міцний двогодинний сон, видно, підкріпив його.

— Де я? — тихо спитав Мельхіседек, підводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.

— Серед безмежно відданих друзів, — відповів Найда, — і на руській землі, далеко від наших ворогів.

— Помічник і заступник послав мені рятунок! — тихо мовив владика і з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височінь, поринув у безмовну молитву.

Отаман, розпитавши стерничого про сусідні хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярів, поважний дід, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провідник став у пригоді ще й тим, що був знахарем і зараз же приклав до ран ігумена листя, яке полегшило нестерпний біль.

Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Діброви інша й Найда, цінуючи кожну хвилину, поспішав, він не міг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволі. Провівши Мельхіседека милі за дві од берега, колишній чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.

Зворушливим було їхнє прощання…

Ігумен розчулився до сліз:

— Хай господь воздасть вам, діти мої, за ваше добре діло. Не за себе я дякую вам, славні лицарі, а за нещасну, розтерзану Україну. Що мені життя? Що мені це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних… коли б удостоїв мене, грішного, милосердний господь, — там заспокоєння від усіх турбот, там світло вічної любові й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишній одвів від мене сю годину… послав мені рятунок… Певно, життя моє ще потрібне на землі, потрібне Україні. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братів і їхніх святинь. Перст божий над тобою… Прямуй же туди, куди вказує він… і поклади душу свою за віру і за друзі свої… Віддай життя цілком вітчизні, не спокушаючись принадами світу цього! Амінь!..

При останніх словах владики Найда й Дарина мимохіть глянули одно на одного й відчули, як їхні серця стис крижаний холод… Бліді, схвильовані, вони попрощалися з настоятелем і мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому леті розвіяти тяжке, гнітюче почуття, що охопило їх…

Вершники, котрі супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад і побачивши, що загін трохи відстав, Найда нарешті заговорив до Дарини:

— Невже мою кохану панну збентежили простодушні слова шановного отця… чи, може, навіть похитнули?

— Ні, — твердо відповіла дівчина, — ніхто й ніщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов’ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми’ насамперед виконаємо свій обов’язок!

— Ангел небесний! — в пориві почуття вигукнув отаман. — Ти — мій світоч, ти — моя зірка провідна!

Швидко, без особливих пригод і ризикованих зустрічей їхали вниз понад Дніпром наші подорожні. Тільки коло самої Чигирин-Діброви російська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунів; але запевнення провідників і дукати уладнали непорозуміння, яке могло скінчитися великою неприємністю. А втім, завдяки цій сутичці з’ясувалося, що в Чигирин-Діброві стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Дніпра, де з’явилися польські команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бік. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впізнали батькові знайомі, та й з ним самим побоювалася зустрічі.

Найняли кілька човнів, і темної ночі маленька флотилія рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, і подорожні щасливо висадилися в дикому, безлюдному місці, серед rip і ярів, поміж селами Воронівкою й Бужином.

Зійшовши на берег, загін, не відпочиваючи, рушив гористою місцевістю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрібний дощ і небезпечні стежки, протоптані по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: коні йшли поволі, обережно ступаючи. Уже почало світати, а подорожні встигли від’їхати од Дніпра не далі, як на милю, лише тепер вибравшись на рівне поле.

Загін зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрісся на степовому рубежі. Змучені коні потребували відпочинку, й людям треба було відновити сили.

— Коли б нам тільки проскочити цей голий степ, то ми б тоді були як у бога за пазухою, — сказав диякон після легкого сніданку.

— А там же, що буде за цим степом? — спитала Дарина.

— Ге, шановна панно, там почнуться ліси, а ліс для нашого брата — і хата, і замок! Ось перший ліс буде Кругляк… авжеж, Кругляк найближче звідси, — ствердно кивнув головою диякон і випустив з-під навислих вусів цілий клубок диму. — А за Кругляком піде одразу ж… ні, не одразу, там миль зо три перегону теж полями… а там піде Довгий ліс, а за Довгим майже суспіль потягнуться непролазні пущі — Мотронинська, Гончарна, Лебединська…

— А до Кругляка далеко звідси? — перебив балакучого диякона Найда.

— Та миль із п’ять або шість… На добрих конях півдня їхати без перепочинку…