Почувши ім’я Залізняка, Сара здригнулася і насторожилась: вона його колись чула… Але де? За яких обставин? Сара почала напружено пригадувати… і нараз ледь не скрикнула: «Так, так! Це той самий високий і ставний козак, що несподівано прискакав уночі в двір панотця й застав її з Петром! — думкою перелетіла дівчина в недалеке минуле. — Ще тоді він говорив з людьми про їхнє страшне горе й про єдиний спосіб порятунку — повстати всім на катів… Так, так — це, мабуть, той самий, і потім він ще поцілував Прісю…» Сара пригадала, скільки страху вона набралася тоді, боячись, щоб не виявили її присутності, а втекти не можна було… Миттю перед дівчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним відчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освідчився в коханні… Всі ці спогади наринули на неї гарячою, нестримною хвилею й відразу затопили все інше…

— Діти мої любі, — тихим голосом заговорив нарешті цадик, — злощасні нащадки Ізраїлю! Не будемо нарікати на когось, а ліпше загляньмо всередину себе, у свої серця, у свої потаємні думки. Чому ви думаєте, що вас повинні захищати інші, а не ви самі себе? Огляньтеся довкола: пограбовані, принижені, затуркані хлопи вважають цю землю своєю й за неї несуть свої голови… Поляки вважають це місто за своє й ладні захищати його до останньої краплини крові… А що ж ми? Шукаємо в ньому лиш свого порятунку! Хіба поляки можуть розраховувати на нашу допомогу? Природно, що ми для них лише тягар, зайві роти! А кожному своя шкура дорога!

З тисячі грудей вирвалося тяжке зітхання й погасло у мертвій мовчанці.

— От ви кажете, що на команду з хлопів не можна покладатися, — провадив цадик, збуджуючись дедалі більше, — і просите мого клопотання… Але що ви можете запропонувати губернаторові замість цього ненадійного війська? Нічого! А тому й ваше прохання, і моє слово не матимуть ваги… Коли б ви ось що сказали:

візьми замість козацького гарнізону нас! Ми вміємо володіти зброєю, і ми ладні за вас та за своїх віддати життя… а нас, здатних до оборони, набереться не дві тисячі, а десять… О, тоді б не сказав ні губернатор, ні шляхта, що ми зайві роти, що ми — тягар… Тоді б ніхто не посмів докоряти нам шматком хліба… Ви жадали, діти мої, од мене поради — і ось моя єдина в скорботний час рада: не ховайтеся за чужі спини, станьте в лави захисників, підпережіться мечами… тоді й вас вважатимуть за друзів, тоді поруч з вами у бою стане і шляхтич! Облиште сльози й стогін, — ними наші предки не врятували Єрусалим! Просіть у Єгови бадьорості духу та відваги… Ви мені, певна річ, відповісте, що не вмієте орудувати зброєю, але це наука не мудра… а ізраїльтяни обдаровані розумом… Усе покиньте й учіться… поки є час… У вашій стійкості та зброї — єдиний ваш порятунок! — підвищив голос цадик. — Згадайте братів Маккавеїв і, не впадаючи у розпач, станьте ними! Якщо ви озброїтесь, то за цими міцними мурами вам ніякі гайдамаки не будуть страшні!..

Натхненна мова цадика магічно подіяла на юрбу: обличчя у всіх прояснились, голови підвелися, очі заіскрилися, — навіть жінки перестали хлипати і з деякою гордістю почали поглядати на своїх чоловіків, братів, синів…

— Усі станемо, усі — і старі, й молоді! — закричали євреї. — Веди нас, як Мойсей!.. Нехай губернатор видасть усім зброю і призначить жовнірів, щоб навчали нас!

У синагозі знявся неймовірний гамір.

Цадик жестом руки втихомирив зібрання й скінчив схвильованим голосом:

— Благаю для вас, діти мої, благословення бога Ізраїлю! Хай захистить він ваші груди щитами небесних сил і нехай кине з ваших рук громи на наших ворогів! Беріться ж за діло: я йду до Младановича, а ви збирайтеся і чекайте мене на майдані перед замком.

Із синагоги юрба посунула на майдан. Її хвилі у своєму пориві підхопили й Сару з тіткою; у дверях зчинився такий тиск, що дівчину одірвали від Рухлі й замалим зовсім не задушили. Вона отямилась тільки надворі, коли юрба майже на плечах винесла її на майдан. Але й тут панувала така сама метушня і тиснява, як раніше в синагозі. Юрба посувалася до губернаторського замку, де, пішла чутка, готувалось щось незвичайне, і тягла за собою затиснуту, мов у лещатах, Сару. Ще не зовсім зміцнілу після хвороби, її кожну мить могли звалити й розтоптати. На щастя, дівчину відштовхнули до якогось ґанку, й вона мало не впала на східці, та чиясь благодійна рука підхопила її і витягла на рундучок, де було вже цілком безпечно. Подякувавши своїм рятівникам, що, як виявилось, були теж євреї-купці, родичі рудого рабина, Сара зітхнула вільніше й озирнулась навколо.

На майдані хвилювалося ціле море голів; паралельно до стін замку, від костьолу бернардинів до православної церкви, зімкнутою лавою стояли надвірні козаки; на вороних конях, у синіх жупанах і жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах — кіннота мала ошатний і навіть пишний вигляд. Між кіннотою і замковою стіною, якраз напроти брами в ній, лишався вільний простір, де височів аналой, укритий червоним сукном.