Зупинившись на цій думці, Сара трохи заспокоїлась, але водночас дуже сумнівалася, що їй пощастить здійснити бажаний замір: хто ж їй дозволить самій тинятися по місту? Як пробратися др корчми й шукати там козаків, які співчувають Залізнякові? Нарешті, хто повірить словам єврейки?

Тим часом урочиста присяга закінчилася. Духівництво з корогвами пішло назад до своїх монастирів, костьолів, церков, і передзвін затих. Тоді Гонта звернувся до губернатора:

— Якої ще присяги зажадає від мене ваша ясновельможність? Ще раз кажу, що ні заради дружби, ні заради вигоди я не зречуся свого священного обов’язку перед вітчизною, а віддам за неї життя, до останньої краплини крові… В ім’я цього найсвятішого обов’язку я навіть не побоюся душу свою в пекло послати. Невже й досі його ясна мосць має сумнів?

— Ні, я тобі вірю, мій любий сотнику, — розчулено відповів губернатор і гаряче обняв Ґонту. — Вірю, як собі… і, певно, незабаром поздоровлю пана з чином полковника!

— Спасибі! — зніяковів, почувши таку обіцянку, Гонта.

— Та й вас усіх чекає по втихомиренні краю щедра нагорода! — гукнув до козаків Младанович.

— Спасибі! — загаласувала команда й лавами рушила до міста. Губернатор з Гонтою і почтом повернувся до свого замку. Люд теж почав розходитися по домівках. Нові знайомі провели Сару до її тітки й заспокоїли стару.

Після Гонтиної присяги й звістки про те, що гайдамаки зібралися під Ли-сянкою, щоб почати облогу тамтешнього замку, уманці трохи заспокоїлись і гарячкове заходилися укріплювати шлях од мурів міста до озера, а також влаштовувати там збройний табір. Козаки копали рови, а євреї і навіть єврейки кошиками та відрами носили на вали землю й утоптували її ногами. Опріч того, усі чоловіки, спроможні носити зброю, почали вчитися стріляти, битися на шаблях і виконувати інші військові вправи. Шляхтичі, що з’їхалися до Умані, взялися вчити євреїв. яких на воєнні екзерциції з’явилося понад три тисячі…

Від раннього ранку до пізньої ночі під Уманню стояв войовничий гамір;

в одному місці, на рівнині, без упину гриміли постріли — то окремі, то суцільними сальвами; на майданах лунав брязкіт сталі, над новим табором здіймався безугавний гомін… Здавалося, що місто з усіх боків облягли ворожі сили й штурмують його без перерви, без відпочинку!

На другий же день по приїзді Сара помітила, що нагляд за нею послабився:

страх перед майбутнім остудив пристрасті, зосередивши всі помисли тільки на одному егоїстичному прагненні врятувати своє життя. Сара могла вільно виходити на вулицю й блукати містом, прислухаючись і придивляючись до життя, що вирувало довкола. Часом вона ходила на міський вал і, припавши оком до щілини між палями, дивилася в далечінь. Дівчину тривожили думки про майбутнє…

Особливо напружено думала Сара над тим, як би при першій появі гайдамаків дати знати про себе Петрові, — адже коли вони ввірвуться до міста, то і їй, либонь, не уникнути смерті… Чи, може, одягнутись у просте міщанське вбрання, — купити його, звісно, неважко, — або дістати в кого-небудь хреста й повісити його на шию? Але якщо євреї дізнаються про хрест, то вб’ють її раніше від гайдамаків. Сара сушила собі голову й нічого не могла придумати… Утекти з Умані?! Якось •непомітно змішатися з юрбою тих, хто щоденно йде на роботу до табору, а звідти, як смеркне, податися полем до першого села або хутора й сповістити Залізняка про небезпеку?! Ця думка здавалася дівчині здійсненною, і вона врешті на ній зупинилася.

Передусім Сара вирішила обійти кругом міські вали й згори роздивитися, чи немає поблизу села або хутора. Цілу ніч вона не спала, думаючи про Петра, Прісю та батюшку… Любі образи друзів ніколи не меркли в Сариній пам’яті, а як заходила ніч, вони уявлялися їй ще виразніше й стояли перед очима, немов живі, особливо коханий Петро… він так любо, так пильно дивився в очі дівчини, що серце її тремтіло й завмирало від болю… Чи живий він, чи, може, вже й загинув? Тоді навіщо і їй жити, терплячи нескінченні муки! Ох, якби знати, де вони всі, що з ними? І Сара стискала руками палаючу голову й непорушно сиділа цілими годинами… Цієї ночі дівчина зважилася вирватись із своєї клітки: взявши трохи харчів, приготованих ще раніше, й переступивши через сонну тітку, вона опинилася на вулиці. Їй в обличчя війнула свіжа передсвітанкова прохолода;

Сара бадьоро попростувала кривими вуличками міста, вибралася на вал і покралася нечутною ходою, заглядаючи у кожну шпарину в частоколі.

Ще тільки починало світати, над полями слався туман, голубуватим серпанком повиваючи далину. Сара йшла обережно, напружуючи і слух, і зір. Місто ще спало, й ніщо не порушувало глибокої тиші… Зненацька за наріжною вежею почулася тиха розмова. Дівчина вловила одну фразу: «Не підемо проти своїх братів нізащо!» Сара навшпиньках підкралася до найближчого виступу вежі і, причаївшись за ним, почала підслухувати. Розмовляло три голоси: один — м’якого баритонального тембру, другий — верескливий, наче півнячий, а третій — хрипкий бас… Говорили про наказ, одержаний від сотника, очевидячки, вночі, — на ранок підготуватися в похід.