувати в своїй хаті. Запорожці піднялися, звідусіль збираються брати, і сором, і ганьба тому, хто не стане на оборону вітчизни в цей час!

— Орел! Слово сказав, як у око вліпив! — перебили Залізнякову мову вигуки гайдамаків.

— Тому, кажу вам, — провадив Залізняк, — ідіть у замок; в замку є запас зброї. Беріть звідти що треба, озброюйтесь, беріть усе своє добро і — гайда до нас у ліси, а там, як прийде час, — у загони, і вперед, на визволення вітчизни!

— А наші жінки й діти? Хто ж боронитиме їх? — заговорили селяни, що стояли попереду.

— З собою беріть! Тут їм смерть або ганьба, і ніхто не зміг би їх оборонити. Сховаємо їх у лісах чи переправимо на лівий берег, а як мине буря, тоді вони спокійно повернуться у свій визволений край.

— Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! — відповіли в один голос селяни.

Залізняк узявся порядкувати. Він одібрав найкмітливіших із гайдамаків і наказав їм розташуватися на відстані п’яти верст навколо села на сторожі, частину послав разом із селянами в замок, решту залишив на майдані, для остаточних розпоряджень.

— Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? — звернувся до Залізняка Неживий, коли останні накази було віддано і гайдамаки з селянами подалися в різні боки.

— А що ж, не варто на них часу гаяти, повісити усіх, та й годі!

— Мабуть, що й так! — погодився Неживий. —Тільки є тут у мене один, з ним так кінчати шкода… І заслужив він більшої кари, та й розпитати його про дещо можна!

— А хто такий?

— Уманський сотник Гонта.

— Гонта? Уманський православний козак?

— Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнів треба ще гірше катувати, аніж самих ляхів.

— Ні, ти цього не кажи! — заперечив Залізняк. — Інші — правда, перевертні — запроданці лядські, а Гонта — ні. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею він наш!

— А тілом лядський?

— Головне, друже, душа.

— А якщо душею управляє тіло?

— Тоді, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, — а всі кажуть, що розумний він, як сам Соломон, — то, кажу тобі, само тіло підкаже, що пора вже душу до нас повернути.

— А якщо ні?

— Втратимо небагато! Що він може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довідаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свій бік, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливіше місто… За Гонтою стоять дві тисячі наших рідних козаків, які всюди підуть за ним. Ти знаєш, що означає в ділі перший успіх?!

— Твоя воля, пане отамане! — промовив Неживий, нахиляючи голову. — Роби, як знаєш.

— Гаразд! — Залізняк потиснув йому руку. — Ти ж тепер кінчай з цими недовірками, а я піду до Гонти. — Залізняк повернувся й пішов туди, де сидів на землі Гонта із зв’язаними руками й ногами.

Петро давно вже чекав цієї хвилини й зразу ж підійшов до пана полковника.

Залізняк надзвичайно здивувався цій зустрічі.

— Петро? А як ти тут опинився? Покинув домівку назавжди?

— Ні, пане отамане, — відповів Петро. — Ще не назавжди: за твоєю порадою кинувся по допомогу.

— Як, невже, проклятий, насмілився?

— В тім-то й горе, пане отамане!

Залізняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповідь, пообіцяв ще раз навідатися в село, передав уклін Прісі й, попрощавшись з парубком, пішов до Гонти.

Гонта сидів похнюпившись і не чув, як підійшов до нього Залізняк.

— Здоров, пане Гонто! — сказав голосно Залізняк. Гонта здригнувся й підвів голову.

— Здоров! — відповів він коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака.

— Багато чув я про тебе, пане Гонто, і давно хотів познайомитися, але не було нагоди, та ось привів бог.

— Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, — відповів з кривою посмішкою Гонта. — Не можу подарувати тобі багато часу… а втім, сідай, поговоримо: з добрим чоловіком і перед смертю поговорити любо, а зустрінемось на тому світі колись і закінчимо бесіду.

— Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв’язали тебе. Отаман не знав тебе, але я поручився, і він повертає тобі свободу. Гонта глянув з подивом на Залізняка.

— Гей, хлопці, розв’яжіть пана сотника й принесіть йому назад його зброю! Гайдамаки, які стерегли Гонту, вмить виконали наказ Залізняка. Гонта розправив плечі й підвівся на ноги. Подив змінився на його обличчі виразом найщирішої радості й подяки.

— Ху, ти, — промовив він, віддихуючись. — А я вже й надію втратив! А знаєш, брате, приємно вдруге на світ народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобі й не подякував, спасибі, друже! — він з почуттям потиснув Залізнякові руку. — Спасибі! Тільки от, даруй, пане-брате, не знаю ні імені твого, ні прізвища.

— Максим Залізняк.

— Залізняк? — Гонта здивовано відступив на крок. — Залізняк? То це ти Максим Залізняк?

— Я самий, а ти, мабуть, гадав, що він на лисого дідька схожий?

— Ну, спасибі ж тобі, пане-брате! — з щирим почуттям промовив Гонта, ще раз потискуючи Залізнякові руку. — Нехай господь і мені подарує нагоду колись віддячити тобі!

— За цим діло не стане! — весело відповів Залізняк. — Настають такі часи, коли, може, не одну сотню дукатів пообіцяють за мою голову ляхи й не одну шибеницю приготують для мого тіла. То в разі чого… гм… якщо тобі трапиться стерегти мене, може… випустиш… Га?

Гонта опустив голову, й густий рум’янець виступив на його смаглявих щоках.

— Ну, та що там ще загадувати, — провадив весело Залізняк, поклавши руку на плече Гонти. — Ходім лишень та краще вип’ємо чарку за твоє народження. Я ж тепер і сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобі доводжусь. Гей, хлопці, несіть нам найкращого меду з панського льоху!

Він обняв Гонту за стан і повів майданом.

Через півгодини вони сиділи вже в просторій хаті за накритим чистою скатертиною столом. На столі перед ними було розставлено хліб, сир, сметану, яйця, два олов’яні пугари й дорогий срібний дзбан, повний темного запашного меду.

Коли вони попоїли, Залізняк налив у пугари меду, подав один з них Гонті й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:

— Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?

— Куди ж? До своєї сотні, в Умань!

— Гм… — Залізняк повів бровою. — Ну, то я проведу тебе, мені теж по дорозі, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетіли вони хмарами, а вашого брата, надвірних козаків, ненавидять ще дужче, ніж ляхів.

Залізняк замовк на мить і пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.

— Воно, правда, не можна вину класти на них за це, — провадив далі Залізняк. — В той час, коли вони віддають життя за вітчизну, — ви одгулюєтесь під панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!

Останні слова Залізнякові прозвучали особливо в’їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хаті запанувало напружене мовчання.

— Тяжкі слова твої, пане полковнику, — заговорив нарешті Гонта, підводячи голову. — Багато в них правди, але багато й гіркоти зайвої, несправедливої… Не тільки гайдамакам дорога вітчизна, не тільки в них болить за неї серце. Та не всі люди однієї кондиції. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нічого, крім буйної голови, а в кого сім’я?..

— Чим же заважає сім’я? Хіба не було на Україні сімейних козаків?

— Козаків, а не гайдамаків, котрі гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому панові! Пане полковнику, вони звитяжці, і кожен з нас вважає їх за найславніших дітей вітчизни, тільки ж усякий чоловік розуміє, що з їхньої помсти не вийде нічого, крім нових жертв.

Залізняк нахмурився.

— Тому й не виходило досі нічого, — промовив він гнівно, — що не знаходилося того, хто об’єднав би їх усіх, а якщо знайдеться, тоді ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панів, а на всю Польщу, на весь її державний лад.

— Ех, пане полковнику, — відповів, зітхнувши. Гонта, — повір мені, не тільки тобі спадало це на думку, та батогом обуха не переб’єш: хоч би й усі гайдамаки об’єдналися, то нічого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час.

— Чим же теперішній час гірший за попередній? Він кращий, — присягаюся, кращий у сто крат! — вигукнув Залізняк і заговорив із запалом, присуваючись до Гонти: — Послухай мене, остання година Польщі вже вдарила на небесах, і справедлива відплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусіди, й кожен тільки й думає про те, який би урвати собі шматок. Ждуть тільки нагоди, щоб кинутися.

— Але шляхта теж передбачає це і вже береться за розум: скрізь укладаються конфедерації…

— А, їхні конфедерації!.. Вони викличуть у країні ще більше сум’яття, а сум’яття тільки прискорить нашу справу. Терпіння народу вичерпалося — в нього немає нічого: ні волі, ні хліба, ні сім’ї — нічого, крім душі, а голий дощу не боїться. Вір мені, не сьогодні-завтра зчиниться страшний заколот…

— І кому ми потрапимо під руку, той і забере нас, як бунтівників?! — мовив з легкою іронією в голосі Гонта й пильно глянув на Залізняка.

— Ні, пане-брате, — впевнено заперечив Залізняк і, нахилившись до Гонти, заговорив півголосом: — Я скрізь вештаюсь уже не один рік. Все бачу, все чую, все винюхую, й ніщо не приховається од мене. Тисячі очей і тисячі вух дивляться й слухають за мене там, де нікому й на думку не спаде зустріти гайдамаків. І ось що я скажу тобі: не сьогодні-завтра Польщу розірвуть і розділять сусіди-друзі, а разом з тим одірвуть і нас і прилучать до котрогось із сусідніх панств. Подумай сам: коли дістанемо ми більше свободи й прав, — чи тоді, коли одірвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщі, тобто з правами під’яремної худоби, чи коли прилучимося ми самі з своєї волі, до кого захочемо, із зброєю в руках?

Гонта мовчав. У хаті густішали сутінки.

Залізняк говорив далі з наростаючим запалом:

— Не думай, що ми будемо тоді зграєю бунтівників. Ні! Тут виросте страшна, грізна сила. І тоді приєднаємося ми самі, до кого захочемо, і кожен прийме нас з радістю під свій протекторат. Скажи, кому корисніше прийняти нас під свій протекторат? Росії!!! Половина нашого краю вже там, ми одної віри, діди наші пішли з одної землі, край наш принесе і берег Чорного моря, найважливішого моря для Росії, і бувалі, обстріляні, безстрашні війська. Все це розуміють і там, — Залізняк показав рукою на північ, — а тому й дадуть нам найбільше прав і привілеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росії, і більше ні до кого! Там половина нашої розшарпаної вітчизни, там наші брати, там серце наше, наше славне Запорожжя…

У хаті стало поночі.

Слова Залізняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давніх гетьманів: здавалося, вони випливали з сивої півтемряви й, грізно блиснувши очима, знову тонули в ній. Якийсь червонуватий відблиск, ще кволий, але дедалі яскравіший, починав пробиватися в хату, та співрозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помічали нічого…

Гонта мовчав; у темряві важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залізняка.

— Ех, друже, все це було б так, — промовив він нарешті з придушеним зітханням, — коли б можна було довести діло до кінця! А повстання наше, як і раніше бувало, на самому початку придушать ляхи.

— Ніколи! — грізно в гукнув Залізняк, гримнувши кулаком по столу. — То були повстання, що їх підіймали незначні ватажки гайдамацькі, відомі лише сотні-другій козаків, тому й повставали мізерні купки люду і ляхам неважко було їх придушити, а тепер підніметься інше повстання — всієї землі нашої, всього знедоленого панами народу… Повстане, кажу тобі, вся Україна!

Голос Залізняка зазвучав глухо й грізно, а очі його, в червоному відблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховісним вогнем.

— І лише ті козаки, котрі продалися панам…

— Зажди, спинися! — перебив його Гонта, здіймаючи руку. — Не квапся кинути в товаришів тяжким докором: згадай тільки, як глумилися запорожці з реєстрових козаків, а яку вони подали допомогу Богданові, і чи був би без них визволений наш нещасний край?

Придушений стогін вирвався з грудей Залізняка.

— Але старшина їхня, старшина?! — прошепотів він, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закінчити фразу.

— Старшина їхня тут, — гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: — А як прийде слушний час, тоді всі узнають, хто такий Гонта!

— Друже, брате мій! — вигукнув Залізняк і, схопившись з місця, стиснув Гонту в своїх могутніх обіймах.

Якусь хвилину в кімнаті тривало мовчання, що переривалося тільки козацькими поцілунками.

— Де бачитись можна? — промовив нарешті уривчасто Залізняк.

— У моєму селі, в Розсішках, — відповів Гонта, — люди вірні… тільки перемінити трохи одяг… довгу бороду… абощо…

— Гаразд, побачимось!.. Вір же й надійся. Залізняк потиснув руку Гонти.

Гон а одвернувся до вікна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тільки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.

— Що це? Пожежа? — промовив він, швидко обертаючись до Залізняка.

— Мабуть, церкву запалили! — відповів той.

Обидва приятелі мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей.

Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом.

Тиха ніч уже вкрила село.

Посеред майдану рівно й тихо, неначе полум’я величезної свічки, палала церква, освітлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми:

хто, припавши обличчям до землі, неначе завмер у молитві, хто голосно ридав, здіймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду від своєї старої церкви, коло якої вони виросли; постарілись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками.

Понуро стояли збоку гайдамаки, далі видно було вози із селянським збіжжям, з жінками й дітьми, що сиділи зверху.

— От до чого дожили ми на нашій землі, — з глибоким хвилюванням промовив Залізняк, простягаючи руки до палаючої церкви. — Свої убогі святині ми змушені палити власними руками, щоб вони не дісталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна від краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дітьми! Нехай згорить уся, нехай розвіється попелом, щоб її й імені не лишилося на світі.

IX

У той час Умань була центром величезних володінь київського воєводи Сілезія Потоцького; ключ цих володінь захоплював південно-західну частину Київської губернії і майже всю Подільську. Умань була тоді невеликим містечком, резиденцією комісара-губернатора, але являла собою, як на тодішні засоби оборони, добре укріплений пункт, що служив оплотом для всієї навколишньої шляхти, і вона поспішала будувати собі в Умані будинки й переїжджала туди з своїх маєтків, під захист міцних стін, башт і губернаторських корогов.

Умань сиділа міцним гніздом на невеликому узвишші, що лежало серед безмежної рівнини. Західний бік цього узвишшя обривався стрімкими скелями, а східний спускався м’якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з півдня. Той став прилягав до Грекового лісу й відокремлював його від міста. Серед лісу з-під каміння й скель пробивалися джерела прозорої, холодної води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Ці джерела давали воду й містечку, яке не мало на огородженому частоколом терені ані цистерн, ані колодязів.

Фортеця була обкопана широким і глибоким ровом, а насип увінчувався високим подвійним частоколом. Той частокіл складався з окутих залізом загострених дубових колод і оперізував місто неправильним видовженим овалом, що розтягся по самій вершині узвишшя. З боку степу в цьому частоколі збудовані були дві укріплені рогатками брами, з міцними, кованими залізом ворітьми і з зубчастими вгорі бійницями, звідки дивилися в поле гармати. За першою брамою одразу починався невеликий майдан; в кутку його ховалася за великим будинком ратуші, за крамницями й магазинами для іноземних купців зубожіла, похила православна церква, а в центрі майдану гордовито й бундючно височів кафедральний собор, що прилягав до щойно побудованого колегіуму, відданого під опіку базиліанських ченців. Просто напроти брами, в протилежному од церкви кутку, була єврейська школа. Від цього майдану зміїлися тісні й криві вулиці до самої фортеці, перепліталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де стояв костьол. Поміж цими двома майданами, на самій вершині узвишшя, грізно височів губернаторський замок, огороджений також подвійним частоколом з чотирма наріжними баштами; вони були одноповерхові, але своїми зубчастими вінцями здіймалися над шпилями костьолів і дивились далеко в степ. Губернаторський замок, з високою гонтовою покрівлею, являв собою одноповерхову довгу будівлю із загнутими у вигляді літери "Г" кінцями, його оточували праворуч і ліворуч флігелі й прибудови, серед яких вирізнялася похмурим виглядом і гратчастими вікнами кордегардія. Невеликий дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом тягся у видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на дні балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою із ставу, віддаленого од міста на дві версти. Саме місто, що складалося переважно з єврейського населення, не мало садків і красувалося тільки гостроверхими черепичними й гонтовими покрівлями; але передмістя його, Турків, що тулилося коло підніжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в зелені садків, що позливалися в мальовничі зарості. Цього літнього дня в губернаторському замку була особлива метушня: з-під усіх навісів, стаєнь, повіток та інших господарчих будівель виглядали кузови й дишла колимаг, каруц і бричок, які, певно, не вмістились у повітках. Із стаєнь чути було голосне іржання. Коло довгих ясел і возів, нарихтованих сіном і вівсом, стояли рядами на прив’язі чудові коні.

Гуртки стайничих і челяді, мабуть, приїжджої, ліниво грілися на сонці, перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте інколи в їхній розмові можна було вловити натяк на те, що пани їхні чимось стривожені й що в замку щось має відбутися.

Шум, гамір, іржання коней, гавкання собак, добірна лайка і брязкіт ножів, що долітав з пекарні, здавалося, висіли в повітрі.

У просторому залі губернаторського палацу, прикрашеному гербами й портретами графів Потоцьких, було людно й гамірливе. Серед молодого лицарства, яке виблискувало пишнотою вбрання й зброї, були й почесні вельможі: губернатор лисянський Кшемуський, коронний обозний Иосиф Стемпковський, начальник барських конфедератів полковник Пулавський і настоятель базиліанського монастиря плебан Баєвський. Сам господар, Младанович, сидів на графському кріслі, що стояло на невеликому підвищенні, під балдахіном, на взірець трону.

Хоч обличчя гостей після доброго сніданку й випитого вина сяяли веселощами, а очі блискали одвагою, хоч у легкій розмові, пересипаній жартами й сміхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно, що шляхта зібралася не заради бенкету, а в серйозній справі. Це зібрання нагадувало сеймик, який з’їхався у зв’язку з наближенням грізних подій.

— Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, — звернувся до зібрання лисянський губернатор Кшемуський, — од свого патрона й мецената, князя Яблонов-ського, повідомлення, що посол московський поставив нашому крулеві вимогу, щоб права схизматів були прирівняні до прав католиків і мало не до прав нашого славного, першого в усьому світі шляхетства.

