— Ясний пане, — звернувся губернатор до Найди, — що ж ми вчинимо з твоїми супутниками, з московитами? Може, і їх запросити повечеряти з нами?

При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього д торкнулась якась бридка гадина:

— На бога, пане, хіба ж можна тих хамів садовити за один стіл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота піднести на вміють! Литовський ведмідь шляхетніший за них!

— Ха-ха-ха! — зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним і гості. — Пан правду мовить, тому московському ведмедеві тільки заправити кільце в губу — і показуй на ярмарку… Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! — і, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся сміхом.

— Одначе що ж з ними робити? — перепитав губернатор Найду.

— Викотити їм туди у двір барило горілки, та й годі; вони надудляться, як свині, і то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нізащо не взяв з собою те природжене бидло!

— Правда! — згодився губернатор і звелів одному з челядників послати московитам горілки й пива і ще там чого на заїжку. — Та нагодувати й пахолків панських!

Челядник пішов виконувати наказ, а губернатор, продовжуючи перервану розмову, знову звернувся до Найди:

— Я ще й досі не спитав пана, — звідки пан, з яких місць? З Литви чи з Корони?

Отаман чекав цього запитання і в думці вирішив вибрати найглухіше, най-віддаленіше містечко на Волині; але він там не бував і тому назвав єдине відоме йому містечко Гоща, яке загубилося десь у нетрях Полісся.

— Ні, я з Волині, — відповів Найда невимушене. — Якщо чували, з містечка Гощі…

— Єзус-Марія! — сплеснув губернатор. руками й підвівся, схвильований, з крісла. — 3 Гощі? З Гощі Волинської? Та як же мені не чувати про це містечко, як мені не знати його, коли я там народився, хлопцем гасав по лісах, плавав у душогубці по озерах і плесах, полював і тинявся навколо нього, доки на верхній губі не виріс пушок!..

Найда зблід, слухаючи швидку мову господаря і в душі проклинаючи ту Гощу, яка так фатально потрапила йому на язика.

— Ах, який я радии, який я щасливий, — провадив губернатор своєї, — що приймаю в себе любого сусіду… Пан мені розповість і про моїх рідних, і про все, що діється нового на моїй коханій батьківщині… Адже, либонь, чверть віку минуло, відколи я востаннє побував у рідних місцях. Боже, який я радий! Дозволь, любий пане, обняти тебе!..

Отаман зрадів тим обіймам — адже вони давали можливість виграти трохи часу — і довго не випускав господаря з своїх рук: уже одне те, що губернатор не був у Гощі понад двадцять років, набагато полегшувало безвихідне становище Найди, а розпач спонукав його до зухвальства — він вирішив іти напролом. Бліді щоки отамана спалахнули густим рум’янцем…

— Як бога кохам, я й не сподівався на таку зустріч, — знову заторохтів балакучий господар, насилу звільняючись із залізних обіймів любого гостя. — Пан, напевно, син шановного мосціпана Казимира Зборовського? Адже так?

— Пан губернатор вгадав, — рішуче відповів Найда й гордовито підкрутив вуса. — От уже не сподівався… та людина з людиною не так, як гора з горою… Але зізнаюсь, що я зовсім не впізнав пана!

— Ха-ха! Ще б пак! Адже коли я востаннє бачив пана, то він, так би мовити, ще під стіл пішки ходив… Та й я б тебе, пане, не пізнав ніколи: пригадую, малим ти був білоголовий, а нині чорний як ворон. А втім, природа з нами часто жартує:

тоді в мене волосся було чорніше за вугіль, а ось незабаром стане світліше від льону… Ха-ха! — і губернатор вдоволено засміявся.

У Найди потроху відлягло од серця: господар своїм базіканням давав йому можливість оговтатись і хоч сяк-так зібратися з думками.

— Тільки постривай, пане, постривай! — вигукнув, схаменувшись, губернатор. — Що ж воно виходить? Адже дозорця сказав мені, що до замку під’їхав Ян Заблоцький… Чи не так, панове? — спитав він офіцера, який сидів поруч.

— Так, саме так! — відповів офіцер і підозріливе глянув на отамана.

— Переплутав, либонь, — зухвало відповів Найда. — Зборовський, Заблоцький — недочув, певно…

— Ха-ха! Ну, та біда невелика. Звичайно, коли б я не дізнався зовсім, що приймаю в себе сусіду, сина, так би мовити, мого приятеля, друга, тоді б я шельмі повік не простив такої помилки. Але, шановний пане, розкажи ж мені, що там діється у нас на батьківщині? Як поживає твій батечко й шановна пані? А Феліця, Казя, Віня?.. А пан Вацлав?.. Ха-ха-ха! Який він тепер? Ех, та й приємно ж, далебі, приємно згадати давнину, перенестися в далеке минуле.

Найда врешті почав відповідати на запитання губернатора; кілька разів він замалим не вклепався, та добре, що, розвеселившись, господар більше говорив сам, ніж розпитував. Раз у раз отаман поривався змінити небезпечну тему розмови, але перепинити спогади губернатора було не так-то легко. Все-таки Найда вибрав хвилину й запитав його про Мельхіседека.

— А, ти, ясновельможний пане, ще хотів поглянути на того бунтівника, царя схизматського!.. Якщо хочеш, то поспішай, бо стара лисиця ось-ось здохне!