Стемпковський позеленів од злості, зрозумівши, що виклик адресовано йому, і чуючи схвальний гомін у всіх кутках вітальні, але прийняти той виклик не відважився. Губернатор виручив його з неприємного становища:

— На бога, панове! Окраса нашого лицарства! — заговорив він стривожено, звертаючись то до Стемпковського, то до Пулавського. — Ви наша єдина опора… Але в цю мить до світлиці поквапно ввійшов гайдук і перепинив сварку:

— Ясновельможний пане! Жидки прибігли до брами з якоюсь страшною звісткою… Впустити?

— Веди їх до мого кабінету, — тремтячим голосом звелів губернатор і вийшов слідом за гайдуком.

Усі затихли в напруженому чеканні, передчуваючи щось лихе. Господар недовго барився. Він увійшов до світлиці блідий, із перекривленим від жаху обличчям.

— Біда, панове, погибель! — прошепотів Кшемуський, хапаючись рукою за високу спинку крісла. — Тисячі запорожців вдерлися до нашого краю, усе поспільство повстало й згуртувалося в гайдамацькі загони, вибравши собі за ватажків Залізняка і якогось міфічного ченця Найду; у Мотронинському монастирі освячено ножі… І от учора бунтівники взяли Чигирин… Всю шляхту вирізано… А сьогодні, зараз, горять Мліїв і Сміла!

— Ой рятуйте! — зарепетували дами; почулися ридання та істеричні викрики. Молодь кинулася втішати жіноцтво; старі хрестилися й зітхали, Мокрицький голосно почав читати молитву. Стемпковський розлючено скреготав зубами.

— Нема чого, панове, занепадати духом! — підвищив голос Пулавський. — Гроза збиралася давно, а ми безтурботно бенкетували… То візьмімося ж за діло хоч тепер, коли вже вдарив перун! Тутешній замок неприступний, а тому ви, окраса нашого життя, пишні пані й чарівниці панянки, можете бути цілком спокійні!..

— Еге ж, замок мій… теє… замок — фортеця, — забелькотів і губернатор, силкуючись підбадьорити себе й перейнятися вірою в слова Пулавського. — І мені тут ніякий дябел не страшний, як бога кохам!

— Та й ми своїми грудьми й шаблями постоїмо! — загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями.

— О, me miserum! — вигукнув Мокрицький. — Усьому злу причиною той баламут Мельхіседек!.. Я давно казав, що проклятого попа треба знищити, та його ясна мосць, пан біскуп, усе не зважувався… Ох, правда, я й сам міг дати наказ, та схибив… Меа culpa, mea maxima culpa! А заварив кашу цей схизматський пес, ця бестія! Він усюди їздив із скаргами — і в Київ, і в Петербург, і до Варшави;

він скрізь розсилав із свого схизматського гнізда бунтівників і шпигунів, він вигадав байку і про Найду: нібито цей чернець є Богун, якому господь послав Мафусаїлів вік і якого призначив стати на чолі повстанців… Бараняче бидло повірило цій байці й носиться нині з тими героями, як дурень із ступою… Але я присягаюсь ім’ям найсвятішого папи, що цього головного пророка, цього хлопського месію Мельхіседека знищу, розчавлю… і всі їхні надії розсиплються на порох! Днів три тому я одержав звістку, що мотронинський ігумен подався до Гервасія у Переяслав і що його мало не схопили біля Сокиринців, та він вислизнув, — але це йому вдруге не вдасться!.. І я його скараю на горло! Ось навіть зараз поїду туди…

— А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунів, коли не посаджу! — вигукнув Стемпковський.

— Так! Поражу пастиря, і розбредуться вівці! — напутливе промовив Мо-крицький.

— Ось що, панове! — владним голосом заговорив Пулавський. — Я негайно вирушаю в Радомишль, де стоїть наше кварцяне військо, і примчу з ним сюди… Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога!

— Цілком слушно, — підхопив Стемпковський. — І я поїду з паном колегою!

— Хай зійде на вас beneditio! — підняв руки Мокрицький. — Я теж їду разом з вами, панове, під вашим крилом!..

— І гайда зараз же! Тепер жодної хвилини гаяти не можна! — вирішив Пулавський.

— Але, ласкаві панове, браття мої! — запротестував губернатор. — Як же ви мене залишаєте самого… в розпалі пожежі?

— Шановний пане! — відповів Пулавський. — Цю твердиню захищає хоробрий і досвідчений комендант, а ми вміємо битися тільки в чистому полі. Крім того, гарнізону в пана більш ніж досить… Я навіть побоююсь, що під впливом поганих звісток усе околишнє й дальнє шляхетство злетиться сюди, так що й місця для всіх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загін для супроводу.

— На бога! — заволав Кшемуський. — 3 чим же я лишусь?

— Я вже сказав панові, що тут гарнізону більш ніж досить… А зайві люди при обороні тільки збільшують метушню і перешкоджають швидкості маневру… Нарешті, ми від’їжджаємо, щоб повернутися з військом, принести вам і всьому краю порятунок.

— Amen! — закінчив Мокрицький.

Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до своїх рук і почав віддавати накази на свій розсуд. Уже через годину сотня драгунів була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, і коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвірна команда: кожному здавалося, що в полі, на привіллі, не так страшно, як у цій кам’яній клітці.