Схвальний сміх був відповіддю на ці слова.

— Злота воля! — вигукнув хтось.

— Ех, воля! — сумно похитав головою Пулавський. — Сваволя, а не воля!.. Цілковите безправ’я й безладдя… кулачне право! А ще кажуть, що Польща безладдям сильна! Вельми сильна! От ви кричите, панове, що плювати вам на бидло, що те сміття можна мітлами розмести, канчуками розігнати, розчавити чоботом… Гай-гай! А якщо воно все підніметься, то нас розчавить… далебі!

— Pater noster! — крикнув, сплеснувши руками, Мокрицький. — Ні, ми розчавимо тих гадюк, і католицька церква восторжествує!

— Ще не вмерло шляхетне лицарство! — палко вигукнув молодь.

— Усе це слова… Все це пориви юного серця… А от гляньте, що робиться кругом і яких заходів вживає беззуба Корона й могутні речники лицарської свободи! Всі знають, що вже з весни почалося загальне заворушення, що до нього спричинилися безмірні насильства над вірою, над майном і особою трудівника. Що ж ми зробили? Для приборкання заколотів нічого ліпшого не придумали, як вдатися із скаргами до московської цариці, щоб вона втихомирила наші домашні нелади, а Короні своїй ми відмовили навіть у субсидії для збільшення кількості кварцяних військ, для виплати грошей жовнірам… Що ж це за сила, коли вона неспроможна впоратися з хатньою бідою! Та кожен з наших сусідів легко загарбав би нас! І не безладдям сильні ми, а взаємним недовір’ям сусідів… А як тільки вони порозуміються, то від старої славної Польщі й сліду не залишиться!

— Пан — злобний пророк! — просичав Стемпковський.

— І не патріот! — процідив Мокрицький. — Не зрозумів, видно, тієї великої місії, яку поклав на Польщу Всевишній…

— Вогнем і мечем поширювати католицьку віру? Чи не вам, превелебний отче, доручив ту місію Всевишній? Так, він свого единородного сина, бога, послав на землю, щоб провістити всім любов і братерство… А ви ображаєте бога, приписуючи йому прагнення до насильства! Ідеал християнства — свобода духу, лагідність, покірливість, прощення кривд, молитва за ворогів… а ви ангела ніжної любові перетворили на демона нетерпимості й злоби, з закривавленим обличчям, із знаряддями тортур у руках…

— О, то дисидентські наклепи! — заволав Мокрицький. — Найсвєнтша панна! Справді, наступають останні часи, коли вже й шляхетні лицарі стають дисидентами!

— І ладні захищати права бидла, того дикого звіра, здатного лиш до пияцтва, грабунку та лютої, скаженої помсти, яка не милує нічого й нікого! Це ганьба! — обурився Стемпковський, не стримавши ненависті до вільнодумства Пулавського.

— Дикий звір, невиправний ненависник! — гостро кинув Пулавський. — А хто його таким зробив? Ми! Звідки темному людові брати приклад, кого наслідувати? Нас, панів! Погляньмо ж на себе: хіба вельможні пани не чинять грабіжницьких наїздів на своїх же братів? Хіба наші лицарі не тішаться справжнісінькими грабунками й не здобувають собі розбоєм багатства, а то й не пристають отаманами до гайдамаків? Хіба не переодягаються хлопами й не одягають свої команди в сіряки, щоб, під виглядом гайдамаків, палити й грабувати околишню шляхту?.. Скажете — ні?.. А Юзеф Монасинський, Казимир Глодич, Ян Башевич?.. Та що шляхта! Пріори монастирів у нас збирають розбійницькі банди й грабують… навіть католицькі монастирі, а то ще наймають для розбою і коронні війська!.. Я не вигадую, ясновельможний пане офіціале! Згадайте горезвісного Хому Кше-совського, Ігнація Коніжицького! То як же серед страхітливих, кривавих бешкетів кидати камінь у темних пригнічених смердів, коли вони беруть приклад з гонорового панства?

Слова Пулавського були такі влучні й правдиві, що ніхто прямо не ризикнув йому заперечувати. Мокрицький і Стемпковський кидали на полковника люті погляди, мимрячи прокляття; губернатор роздратовано смикав свого вуса, дами збентежено похнюпили голови, але молодь була на боці Пулавського, відомого своєю мужністю й шаленою відвагою. А втім, незабаром серед покаянної тиші почулися нарікання, які швидко із самовиправдань обернулись на ворожі звинувачення.

— Шановний пан іще забув до списку лицарів приєднати й Левандовського, який очолив хлопський бунт, — зауважив Кшемуський.

— Пан полковник так висловлювався про хлопів, схизматів і взагалі про всіх… не знаю вже, як панові приємніше їх назвати, що, може, й сам не від того, щоб стати гетьманом черні?..

— Годі! — вставши, різко зупинив Стемпковського Пулавський. — Спростовуйте мене, доводьте помилковість наведених мною фактів скільки завгодно, але ображати себе безглуздими підозрами я не дозволю! Пулавський ні перед якою небезпекою не пасував, меч Пулавського відомий ворогам, Пулавський не ховався від служби Речі Посполитій у своїх маєтках, як інші; коли Пулавський різко заговорив, то це від сердечного болю, від усвідомлення, що гине кохана ойчизна, гине від наших же рук, які пограбували її для своєї особистої вигоди! Пулавський волає до честі й гонору синів Польщі, закликаючи їх рятувати свою матір, а хто цьому не вірить, той нехай схрестить свою шаблю з моєю!