Почувши останні слова, гості, представники старшого покоління, гордовито стріпнули чупринами й розправили пишні вуса, що спускалися аж на груди, а молодь, узявшись під боки, почала підкручувати вгору свої вусики.

— І кажуть, — провадив далі, підкреслюючи слова, Кшемуський, — що король уже підписав декрет, продиктований московським послом.

— Побий мене перун, а більше терпіти такого запроданця, як наш круль Понятовський, не можна, — спалахнув полковник Пулавський. — Не питаючи згоди сейму, видає королівські декрети, які забороняють насильства над схизматами й дозволяють їм одбирати назад усі церкви й церковне майно та ще й відновлювати свою ієрархію за допомогою переяславського єпископа Гервасія.

— О sancta mater! — обурився плебан Баєвський. — Невже ж горда Річ Посполита підкориться цьому обурливому декрету? Невже ж благородне лицарство зрадить заповіти вітчизни? Адже місія Польщі — схилити весь світ під стопу найсвятішого папи… і раптом наша славна Річ, внаслідок зради, змушена буде відхилитися від призначеного їй шляху?

— Ніколи! Довіку! Смерть зрадникам! Загибель схизматам! — закричала, брязкаючи зброєю, молодь.

— Авжеж, цього безумства допустити не можна, — різким, сухим голосом заговорив пан Стемпковський, — це, не кажучи вже про релігійні міркування, додало б зухвальства хлопам, і вони чинили б іще більший опір нашій волі. А хлоп мусить бути німим рабом, під’яремним бидлом, тому що бог створив його для чорної роботи й для послуг шляхті і нічого не дав йому з нами рівного, крім душі.

— Як бога кохам, — мовив на це Младанович. — Ясновельможний пан обозний сказав велику істину: тільки тоді ми, шляхетне лицарство, будемо спокійні й край процвітатиме, коли всі хлопи забудуть свою схизму і за допомогою католицького духівництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матері всмоктуватимуть вірність і покору нам.

— А ці декрети збунтують непокірних хлопів, — обізвався хорунжий неми-рівського графа, молодий і ставний Кребс. — Я був нещодавно на Смілянщині, то там уже почалися заворушення серед бидла.

— У мене на Уманщині тихо… В мене не писне й миша! — хвальковито мовив Младанович.

— А в нас, на Поділлі, — докинув полковник Пулавський, — з’явилися були банди розбійників-гайдамаків, але ми спільними силами стерли їх з лиця землі, знищили. Мало хто врятувався втечею!

— Смерть схизматам! Загибель москалям! — задерикувато крикнуло кілька молодих голосів.

— О, ця єресь! — вигукнув у фанатичному озлобленні молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, і схопився руками за голову. — Мало того, що вона вперта у своїй темноті, вона спокушає ще й прийнятих у лоно католицької церкви дітей: ті, хто народився й виріс у римсько-католицькому обряді, зраджують його й переходять знову в схизму!

— А головне, — додав Младанович, — ця пся крев дає якесь право сусідній Росії заступатися за одновірців. Sapristi. Тисяча дяблів! Од цих втручань тхне погрозою!

— Отож-то, — вигукнув Пулавський, — його мосць висловив саму суть… У залі почулося глухе ремство й брязкіт палашів та щабель об піхви.

— Відтоді, — провадив далі полковник, — як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопів і розбійничого гнізда запорожців, одірвав од нас половину України й прилучив її до Москви, відтоді ця держава стала швидко зростати в своїй силі й тепер розрослась у величезне царство, стала імперією й загрожує поглинути нас…

— Боже всесильний! — заволав у релігійному екстазі Баєвський. — Одведи від нас цей жах!

— Oremus domine! — простогнав ксьондз, склавши руки й звівши до неба очі.

— Тепер нам треба подумати, панове добродійство, як дати відсіч Росії, — знову заговорив Пулавський.

— Не тільки вона точить на нас зуби, — докинув Младанович, — є в нас іще два добрих сусіди: австрієць і пруссак… Ті теж ждуть не діждуться нашої загибелі.

— Грім і блискавка! — крикнув Стемпковський. — Ми самі того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанію й віддали йому кращі провінції даром… відрізали себе од Балтики, ми самі своїми руками занапастили своє велике королівство й вигодували на себе ж удава!

— Прокляття тим, хто потурав цьому! — вигукнув хтось похмуро серед пишної молоді, і цей прокльон примусив усіх неприємно здригнутися й замовкнути.

— Проте, хоч і як це гірко, — зітхнув по довгій паузі Кшемуський, — а все ж таки, на мою думку, нам безпечніше бути в кільцях того удава… Пруссія прагне протистати зростаючій могутності Росії, і їй союз з нами на руку… Може, потім і в пруссаків з’являться хижацькі інстинкти, але тепер інтереси Пруссії й Австрії, звичайно, суперечать намірам Росії, а тому наш інтерес шукати з ними спілкування проти москалів… Це інтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намір іти на поступки Московії…

— Зрадник! Геть його до всіх дяблів! — заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами.

— Авжеж… справді, — мовив Стемпковський, — це зрада… Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.

— А якщо дійсно з боку Корони помітне бажання порушувати наші верховні шляхетські права, то скликати негайно ж сейм і підрізати королеві крила!

— Так, це треба вчинити якнайшвидше, — погодився Младанович.

— Сповістити наших патронів і магнатерію негайно, — додав Кшемуський.

— Цього мало! — сказав Пулавський. — Сейм, звичайно, не попустить віжок королеві, але Понятовський може випросити в Росії допомогу…

— Невже до цього доживе Річ Посполита? — скрикнув схвильовано плебан і, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечі його тихо здригалися від стримуваних ридань.

Щире горе плебана вразило всіх у саме серце. Старі провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очі в дубову з ясеновими квадратами підлогу. Тяжкі зітхання почулися в пишному залі й гнітюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.

— Ганьба, ганьба, — лиховісне промовив нарешті Пулавський. — Але впадати в одчай нам іще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнаків наших горять одвагою очі, поки нас захищає благословення папи — Польща не згине! Найкращі сини вітчизни, найблагородніші і найславніші лицарі, заклали вже конфедерацію в Барі. Туди з’їжджається все шляхетство польське із зброєю й з своїми командами, під прапор золотої волі шляхетської й незалежності ні від кого.

— Віват! Нєх жиє! — вигукнули всі присутні, охоплені бадьорістю і надією.

— Нєх жиє! — підхопив полковник.

— Тільки треба дружно стати всім і вкрити конфедераціями всю Польщу. У короля військ немає, сейм ніколи не дозволить йому посполитого рушення… А в нас збереться кілька десятків тисяч безстрашних гусарів, левів-драгунів і тигрів-латників…

— Славне лицарство! — урочисто виголосив Младанович. — Я відкриваю в Умані нову конфедерацію й запрошую під свій стяг, у замок, всіх славних героїв, звитяжних захисників ойчизни.

— Ми з вельможним паном ладні голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! — гукнули всі в один голос і витягли з піхов шаблі, що сяйнули холодним блиском лез.

— У всіх конфедерацій повинно бути одне гасло, — підніс голос Пулавський. — Проти короля і за єдність Польщі, за панування католицизму, за винищення з корінням схизми й непокірних схизматів.

— Так, — підтвердив Стемпковський. — Краще впертих винищити всіх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, аніж допустити спокусу.

У той час, коли в залі дебатувалися серйозні політичні питання й обмірковувалися невідкладні в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловіче, провадило бесіди в просторих салонах замку про свої інтереси, про нові моди, що приходили на зміну колишнім, старопольським, про майбутні шлюби, про скандальну хроніку магнатських дворів… Та проте злоба дня не давала спокою й прекрасній статі: говіркі цокотухи раз у раз переривали свої улюблені теми й переходили до тривожних питань, які стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненністю.

— Вам добре, кохана пані, — говорила уманській губернаторші, зітхаючи й відсапуючись, товста, аж одутла, пані Кшемуська. — У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось іще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок і порівняти з вашим не можна — адже кругом бунтівні села та гайдамацькі розбійницькі кублища по непролазних пущах, байраках…

— То ви, моя люба, переходьте до нас, — ласкаво запропонувала Женев’єва Младанович, яка своєю худорлявістю і французьким убранням становила цілковиту протилежність Ядвізі Кшемуській.

— Ой пані! Хіба це можна? Мій же малжонок — губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хіба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?

— Так, так… Я не подумала. Але його мосць пан Андрій може збільшити свою команду, запросити навколишню шляхту… Замок у панства надійний і міцний…

— Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга… Вельможна пані оточена такою чудовою родиною… Сестра панська, пані Паулина, завідує всім господарством і завідує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацією чарує серця пишного юнацтва… Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.

— Усе ще в божій волі й ласці, — відповіла мати, але щаслива усмішка виказала її родинну таємницю.

— Ну, а друга ваша дочка, Вероніка, хіба не гордість, не щастя сім’ї? Розумом і розвитком вона з будь-яким офіціалом, навіть із сенатором посперечається!

— Розумна, розумна… правда, — розчулено погоджувалась пані Женев’єва. — І батькові допомагає… Слово гонору. Він часто кличе її на пораду навіть у важливих справах, а ще Казимирик мій — таке славне дєцко.

— От бачите, скільки радості й утіхи! Ах, діти — це таке, таке блаженство, з яким би всі злигодні забулися! — зітхнула тяжко й сумно пані Ядвіга.

— Ї в ясної ж пані дочка Текля чарівна! І скоро…

— Текля — не дочка… — перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.

— Хіба в пані не було дітей? — здивувалася Младанович.

— Були, — похмуро відповіла Кшемуська.

— І померли?

— He треба… не треба про це, — з болем вирвалося в пані Ядвіги, й вона, затуливши хусткою очі, поквапно підвелася, щоб приховати від цікавих поглядів своє затаєне горе.

А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камінням і обсадженої квітками, нудилися в самотині красуні панни: вони чекали пишних лицарів, але їх усе ще затримували в залі.

Вероніка Младанович стояла на місточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидві панни мовчки вдивлялися в прозорі води, де по золотистому дну пропливали силуети лящів і коропів, які то поволі збиралися цілими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу… А поживу — шматочки хліба, кидала старша Младанович, Доротея, що сиділа з двома паннами на мармуровій лаві коло самого берега. Недалеко від них плавали два чорні лебеді, зграбно вигинаючи свої довгі шиї; вони ловили шматочки хліба, крихти від яких перепадали рибам.

Погода стояла чудова; кучеряві верби, що обступили ставок, звішували над дзеркальним плесом своє поникле гілля, вже побризкане золотом першої осені, й надавали всій картині елегійно-сумовитої чарівності. Цей настрій передавався й паннам, які поринули в невеселі думи.

— А чому не всі сюди з’їхались? — перервала нарешті мовчанку Текля, одвернувши зашаріле личко од Вероніки.

— Як — не всі? — здригнулась Вероніка, відірвана цим запитанням од своїх дум.

— А так, декого немає, — зовсім зніяковіла Текля, стримуючи непрохане зітхання.

— A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелікса? А я й не збагнула відразу… Ми його ждали ще вчора… Не розумію, що його могло затримати? Батько не давав йому ніяких доручень, а відпустив минулого тижня в його посесію, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, — він же хорунжий тутешньої команди.

— То з ним, мабуть, трапилось нещастя! — Текля поблідла й зупинила переляканий погляд на Вероніці.

— Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрість.

— То йому, виходить, не цікаво було… побачитися… ну… з тими, що з’їха-лися… послухати раду, — промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.

— Моя кохана! — обняла її Вероніка. — Прилетить ще ясний сокіл, не на один же день з’їхалося пишне лицарство, дорогі гості!

Панни, що сиділи на лаві, вряди-годи перекидалися словом: усіх гнітило грізне передчуття неминучого лиха.

— У нас на Поділлі ще гірше, — говорила худа, безбарвна панна, часто зітхаючи й зводячи до неба блідо-сірі очі. — Тут не відчувається небезпеки, а тому й дихати вільніше, а в нас щодня страх.

— Та в вас же конфедерація, сила славного лицарства, — промовила життєрадісна, червонощока Доротея. — Хіба під охороною їхнього меча може бути страшно? А де з’їжджається лицарство, там стільки забав, бенкетів і веселощів!

— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишніх селах, грабує та палить їх… а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає міри буйному пияцтву.

— Ох, ці бойові бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хіба там може зародитися ніжне почуття? Саме тільки звірство.

У цей час до панни підійшов хорунжий уланської корогви молодий і гарний брюнет Кребс.

— Панно Вероніко! — окинув він поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.

Дівчата здригнулися від несподіванки й прибрали поетичні пози, а обличчя їхні осяяли чарівні усмішки.

— Батько кличе? — зашарілася Вероніка.

— Так, ясна панно.

— Я зараз.

Вероніка збігла з місточка й квапливо пішла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.

— Панна неначе гірська сарна, — говорив він, — кручі їй — не кручі.

— Ну які ж це кручі? — засміялася Вероніка. — Пагорки, та й годі! То в вас на Поділлі гори із скелями та урвищами.

— Я певен, що панна злетіла б і на скелі, й на бескиди, мов легка пташка.

— Ого! Це пан грабя’ привчив свого хорунжого до таких компліментів?

— Ні, патрон мій суворий, але сама панна мимохіть викликає захоплені похвали… може, й недоречні… але, падам до ніг, — від них утриматись неможливо… Я вперше у житті зустрічаю дівчину з такою освітою, з таким знанням не тільки мов та історії, але й усіх інтересів нашої вітчизни.

— Пан перебільшує. Історичні й державні мої студії обмежуються лише життєписом королів польських і розправами про Люблінську унію та Брестський собор. Та ще газетою Лускіни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли миші, й жадібно вивчала напам’ять цілі сторінки не тільки з життя королів, але навіть із житій святих, але хіба ж це знання?

— От якби й наші мудреці так думали, то не наробили б помилок, за які розплачуються цілі покоління кров’ю, а рідна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.

— О? Так і я скажу, — здивовано блиснула очима Вероніка. — Якби більшість нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.

Кребс шанобливо вклонився, і вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з’явилися француз інженер Шафранський, якого Младанович запросив обміряти й спланувати церковні землі, одведені півтораста костьолам, переробленим із православних церков, та полковник Обух, начальник надвірної козачої міліції.

— Вероніко, — звернувся до дочки Младанович, — чи багато в нас на складі, що в покої команди, заготовлено військових припасів?

— Сідел, чапраків, бердишів і кривуль досить… — відповіла Вероніка, — вистачило б на кількасот лицарів, а рушниць і пищалей майже немає зовсім, та й свинцю і пороху дуже мало.

— C’est juste! Я так і казав, — ніби зрадів Шафранський, почувши слова дівчини. —Багато зброї для кінноти, а для піхоти й гарнізону — нічого… Rien! Оборонятиме ж місто не кавалерія… а піхота… Я тому й прошу, щоб заздалегідь запасти якнайбільше пороху, свинцю, ядер, картечі, рушниць і хоч три-чотири гармати… У нас їх зовсім мало; крім того, я просив би вашу мосць надбудувати замкові башти, щоб з них можна було обстрілювати через частокіл і через брами околиці.

— Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрібна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципалові. Француз уклонився.

— Ні, хай вельможний пан мені дарує, — втрутився Пулавський, — але в таких серйозних питаннях і в такий тривожний час треба діяти, а не листуватися.

— Звичайно, — підтримав його Кшемуський.

— Тим більше, тату, — додала Вероніка, — що мова йде про захист і врятування графського добра й маєтностей, берегти які нас і поставлено.

— Ну, коли дочка каже, — розвів руками з радісною усмішкою пан Млада-нович, — мені її декрети важливіші за всякі накази.

— Браво, браво! — загомоніла весело молодь. — Нєх жиє панна Вероніка, наша цариця!

— Батько мій жартує… — зніяковіла Вероніка, почервонівши.

— Яскулечка, — усміхнувся Стемпковський.

Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронікою, немов салютуючи, Кребс поспішив зробити те ж саме, а потім повиймало свої шаблі та палаші й молоде пишне лицарство.

Вероніка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.

— Нехай схиляться ваші мечі, славні лицарі, не переді мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її від справжніх, а не уявних ворогів, для полегшення її довгих страждань, а не для заподіяння їй нових ран! — схвильовано промовила дівчина, обводячи сміливим, блискучим поглядом зібрання.

— Віват! Пишно! Досконало! — гукнув захоплено Кребс; його вигук підхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.

Младанович підійшов до Вероніки й притулив її голову до своїх грудей.

— Даруйте, панове, не можу стримати себе… це моя гордість і моя радість!

— І наша! — підхопив Кшемуський і поцілував у чоло Вероніку. У залі зчинився неймовірний гамір. Захоплені вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Вероніку так зворушило й схвилювало це загальне піднесення, що вона розплакалась і втекла.

Коли вгамувалися в залі голосні, радісні вигуки, Младанович заговорив знову:

— І пороху, і ядер, і рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежі, поглибити рів; поновити частоколи ми доручаємо й довіряємо панові Шафранському й полковникові Обуху. Все буде зроблено, але мені здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає ніякої, скрізь тихо. Раніше з’являлися де-не-де ватаги розбійників, а тепер стало зовсім тихо, спокійно.

— Та й по селах скрізь тихо, як на цвинтарі, — підтвердив пан    Хмелевич, наглядач оренд Младановича.

— Оце саме й підозріло, — зауважив Обух.

— Перед грозою завжди буває тиша, — докинув Кребс.

— Ох, Єзус-Марія! — зітхнув плебан.

Це зітхання пронеслося по залу, як стогін безнадійно хворого, й знову збентежило зібрання й одігнало радісний настрій, що був спалахнув перед цим.

— Ти, вельможний мій пане, подумай ось про що, — заговорив генеральний обозний Стемпковський, — головним захистом Умані є графські полки, в котрих налічується понад чотири тисячі козаків, а козаки — хлопи… В разі повстання це бидло, ці пси прилучаться одразу ж до зграї собак…

— Не думаю, вельможний обозний, — відповів не зовсім упевнено губернатор, — козаки ці одержують таке утримання, якого не дасть їм ніхто, сім’ї їхні звільнені від панщини, наділені землею, одно слово — з ласки графа їм так добре живеться, що ніяких кращих вигод не може дати їм повстання.

— Та ці ж хами відплатили вже раз чорною невдячністю! — докинув Кше-муський.

