— Що це буде? — спитала Сара своїх випадкових знайомих.

— Зараз присягатиме Гонта, — люб’язно відповів молодий єврей, купецький син, зрадівши, що є нагода заговорити до такої красуні. — Головний начальник он тієї команди… сотник Гонта, якого призначив губернатор за регіментаря… Дідич, наш князь, дуже любить його і шанує, хоча він з хлопів… Виклопотав йому шляхетство й подарував два села… Сотник уже двічі присягав, а тепер ще й втретє буде…

— Чому ж це?

— Губернатор не зовсім довіряє Ґонті, хоч іншого, кращого не може знайти… То він хоче скріпити його вірність присягою, зв’язати його урочистою клятвою…

— Ага! — зацовольнилася поясненням Сара й подумала: «Ні, то, певно, в корчмі був інший… Той не став би кривити душею і присягатися фальшиво…»

У цей час по всій Умані задзвонили у дзвони, й ті звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинів» на чолі з плебаном, рушила процесія — з корогвами, хрестами, ліхтарями; з інших костьолів і з православної церкви теж ішли процесії, прямуючи до брами губернаторського замку.

Нарешті брама розчинилася, і з неї вийшов Младанович у супроводі розкішного почту.

Усі зупинилися біля аналоя. Обабіч вишикувалося католицьке духівництво, з хрестами й запаленими свічками в руках, у пишних світлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед аналоєм з кипарисовим хрестом у руці.

Із почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; він був одягнений у вбрання таких же кольорів, як і надвірні козаки, тільки воно було з єдвабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвітами.

— Ото сам Гонта! — загомоніли навколо.

— Молодець! Орел, не козак! — чулися то тут, то там схвальні відгуки. Сара перехилилася через поручні, щоб краще чути й бачити, що відбуватиметься коло брами.

— Товариші-козаки! — звернувся Гонта до своєї команди. — Ми не раз присягалися служити вірою і правдою нашому ясновельможному князеві, нашому дідичеві й добродію. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодіяннями і цим завдячуємо нашому губернаторові. Нині ці благодіяння ще примножені. У кого ж із нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Ні в кого, бо ми маємо бога в серці своєму й не поклоняємось Іуді Іскаріотові… Настають тепер важкі часи… Запорожці баламутять… Народ повстає, а в помсті своїй він нестримний — платить тією ж монетою. То доведемо ж, друзі, що ми за князівське добро, за його підданців ладні життя віддати і що ніякі принади світу цього не відвернуть нас од нашого обов’язку, що ми завжди будемо діяти по совісті, чесно, і хай буде проклятий кожен із нас, хто порушить цю присягу!

Козаки захвилювалися — скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик підняв хреста й неголосно промовив:

— Во ім’я господа сил і святої тройці, приступи, раб божий Іоанн, до святого цього євангелія і перед небом святим і перед лицем усього народу прийми присягу!

З перших же слів Ґонти Сара пізнала той самий голос, який вона чула в корчмі, заховавшись у підпіччі; дівчина до краю напружила слух, жадібно ловлячи кожне слово: тепер у неї не було вже сумніву, що це той самий козак, який присягався Залізнякові, що разом з ним ударить на Умань… І слова ті самі він промовив, що й у корчмі: «Ми ладні життя віддати, й ніякі принади світу цього не відвернуть нас…», — щоправда, кінчив свою мову тепер інакше: не про братів згадав, як у корчмі, а про обов’язок. Почувши вдруге ці Ґонтині слова, вражена Сара не стрималась і голосно скрикнула:

— Це він!

— Хто він? — здивовано спитав дівчину молодий єврей.. — Панна хіба знає Гонту?..

Сара зніяковіла, зашарілась і, затинаючись, відповіла:

— Я не про Ґонту… а про шляхтича… пригадала, що він був у нашому селі.

Єврей відійшов, а Сара знову почала прислухатися до слів присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на євангеліє, а другу, з відставленими двома пальцями, звівши догори. Козаки слідом за ним теж підняли праві руки з однаково складеними пальцями.

Сара з трепетом слухала присягу Ґонти, яка накликала на голову віроломця та його нащадків усі страхіття і земних, і загробних мук.

«Ні, такої присяги зламати не можна! — зринали в її голові бентежні думки. — Ой, ой! Земля загорілася б під ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б і впало на його голову… Виходить, цей Гонта Залізнякові ворог, виходить, він був туди підісланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же він мерзотник! А Залізняк йому вірить… Як він обіймав цього каїна… як говорив, що покладається на нього, наче на кам’яну гору!.. Що ж робити? Як повідомити гайдамаків, щоб не вірили двоєдушцеві? Як врятувати Залізняка від очевидної зради? Тікати звідси? Куди? І хто мене випустить?.. Жодної близької, знайомої людини… А може, шепнути якому-небудь козакові — адже видно, що вони неохоче присягають… І в синагозі говорили, що напідпитку козаки повсякчас нахваляються помститися… якщо вони дізнаються, що Гонта йде ловити Залізняка, то вони проти нього повстануть… або втечуть і попередять гайдамаків, щоб їхній ватажок не довіряв двоєдушцеві…