На сході вже почало розвиднятися.
Постріли, збивши з пантелику ляхів, погнали більшість їх назад, але частина вершників кинулась і в глиб лісу, туди, звідки пролунав перший постріл. Одно слово, через кілька хвилин втікачів було виявлено — блідий світанок виказав напрямок їхньої втечі. Хоча загін, скориставшись із замішання поляків, і відірвався трохи від них, але тепер становище переслідувачів було набагато вигідніше, ніж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втікачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Дніпра… Козацькі коні летіли мов вітер, але кожен з утікачів почував, що із замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньої відчайдушної сутички…
Гайдамаки, усвідомлюючи жахливу безвихідь свого становища, напружували останні сили і все ще випереджали ворогів, які обходили їх праворуч і ліворуч… Коли втікачі обігнули невеликий горб, до них несподівано приєдналися диякон з Петром — вони наче з-під землі вигулькнули…
— Ліворуч забирай, ліворуч! — кричав диякон і летів, щодуху розмахуючи руками. — Праворуч за тією грушею упоперек довгий яр… Скачіть межею… в хлібах сховаємося!
Найда оглянувся назад: ляхи відставали, забираючи праворуч, навперейми… Ех, коли б проскочити через яр!..
Та, на лихо, зморені козацькі коні теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вітер заважав їм бігти.
Але от попереду прослалися ниви пшениці й кукурудзи, ще не зачеплені ні серпом, ні косою, і втікачі, розтягшись вервечкою по межі, загубилися в лісі густих і високих стебел…
Добру годину їхали козаки хлібами, нарешті ниви скінчилися і за ними почалася безконечна рілля; зорана ще навесні, вона поросла бур’яном та реп’яхами; їхати по ній було б важко навіть свіжими кіньми, а змученими й поготів.
Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фігура, і озирнувся навколо. Попереду, за кілька гін, височіли просторі будівлі багатого поміщицького хутора. Чи він був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсім порожній — втікачі не знали; але одне те, що хутір залишився цілий, уже свідчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.
Загін поляків, огинаючи ниви ліворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсім не було видно: чи він, об’їхавши яр, тепер наближався до гайдамаків з фронту, чи, зіткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високій кукурудзі. До Найди підскакали диякон з Дариною.
— Кепські справи!.. — сказав отець диякон.
Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав і тер рукою чоло.
— А як коні? — спитав він.
— Далі не підуть, геть з ніг падають, — похнюпившись, відповів диякон. — Звелися ні на що після вчорашнього…
— Виходить, кінець… Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу… щоб ляхи знали її ціну!
— Що ж, поборемось, коли настав час, — почухав потилицю диякон. — Тільки чи не спробувати…
— Ось що, кохана панно, — звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтів і погас, немов звук обірваної струни. — На все воля господня… що без неї наші уповання? І радість, і щастя — все тлін! Ми виконаємо свій обов’язок… покладемо голови за вітчизну… Але ти, панно, така молода і життя твоє ще знадобиться батьківщині… Скажи, що ти дочка російського вельможі, й ім’ям цариці вимагай захисту…
— Мій орле! — гордо відповіла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхів випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась і вимолювала собі життя… і в яку хвилину? Коли мої друзі жертвують ним за своїх братів, за віру? О ні! Для мене і щастя, і честь загинути разом з вами, дивлячись ворогові прямо у вічі… Та й навіщо мені без вас… без лицарів, без отамана… життя?
— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не міг подолати сердечного болю… Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки…
— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней і кинутись у кукурудзу!
— Ні! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайці — то не козацький звичай! Тікати — тікали ми від сильнішого ворога, щоб з’єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрібні, а ховатися од смерті — це ганьба!
— То гайда на хутір, там захищатися зручніше…
— Можливо… А що, коли й коней там знайдемо?
— І справді, пане отамане! їй-богу, діло!
У цю мить сильний вітер зірвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.
Найда раптом ударив себе рукою по лобі, його охопило незвичайне збудження.
— Врятовані! — радісно вигукнув він. — Якщо бог не відступиться, врятовані! Підпалюй з цього кінця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутір.
— Друже! Батьку! Оце діло, так діло! Вогню! Підпалюй у кількох місцях з цього краю! Мерщій! Пали!! — шаленів од захвату диякон.
За мить уже горіло клоччя і підбадьорені козаки кинулись у всі кінці підпалювати посохлі високі стебла кукурудзи. Сильний вітер одразу роздмухав полум’я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало і, злившись в один суцільний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготінням охопило майже півобрію… Козаки стояли, не одриваючи погляду від розлюченої стихії, що грізно насувалася на приголомшених ворогів.