— Цілком справедливо, — підхопив Стемпковський, — а тому я раджу перемінити хоч отаманів — настановити сотниками вірних католиків, лицарів славного меча, а не схизматів, як Гонта… Про нього й до нас дійшли чутки, що то хитра бестія, — в душі зрадник і ненависник.

— Au nom du ciel! Це один з моїх найвірніших слуг, та до того ще й фаворит графський. Він розумний та едукований по-польськи і хоробрий, мов тигр.

— Ласкавий, як кіт, а в голові потаємна думка, — буркнув Кшемуський.

— Пане Обуше! — звернувся Младанович до полковника. — Чого ж ви мовчите? Ви більше, аніж хто інший, мусите знати про поведінку й настрій мого сотника, вашого найближчого підлеглого.

— Чесно кажучи, я можу ствердити тільки те, — відповів Обух, — що Гонта на службі старанний, у боях хоробрий, в ділах звитяжний, та, проте, він запеклий схизмат, а тому прихильності до католиків мати не може. До таємних же його помислів докопатися важко… але в очах його, помічаю я, бігають іноді зелені вогники.

— Ні, як собі хочете, а поки в мене немає фактів, які б навели на нього підозру, я Гонті вірю й ним дорожу, — заявив Младанович.

У цю мить на губернаторському подвір’ї пролунав тупіт кінських копит, знялася метушня.

Усі замовкли й насторожилися.

Через хвилину в залі з’явився хорунжий Младановича Фелікс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блідому обличчі застиг жах. За Голембицьким увійшло до залу кілька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелікса.

Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крісла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:

— Ясновельможний пане… Нещастя… На моє село Турову напали гайдамаки.

— Гайдамаки? — скрикнули вражені слухачі.

— Так, гайдамаки, — говорив Голембицький, — все пограбували, двір спалили, ксьондза, офіціалів і їх команду… перебили.

— О боже! — простогнав плебан.

— Pereat! —люто прошипів ксьондз.

— Атож, винищимо всіх! — вигукнув Стемпковський.

Але молодь, заціпенівши від несподіванки, не обізвалася на цей заклик.

— Коли б не Гонта, — провадив Голембицький, — я б загинув: він кинувся, затримав оту бунтівливу наволоч, допоміг мені втекти, а сам потрапив на палю.

— Нещасний! Це засмутить графа… От бачите, панове, — моя правда: Гонта був вірний слуга… він своєю жахливою смертю довів тепер, що на нього зводили наклеп.

— Так, Гонта… — почав був Голембицький, але від утоми й пережитого страху мало не зомлів. Його підтримали під руки Кребс і Шафранський, що стояли поруч.

— Чи не поранений пан хорунжий? — стурбувався Младанович. У дверях вітальні почувся істеричний жіночий крик.

— Ні, бог уберіг, — з зусиллям відповів хорунжий, — просто я втомлений… усе бився. — При останніх словах він раптом почервонів, але за мить його щоки знов поблідли.

— То посадіть його, — засміявся Младанович, — та дайте йому добрий келих старого литовського меду: той одразу воскресить його, поверне йому силу… Пане Шафранський, de grace!

Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспішив до збентеженої Теклі й почав її заспокоювати. До них підійшла Вероніка й забрала Теклю у внутрішні покої замку.

Повертаючись на своє місце, Кшемуський помітив якогось літнього сивого шляхтича, що сидів коло самих дверей. Він був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звичаєм була підголена, а довгі вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубіле од вітру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з білими вусами й бровами. Різкі риси його й чорні, мов вуглини, очі, що поблискували з-під навислих брів, та два-три шрами, які перерізали в різних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкішного одягу й зброї, це був значний пан, але енергійне й похмуре обличчя його так відрізнялося від випещених, гладких пик вельможних панів, які тут зібралися, що Кшемуський мимохіть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв він нерухомо перед старим, не одриваючи від нього очей і намагаючись пригадати, де й коли бачив він його.

Шляхтич помітив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно:

— Здається, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкеті у себе в Лисянці?

Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втім, це тривало лише одну мить.

— Авжеж, пан губернатор не помиляється, — відповів він сухим, хрипким голосом, підвівшись з місця і кивнувши Кшемуському головою. — Я мав утіху бути в гостях у пана і був свідком розкішних видовищ, які пан приготував для своїх гостей.

Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далі, а тому він уклонився ще раз шляхтичеві й відійшов.

«Що за дивна постать? — думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. — Так, він справді був у мене минулого разу на бенкеті, але цей голос… очі… Де я їх іще бачив?..»

У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповісти про наскок гайдамаків.

Кшемуський поспішив зайняти своє місце й, зацікавлений розповіддю хорунжого, відразу ж забув про понурого, непривітного шляхтича.

Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашіли, а очі горіли одвагою.

— Даруйте, ясновельможний, — заговорив він з низьким уклоном, торкаючись рукою коліна губернатора. — Падам до нуг, за мою слабкість… але я так утомився… руки ось правої не чую, — і він потер її лівою рукою. — Розбійників налетіла добра сотня! Ні, більше!.. Куди там! А було так. Серед моїх хлопів-схизматів знайшлося чоловік п’ять, котрі, переконані моїми доказами, погодились пристати до унії… Згідно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч і менша частина парафіян навертається до істинної віри, то церква негайно переходить у їхнє володіння. Через те що й п’ять хлопів відносно становлять частину, то я й повідомив його превелебну мосць пана офіціала Мокрицького, щоб він прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву і її майно в свої руки. Звичайно, я міг би обійтися й без цієї безглуздої формальності, — промовив з презирливою усмішкою Голембицький, — патрон і колятор церкви — я, отже, від мене й залежить, кому передати її — попові чи панові ксьондзу, та й ті хами належать мені цілком, і з головами, і з душами своїми. А втім, вони цього разу добре це затямили, — додав він, хвальковито усміхаючись і підкручуючи свої вусики. — Отже, слухайте далі: пана офіціала я повідомив, а сам поїхав оглядати інші свої маєтки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кілками стоїть стіною навколо церкви й захищає її, а малочисельна команда рубає й коле це оскаженіле бидло. Ті лайдаки падають, мов снопи, але на місце цього падла встають нові, і стіна стоїть знову стіною… Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майдані, з півсотні хлопів, переважно дівок і жінок… звелів позривати з них одяг і наказав шмагати їм канчуками спини од п’ят і до лопат…

— Го-го! — зауважив хтось із молоді. — Видовище, мабуть, було пікантне.

— І зворушливе, — хіхікнув Голембицький. — Ця екзекуція одвернула увагу лайдаків, які захищали церкву. Вони хоч і бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер і дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнім збентеженням, шепнув панові офіціалу, щоб він звелів призначеному туди ксьондзові підкопатися з причтом під церкву, пробити підлогу й одслужити мшу. Так і зробили.

— Геніально! — скрикнув од захвату плебан.

— Але в цей час, — вів далі, запалюючись усе більше й більше, хорунжий, — коли все було вже зроблено, лунає на майдані крик: «Гайдамаки!» Усі хами одразу підбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: «До зброї! На погибель!» І врізався в банду… Махну кривулею — і голова з плечей, ударю навідліг — дві летять, рвонусь уперед — за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут і Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя… Але я кричу: «Гонто! До мене!» І кришу направо й наліво, як снопи, цих лайдаків. А сам і не помічаю, що їх прибуло ще дві банди. Пробився я крізь них і озирнувся, та й побачив, що розбійницька банда, мов рій бджіл, укрила жменьку моїх сміливців з Гонтою на чолі… Я йому гукнув: «Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!» Та коли я мчав бічними вулицями по команду в сусідній фольварк, то побачив, що Гонту вже в’язали і забивали на майдані палю.

— У пана хорунжого, — зауважив з уїдливою усмішкою Стемпковський, — перші слова трошки розбігаються з дальшою розповіддю.

— Од страшенної втоми, ясновельможний пане, — відповів, почервонівши, Голембицький. — Я не міг спершу промовити вірно й слова, а потім розговорився.

— Правда, це видно було, — підтримав його Младанович. — Пан хорунжий мій знесилів до непритомності… Але все-таки Гонта загинув?

— О, бідолашний! — сумно зітхнув хорунжий. — Його садовили вже на палю.

— Ну, а пан з допомогою повернувся?

— Аякже, — поквапно мовив Голембицький, і очі його забігали. — Та все село вже обезлюділо, а на місці мого двору й церкви курилися тільки головешки… Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемінити убрання, бо на такому пишному з’їзді моє брудне лахміття, обкурене порохом битви…

Младанович відпустив свого хорунжого жестом, і Голембицький, супроводжуваний двозначними усмішками, поквапливо вийшов із залу.

Розповідь хорунжого справила все-таки на зібрання гнітюче враження: близька біда, що заглянула в вічі, розвіяла одразу войовничий, пиховитий настрій і примусила всіх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутніх. Шафранський заявив, що передусім треба потурбуватися про воду, бо місто її не має, а користується лише підвозною, і якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому він радив у самому місті почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вішати лайдаків для постраху, Пулавський не зовсім довіряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознішою, ніж описував її Голембицький.

З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторові доповіли, що до нього з’явився в надзвичайно важливій справі головний орендар усіх шинків, як міських, так і сільських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зібранні єврейського кагалу в Малій Лисянці.

— Ясновельможний пане, — почав він тремтячим від переляку голосом, — даруйте мені мою зухвалість, що я насмілився потурбувати вас і найвельможніше, найшановніше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звістка…

— Що таке, Лейбо, в чому справа? — спитав Младанович, стурбований таким початком.

— Пресвята Ченстоховська матір! — сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебігло сумне зітхання, що пролунало придушеним стогоном.

А Лейба все ще переводив дух і пригладжував пальцями свої розпатлані пейси.

— Та не муч же, — тупнув ногою уманський губернатор, — а кажи швидше, в чім річ?

— Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всі до нього прислухаються на небі, бодай я так любив своїх дітей, коли неправда.

— Ну, ну?

— Так у того цадика є небіж, ой, розумний який! Такий кантор… який ніколи панській милості й не снився.

— Досить! — гримнув розгніваний Младанович. — Кажи діло!

— Ой вей, даруйте! — верескнув Лейба й злякано зігнувся, немов ждучи удару. — Це не я… це мій дурний язик… все із-за зубів вискакує… коли почну про цих ой, ві ваг із а цуре… Я зараз, зараз… той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф2, — захапався Лейба, так і сиплячи словами, — їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару… Ой слічна, ой пишна! Такої гарної ще не було на світі… іх бін аїд! Такої не було навіть ні панянки, ні крулевни…

— Ти глузувати надумав? — заревів Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергійні, загрозливі вигуки. Лейба поблід, затремтів і замовк, озираючись на всі боки великими, переляканими очима.

— Ну! — брязнув Младанович шаблею.

— Зараз, хвилинку! Ох! — стрепенувся Лейба й знову почав свою розповідь: — Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський ліс, то чув од вірного чоловіка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирі, так чув, що в Мотронинському лісі повно гайдамаків, він сам бачив це, й тільки молитва святого цадика його сховала від розбійницького ока… Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, і Хаїм на власні вуха це чув, що як повернувся архімандрит Мельхіседек, то почав скликати до себе, в свій ліс, даруйте на слові, все розбійницьке лайдацтво… Скликає і волоцюг, і хлопів та й велить, панове добродійство, просто наказує, щоб панів і орендарів різали до ноги… Ой, гевулт! Що з нами буде! — вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бік, примовляючи жалібно: — Ой вей, вей!

— Oremus! — вигукнув молодий ксьондз.

— Одверни гнів твій, боже! — молитовне сплеснув руками плебан.

— Це ж зовсім коло мене! — схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всім тілом. — Це в моїх володіннях!..

— Еге ж, у панових, — підтвердив Младанович. — І я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цій сарані, а не розчавити її п’ятою в зародку.

— Не знав, не відав… Не було раніше… це нанесло їх звідкілясь вітром… чи не з Бара?

— Можливо, — спокійно відповів Пулавський. — Ми розгромили кілька ватаг… а рештки — полова… може, й залетіли…

— Але що ж робити? Порадьте, панове добродійство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укріплений…

— Передусім, — обізвався Стемпковський, — треба того Мельхіседека скарати: він заколотник і підбурювач, так з нього й почати.

— Сам бог вирік святу істину твоїми устами, сину мій, — урочисто промовив плебан Баєвський.

— Нєстети! Під моїм крилом така зграя! — вигукнув Кшемуський. — І схизматський чернець іще й нацьковує цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А ліси мої всі, і Мотронинський, і Лебединський, і Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я приєднаю і свої команди до нагоничів, і влаштуємо пишні влови… Я прошу все шановне лицарство, всіх вельможних і славних гостей на полювання: мій замок, моє містечко з усім і з усіма до панських послуг!

Пропозиція гостинного губернатора була прийнята з галасливою радістю, перспектива майбутніх бенкетів з вакханаліями одразу змінила понурий настрій товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязі поколінь свавіллям і гульбищами, що не знав ніяких перепон і керівних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висіла досі над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, і все товариство захоплено гомоніло про те, як воно гнатиме з лісів цих гайдамаків, мов мишей, і які влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всіх кутках залу лунали вибухи сміху, чулися оплески й навіть вигуки: «Віват!», «Нєх жиє!» — на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкіт шабель, а грайливий, перемішаний із сміхом гомін, почали входити з цікавості до залу. Поява жіноцтва осяяла обличчя вболівальників за долю «великої ойчизни» солодкими усмішками, запалила очі юнаків і старих вогнем і навіяла на всіх вельми життєрадісний настрій. Тільки Лейба стояв збоку і з острахом, подивом та недовір’ям поглядав на панів, які раптом хто й зна чого стали такими хоробрими.

— Я гадаю, — на весь зал проголосив пан Младанович, підвівшись урочисто на своєму троні, — що всі державні питання обмірковано, засоби для винищення гайдамаків і схизми знайдено і благородні серця заспокоєні… Чи не так, вельможне лицарство?

— Так, так, ясновельможний! — почулося з усіх боків.

— Mesdames! — І Младанович гречно вклонився паням і панянкам. — Я можу заспокоїти вас цілковито: ніхто й ніщо не перешкодить вам тішитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!..

— Браво! — вигукнула молодь, забряжчавши шаблями.

— А тепер, мої любі гості, — закінчив Младанович, — гадаю, що після трудів можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога…

У відповідь на це ласкаве запрошення в залі знявся схвальний, радісний гамір; усі повставали з місць, підійшли до дам і чекали урочистої хвилини, коли сам господар поведе їх до трапезного покою.

Але тут трапилося щось надзвичайне.

Тільки-но Младанович рушив з місця, як вхідні парадні двері широко розчинилися й на порозі з’явився, підтримуваний попід руки, з патерицею в руках, холмський архієпископ Рило. Несподівана поява високого гостя так всіх приголомшила, що ніхто не рушив йому назустріч, а хто як стояв, так і застиг на місці. Навіть плебан і настоятель базиліанського монастиря та новонастановлений ксьондз закам’яніли від страху та подиву й не могли ступити й кроку назустріч своєму архібіс-купу. Гамір, що стояв до цієї хвилі в залі, заглушив стукіт екіпажа й метушню челяді, так що поява архієпископа здалася просто чудом.

— Dominus vobiscum! — промовив нарешті архіпастир, простягаючи свої руки над присутніми, що так і лишилися стояти застиглими групами. Ці слова примусили всіх здригнутись і опам’ятатися.

Младанович перший кинувся до архієпископа й, ставши на одне коліно, нахилив голову під благословення. За ним посунуло духівництво, що було в залі, і решта гостей. Коли церемоніал закінчився, архібіскуп сів на почесне місце під балдахіном і звернувся до господаря з таким словом:

— Молитвами найсвятішого, непогрішимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобі, й гріхи твої, як теперішні, так і майбутні, відпущені на небесах, прийми цей папір як свідчення волі господньої, що звершилася по молитві глави нашої церкви.

Младанович упав на коліна і, прийнявши до рук хартію з привішаною печаттю від архіпастиря, накрив нею голову. А архібіскуп говорив далі:

— Кохані діти католицької церкви! І ви, лицарство славне, й ви, матері й сестри великих героїв! До вас звертає святе слово своє, через найпревелебнішого пана нунція прислане, найсвятіший папа. Він нагадує вам, що в скрижалях небесних заповідано Польщі не тільки стати стражницею католицької церкви, але й поширити її вчення до останніх меж світу. Час надійшов важкий, і хитання йде навіть серед латинян, причиною чого є збайдужіння до віри, а тому найсвятіший отець закликає вас усіх повиймати з піхов мечі й рушити на винищення схизми. Час надійшов, пора повиривати з корінням плевели, які глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрі злаки, то пшениця загине навіки, а нива заросте терням і бур’янами. Будьте тверді, виженіть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних і винищіть їх до єдиного, щоб не спокусилися від закоренілого зла незміцнілі члени юної пастви. Святий отець посилає вам благословення на боротьбу і розгрішає своїми молитвами всі ваші гріхи.

Усі, як один, лицарі й дами впали на коліна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архібіскуп підвівся й, простягши над паствою руки, прошепотів безмовну молитву.

— Присягайтеся ж, — проголосив він урочисто, — присягайтесь, звитяжні лицарі, шляхетським гонором, щастям своїх родин, славою ойчизни і святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намісника земного, найсвятішого римського папу!

— Присягаємось! — закричали пани, підвівшись на ноги й повиймавши свої шаблі.

— Ні пощади, ні жалю до схизматів!

— Ні пощади, ні жалю! — глухо прогуло в залі.

— Винищити всіх до єдиного!

— До єдиного! — вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.

— До єдиного! — понурим хором повторив натовп.

— І всі їхні храми обернути на попіл і вугілля!

— Стерти з лиця землі!

Ці слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидів біля дверей, нараз спалахнув весь і зірвався з місця; очі його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пістоль, він подався вперед, але раптом зупинився… рука його поволі опустилася, очі згасли, й він знову сів на своє місце…

Захоплені урочистістю хвилини, присутні в залі не помітили дивног і спалаху старого.

— Amen! — мовив нарешті архіпастир і, склавши руки, занімів у безмовній молитві.

