— Наші коні не з гірших, — зауважив отаман. — Хай тільки відпочинуть та попасуться…

— Що й казати, — позіхнув диякон і, зручніше умощуючись на траві, додав: — Ми теж якусь часинку поспимо… вартові на своїх місцях… а рушимо в обідню пору… якраз… до вечора в Кругляку… там і спочинемо… — Богатирське хропіння перервало його мову.

Коні, вилежавшись у затінку, щипали тепер на узліссі соковиту траву; вартові двічі змінилися, а всі інші спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист… Сигнал одразу підняв на ноги весь загін…

— Що трапилось? Де ворог? До зброї! — залунали тривожні голоси, і за хвилину гайдамаки вже були на конях і чекали наказу свого отамана. У цей час підскакав до загону вартовий.

— А що там, Голобле? — спитав його Найда.

— Та за милю, а може, й більше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потім десь зник, а незабаром з’явилось уже двоє і знову щезли.

— Теж, певно, сторожа… дозорці… А не помітив — наші чи поляки?

— Не розбереш… важко розпізнати на такій відстані… От наче чорні цятки.

— Треба вирушати! — скомандував отаман. — І швидше, щоб нам не перетяли шляху… Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобі ці краї відомі!

— Аки п’ятериця перстів, — озвався басом диякон. — То за мною ж, не гайте часу!..

— Гайда! — гукнув отаман, і вся команда навскач вилетіла з гайка й помчала рівниною на захід, куди вже й сонце хилилося.

На обрії позаду загону знову з’явилися три-чотири рухливі цятки, але незабаром десь пощезали. То були передові вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямі Білої Церкви, щоб з’єднатися з головними силами кварцяного війська; до цього загону, по виїзді з Лисянського замку, почали дорогою приставати й інші шляхтичі з своєю челяддю, так що їх зібралося тепер понад сімсот чоловік.

Години дві без зупинки їхали наші подорожні, не помічаючи навкруги нічого підозрілого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тільки праворуч і ліворуч позаду з’являлися іноді поодинокі рухомі цятки, — це могли бути й дрохви, що вільно розгулювали в степу.

Найда на хвилину зупинив свій загін, щоб дати коням перепочити.

— Далеко ще до Кругляка? — спитав він диякона.

— Ген від тих могил буде милі три з гаком, — невпевнено відповів диякон.

— Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, — сказав отаман. — А я думаю, що то не дрохви, — показав він назад.

Диякон почухав потилицю і, свиснувши, помчав уперед, а за ним і всі гайдамаки.

Та тільки-но загін порівнявся з могилами, що височіли за півмилі, як із-за них справа й зліва кинулися на гайдамаків сотні вершників…

— Ляхи! — крикнув Петро.

— Вперед! — скомандував отаман і з присвистом гукнув на коня. Розумні тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не відстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навіть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкій польській кінноті не угнатися за легкими козацькими кіньми; відстань між переслідувачами й жменькою втікачів поступово збільшувалась, і замість того, щоб перетяти шлях гайдамакам по діагоналі, поляки зімкнули свої лави вже позаду й тепер гналися за втікачами всі разом.

Якби поблизу був ліс, то Найда тільки посміявся б з ворожого загону; та, на лихо, лісу не було видно, а поляки невідступне переслідували козаків…

— Стій! — скомандував отаман. — Ми попереду на півмилі, поки ляхи наблизяться — коні перепочинуть… інакше позаганяємо їх…

Усі зупинили коней і навіть позлазили на землю, щоб дати їм змогу відсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два постріли, гайдамаки знову скочили на коней і вихром помчали вперед. Кілька разів вони вдавалися до цього способу.

Після кожної такої зупинки було видно, що гладкі шляхетські коні бігли дедалі повільніше й важче. Але й козацькі коні вже напружували останні сили. Після першої зупинки вони ще помчали швидко, навіть іноді зриваючись на галоп, після другої побігли іноходдю, після третьої пішли ступою.

Нарешті, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червоній смузі обрію показалась темна стяга лісу; але козацькі коні так заморилися, що підігнати їх було неможливо.

Вже на очах у ворога гайдамаки в’їхали в Кругляк, а поляки, не підступаючи близько, обложили ліс, щоб вранці зробити облаву й заполювати красного звіра.

Заглибившись у лісові хащі, гайдамаки розсідлали коней, а самі зібрали раду. Становище було безвихідне: якби вони мали свіжих коней, то під покровом ночі могли б сміливо їхати далі й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лісів. Та, на лихо, козацькі коні були такі виморені, що не схотіли навіть їсти, а попадали на землю, важко, зі свистом дихаючи. Гайдамаки розуміли, що вранці поляки, які мають кількісну перевагу майже в десять разів, напевно стиснуть їх у цьому невеличкому лісі залізним кільцем, наче лисиць у пастці…