На раді було висловлено кілька пропозицій: одні пропонували окопатись і витримати облогу, поки не прибуде допомога, інші — диякон, наприклад, — воліли вночі підкрастися до поляків, перебити їх десяток-другий і на їхніх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетські коні ще більш змучені й менш надійні, а тому ліпше негайно вирушати пішки, поки ще поляки не встигли оточити весь ліс, і за ніч відійти бодай милі на дві… Більшість козаків пристала на цю думку, та диякон висунув проти неї серйозні заперечення: на всьому просторі від Кругляка до Довгого лісу простяглася гладенька, мов скатерка, рівнина, без могил, без гайків, без байраків, а тому ворожа розвідка виявила б їх негайно.

— Слухайте, панове! — рішуче промовив отаман. — Перебити ворогів, скільки зможем, завжди встигнемо, навіть в останній сутичці, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосіб дістатися до Жаботина… Наказ батька Залізняка — передусім!

— Атожі — озвався диякон, підтриманий схвальним гомоном.

— Тут казали, — провадив Найда, — що ляхи до ранку не рушать з місця й не оточать ліс, а мені здається — вони вже всі попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових — не більше. То, на мою думку, підгодувавши коней, нам треба податися в той бік, де нас не чекають, а п’яти-шести юнакам сховатися край узлісся з тилу; коли настане глупа ніч і ми всі будемо готові, котрийсь із п’яти пострілом подасть гасло. Тоді всі п’ятеро повинні зчинити страшенний ґвалт, палити з пістолів і рвонутися назад, у напрямі Дніпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тоді шукай вітра в полі…

— Велеліпно! — у захваті вигукнув диякон. — Тільки треба тікати ліворуч… а потім податися прямо. А з хлопцями піду я і дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись… доганяти вас.

— Ліпше й не вигадаєш, дорогий панотче! — зрадів отаман. — Я був і сам хотів тебе просити… Тут треба людину відважну, досвідчену, обережну…

— Та я вже не просплю! Воістину! — урочисто проголосив диякон, і на тому погодилася вся рада.

Наближалася північ. Коні відпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товариші перехрестились, попрощалися і, взявши коней за поводи, розійшлися в різні боки.

Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пішов назад; поставивши товаришів по краях узлісся, сам він розташувався посередині. Прив’язавши коня, диякон поповзом вибрався з лісу й наблизився до ворожого ар’єргарду. Навколо панувала мертва тиша, тільки десь з правого боку долинав ледве чутний гомін: «Ще з півгодини зачекати — і гасло!» — подумав диякон і знов поповзом вернувся до свого коня.

— Ех, добряче б зараз закурити люльку! — промовив він тихо й дістав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисеті, кремінь і кресало; але в кисеті кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет і всі кишені — кремінь зник. Розлючений такою невдачею, він заходився лаяти на всі заставки і кремінь, і кисет, і кишені, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пістолі, яким він мав подавати сигнал, у курку, є кремінь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремінь і викресав вогню; забравшись у густий кущ і прикривши люльку листям, він з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху і витяг пістоля, щоб знову вставити в нього кремінь і подати гасло. Але — о жах! Кременя не було… Похоловши од цієї несподіванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всіх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити поміж корінням, обдираючи об нього руки, але все марно — кремінь як у воду впав!

Диякон у розпачі схопився за чуприну й почав її немилосердно рвати. А час минав, і становище загону ставало дедалі небезпечнішим.

Найда від нетерпіння й тривоги кусав собі губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому він не подає гасла й змушує їх гаяти найсприятливіший час.

— Он уже наче посвітлішало на сході, і Великий Віз опустився… — бурмотів отаман, не знаючи, на що зважитись. — Чи, бува, не схопили наших поляки?

— Швидше до дяка! — нарешті шепнув він одному з козаків. — Дізнайся, що там?

— Я миттю! — відповів той і зник в темряві. А диякон, пересвідчившись, що кременя він не знайде і гасла подати не зможе, у відчаї скочив на коня й почав гарцювати по узліссю, вигукуючи щосили:

— Стріляйте! Тікайте!

Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, і поспішив повідомити про це отамана; але в темряві заблудився та ще й, біжучи, зачепив курком рушниці за сучок, вона несподівано вистрелила. Поляки сполохались… Знявся страшенний гармидер… А козаки, чекаючи гасла від диякона (випадковий постріл хлопця пролунав з іншого боку), не рушали з місця. Хвилини збігали… небезпека зростала…

Позаду гримнуло кілька пострілів, почулися войовничі вигуки…

— За мною, вперед! — крикнув Найда, розуміючи, що кожна згаяна хвилина загрожує смертю, і помчав із своїм загоном ліворуч.