В епоху, про яку тут ідеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лісами; а місцевість од річки Тясьмину до Гнилого Тікича — верст на двісті на захід, і од річки Рось до херсонських степів — верст на сімдесят на південь, тобто весь нинішній Чигиринський, частина Корсунського, Ольвіопільського, Єлисаветградського, Олександрійського повітів, — вся ця площа являла собою суцільну, майже непрохідну гущину диких пралісів, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м’якими улоговинами, річками й болотами. Величезні лісові урочища, розмежовані або вузькими просіками, або чорними кряжами, або річками, мали різні назви. Мотронин ліс (найближчий до Дніпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, — та, власне кажучи, всі вони зливалися у неосяжний лісовий край. Серед цих диких нетрів, де привільне жилося хижим звірам, куди важко було пробратися грабіжникові й розбійнику, тулилися монастирі й вабили в свої міцні стіни, під захист хреста, знедолених і скривджених, — гнаний руський люд.

Майже з перших часів християнства правобережжя Дніпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лісів принаджували сюди і втомлених життям, і тих, хто не знайшов в ньому радощів, — для подвижництва, для високих і чистих молитов, для заспокоєння бентежної душі; до анахоретів прилучалися інші, шукали надійний сховок і закладали спершу убогий зруб — церковцю, а потім і монастир. Багато українських монастирів були щедро обдаровані своїми фундаторами, за згодою польських королів, а також гетьманами малоросійськими — просторими й багатими угіддями; ці дарунки примножувалися власними надбаннями, і монастирі могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокійний час, нестримна сваволя шляхти й цілковите беззаконня не позбавляли їх прав і не розоряли раз у раз вогнем і мечем. Та, незважаючи на все це, монастирі все-таки, як останні притулки православ’я, росли й росли, і їх між Ржищевом і Чигирином було тоді п’ятнадцять: Чигиринський, Медведівський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Ірдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирівський, Канівський, Ржи-щівський, Лисянський і Маньківський. Перше місце серед них посідав, безперечно, Мотронинський монастир: він вирізнявся серед усіх українських монастирів і стародавністю, і кількістю братії, і своїм пречудовим місцем.

Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столітті, якоюсь княгинею Мотроною, від імені якої й дістав свою назву.

На південь від Чигирина місцевість стає горяна; вершини гір з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Дніпра, підіймаючись терасами вище й вище, то набігаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам’янілі гігантські хвилі. Усі ці гори вкриті були тоді лісами й височіли серед темного, безмежного моря лісів. В одному місці, у центрі замкнутого овала, здіймалася конусом гора-особняк, пануючи над усією місцевістю, а на вершині цієї гори спочивав у міцному гнізді Мотронинський монастир. Його золоті хрести було видно за кілька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синяві лісів і, мов рятівний маяк, привертали до себе погляди нещасного під’яремного люду, вселяючи в його змучену душу надію.

Монастирський Святотроїцький храм був дерев’яний, з наддашником, що утворював ніби галерею, яка звалася кружганком; п’ять бань його було пофарбовано в синій колір і засіяно срібними зорями. Цей храм був оновлений і оздоблений заходами нинішнього настоятеля, архімандрита Мельхіседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братія й затвердив на цій посаді переяславський єпископ Гервасій Линцевський у 1753 році. Навколо монастиря підіймався високий земляний вал, увінчаний міцним дубовим частоколом; цей укріплений вінець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли дві гармати, а праворуч і ліворуч уся передова лінія укріплена була бруствером і бійницями. Всередині монастирського двору, попід валами, тяглися дугами низенькі дерев’яні келії братства й інші господарські прибудови. За валом, коло підніжжя гори, тулилися, ховаючись то за камінням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду — і українців, і молдаван, і волохів, які знайшли собі притулок під охороною монастирських стін. З протилежного боку долина глибшала й по ній, звиваючись і ховаючись у кущах папороті й тернику, зміїлася річечка, зливаючись далі з Тясьмином. По той бік річечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокі й довгі печери, котрі сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навіть до батька Дніпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, ішов підземний хід у ті печери… І справді, не раз під час переслідувань рятувалися в них приречені на смерть жертви.

Краєвид з валів Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лісів, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонів, а на розкиданих широким розмахом терасах вирізнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелі — і все це десь на обрії зливалося в світло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срібною ниткою сам Дніпро. У чудовому, напоєному пахощами повітрі дихали вільно груди, погляд тонув у безмежному просторі, серце билося одвагою і ніби незримі крила виростали в людини, ладні підняти її й понести в бурю боротьби.

Мельхіседек перебрав управління монастирем і церковними справами України в той час, коли православ’я в ній ледь-ледь трималося навіть і в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свідомість народна була найміцніша, наприклад, на Смілянщині, Черкащині й Чигиринщині. Присвятивши себе цілком, до самозабуття порятунку православної віри й руської народності, він увесь віддався великій справі боротьби за відновлення людських прав рідного народу.

Серед братії Мотронинського монастиря було багато ченців і з Запорожжя, бо між чернецтвом і січовим братством існувала завжди велика спорідненість, і з Лівобережної України, куди після Прутського договору було переведене все козацтво, і з безправної маси селян. Усі вони і під рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любові до змученої батьківщини й ненависті до її ворогів. Тому-то діяльність Мельхіседека знайшла у братії захоплений відгук і щиро прихилила всіх до свого архіпастиря. Найенергійнішим помічником Мельхіседека був намісник монастиря, що заступав ігумена під час його відсутності, заслужений ієромонах отець Єлпідифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горіло молодечим вогнем і очі променились одвагою. Після намісника були особливо близькі до Мельхіседека — рідний брат його, архідиякон Аркадій, і особистий секретар його, молодий і здібний молдаванин Антон Дзегіль, який разом з тим завідував і монастирською аптекою. Мельхіседек, бувши взагалі на свій час різнобічне освіченою людиною, кохався і в медицині, так що й цим своїм знанням залучав іще багатьох стражденних до монастиря.

Глибоко обміркувавши план боротьби, боротьби безоружної, з незламним ворогом, Мельхіседек зрозумів, що тільки вірна юридична постановка справи, спокійне й тонке ведення її, при сильному зовнішньому заступництві, можуть урятувати Україну, а тому він спершу не дратував ворогів, присипляв їх мирними домаганнями й прагнув лише зміцнити зв’язок з Переяславською єпархією, а через неї і з найсвятішим синодом: тільки в єдиновірній Росії він бачив тихе пристановище й намагався усім серцем викликати в ній співчуття й жаль до своїх нещасних співвітчизників.

Нарешті, з призначенням Мельхіседека правителем українських церков, на Україні, після тривалого безправ’я й безладдя, з’являється перша офіційно визнана влада, заводиться конче потрібний церковно-адміністративний лад і відновлюється перерваний насильствами ворогів зв’язок її з Переяславським єпископством. Число тих, що прилучалися до Переяславської єпархії, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванські владики, рукополо-ження яких стверджував Гервасій; багато силоміць навернених в уніати почали знову переходити в православ’я. Мельхіседек скрізь поспішав на допомогу, підтримував дух православ’я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових. Незважаючи на розумну тактику й обережність, він все-таки викликав підозру у ворогів і зустрів з їхнього боку люту відсіч. Спершу, в 1765 році, надійшла від уніатського митрополита Володкевича скарга на Мельхіседека єпископові Гервасію, а потім, у наступному році, Мельхіседек одержав від комісара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в уніатський. То вже був одвертий виклик, який ігнорувати не було можливості, тим більше, що новий король Станіслав-Август ще не виявив своєї політики. Мельхіседек подався до Переяслава, а звідти до Петербурга шукати захисту православній церкві й православному людові. Колишній міністр іноземних справ граф Панін прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, і імператриця доручила князеві Рєпніну, послові при варшавському дворі, клопотатися перед королем про захист одновірців. Ці клопотання увінчалися успіхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього «царя схизматів» і переслідувала нещасних священиків і селян. Ці жорстокі переслідування, особливо після утворення конфедерацій, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге поїхати Мельхіседекові в Росію, звідки він тільки через три місяці міг повернутися до свого рідного монастиря.

З сердечною радістю вітала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший ієромонах, намісник отець Єлпідифор, зустрів архіпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченці шпалерами стали од самої дзвіниці. Отець Мельхіседек вітався по-братерському з усіма і, ввійшовши в олтар, упав на коліна перед престолом і возніс теплу молитву до господа сил, щоб послав він ласку свою пригнобленому народу і заспокоєння облитій кров’ю землі. Усі присутні в церкві, і ченці, і прочани, упали ниць.

Після короткого молебня отець Мельхіседек оголосив усім у трапезній радісні вісті, передавши з благоговінням ласкаві слова цариці, які заронили світло і надію в занімілі від розпачу серця. Він розповів, що, крім подарованого йому набедреника й патериці, імператриця пожертвувала од щедрот своїх п’ятнадцять тисяч карбованців на підтримання старих і спорудження нових православних храмів, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезної внесли й розклали на лавах царські дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклі до блиску очі убогої пастви, що в трапезній довго чути було тільки вигуки захвату, знадвору приходили все нові й нові юрби цікавих. Усі пожвавішали; погляди ченців, привчені до холодної байдужості, заіскрилися вогнем радості, замкнуті мовчанням уста відкрилися, й радісна звістка з трапезної перелетіла на монастирське дворище й за браму, а прочани рознесли її далі, по хуторах і селах, до братів, що знемагали в непосильній праці.

Не склав рук заради відпочинку і сам архіпастир, а зараз же після приїзду взявся за діяльну пропаганду. Почувши про його повернення, до нього почали приїжджати з навколишніх сіл священики й виборні від громад, прохаючи відновити в них православ’я або відібрати землі і майно, які в них захопили уніати й ксьондзи. На превелику радість Мельхіседека, незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда і зразу став близьким і енергійним його помічником. Чи підтримати дух пригніченого кровожерним насильством села, чи вселити надію в серця спокушених, чи надихнути на боротьбу знеможених, чи дати притулок і сховище тим, що не мають домівки, чи тим, які блукають по лісах, мов звірі, — скрізь архімандрит посилав Найду, і той виконував з великою ретельністю найменші його доручення.

Це нове діяльне життя захопило Найду цілком і заглушило болісну тугу, що гніздилася в його серці; картини народного горя, які він бачив навколо, сповнювали його душу глибокою скорботою й примушували замислюватися, чи вірний він обрав собі шлях.

Найда був письменний і знав не тільки церковне, а й світське письмо, а в ті часи то було рідкістю, і тому, крім доручень в роз’їздах, він почав виконувати ще при Мельхіседеку й обов’язки писаря. Це ще більше зблизило його з настоятелем. Мельхіседек і раніше, відвідуючи Печери, оцінив серце й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську суєту для молитов і подвижництва в ділах церкви, гнобленої і занепалої, а тепер, узнавши його ближче, полюбив всією душею і зробив повірником своїх таємних дум і бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довір’я архіпастиря палкою вдячністю і високою любов’ю. Він би й на мить не задумався віддати за нього своє життя.

Мельхіседек завів тепер, у зв’язку з подіями, що назрівали, діяльне листування з переяславським єпископом Гервасієм та єпископом білоруським Георгієм Кониським, який перебував саме в Варшаві і клопотався також справами дисидентів.

Оскільки вища ієрархія була знищена в Руському краї, котрий був під гнітом Польщі, то за висвячуванням в ієреї і навіть в диякони доводилося звертатися до вищого духівництва Російської держави. У цьому найбільшу допомогу подавав переяславський єпископ, але користуватися нею було вельми нелегко: польські власті ловили перебіжчиків на кордоні, віддавали їх на тортури й навіть карали на смерть, а тому потрібно було багато хитрощів і одчайдушної відваги, щоб висвятитися й живим повернутись додому. Раніше, як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавські владики, але вони висвячували на священиків без перевірки знань іноді людей навіть зовсім неписьменних, і Мельхіседекові доводилося спершу навчати їх письма й служби божої, а потім уже просити Гервасія затвердити їх. Тепер же, внаслідок протекторату Росії, відкривалася пряма дорога, хоч і утруднена все ж таки шляхтою, до переяславського єпископа Гервасія.

З приводу цих висвячувань писав часто Гервасій, а Кониський повідомляв про наслідки своїх особистих клопотань при варшавському дворі, і кожне його послання приносило все більше й більше радісних вістей; в останньому листі Кониський повідомляв, що король уже зважився видати декрет, яким дисиденти визнаються державною владою і урівнюються в правах з католиками та уніатами. Ця звістка викликала в Мотронинському монастирі щиру радість і піднесений настрій. З цього приводу було відслужено урочистий подячний молебень, на радісний дзвін якого відгукнулися й церкви навколишніх сіл, сполохавши тим уперше спантеличених ворогів.

Був жаркий червневий день. Сліпучі потоки світла падали майже прямовисне з безхмарної височини й обливали Мотронинську гору з монастирем і неозорий навколишній обшир яскравим сяйвом. Глибоко внизу виблискували своїми маківками величні шатра зелених масивів і, зливаючись у хвилясте безмежжя, творили чудову картину.

Темні тіні скрізь позбігали до самого коріння, і тільки щілини ярів та кам’янистих круч згори здавалися страхітливими чорними зміями.

Було душно й тихо. Навіть на верхівці гори не відчувалося свіжого вітерця, і тільки по легких тінях, що тремтіли на зелених склепіннях, та по іскрах, які подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помітно ворушив листя.

Та, незважаючи на задушливу спеку, в келії архімандрита було прохолодно.

Єдиний кам’яний будинок, у якому містилася келія та ще два покої настоятеля монастиря, зовсім тонув у зелені невеликого садка, що оточував із східного боку церкву. Товсті, масивні стіни не пропускали всередину зовнішньої спеки, а вузькі, високо прорізані вікна, затінені переплетеним гіллям, не давали пробиватися в келію яскравому промінню, а тому в ній стояло приємне напівсвітло, що лягало м’якими зеленими тінями на стелю. З висоти склепіння келії спускалася маленька, на три свічки, люстра, а в правому од вікна кутку височіло розп’яття, обабіч якого висіли образи Кирила та Мефодія — перших просвітителів і насаджувачів православ’я.

Біля вікна стояв Найда й читав допіру одержане від Гервасія послання. Мельхіседек сидів проти вікна в високому дерев’яному кріслі, спершись ліктями на коліна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патериці руки, сидів у такому самому кріслі сивий намісник Єлпідифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвірок, стояв атлет у чорній рясі й клобуці без воскрилій; то був брат Мельхіседека архідиякон Аркадій. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борідкою, відбивало гру почуттів, які його хвилювали, а темні очі горіли енергією, інколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повільно, немов бажаючи вдуматися в таємний його смисл, а слухачі жадібно й нетерпляче ловили їх, не порушуючи жодним словом читання.

— Хай буде, господи, ласка твоя над нами! — вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхіседек.

— І хай прийдемо ми до тихої пристані від бур і напастей! —додав тремтячим від хвилювання голосом Єлпідифор.

Далі єпископ писав, що він бачить перемогу православ’я не тільки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського і на сеймі, але і в тій щирості, з якою уніати, що відпали від православної церкви, знову прилучаються до православної єпархії.

— «У всьому цьому, — виразно читав Найда, — я зрю плоди високих твоїх трудів, в бозі собрате, єдиний оборонче й відновителю на Україні зганьбленої віри, а тому я, єпископ переяславський і боришпільський, владою, даною мені, грішному, від бога, при благословенні найсвятішого синода, ведлуг’ заслуг святого подвижника, нині утверджую тебе, Мельхіседека, в чині церковного правителя й протектора як над церквами, так і над усім православним народом на Україні». При цих словах Мельхіседек швидко підвівся й, сплеснувши руками, вигукнув:

— Господи, чи достойний я цієї честі? Ніхто ще в рідному краю не уповноважувався на таку широку владу, і раптом… душа моя збентежена і сповнена трепету. Високе довір’я хвилює мої груди суєтою радості, але покладений на рамена мої обов’язок гнітить відповідальністю душу.

— Хай не бентежиться серце твоє, брате мій во Христі, — заспокоїв Мельхіседека намісник, — немає в нас на всій Україні іншого захисника православ’я, іншого заступника за долю нещасних братів, крім тебе!.. І справедливе воздаян-ня в бозі преосвященного отця нашого, переяславського владики, — на радість воно всій братії і всьому руському людові! Під твоїм воскрилієм процвітуть храми й осушаться сльози нещасних… Праведний чин твій високий, і я йому радісно вклоняюся! — з цими словами старий низько схилив голову.

— Немає достойнішого пастиря! — вигукнув і Найда, віддаючи майже доземний уклін.

— Аксіос, аксіос! — проголосив диякон.

— Не мені, мої дорогі брати й друзі, а єдиному богові! — відповів ігумен, прийнявши в свої широкі обійми отця намісника і тричі з ним поцілувавшись в уста і в плече. Потім він обняв Найду й брата і, обернувшись до розп’яття, зворушено промовив:

— Тобі, розп’ятому за нас, віддаю своє серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твій!

Усі були глибоко зворушені. В благоговійному мовчанні минула хвилина, друга…

— А що ж, — звернувся нарешті Мельхіседек до Найди, — хіба закінчилося послання святого владики?

— Ні ще, превелебний отче, — відповів Найда.

— То читай далі! — і ігумен знову сів на своє місце.

Єпископ Гервасій наприкінці звертався з напученням до братії і всіх жителів України, закликаючи їх до терпіння й покори і застерігаючи, що яких би мук не зазнали вони від гонителів, краще мовчки терпіти їх, аніж підносити оружну руку і за злодіяння платити злодіяннями. Зворушливе послання кінчалося такими словами: «І такими за віру тяжкими стражданнями й терпіннями перед усім християнським світом слави єсте зажили, яку й історія вовіки не зітре… І сіє їх, мучителів ваших, діло потече повістями й історіями у всі прийдешні віки».

— Амінь! — промовив Мельхіседек і побожно поцілував підпис преосвященного владики.

Запало досить довге мовчання. Нарешті Мельхіседек заговорив знову:

— Так, достойно й праведно є діяти по глаголу нашого найпреосвященнішого владики, і я, брат його во Христі, не раз наказував і пастирям, і парафіянам нашим, щоб терпіли і ждали… з болем у серці доводилось іноді втішати нещасних цими убогими, безпорадними словами.

Архідиякон зітхнув так глибоко і з такою силою, що навіть полум’я лампади, що блимала перед розп’яттям, похитнулося й замиготіло.

— Ну й терпіли ж! — мимохіть зітхнув і Мельхіседек. — Не відаю, чи є на світі інший такий багатостраждальний і багатотерпеливий народ? Своїм терпінням ми зажили собі вічної слави, й історія запише це на скрижалях своїх: своїм терпінням, нарешті, заслужили ми в бога великої ласки — чудо звершується: навкруги пригнічені й уярмлені піднімають голови з теплою надією в очах, дзвін розносить навкруги радісну вість, навіть і ті, що відпали од предківської віри, повертаються в лоно рідної й істинної церкви…

— Повертаються в деяких місцях, правда, — мовив архідиякон, — а в інших латиняни й уніати чинять ще більші розбої та наїзди.

— Це випадки, — заперечив Мельхіседек, — та й, певно, в тих глухих місцях, куди не дійшов ще декрет короля й не долетіла звістка про високий протекторат єдиновірної монархії. Минулої седмиці одержали ми про се радісне повідомлення од милостивого нашого ясне в бозі преосвященного Георгія, єпископа білоруського, й розіслали з оного послання й декрета королівського копії по всіх наших храмах, нехай радіє і перебуває в надії народ…

— Ох, прости мене за моє зухвале інакомисліє, брате мій во Христі і во плоті, найчесніший владико! — заговорив Аркадій. — Але дух мій бентежиться, і заспокоєння йому від цих радісних вістей нєсть ніякісінького… Шляхта переродитися не може… Який змалку, такий і до останку! І раніше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматів, — то яку вагу матиме для них королівський декрет?

— Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави.

— Чи стоїть іще — цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, — зауважив Найда.

— А коли й стоїть, — додав Єлпідифор, — то хіба се примусить одуматися свавільну, не підлеглу ні смиренномудрію, ні тверезій обачності шляхту? У беззаконні зросла вона, безправністю годувалася, для безпутства й для гвалту живе.

— Ех, покора і терпіння! — не витримав і прорвався Аркадій. — Багато вони нам допомогли! Слави мучеників зажили!.. Ха! А віру й народ довели до цілковитого знищення… У славному терпінні!.. Боронитися од гвалту й розбою терпінням? Ха-ха! Багато виборемо…

— Брате! Не суемудрствуй і бунтівливу душу свою упокорюй, — суворим голосом мовив Мельхіседек. — Христос сказав: «Аще ударять тебе в ліву ланіту — підстав праву, а хто меча підняв — од меча й загине».

— Коли мова йде про саму тільки мою шкіру, то й підставляй її… в своєму ділі твоя воля чинити так, як знаєш, — не вгавав Аркадій, — а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти — це, на мою думку… Ех! Ще Христом вибивають очі… Та Христос же сам не помилував крамарів і міняйл, які залізли в його храм і заходилися торгувати, а взяв він у руки вірьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарів — за двері!

— Ти блюзнірствуєш! — сплеснув руками Мельхіседек. Архідиякон одразу змовк.

— Отець Аркадій від щирого серця, — заступився за нього Найда, — од гарячої любові до народу й до святої нашої віри… І хіба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душі можна охолодити, але вбити в ній любов до братів… не можна!

— Маловіри! — гаряче озвався ігумен. — Господь є промислитель наш: він покарання, він і суддяї Без волі його не впаде і єдиний волос. Усе твориться в світі з волі царя царів…

— Виходить, якби ми підняли на розбійників і напасників довбню, то це теж було б з волі вседержителя? — буркнув Аркадій і, схаменувшись, замовк остаточно.

Отець Мельхіседек сумно подивився на всіх і нічого не промовив, тільки полегшив свої груди болісним зітханням. Але що в тому зітханні таїлося? Скорбота за непокірних духом чи мимовільна згода з їхніми думками?

Усі задумалися.

«Отже, все скінчиться примиренням, — майнула в Найдиній голові думка, — бідолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься — не нам те знати, а причини здійняти за нього меча не буде, — і цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвіятись… А мені ж як? Спокійно доживати віку в монастирі чи впасти в легкодухість? Ні, ні! Але душно тут, давить груди ця ряса… ні діла, ні життя! Ось і Аркадій, і навіть старець Єлпідифор не вірять в обіцяний мир, а вірять тільки в силу відсічі… А циганка яких страхіть мені наговорила! Згадаю — і досі волосся на голові ворушиться… Але, видно, набрехала вона: нічого й схожого на її слова нема… Мабуть, доведеться поховати себе тут… Ех, життя!..»

Мельхіседек нарешті підвівся з свого місця, прошепотів молитву перед розп’яттям і промовив лагідно й тепло:

— Не будемо бентежити свій дух сумнівом, братіє, кольми паче в дні радості, в дні посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архіпастиря, я покладу його в скарбничку.

Низько вклонившись. Найда передав архімандритові великий аркуш паперу, списаний в’яззю, із словотитлами й іншими надрядковими знаками. Мельхіседек розгорнув його, розіклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли він почав легким постукуванням згортка об ручку крісла вирівнювати його краї, з рурочки несподівано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повітрі два-три рази, залетів під лавку.

— Щось випало! — стрепенувся Найда й, проворно діставши з-під лави папірця, подав його архімандритові.

Мельхіседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими літерами. Поволі підніс він до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий зміст незрозумілих слів. Усі з живою цікавістю дивилися на архіпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блідістю.

— Звідки взявся папірець сей? — звернувся нарешті Мельхіседек після довгої мовчанки до Найди.

— Не відаю, святий отче… Мабуть, був усередині згортка. • — Але ця приписка не владики й не з Переяслава.

— А що в ній написано? — стурбовано спитав Єлпідифор.

— Смертний вирок мені від ляхів. Усі перезирнулися й закам’яніли.

— Заспокойтеся, братіє, це не вперше, — промовив з доброю усмішкою Мельхіседек. — Тільки раніше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко і врозум-ливо. Спасибі, хоч попереджають.

— Але треба вжити всіх заходів, — захвилювався Єлпідифор.

— В ім’я бога, в ім’я знедоленого люду, — палко вигукнув Найда. — О, якщо вони насміляться, — смерть їм!

— Без пощади! — крикнув архідиякон, і очі в нього налилися кров’ю.

— Якщо я потрібен, то господь захистить мене, мої друзі, — спокійно сказав ігумен, — а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось підійшов до дверей келії і промовив:

— Господи, Ісусе Христе!

— Помилуй нас! — відповів Мельхіседек і додав тремтячим голосом: — І душу, і життя наше тобі віддамо!

На порозі з’явився молодий послушник і, підійшовши під благословення, сказав, що прибули виборні від якоїсь громади з священиком і просять, щоб отець ігумен вийшов до них на пораду.

— Поспішімо, братіє, до прибулих, — промовив Мельхіседек. — Ти, Найдо, підожди мене тим часом тут, щоб написати відповідь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадію, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей… усе в руці божій! — закінчив Мельхіседек і поквапно вийшов з келії.

Найда зостався сам і довго ходив схвильований по келії; від його швидкої ходи погасла й почала чадіти лампада, що висіла біля хреста низько над аналоєм. Але Найда нічого не помічав, його охопила тривога за життя людини великої душі, єдиного захисника вітчизни, що стояв на краю загибелі. В душі ченця закипала злість на ошалілих у своїй люті звірів, ладних підняти руку на все дороге для нього, заповітне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхіття панських і латинських насильств, які він бачив останнім часом: серед обгорілих руїн спотворені трупи, заплакані діти, кістяки, що гойдалися на деревах…

— Так, правду казала панна, тисячу разів правду! — вирвалось у нього, і він сів у глибоке крісло. Думки його мимохіть полинули до Печер, до Лаври, до покоїв отця настоятеля, до Китаєва, і скрізь царювала панна… Образ її, прекрасний, чарівний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснів перед ним, як недосяжна, нездійсненна мрія. І чим дужче силкувався він одігнати від себе це видіння, тим яскравіше воно випливало з імли й полонило його цілковито. Його знову охопила невимовна, гнітюча туга, близька до сліпого відчаю.

«Та невже ж не виб’юся я з-під влади цих чар і вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевілля, божевілля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тікати? На Афон хіба що? Покинути і батьківщину, і всіх, кого любив, за кого страждав і боровся! Покинути… Та хіба й там не оживуть вони й не відгукнуться в кожному ударі серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! — Найда похилив на груди голову; розбурхані почуття стали помалу-малу вгамовуватись і’переходити в елегійні. Пригадалося Найді, з якою радістю, з якою соромливою ласкою зустрічала його завжди панна Дарина, і не хотілося йому все це приписувати тільки її патріотизмові, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вітчизну… Йому здавалось, що він мав право підозрювати в ній і інше, ніжніше почуття… О, та ласка, та усмішка, ті очі — вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! І от здогади ці і є смертельна отрута. Хіба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рівну собі людину? Ха-ха! Адже батько її сказав йому про це й навіть пояснив, що і в казці таке було б дурницею! А він, знаючи вже непереможну владу чарівниці, ще слухав її і з захватом пив з її рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втік од неї під власяницю, то не треба було слухати її слів, ловити її погляд… Не виходити навіть з келії, коли сліпа доля заносила її в монастир… О, коли б випекти її з пам’яті, вирвати з цього дурного серця!» — і Найда здушив до болю груди.

У цей час до келії долинув гамір, що знявся на монастирському подвір’ї, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливі накази. Найда поквапне вийшов з келії й попростував до брами — в неї вже в’їжджала запряжена шестериком гнідих коней простора колимага. Отець ігумен із старшою братією стояли на східцях монастирського ганку, зустрічаючи з особливою радістю новоприбулих гостей.

Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й підбігла під благословення до отця архімандрита.

— Панна Дарина! — мимохіть скрикнув Найда і завмер на місці.

Після радісних слів привіту і перших запитань Мельхіседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний і Дарина пішли за ним.

Дарина помітила подив і хвилювання, що охопили Найду при зустрічі з нею, і серце її стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула від радості й соромливо опустила очі. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пішла вона слідом за батьком і Мельхіседеком, не беручи участі в їхній розмові: думки її були коло суворого й мовчазного ченця.

Хоч вона бачила його обличчя тільки одну мить, та все ж таки помітила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з’явився гострий, затаєний блиск.

«Чому, побачивши мене, він так змінився на обличчі, чому зник, не сказавши й слова?» — думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором.

Тим часом Мельхіседек увів почесних гостей до просторої монастирської трапезної, де ченці нашвидку вже готували щедрий почастунок.

Гості посідали до столу.

Дарина озирнулася, маючи таємну надію побачити Найду, але ні серед присутніх за столом, ні серед послушників, які прислужували в трапезній, Найди не було.

Крім Мельхіседека, обозного й Дарини, за столом сиділи ще ієромонах Єлпідифор та ієродиякон Аркадій.

Очевидно, до трапези були запрошені тільки найпочесніші мешканці монастиря.

Заспокоївшись на цій думці, Дарина почала терпляче ждати кінця трапези, сподіваючись зустріти Найду якщо не в церкві, то на монастирському подвір’ї.

У трапезній було свіжо й прохолодно; крізь гратчасті вікна заглядала зелень розкішного монастирського саду. Біля ікон сяяли великі лампади. З пахощами кипариса зливалася лісова пречудова свіжість. Після жаркого дня й важкої курної дороги все це одразу ж навіяло на пана обозного приємний настрій.

— Ху, та й гарно ж у вас, преподобні отці, — промовив він, важко віддихуючись і витираючи шовковою хусткою піт з лисини. — Тиша, мир і благоліпність.

— Еге ж, — відповів Мельхіседек, — охоронив господь серед бур і напастей сей захисток і притулок благочесних, а скільки разів люті гонителі і на монастир сей, і на життя моє посягали. Та господь почув молитви наші… Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: він холодний — з льоду.

Мельхіседек подав знак, і служка наповнив важкий срібний келих, що стояв коло пана обозного.

Мед був такий холодний, що на сріблі келиха навіть виступили росинки.

Пан обозний надпив кілька ковтків і, поставивши келих на стіл, сказав, проводячи хусткою по вусах:

— Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах є такий!.. Ну й ліси в вас, угіддя… розкіш!.. — провадив він далі, вибираючи з тарілки жирні кусні й запиваючи їх медом. — Хліб скрізь уродив… проїжджали, милувались усім… земля обітована, як здавна прозвали її ляхи… Тільки от села занедбані…

— Так, — сумно зітхнув Мельхіседек. — Кругом благодать і достаток плодів земних, а несть миру світові; про часи мирні повсякденно господа бога просимо.

— І господь почув ваші молитви, — відповів пан генеральний обозний. — Чи відомо вам про ласкаву інтерцесію цариці? Цариця видала ординанс вельможному князеві вчинити у дворі польському як письмову, так і словесну вимогу в такій силі, щоб православним ні в якому разі ніяких кривд від римлян і уніатів не чинилося; також вона приймає всіх одновірців під свій монарший захист… І король прихилився вухом до премудрих слів монархині й видав уже декрет.

— Сподобились почути й побачити його! — радісно промовив Мельхіседек. — Рачитель і брат во Христі архієпископ Георгій прислав нам одразу ж точні списки з Варшави й сповістив іще, що його мосць королівський канцлер, за моїм клопотанням, писав до уніатського єпископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних… Такі ж листи написані й до їх милостей князів потентатів.

— Всюди декрет польський по церквах братія наша народові читає, — додав Єлпідифор. — Радість велика й надія всіх обуяли.

— Люди скрізь ожили, — палко підхопив ієродиякон Аркадій, — не хочуть слухатись ні двору панського, ні зверхності уніатської!

При останніх словах отця Аркадія пан обозний одсунув від себе тарілку й, піднісши догори палець, зауважив повчально:

— Се даремно: паче всього старайтеся, преподобні отці, щоб народ слухняним був і бунти проти своїх властей, а також і кровопролиття не смів чинити.

При цих словах обозного чорні брови Аркадія нахмурились, а на смаглявому обличчі Мельхіседека з’явився суворий вираз.

— Хто каже про те, пане обозний, — мовив він, зітхнувши. — Старалися ми досі і в майбутні часи домагатимемося свого права судом і терпінням. Аз, грішний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди… Зігріваємо ми весь кревний люд словом надії; та коли б не стало в нього терпіння і повстав би на гнобителів, то паки реку — і цар небесний не осудив би за це народ свій великомученицький.

— Воістину, народ православний український у такій тут тісноті й нужді перебуває, яка була хіба що в часи апостольські! — скорботно зауважив Єлпідифор.

— Вірю і знаю, — погодився обозний. — Але хай не дерзає народ повставати на правителів своїх: «Несть-бо влади, аще не від бога». Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такі заходи королівським двором для захисту вас від озлобителів уживаються. Покладайтеся на протекцію цариці, подавайте скарги й протести, спокус і погроз не бійтеся, а народ терпіння й благочестя навчайте.

— Трудимось, ясновельможний пане, в міру сил своїх. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавні храми наші.

І Мельхіседек заговорив із запалом про зміни, викликані декретом короля в усьому краї Українському.

Аркадій та Єлпідифор жваво підтримували розповідь отця ігумена. Схвильовано слухала Дарина ігумена й намісника, не відриваючи очей від мужніх облич воїнів Христових.

— А чи не знаєте ви, превелебний отче, — звернулася вона до Мельхіседека, коли він закінчив свою розповідь, — як стоїть справа в жіночому Лебединському монастирі? Чи одвіз послушник Найда мого листа?

— Одвіз, ясна панно, і словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й уніати в багатьох іще страх і сумніви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить ніколи королівського декрету.

— Затвердить, у тому сумніву не майте, — заперечив обозний. — Не токмо Росія, а й інші королівські двори гноблену православну церкву визнають.

— О, безумству ляхів немає меж! — зітхнув отець Єлпідифор.

— Та якщо вони опиратимуться в своєму безумстві, тим краще буде для нас, — гаряче озвалася Дарина. — Тоді Росія пошле свої війська і збройне примусить ляхів виконати всі наші вимоги.

— Те-ге-ге! — розсміявся обозний. — Гаряча голівка в тебе, доню… Збройної Державам треба обережно поводитись із зброєю…

Розмова перейшла на інші, менш цікаві для Дарини теми, а тому думки її знову повернулися до Найди, і вона з нетерпінням почала чекати кінця трапези.

Але трапезі, здавалося, не буде кінця. Ченці вирішили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усілякі присмаки з’являлися все в більшій і більшій кількості.

Та все ж таки Дарина діждалась кінця.

Обважнілий і підпилий пан обозний пішов спочити перед вечернею. Дарина ж відмовилася відпочивати й, за порадою отця ігумена, вийшла в монастирський сад. В душі її таїлася надія зустрітися там з Найдою, але сподіванка виявилась марною. Найди не було ніде.

Засмучена й трохи ображена, поволі йшла Дарина доріжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря.

В душі її почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.

«Він повинен був мені розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав моє доручення і в якому стані знайшов черничок… Це обов’язок кожного посланця… Адже там, на хуторі, він так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечній дорозі… А тепер наче й діла йому ніякого немає ні до монастирів, ні до вітчизни!.. Чому?..»

— Ох, ці настирливі думки діймають, як мухи в спасівку, і нічим не відженеш їх!

Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, ніби злякавшись, що хтось міг підслухати її; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повітря долинали звідкись пахощі меду й резеди. Дівчина повернула на вужчу стежку поміж широколистими яблунями й сіла на дерновій лаві: попереду відкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском.

«Чому це мене так цікавить кожен погляд його, кожне зітхання і чому мені прикро від його байдужості? — думала Дарина. — Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучує тільки те, що молодий лицар надів чорну рясу? Невже я тільки через любов до багатостраждальної вітчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивідати, яка пані чи дівчина розбила його життя? Ні, тисячу разів ні! — сама собі рішуче мовила Дарина, підводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в неї стукало, і в очах миготіли червоні іскри… — Лицемірство й брехня. Ох, що ж цеі Вир якийсь… і берег тікає з-під ніг…»

Від цієї думки серце Дарини болісно стислося, невимовне гостре почуття самотності й туги охопило її. Побоюючись зустрітися з ким-небудь стороннім у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим більше, що дзвін уже кликав до вечерні.

У церкві було багато прочан, коли Дарина ввійшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченці.

Вони зупинилися біля протилежного криласа. Дарина глянула в той бік і відразу ж побачила Найду; очі їхні зустрілися на одну тільки мить, але зразу ж Найда потупив погляд і так і не обернувся до Дарини до самого кінця служби.

Погано спала тієї ночі панна і вранці встала сумна й збентежена… Цілий день провела вона знову в монастирі, але Найда, видно, уникав зустрічі з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.

На третій день, під час раннього сніданку, отець Мельхіседек сказав своїм почесним гостям, що він допіру одержав листа від ігумені Лебединського жіночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит уніатський має намір за всяку ціну вирвати в неї монастир і повернути його в уніатський. Митрополит спантеличує усіх, кажучи, що він, Мельхіседек, поширює тільки неправдиві чутки про королівські декрети, що король одхилив усі прохання схизматів та інтерцесії іноземних дворів, що схизма всюди буде знищена, а ті, що доброхіть не приймуть зараз же унії, будуть жорстоко покарані, і от деякі з черниць, маловірні, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унію, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усім, що коли в монастирі хоч мала частина братії захоче перейти в унію, то такий монастир переходить уже до єпархії митрополита уніатського, а тому мати ігуменя просить його, отця Мельхіседе-ка, прислати їй автентичний список королівського декрету, а також когось із вірних статечних людей, щоб умовити й утримати маловірних.

— Я поїду, таточку, — промовила Дарина, звертаючись до батька. — Ви обіцяли відпустити мене.

— Обіцяв, але вирішив, що тобі краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києві у пана губернатора точне підтвердження королівської відповіді цариці, та й з тобою пошлю козаків з десяток-другий, а для охорони твоєї ще візьму в пана губернатора листи до знатних польських осіб.

— О, сіє не пошкодить, не зважаючи ні на що, — погодився Мельхіседек. — А я тим часом пошлю їм сьогодні автентичний список королівського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього ніхто не зуміє переконати малодушних. Він став тепер моїм першим помічником.

Дарина зашарілась.

«Найду пошлють сьогодні з монастиря, вони виїдуть до Києва, і, отже, вона вже не побачиться з ним… можливо, ніколи… Ні! Треба побачитись, треба поговорити».

І нараз у неї мимохіть загорілося бажання побачити Найду, повідати йому про все й попрощатися, хоч би й навіки…

«А що, коли та, котра розбила його серце нездійсненною мрією, як казав він, чи як їй здавалося, що він казав, виявиться несподівано…»

Дарина тихо скрикнула.

— Що з тобою, дитя моє? — сполошився обозний.

— Щось ужалило… Мабуть, оса… — зніяковіло відповіла Дарина, хутко обернувшись до вікна, і потім, опанувавши своє хвилювання, додала, звертаючись до батька: — Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте мені в такому разі написати хоч листа до превелебної матері ігумені й повідомити її про мій скорий приїзд.

— Добре, доню! — погодився обозний.

— То я піду в свою келію і приготую листа, а ви, превелебний панотче, звеліть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцеві, я передам через нього листа.

При останньому слові Дарина знову почервоніла, але уклін сховав її збентеження.

— Усе виконаємо, ясна панно, піклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, — додав з ласкавою усмішкою ігумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.

— Авжеж, — відповів самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. — Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, і розумом, і красою видалася серед усіх, задивляються на неї й сіятельні російські особи, і доля їй, справді, судилася висока! — пан обозний багатозначно всміхнувся й поправив свій короткий вус.

Останніх батькових слів Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келії.

Ввійшовши в келію, Дарина причинила двері, поклала на столі аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар і присіла до столу.

Минуло хвилин десять, але дівчина й не доторкнулася до пера.

«Що скаже вона ще Найді? Навіщо покликала його сюди? Для чого?» — роїлися в її голові бентежні думки, а в серці разом з тим росла страшна тривога; і жах, і надія, і передчуття чогось невідомого, що одним помахом ламає життя, охопили її тремтячі груди.

Та ось коло дверей келії почулися кроки, і знайомий голос промовив:

— Во ім’я отця, і сина, і святого духа!

— Амінь! — відповіла нетвердим голосом Дарина. — Ввійди!

Двері відчинилися, в келію зайшов Найда; ступивши кілька кроків, він низько, по-чернечому, вклонився дівчині й зупинився.

Незважаючи на вдаваний спокій, видно було, що послушник теж дуже схвильований.

Дарина підвелась, хотіла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась і змовкла.

Запала ніякова мовчанка.

— Ясновельможна панно, — промовив Найда, — отець ігумен посилає мене сьогодні в Лебединський монастир: ти хотіла дати й від себе деякі ординанси.

— Так… хотіла, ось поки що лист! — заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очі на чистий аркуш паперу. — А потім з Києва сама приїду… привезу їм автентичні декрети… — і нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звівши на Найду очі: — Скажи мені… ось уже третій день, як я живу у вашому монастирі… Чому ти ні разу не підійшов до мене?

Це одверте запитання дівчини збентежило Найду.

— Справи… клопіт… — відповів він ухильно. — Весь час прибувають богомольці.

— Справи, клопіт! — з гіркотою мовила Дарина. — Справи твої лишаться з тобою, а я поїду, і хто знає, чи побачимося ще коли! Я ж і так ледве умовила батька приїхати сюди.

— То це ти умовила його? — жваво спитав Найда.

— Я… Незважаючи на мир, він побоювався їхати сюди, Дарина замовкла. Найда мовчав теж…

— Ти перейшов сюди одразу ж після того, як бачився з владикою в нас на хуторі? — заговорила знову Дарина.

— Так… А ти звідки довідалась про це?

— Питала в Печерах. Ну, як тобі живеться тут?

— Допомагаю в міру сил своїх отцеві ігумену… Їжджу по селах, монастирях, підбадьорюю слабких, умовляю тих, що відпали…

— І довго ти гадаєш залишатися тут?

— До кінця днів моїх.

— Як? То, виходить, незважаючи ні на що, ти не скинеш ряси? — скрикнула Дарина.

— Нащо? — мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очі.

— Тепер кругом мир і спокій і мої сили не потрібні нікому! — стримано додав Найда.

— Отже, ти задовольнився, що Росія заступилася за одновірців у справах церкви, й на тому заспокоївся? А приниження пограбованих, убогих, що їх мають за худобу, тебе не обходить?

— Авжеж, панно! — глибоко зітхнув Найда. — Стогони і зойки навколо… Та хіба мало є на світі горя, перед котрим треба смиритися. Дарина спалахнула.

— Чому ти говориш зі мною так холодно, так вороже? — заговорила вона швидко й гаряче. — Чому раніше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманюєш мене!.. Ти не думаєш так, як кажеш. Якщо й гризе твоє серце якесь таємне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене?

Найда мовчав.

— Але якщо це правда! — з щирим смутком скрикнула Дарина. — Якщо ти так змінився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б мені було й не зустрічатися з тобою!

Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стіни.

— Панно… панно… — схвильовано промовив Найда, ступивши кілька кроків до неї. — Ти плачеш… Дарино… — додав він несміливо. Останнього слова Дарина не чула.

— Так, плачу, — заговорила вона уривчасто й різко, віднімаючи руки від очей і обертаючи до Найди обличчя. На віях її ще блищали сльози, але очі паленіли гнівно й збуджено. — Плачу. Але що тобі до того, преподобний отче? Тобі байдуже і до мене, і до нещасної вітчизни! Іди ж бий поклони й радій спасінню своєї душі!

— Панно, що ти говориш?

— Те, що є! — запально казала Дарина. — Не про себе турбуюсь я: вітчизни доля рве мені душу, бо не бачу вже ні єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батькові за те, що він продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душі! Невже ти можеш вірити в цей мир? Чи знаєш ти справжні наміри держав? Ні, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досі я думала, що ти ще любиш свою батьківщину, але бачу — помилилася я в тобі, смиренний отче.

Останні слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.

Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.

— Ні, — перебив він Дарину, — ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда — гайдамацький отаман.

Найда розправив плечі й гордо підвів голову; від цього руху він став, здавалося, ще вищий і могутніший.

— Ти не помилилася в мені, я зрозумів усе й давно вже прочитав між рядками королівських декретів і милостивих інтерцесій те, про що ти кажеш мені зараз. І знай: як тільки сейм одхилить наші вимоги, як тільки ляхи простягнуть знову руку на нашу віру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю під свій стяг козаків, гайдамаків і всіх, кому ще дорогий наш край.

Радісний крик вирвався в Дарини, обличчя її прояснилося; вона ступила крок уперед і застигла на місці, чекаючи якогось вирішального слова, що, здавалось, ось-ось мало зірватися з уст ченця.

— Відчай, ганебна слабкість і нещасне кохання привели мене сюди, — говорив далі Найда, — але я їх поборов у собі, і відчай, і кохання.

— Хіба та, котру ти кохаєш, померла? — несміливо перебила його Дарина.

— Ні, вона жива.

— Не кохає тебе?

— Не сміє кохати, бо вища за мене своїм становищем, — при цих словах по устах Найди майнула їдка усмішка. — Безмірно вища за мене.

— Вища за тебе! — палко мовила Дарина. — Та коли б вона була навіть королевою, то не могла б стояти вище за рятівника вітчизни!

— Рятівника вітчизни! — повторив з гіркою усмішкою Найда. — Не кожному пощастить урятувати вітчизну, хоча б він поклав за неї тисячу разів своє життя. Колись рятівників вітчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тільки шибениця й паля.

— Що таке шана, й булава, й слава! — палко мовила Дарина. — Той, хто загине за вітчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кінця. Для такого лицаря можна забути все на світі. За ним можна з радістю піти всюди, навіть на шибеницю, на палю, на тиранські муки й саму смерть.

— Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? — скрикнув у свою чергу Найда, підходячи до Дарини.

— Так, я, вельможна панна, — твердо відповіла Дарина, не одриваючи від Найди сяючих очей, — така ж сама козачка, як і ти. Там,.де йдеться про моє серце, я не поступлюся ні перед ким…

— І ти б віддала його… — завмираючим голосом промовив Найда. І, не закінчивши фрази, зупинив на Дарині палкий благальний погляд.

— Я віддам його тільки тому, хто не пошкодує життя заради батьківщини, — твердо промовила Дарина, не одриваючи від Найди очей.

У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав і сказав голосно:

— Брате Іоанне, владика кличе тебе негайно до себе.

— Зараз буду, — відповів Найда і взяв Дарину за обидві руки. Якусь хвилину

він дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом і потім промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. — Пам’ятай же, Дарино, що ти сказала мені.

— Буду пам’ятати й ждатиму.

XI

Лівий берег Дністра, зокрема між Могилевом і Ямполем, являє собою гірський кряж, який то відступає, то наближається до ріки. Ці вапнякові, з гранітними брилами гори спускаються до Дністра страшними кручами, прямовисними скелями, увінчаними подекуди природними бійницями, котрі народ прозвав «чортовими пальцями». Вузька долина, від підніжжя гір до ріки, що подекуди губиться зовсім, геть уся вкрита виноградниками, і її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що поорані, ніби зморшками, блідо-жовтими тріщинами. Біля містечка Кам’янки лівобережні гори досягають найбільшої височини й грізно насуваються на ріку своїми скелями та бескидами.

Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевій імлі, що оповила безмежну широчінь, яка ховалася ще за крутим підйомом кам’яної дороги. По дорозі, гуркочучи й підскакуючи на камінні, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами’. Серед тих бебехів стирчали, немов загрузли в них, дві людські постаті: голова чоловіка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в брудні ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посірілою від пилу ярмулкою, з-під якої теліпалися мокрі, розкручені, мов мачула, пейси. Голова жінки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрі коні, але далека дорога виснажила їх зовсім. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись і зупиняючись досить часто. Візник не звертав на коней ніякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрімав. Та коли коні дійшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тільки зупинилися, але навіть позадкували і цим рухом так трусонули бричку, що від поштовху у візника впала з рудої голови ярмул-ка і весь він стрепенувся від переляку.

— Ой, гевулт! — злякано крикнув єврей і зашарпав віжками. Коні, круто повернувши назад, почали дертися на кам’яну кручу, ковзатись і битися; бричка перехилилася.

— Ферфал! — закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зіскочити з брички.

Від цього крику схопилася в бричці й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дівчина, але на її худому, блідому личку з великими чорними очима лежав відбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквітлий організм. Молода єврейка злякано озирнулась і почала теж кричати.

— Тпру! Тпру! Прокляті! Щоб ви здохли! — заспокоював візник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. — А ви, мешігене, мовчіть! — повернувся він до жінок. — Тільки коней лякаєте! Ну, Сара — дитина ще, їй і бог простить, а тобі, Ривко, старій дурепі, соромно.

— Oй пане Гершку, випустіть із брички, на бога! — волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.

Так, це були наші давні знайомі, які зникли безслідно з Малої Лисянки. Але Гершко не міг одійти від коней; він тільки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жінки безпорадно борсались у бричці й злякано верещали. Нарешті Ривці пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв’язані ноги.

— Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв’язані ноги… Я не можу! — благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомиті могла перекинутися.

— Візьми ось ножа! — крикнув Гершко.

Ривка підскочила до брички, мерщій поперерізувала вірьовки, що повпивалися в біле тіло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарі вилізти з брички. Дівчина була така квола, що стояти не могла і зараз же сіла на кам’яному виступі.

Довго прововтузився Гершко з кіньми, поки заспокоїв їх, вивів на шлях і перепряг, бо бричка майже була перекинулася.

— Заждіть мене тут, я огляну спуск, — сказав нарешті він, додавши пошепки Ривці: — Ти гляди, стара, за Сарою, — з ока не спускай!

Та за Сарою нічого було наглядати; вона, мов тінь, безсило сиділа на камені, і хіба що вітер міг підхопити її і понести в золотисту млу…

Довго не повертався Гершко; він блукав десь поблизу, бо чути було лайку то ліворуч, то праворуч. Та ось нарешті почувся його голос по той бік навислої скелі. Йому відгукнувся жіночий.

— Другого спуску пуриц’ не знайде; наші коні до нього звикли й самі спускаються, іх бін аїд, — казала, виходячи з-за скелі й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахміття. — А ви загальмуйте колесо й зведіть свої коні за вуздечку.

— Що ж, нічого не зробиш, доведеться скакати з цієї кручі, — бурчав Гершко, чухаючи потилицю.

— Я можу провести жінок… я знаю слічну стежку, — запропонувала жебрачка свої послуги.

— Хоч їм допоможи, добра ізраїльтянко, — зітхнув Гершко й, звівши до неба очі, додав: — А Єгова заплатить тобі за добре діло сторицею.

— І заплатить Єгова через вас, шановний мій пурице. Я жінка бідна, убога, живу тільки милостинею й щедротами обранців божих…

— Добре, гіт, тільки проведи їх!

Єврейка низько вклонилася Ривці й Сарі на знак того, що вона готова служити їм.

Ривка встала, але Сара хоч і підвелася насилу, не могла рушити з місця. Ривка

з жебрачкою змушені були взяти її попід руки й повести, а правдивіше — майже

понести з гори вниз.

— Чого це вона в вас така хвора? — поцікавилась жебрачка.

— У дорозі захворіла… Лежала все… ну, ноги й попухли, — ухильно відповіла Ривка.

— Зо? Буває, буває… Ось у нашому містечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось і в панночки, аж посиніли!

У цей час наші подорожні вийшли з-за скелі й пішли понад краєм кручі. Перед ними відкрився чудовий краєвид. Долина Дністра здавалася глибокою, прорізаною ущелиною, на дні якої вирувала й билася об скелі досить широка, але вся вкрита каламутною піною ріка. Протилежний берег був теж високий і горяний, але контури його лягали м’якими лініями й кучерявилися темною зеленню лісів, що задивлялися в воду. З височини, на якій стояли наші подорожні, було видно, що за смугою лісів розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробігав світло-сріблястий полиск.

— Ой мамо, як гарно тут і страшно! — скрикнула Ривка.

— Чого страшно? — здивувалася жебрачка. — Тут, хвала богові, спокійно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам’яний мур, — показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лівого берега, — не долітає ніякий шум, ніякий гвалт з гори й з інших боків… Ми там у ямі, як на тому світі. Хлопів у містечку мало, ми майже всі свої… Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нібито на горі бунтують хлопи проти панів, а пани наче зібрали конфедератів і ріжуть хлопів, палять їхні села, а де запопадуть, то й наших грабують та вішають… Такі страхіття розказують, мов ті кари єгипетські, або як за Гамана… борони, боже! — торохтіла говірка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. — А до нас ніхто й не заглядає… В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, із скель!

Слова єврейки, «що в цій ямі кінець світу», «що сюди ніхто й не загляне», били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом і з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав її до відкритої могили… ні, не до могили, — вона б у могилу пішла з радістю від своїх катів, від їх нелюдських катувань, — а її ведуть у кам’яну в’язницю, звідки ніхто не визволить її, звідки не долинуть до дорогих людей ні зойки її, ні останній крик нерівної боротьби.

— Вус? Я не про ті страхи, — заговорила нарешті Ривка. — Від хлопських страхів пуриц мій втік, і, правду кажучи, кращого місця, більш прихованого немає на цілому світі! А я ось про що: про ці урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в голові наморочиться, у вухах дзвенить і в очах зелені кола. Я ось про ці провалля… Ну що, коли зірватися тут, кісток не позбираєш!

— Авжеж, не позбираєш! — кивнула головою жебрачка. — Цієї весни зірвався он з того місця, що перед нами, а може, й з своєї охоти стрибнув, якийсь подорожній, — так до дна не долетів: розірвало його об гостре каміння на шматки, і знайшли на дні тільки шапку та ціпок…

Сара здригнулась і на хвилину зупинилася.

«А що, коли?.. І за мить усе щезне, всі страхіття, муки!» — промайнула в неї думка. Урвище було за п’ять ступнів.

— Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала її… Та не встигла Ривка доказати, як Сара, зібравши останні сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопілих супутниць, кинулася до прірви. Одчайдушний крик завмер на устах жінок; жах прикував їх на місці… Ривка бачила, як Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед… Стара скрикнула й затулила очі руками, та через секунду її штовхнула жебрачка:

— Вона зачепилась, біжимо!

Коли Ривка відкрила очі, жебрачка вже була на краю прірви й, напружуючи всі сили, щось тягла.

— Допоможіть! Вислизає! — гукала вона, задихаючись.

Ривка підбігла до неї.

Жебрачка держала в руках край Сариної спідниці й намагалася вхопити ноги дівчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добігти до краю урвища, — тіло її перевалилося, але падіння затримав гострий камінь, за який зачепилася її спідниця. А втім, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висіла над прірвою, ось-ось мала зірватися вниз.

Багато довелось докласти обом жінкам зусиль, поки їм пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.

Але вона лежала непритомна, а під руками не було води. Жебрачка порадила відтягти Сару подалі від урвища, на вітер.

У цей час до них підбігла кучерява обідрана дівчинка з чорними виразистими очима.

— Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрізь шукаю! — кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дівчинки впав на Сару, що лежала нерухомо, очі її заіскрилися сльозою, й вона, припавши до матері, зашепотіла: — Ой мамулю! Це вона її задушила, ця відьма? Ой як жаль! Тікаймо, а що буде нам! Битимуть!

— Моє золоте ябко, — обняла дівчинку мати. — Вона не зовсім гешторбен, вона тільки знепритомніла. Побіжи, Естерко, принеси нам з криниці води, там під каменем і коряк.

Дівчинка швиденько побігла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещасній Сарі. А втім, до зомлілої, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блідіше й блідіше, груди починали помітніше здійматися.

— От покарав мене бог, що допустив найнятися в Гершка, — скаржилась, ламаючи в розпачі руки, Ривка. — І надало ж мені, бодай я не діждалась маци, за мізерні копійки найнятися до такого гаспида! Пильнуй, каже, за дівкою, та й годі! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб у мене серця зовсім не було!.. І зла я на неї, і жаль мені дівчини; тиха вона, сумирна, води не скаламутить, а її, мов ту вовчицю. на ланцюг та в мішок або під перини. Коли б одразу, а то…

— Ой! Що ви, золота моя, — скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. — За що ж таке їй катування? Хто вона буде господареві?

— Дочка рідна, ось хто! — не вгавала роздратована Ривка. — А за що він її мучить, достеменно й не знаю, силує заміж за нелюба, а від того, кого вона любить, далеко везе… тільки, видно, любить вона такого, що хазяїн мій убив би її зразу, та когось боїться. При мені кричав їй: «Задушив би тебе, як гадюку, коли б не був зв’язаний словом».

— Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рідну доню!

— Кричати? Та він бив її батогом і віжками… душив… Як вона ще досі не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою! Як задумав мій хазяїн уночі тікати з Лисянки, то Сару зв’язав і вкинув у лантух, а на лантух поклав ще дві перини й погнав степом коней, бездоріжжям, щоб збити погоню… Коли ми од’їхали миль зо три, тільки тоді він скинув з Сари перини й витяг її на вітер… Така була біла, як сорочка, а на синіх губах темніла запечена кров… насилу ми одволали… Далі він побоявся класти перини на Сару й держав її тільки в лантусі із зв’язаними руками й ногами… А на четвертий день дозволив розв’язати їй руки й іноді сидіти… а ноги я розв’язала їй оце тільки зараз, — і Ривка на доказ своїх слів відкрила опухлі Сарині ноги.

Жебрачка вжахнулася й завела жалібним голосом:

— Ой вей, вей! Сиріточка, нікому заступитися… Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливіша за неї, пишну… І хороша, і красуня, антик… А як долі немає, то й плач цілий вік… не дивно, що вона шукала собі смерті…

— Це уже вдруге, — пояснила Ривка. — Перший раз вона хотіла була кинутись під лотоки, втопитись, так її вдержали. Ой, і катував же він її, вей мір! Я боюсь йому й сказати тепер — замордує…

— Навіщо ж виказувати нещасну, — проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи співчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про співчуття, бо гнів Гершка повернувся б у першу чергу проти неї самої.

У цей час повернулася дівчинка з корячком свіжої води. Від кількох ковтків її Сара відразу опритомніла. Вона розплющила свої великі очі й обвела всіх безтямним поглядом. А потім, пригадавши все, нараз затремтіла й почала благати рятівників своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього світу.

— Навіщо вам мої страждання? — ламала вона руки. — Навіщо? Ривко, пожалій мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустіть мене! Пустіть!

— Ой вей, мамеле! — несподівано й істерично заридала на ці благання Естерка. — Пустіть її, не мучте! Вона така добра… очі в неї… ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустіть: мені так її жаль!

Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарешті гіркоту, що назбиралася в змученому Сариному серці, й вона, притиснувши дитину до своїх грудей, залилася сльозами.

— Не плач, панно, не плач, адамант мій! — втішала Сару жебрачка, цілуючи її холодні руки. — Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутній береже тебе од гріха, то не на муку ж, а на радість… на його терезах наше життя, і ми не сміємо переступити його волі… Вже яке гірке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батьків наших не повстану.

Ці прості, теплі слова чужої стражденної людини підбадьорили Сару, а сльози, крім того, полегшили біль, що стискав їй груди. Вона поцілувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навіть обняла Ривку й, прошепотівши тихо: — Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпіти, — підвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: — Ведіть мене, не бійтеся!

Коли вони спустилися до підніжжя гори, то в глибокій улоговині лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно біля корчми коло в’їзду до містечка.

— Де це ти, стара відьмо, так довго тинялася? — накинувся був зразу Гершко на Ривку.

Але та не розгубилася й собі закричала у відповідь:

— Де тинялася! Несла на руках разом’ з цією жебрачкою рідну дочку ребе Гершка… На ноги стати не може, погляньте які! Нехай господар дасть ліхтаря — од мотузків це. Та й до того двічі зомлівала вона, іх бін аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця… Ой вей, вей! Що робиться на світі!

— Ну, гершду, годі! — зупинив її Гершко, але не гнівним, а лагідним, ніби благальним голосом. — Слабка, хвора… Ну, ноги й теє… А ти, якщо втомилася, можеш підкріпитися пивом.

— Дякую, ребе, але й вона, ось ця бідна жінка, вибилася з сили… та й Сару підкріпити слід було б.

— То налийте нам два ока пива, — наказав Гершко й дав жебрачці ще трояка.

Стояла вже над Кам’янкою ніч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася біля однієї брами, що сховалася серед акацій ближче до Дністра. Сара, сидячи в бричці, відчувала по розлитій у повітрі вологій прохолоді близькість води.

Гершко довго стукав у браму й гукав; нарешті у дворі заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, і ворота розчинилися.

З брами вийшла жінка, висока на зріст, трохи сутулувата. У непевному світлі ліхтаря здавалося, що на всьому її обличчі переможно панував лише довгий, гачкуватий ніс.

— Ану, покажи лишень мені, покажи, братику, свою Сару! — заговорила вона ласкаво, піднімаючи вище ліхтаря.

Ривка підштовхнула до неї дівчину, яку досі міцно тримала за руку. Сара мовчки поцілувала родичці руку.

— О, красуня! Очі, як у небіжки… немов бачу її. Тільки шлехт — хвора вона в тебе! Як віск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається… Ну, та ми її тут швидко поправимо! — говорила вона привітно. — У мене всяке зілля є, я ж знахарка! — засміялася стара й, погладивши по щоці зніяковілу Сару, звернулася до Гершка: — Спасибі, спасибі, братику, що завітав до нас. Тепер багаті родичі цураються бідних, та й часи такі, що кого рік не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Ісаака й Іакова! Хай прийде з вами радість і мир у дім мій!

Гершко підійшов іще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввійшов у світлицю. Низенька невелика кімната, з розмальованою стелею і товстими стінами, прикрашеними вишитими птахами і яскравими килимками, приваблювала своїм затишком і прохолодою, а накритий стіл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостинністю… Та й господиня так і упадала коло своїх родичів. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дівчина ледве доторкалася до їжі й тільки на дуже пильне прохання тітки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела її в свою спальню, де була приготована постіль, а сама повернулася до брата і довго про щось стиха розмовляла з ним… Веселий ранок застав співбесідників за келихами, і вони мусили відкласти вирішення багатьох питань до наступного дня.

А Сара, лігши на своїй новій постелі, відчула тільки зараз, як змучилось її тіло, як натомились і опухли ноги й руки, як надірвалися, неначе розбиті на шматки, її груди. Ця надмірна знемога не давала їй заплющити очі, та й пережитий страх стояв іще перед її очима.

Щирі слова жебрачки дзвеніли в її вухах і відлунювалися в битті серця. «Гріх великий не вірити в милосердя бога!» — сказала єврейка, — а християнка повинна б іще більше вірити в любов і милосердя розп’ятого бога! — зринали в її розгарячілій голові думки. — Мене одчай штовхав на страшний гріх, а мій любий сокіл, мій рай, мій Петрусь іще може знайти свою Сару й вирвати її з неволі! Адже все у божій волі… Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусеві стогони мого розбитого серця? Я на тому світі, живцем похована в могилі! Ох, і кісток моїх не занесе на батьківщину ворон!» — Сара почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потім нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила підвестися. «А може, батько віддав до рук катів і Петруся, і його батька, й батюшку? Але ні, батько останні три дні не відлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, він і догадатися не міг, куди ми поїхали, інакше б нас догнав… Я три дні його ждала, а потім утратила надію. Ой не взнає він ніколи, ніколи, куди мене завезли… і завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпітиму… Та якщо силою свого домагатимуться, то… тоді прости мене, боже!»

Сарі пригадалось лагідне обличчя батюшки і його тихі, сповнені щирої ласки слова: «Дитя моє, зло на цьому світі не вічне; від дихання любові воно тане і втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все більше й більше любові…» Нарешті втома взяла своє, й дівчина заснула мов убита.

Наступного дня пізно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розібратися в хаосі вражень і знайти рятівну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповів хазяйці і вкупі з нею обміркував найсуворі-ший нагляд за кожним її кроком, за кожним поглядом і за кожним ударом серця;

треба скоритися — це неминуче; щоправда, на те є один спосіб — але вона присяглася милосердному богові терпіти до останнього… Та й, крім того, сторожа її, напевне, буде пильна й завбачлива… Сара розплющила очі й уважно обвела ними свою кімнату. Її вразило, як усе змінилося навколо від учора: стіни зовсім оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачків і цвяхів, на яких висів одяг і всяке домашнє начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово — в кімнаті лишилося тільки два ліжка та один ослін, і спальня відразу перетворилася на камеру одиночного ув’язнення.

«Отак, — усміхнулася Сара. — Вони дуже заклопотані тим, щоб зберегти ув’язнену живою до приїзду головного ката… Але як полегшити тугу ув’язнення, як пом’якшити серця приставлених сторожів? Ривка хоч і жорстока, та її завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тітка? Вона схожа на сову — і очі пронизливі, і ніс гачкуватий… Вчора вона була ласкава, а от сьогодні, після ради… О, якщо вона мене візьме в свої кігті, то не втекти мені…»

«От хіба що, — стрепенулася Сара, — мені одне лишилося: відтягти час, і на це в мене один спосіб — хвороба. Отже, треба всіляко не піддаватися лікуванню знахарки-тітки, а приспати її ласкою… І, крім того, треба на грізний час мати під рукою такий порятунок, котрий би кожної хвилини міг мене вирвати з рук катів… Це головне, головне! — захвилювалась вона. — Тільки так я зможу терпіти й спокійно ждати останньої хвилини».

Спинившись на цій думці, Сара стала спокійніша; молодий організм, підкріплений цілющим сном, знову сповнився життєрадісною бадьорістю, в серці зажевріли надії… Сонячний промінь, пробившись крізь щілину віконниці, вигравав у золотій куряві всіма кольорами веселки й сповнював кімнату ласкавим напівсвітлом. Навкруги панувала цілковита тиша, тільки з вулиці чи з двору чути було іноді задерикуватий крик півня та якась пташка підлітала до вікна, й видовжена тінь її то тріпотіла на протилежній стіні, то зникала.

Сара схопилася була досить бадьоро з ліжка, але зараз же змушена була сісти, бо ноги в неї і всі кістки дуже заболіли. Та все ж таки треба було одягтися, а сукня була порвана. Поволі підійшла Сара до дверей: вони були защепнуті з того боку. Дівчина постукала й прислухалася, але відповіді не почула. У сусідній світлиці, де приймала їх тітка, певно, нікого не було.

«Однак це зовсім незручно», — подумала Сара й почала голосно кликати до себе Ривку, в сусідню кімнату хтось зайшов, і за хвилину на порозі спальні з’явився батько з господинею дому.

Сара накинула на плечі велику хустку й покірно схилилася, ніби ждучи від мучителів, які ввійшли до кімнати, неминучих ударів. Бліде личко її ще більше поблідло, темні вії закрили очі.

— Хай буде мир над тобою, дитино моя, — лагідно промовив Гершко, урочисто простягаючи до неї руки.

Такий початок був вельми незвичайний, і Сара підвела очі на батька, щоб роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрілчаста тінь пробігла по її щоках і знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагідність тону, було суворе й таїло в зморшках своїх лють.

Сара покірно поцілувала простягнуту руку й здригнулась усім своїм худеньким тілом од внутрішнього холоду.

— Ти сирота, — говорив далі тим же тоном Гершко, — і тітонька Рухля найближча і єдина твоя родичка; ти її повинна шанувати й любити так, як свою, ох, небіжку матір, і кожне слово її мусить бути для тебе таке ж страшне, як божий наказ, викарбуваний на камені.

Сара здригнулася знову, й на темній крайці її повік блиснули дві чисті росинки.

— Не страшне, ні, — заперечила стара грубуватим, низьким, немов чоловічим, голосом. — Я не хочу, щоб Сара мене боялася. Я хочу її любити, як любила свою померлу дочку Дебору… Ой вей, яка вона була! Перша на цілий світ і розумом, і вродою… Ой мамо, що то була за дитина! — і Рухля витерла непрохану сльозу, висякавши при цьому й гачкуватого носа. — Ой сирітко, як тобі, — провадила вона, — не вистачає материнської ласки й теплого серця, котре б обізвалося з любов’ю на твої сльози, так і мені, старій сироті, не вистачає дитячої любові, яку нам бог посилає в нагороду за віру й за наші клопоти. От я тебе й хочу любити, як рідну дитину, і хай буде в тебе не страх до мене, а цілковита довіра й любов… — і Рухля підійшла до Сари, обняла кощавими руками її голову й поцілувала в чоло.

Сара впіймала руки старої і вкрила їх поцілунками, а тітка погладила по голівці свою нову дочку.

— Бачиш, і не заслужила ти такого щастя, — заговорив Гершко, — а милосердний наш бог, що виявив стільки ласки до свого обраного народу, бог Ізраїлів, котрого ти не раз зневажала, — він невичерпний у щедротах своїх і дарує тобі другу матір, дарує без плати, набір: ти це пам’ятай і не забувай! За таку ласку й ти мусиш заплатити чимось богові. Ой, твоє минуле, твої гріхи й провини, так само, як і твоє зрадливе серце, відомі твоїй тітці, як відомі були й мені, нещасному, зганьбленому батькові, а тому, якщо твоє серце не з каменю, то ти мусиш відкрити його своїй матері: в ній, у її ласках твої радощі, а в покірливості твоїй і в цілковитому послухові єдиний порятунок. Кажу ще раз, — грізно підніс голос Гершко, — що мені легше бачити тебе зотлілою в могилі, аніж мерзенною тварюкою серед живих, і що я не зігну ні перед чим і ні перед ким своєї волі!

Сара випросталась. На її щоках виступили дві червоні плями й розлилися рожевою хвилею по всьому личку.

— З твоїм словом, тату, я згодна, — стримано прошепотіла вона, — смерть ліпша за ганебне життя.

— Вперта, — проскрипів Гершко, втрачаючи самовладання.

— Уся в тебе, — всміхнулася Рухля. — І батько повинен не гніватись, а радіти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю дочки, а бачу її серце наскрізь — адже я знахарка.

Сара з забобонним страхом глянула на свою названу матір, і їй здалося, що, незважаючи на жартівливий, ласкавий тон, під гачкуватим носом в тієї зміїлася єхидна усмішка.

— Так от я й бачу, — вела своє стара, — що просьбою та ласкою з нею можна все зробити, а погрозами нічого не візьмеш… Гершду, мій старший родичу! Ти просив мене заступити твоїй дочці рідну матір, то дай і права мені материнські:

Сару нічим не лякай, бо вона й хвора ще… а хвороба може будь-кого зламати, не те що…

— Хоч би одужати й відпочити! — простогнала Сара.

— Так, так, дитино моя, — заступилася тітка, — ніхто тебе й прикрим словом не скривдить, заспокойся й відпочивай… а я ще зілля приготую… то ти в нас до зими як огірочок будеш.

Гершко ніяково мовчав, кидаючи з-під навислих брів на свою дочку лихі погляди. Він хотів, як видно, поблажливо всміхнутися, але замість посмішки його рот скривила зла гримаса.

— Нехай буде по-твоєму, сестро, — нарешті сказав він, — може, я й сліпий, як Товіт, а ти мені вловиш рибу, жовчю якої зціляться мої очі… Будь їй за матір, а права материнські я тобі передаю цілком… Тільки май на увазі, що спускати її з ока й на хвилину не можна: вона хотіла заподіяти собі смерть… вона на все здатна…

— Ой-ой-ой, не бійся, брате мій: од мого ока й думка її не сховається.

— Ну, хай благословить вас господь, — мовив нарешті Гершко й вийшов із спальні. За ним поспішила й нова опікунка Сарина, кинувши дівчині: — Я Ривку пришлю до тебе, дочко!

Так почалося в цьому закинутому куточку нове Сарине життя. Спершу, незважаючи на запевнення знахарки-тітки в її материнських почуттях, Сара все-таки перебувала в справжньому ув’язненні. Якщо вона лишалася сама, то її замикали в спальні, не дозволяючи навіть Ривці переступити поріг, і лише з тіткою дівчина могла посидіти в сусідній світлиці, не далі. На вулицю ж і в двір їй було зовсім заборонено виходити: очевидно, Сару випробовували, й поширення її прав цілком залежало від тітки. Сара з першого дня збагнула це й старалася переконати опікунку в цілковитій своїй покірливості, але на одвертість з нею не йшла, тим більше, що тітка всякими хитрощами намагалася випитать в неї її таємницю, а сама була замкнута й нещира, таїлася з усім від своєї названої дочки, — навіть не хотіла сказати, як зветься місце її ув’язнення… Тому-то й Сара не могла їй довіритися ні в чому, а на всі спроби викликати її на сердечну одвертість одмовчувалася або відповідала наївно, відхиляючи зовсім в інший бік тітчині підозри. В одному тільки вона хотіла переконати тітку, що жорстоке поводження батька довело її до озлоблення й зовсім підірвало здоров’я, а що інше ставлення могло б викликати й інші наслідки: все це зрештою послабило недовір’я опікунки, й вона почала давати Сарі, хоч і дуже обережно, трохи більше волі.

А незабаром до цього долучилась іще нова полегкість: Гершко виїхав у своїх гешефтах зовсім з містечка і виїхав, як казала тітка, надовго… Не бачити свого мучителя, не тремтіти перед його холодними, зеленими очима було для Сари справжнім щастям, і вона тепер могла вільно дихати й навіть тішитися мріями в своїй самотині.

Одного тільки Сара тепер боялася — хутко одужати й не знайти, не мати в руці певного засобу, який би міг у будь-яку мить звільнити її від мук.

Одужання в її план не входило, навпаки — на хворобі вона сподівалася виграти час, а може, й свій порятунок, а тому вирішила знахарчиного зілля не пити, а обманювати тітку й виливати все за вікно, та, крім того, якнайменше їсти. Що ж до другої обставини, то думка про неї не давала Сарі спокою ні вдень ні вночі, невідступне переслідуючи її й доводячи майже до божевілля. Ні мотузка, ні ріка не були надійними засобами — кати в хвилину насильства завжди могли відрізати їй цей шлях… «От якби ніж, кинджал або отрута… але де їх добути, де їх знайти?» — мучила себе Сара такими запитаннями, не знаходячи на них відповіді.

Після від’їзду Гершка тітка зайшла раз до Сари й завела розмову:

— Ти все ще бліда, як лілея, й мало їси… Тужиш, моя дитино? Сара поцілувала, як звичайно, її в руку й мовчки опустила очі.

— Авжеж, тужиш… я бачу, — вкрадливо говорила Рухля. — Та й не дивно: у двох таких покоях можна задихнутися… без простору, без вільного духу… Давно б я тобі волю дала, та твій батько наговорив мені, що ти і потайна, і зла, що тобі вірити не можна… І справді, я ніякою ласкою, ніякою щирістю не можу заслужити в тебе цілковитого довір’я: бачу добре, що тебе гризе туга, а ти все-таки ні слова! Як же я допоможу тобі, коли не знаю причини. Я могла б порадити дещо й батькові, походила б коло нього… якби знала, про що клопотатися й чого остерігатися… а сліпому шукати дорогу важко… Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько узнавши мене, й полагіднішаєш, а все-таки я, на свій страх, хочу тобі дозволити гуляти в нашому дворі.

Сара зраділа цьому дозволу й гаряче розцілувала тітку, пояснивши їй свою недовірливість деспотизмом батька, який залякав її з дитинства.

Двір, в якому тітка дозволила гуляти Сарі, був невеликий чотирикутник, оточений з усіх боків високим парканом, увінчаним зверху гребенем гострих цвяхів; в кутку двору стояла якась халупка з широким димарем. Двір був зовсім порожній, і жодна жива істота — ні собака, ні кішка, ні курка — не порушувала в ньому тиші, а тому, сидячи в дальньому кінці двору під парканом, можна було чути плескіт тихої ріки й шурхіт ріні. Та, незважаючи на те, що цей тісний двір був зовсім відрізаний від навколишнього світу, Сара невимовне зраділа, побачивши над собою клапоть ясної блакиті, а над черепичним дахом будинку, в якому вона жила, нескінченну стіну гір, що химерними білястими силуетами вирізувалися на м’якій синяві неба, зливаючись вдалині з високим пасмом хмар.

Сара приходила сюди й, сідаючи на призьбі халупки, вдихала на повні груди струмені запашного повітря, прислухалася до плескоту хвиль і залітала думками за скелясті верховини, за туманну млу, в далекий край, до дорогих людей…

Тітка, помітивши, що чисте повітря добре впливає на відновлення сил у Сари й що вона під час прогулянок поводиться спокійно, дозволяла їй частіше гуляти, так що дівчина проводила майже цілі дні в дворі.

Якось уранці, сівши на своє улюблене місце на призьбі, Сара раптом почула, що в порожній халупці хтось ніби переливав з горщика в горщик воду. Від несподіванки дівчина перелякалась. Не встигла вона заглянути до халупи, як низенькі двері відчинились і на порозі показалась якась дівчинка, вся обвішана мокрими пасмами вовни. Дівчинка хутко пройшла повз Сару й заходилася розвішувати на вірьовці мокру, допіру пофарбовану вовну. Сара затулила рукою рот, щоб криком не виявити своєї присутності. Але крик все-таки вирвався, коли дівчинка обернулася до неї личком: Сара впізнала в ній Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала її від смерті. Дівчина так зраділа цій зустрічі, що мало не кинулася обіймати Естерку, але стрималась, щоб не привернути увагу своїх стражниць. Коли мала верталася в халупку, Сара тихо її покликала:

— Естерко!

Дівчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потім, упізнавши її, вся спалахнула від радості й кинулась до неї з криком:

— Ой вей!

— Цить, дитинко! За мною стежать! — застерегла її Сара, притиснувши до грудей. — Ти одійди і вдавай, що мене не знаєш, що ніколи мене не бачила. Не дивись на мене так і, розмовляючи, не оглядайся, щоб нікому й на думку не спало, що я тобою цікавлюся, що я тебе про щось розпитую.

— Гіт, але ж чому? — здивувалася Естерка. — Тебе лаятимуть, що ти з бідною дівчинкою водишся?

— Ні, не те, після розкажу… Ти собі розвішуй вовну… Я одійду до паркана… отак, мій адамантику… Тепер, одвернувшись одне від одного, й будемо потихеньку розмовляти… Що це за вовна й навіщо ти її розвішуєш?

— Щоб вітром сушилася… Мама приходить сюди й варить білу вовну в різних фарбах… От коли вона вивариться, то я переполіскую, викручую й розвішую, щоб сушилася.

— Навіщо ж хазяйці стільки вовни?

— Вона взимку плете панчохи та коци й продає.

— І мама твоя сюди приходить?

— Влітку рідше… тільки тоді, як фарбує, а взимку й до панчіх, і до коців.

— Ага! Виходить, ви служите в цієї хазяйки?

— Атож, — зітхнула дівчинка. — Дає нам стару одіж… а коли — то й хліба. Пані Рухля дуже скупа…

— Ой, ой! Бідні ви! Якби в мене були гроші… а то лише дещо з речей…

— Мама за одіж дістає гроші… Ходить на базар і дістає, — щебетала Естерка. — Вона багато всього носить і на руці, і на плечі… Купує сама, а то й випрошує в добрих людей… а потім дома чистимо, латаємо — і на базар… І я з мамою ходжу. Панна не була на базарі?

— Ні, — сумно всміхнулася Сара. — Мене не пускають… Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйці?

— Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною… Зі мною разом плакала… «Так, — каже, — шкода, що пальця б собі урізала…» Мама моя така добра, сама не їсть, а все мені…

— Я так і думала, — зраділа Сара, і очі її засяяли. — Я б через тебе передала перстень. У мене їх багато… продайте… я й вам допоможу… і мені треба грошей. Тільки мовчіть, щоб мама не призналася, що знає мене, що зі мною має гешефт.

— Ой, хіба ми не знаємо! Багато речей треба продавати потайки, з-під поли. Нехай панна буде спокійна.

— Ну то підійди сюди з вовною, а я передам.

Естерка збігала в халупу, вхопила там цілий оберемок вовни й, підійшовши до

Сари, спритно й непомітно взяла в неї перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його віддала. Але дівчина засоромилася своєї підозри й безтурботно спитала в Естерки:

— А яке це містечко?

— Кам’янка.

— А річка як зветься?

— Дністро.

Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирішила, що потрапила просто на той світ. Далі розпитувати їй було важко, вона замовкла, а потім, почувши тітчин голос, поспішила піти в хату, щоб не зустрітися з нею.

Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвір і застала вже там Естерку. Дівчинка радо посміхалася до неї й кивала з-за вовни голівкою. Сара сіла на оцупку під парканом і ждала, поки Естерка підійде до неї.

— Мама вітає, — прошепотіла вона, дивлячись убік. — Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень… «Дорогий, — каже, — боюсь…» А потім я впросила… багато дали за нього, осьо!.. — простягла вона з-під поли руку й висипала на коліна Сарі жменю срібних монет — талярів і злотих.

— Ой мамо! — вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала гроші в кишеню. П’ять талярів вона віддала назад Естерці. У цей час почувся грізний хазяйчин голос.

— Ти! Байстря! — закричала вона.

— Що пані хоче? — обізвалася Естерка, відскочивши вбік, і боязко підійшла до хазяйки.

— Вус? Ти їси фарби разом із своєю матір’ю-злодійкою? Га?! — накинулась на неї Рухля.

— Боронь боже! Шановна пані! Хіба фарби можна їсти? Від них смерть! — Естерка поблідла й затремтіла, а в очах у неї забриніли сльози.

— Ось попробуй мідянку, проковтни хоч щіпку й матері дай!.. Жебраки, дармоїди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за ніц?.. Так і звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам різних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама — бодай її взяла яма! — пофарбувала мені не більше як пуд, і вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт!

— Ой панюню! Ой вей мір! Ніхто з нас і крихітки не з’їв, — заплакала Естерка.

— Не з’їв! Дурепа! Звичайно, не з’їв, якщо не полопались… А хіба ті фарби продати не можна?

— Мама продає тільки старі жечі, — схлипнула Естерка.

— Ну, ну, знаю, — пом’якшала господиня, а може, помітивши в глибині двору Са-ру, вирішила зам’яти сварку. — А ти вже й справді?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я твоїй матері даю постійний заробіток, то вона мусить про це пам’ятати й берегти кожен мій шеляг… Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу візьме!

Естерка підбігла до господині, поцілувала простягнуту руку й знову заходилася розвішувати вовну, а господиня пішла в хату, не обізвавшись до Сари й словом, ніби не бачила її.

Сара тільки й чекала, поки піде хазяйка: її пекла одна думка, що зненацька блиснула їй у голові.

— Слухай, Естерко, — звернулась вона до дівчинки. — Яка то фарба мідянка?

— Зелена, оно, як та шерсть, — відповіла Естерка, витираючи руками очі й усе ще тихенько схлипуючи.

— Ах, яка гарна, просто диво! Очей не відірвеш!.. А навіщо ж хазяйка радила їсти й тобі, й мамі? Хіба вона смачна?

— Навіщо? А щоб ми одразу здохли…

— Ой мамеле! Хіба хазяйка така зла?

— Недобра, ой вей, яка недобра! Бідну людину скривдити й вилаяти їй за ніц! Сара зітхнула й замовкла. Естерка порозвішувала всю вовну й, нишком попрощавшись із Сарою, хотіла була вже йти, але та затримала її.

— Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?

— Якісь темні корінчики…

Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босі ноги.

— А коли знову? — підвела голову Сара.

— Днів через три… А хіба що?

— У мене до тебе є прохання, мій дукатику… — зам’ялася Сара.

— Яке? Все, все зроблю! — жваво мовила Естерка.

— Данке! Тільки ти й мамі своїй не кажи, — нікому ані мур-мур!!! Естерка кивнула головою.

— Бачиш, мені хочеться перефарбувати свої стрічки… в мене багато їх, я й тобі подарую… перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колір і в такий, як ото, зелений… То ти дістань мені й червоної, і мідянки… хоч трошки… Не чіпай хазяйської, щоб не перепало тобі, а краще купи… Ось візьми таляр… можна?

— Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни — хоч зараз!

Сара вся спалахнула від хвилювання, а потім нараз поблідла. Але, глибоко разів зо два передихнувши, вона рішуче дала дівчинці таляр і притиснула її міцно-міцно до своїх грудей.

Минуло кілька днів, і тітка почала помічати, що Сара різко змінилась на краще — і зовні, і настроєм: темні кола під очима зникли, зеленкуватий колір обличчя змінився на білий, на щоках зрідка спалахував рум’янець, очі заблищали прихованою радістю, голос став дзвінкіший, та й у всіх рухах з’явилась енергія. Таке поліпшення пані Рухля приписувала своїй хитрій політиці й своєму знахарству, і це тішило її самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подвоїла ласку до своєї затворниці, намагаючись всіляко примусити її більше їсти; й Сара мимохіть спокушалася помалу-малу смачними стравами, які тітка готувала для неї.

Ривка теж стала ласкавіша з своєю піднаглядною; вона діставала тепер од Сари щодня по злотому — на мед і на пиво, і, не доскіпуючись, звідки взялися ці гроші, нишком випивала на них…

Сара зустрічалася з Естеркою зрідка, обережно, не даючи підстав для підозр і приховуючи від усіх своє знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навіть бачилася з матір’ю дівчинки. Жінка їй дуже дякувала за гроші й присягалася в своїй відданості й готовності виконати будь-яке доручення своєї добродійниці. Радість добросердої єврейки при зустрічі з Сарою і запевнення її були такі щирі, що дівчина мало не розплакалася від зворушливих слів і пестощів жебрачки й пообіцяла давати їй через Естерку різні доручення, а також просити її поради й допомоги в скрутну хвилину. Ці дві віддані істоти в підневільному житті Сари серед чужих, байдужих людей були її єдиною втіхою та надією. Дівчина навіть почала плекати знову несміливі надії і в довгі години самотини вигадувати різні плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цієї жахливої неволі та з’єднатися знову з друзями і з любим, єдиним Петром.

Якось у світлицю до неї прийшла тітка, принесла медяників, наливки й завела дружню розмову. Останнім часом тітчина ласкавість трохи розвіяла Сарине недовір’я до неї, і хижий дзьоб та яструбині очі старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожі й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.

— А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, — співала тітка. — Не натішуся тобою… Так полюбилася ти мені… Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покійна Дебора!

Сара поцілувала тітчину руку, а та пригорнула її голівку до своїх широких, плескатих грудей.

— Ой дукатику мій, скарбе дорогий! — вела свою пісню Рухля. — Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розірвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобі не довіряла, думаю собі: як же б це він єдину свою дочку не жалів? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грізьбу ти їжак їжаком… Випий іще чарочку наливки — вона тобі на користь…

— Боюсь, мамо, — сором’язливо відповіла Сара. — Зовсім уп’юся, в мене й так голова наморочиться…

— Пусте! Це квасок, — підлила вона знову їй у чарку. — Заснеш краще — та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обіцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема…

У Сари мало не вихопилось «і слава богу!», але вона стрималась і тільки зашарілася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували іскорки в очах.

— Недобрі вісті чула я на базарі, — провадила Рухля, — ой мамеле, які недобрі! Бодай їх ніколи не чути!.. Кажуть, що за Баром і за Уманню з’явилися знову гайдамаки, що всі хлопи тікають у ліси й стають гайдамаками… Ох, ферфал! Що буде, боже мій, що буде!

— Всі хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? — стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тітчиних слів.

— Усі, кажуть, як один! Їх пани вішають, ріжуть, а вони панів палять… Ой, Содом і Гоморра! Вони собі ріжуться, а нам, бідним синам Ізраїлю, найгірше! Запопаде хлоп — вішає, запопаде шляхтич — вішає… Ох, ох! На всіх розбійників і шиї не вистачить!

— І сюди прийдуть гайдамаки? — особливо зацікавлено спитала Сара.

— Хто його знає! Сюди раніше ніякий біс не заглядав… Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всі хлопські села, а втім, хто його знає! Такі часи настають, як за фараона в Єгипті… Куди нам тікати і хто виведе народ твій, боже Ізраїлю? — майже заголосила Рухля, вельми налякана звістками і добре-таки розчулена міцною наливкою.

Сару ж, навпаки, охопив настрій зовсім не відповідний до звісток, і вона не могла його навіть приховати. «Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетіли на неї гарячі думки. — Вони б урятували мене! Тільки на них і надія!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем і душею я давно їхньої віри, що молюся потай розп’ятому богові й на його любов сподіваюсь… Не повірять, може? То я б послалась на Петра… а його, лицаря, напевне всі знають… Ну, а якби й вбили, то смерть ліпше, ніж насильство, ніж ненависний шлюб! А втім, це мені тепер не страшне, — усміхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра… А може, й він, скарб мій, діамант мій, прибув би теж сюди… Ех, якби він знав, то перший знав.» — Ця думка блискавкою вдарила Сарі в серце й примусила його болісно стиснутись.

— Ох, ті підлі хлопи! — скаржилась Рухля. — Через них і пани чинять гвалти.

— А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сиділи б? — заперечила Сара. — Пани ж грабують хлопів і примушують їх міняти віру… а віра кожному дорога.

— Так, так! Віра дорога… віра батьків священна! — палко мовила Рухля. — За неї можна вмерти, і хай той буде проклятий з роду в рід, хто відступиться від своєї віри!

— Я думаю, що проклятий і лях, — додала Сара, — він силоміць навертає до своєї віри.

— І той проклятий! — погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодійно, зморшки на лобі, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, і в очах засвітився масний полиск. — Ось що, моє райське яблучко, — поцілувала Рухля кілька разів у щоку і в лоб Сару. — Скажи мені одверто, як матері, чого так батько в’ївся в тебе, що й тепер аж пінить, коли про тебе говорить?

Сара поблідла й задумалась на хвилину, а потім стрепенулась і заговорила, немов ніяковіючи й соромлячись своїх інтимних признань.

— Я вам, як рідній матері, признаюся, тільки, на бога, ні слова батькові, а то він уб’є мене…

— Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь ні перед ким і словом, — забожилася Рухля, тремтячи від цікавості й підливаючи знову Сарі в чарку темнуватої рідини.

— Батько, щоправда, й раніше зі мною був суворий, — почала Сара, — і вимогливий. Я боялася не тільки його слова, а й погляду… Тільки, треба сказати, що він не шкодував на мене грошей і дарував мені часто й перли, й дукати, й адамашок, і оксамит.

— Ой-ой! — кивала захмелілою головою Рухля, пронизуючи з-під навислих сивих брів яструбиними очима Сару. — Виходить, він все-таки по-своєму любив свою дочку…

— Не знаю, може, він більш