Після ситого й п’яного обіду веселі гості лисянського губернатора зібралися у просторій вітальні, опорядженій у стилі рококо; щоб підтримати хороший настрій товариства, тут же, на мармуровому столі, гостинний господар і його приймачка запалили пунш; його синій вогник, грайливо коливаючись над масивною срібною вазою, і самій вітальні, і тим, хто оточував той жертовник, надавав якоїсь фантастичної картинності.

Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося: шляхтичі примирились із збитками цього року, сподіваючись надолужити їх у майбутньому, а воїнів заспокоїло тимчасове затишшя, й вони потішали себе думкою, що взимку розправлятимуться з «псячою кров’ю».

Точилася голосна, жвава розмова. Молодші лицарі упадали біля дам, товариство яких тепер набагато збільшилося — разом з шляхтичами, котрі втекли під захист замку, були і їхні жінки та дочки. Дехто з юнаків вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматів, що уже й тепер ці пси з переляку порозбігалися, тому, мовляв, можна дати спокій суворому Марсові, а самим вдатися до Кіпріди, тобто втішатися насолодами життя; інші нашіптували вельможним паніям про чарівність пустотливих жартів Ерота, а деякі розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що її наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем дукатів і кинути до її прегарних ніжок цілі купи скарбів, або ж пропонували ясній панні своє серце й своє життя. Солідні, літні чоловіки гомоніли, звісно, про політику.

— Як хочете, панове, — запальне говорив Стемпковський, — а моя рада — діяти щодо цих клятих схизматів радикально, тобто, коли вони вилізуть із своїх криївок, не обмежуватися звичайними карами, а знищити всіх собак до ноги, та й годі!

— Ого! — ущипливе засміявся Пулавський.

— Гм! А хто ж буде на нас працювати? — несміливо запротестували господарі.

— Я так і знав! — перебив їх Стемпковський. — Я так і знав, що особистій вигоді ви завжди віддасте перевагу над розсудливістю. Адже це бидло неможливо привести до істинної віри… Сотні літ минули, і ви могли переконатися, панове, що підлі хлопи охочіше здихали на тортурах, ніж приймали унію.

Мокрицький глибоко зітхнув і схилив голову.

— І це бидло таке ж уперте і в баранячій мові своїй, і в диких звичаях і в гадючій підступності. Коли залишити хоч малу частину цих негідників, вони знову пошлодяться й створять гадючі кубла. А я не знаю. хто захоче жити серед гадюк і щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто працюватиме?! Та населіть ці благодатні землі мазурами, литвинами, німцями, сербами, молдаванами!..

— Легко сказати, — зауважив літній шляхтич з посесорів. — А де тих переселенців одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогі, але свої на-сиджені, рідні місця, а ще більший страх — переселитися в невідому Палестину. От і пан, хоч як тривожно жити в нинішні погані часи, а все ж не побажає зараз переселитися на небо, бодай і в самісінький рай, під захистом папської булли…

Кшемуський, почувши таке порівняння, зареготав, а за ним і всі інші, не виключаючи навіть самого Мокрицького.

— То зовсім інше, — спохмурнів Стемпковський, — туди небесне панство не допускає переселенців для попереднього огляду, а тут — приходь і дивися, вибирай до смаку і землі, і пільги…

— Пшепрашам пана полковника, — знову заговорив посесор, — і тут не дуже вільно й не вельми до смаку: мазури — то є хлопи вельможного панства, а воно своїх підданих не одпустить… Виходить, у всьому крулевстві може тільки знайтися або міське населення, призвичаєне до ремесел і торгівлі, а не до тяжкої праці хлібороба, або зубожіла шляхта, якій гонор не дозволить ані за плугом ходити, ані за ремесло або торгівлю взятися… А яка ж чужа держава відпустить своїх підданців для зміцнення сусіда собі на погибель?

— Істинна правда, — сказав Пулавський, кивнувши головою посесорові. — Пан має цілковиту рацію… Думка про заселення українських степів чужоземцями дуже давня. За сто років тих переселенців набралося, як кіт наплакав… та й що їх може сюди привабити? Пільги, які обіцяють пани? Але ж вони тимчасові — на дванадцять, п’ятнадцять, щонайбільше на двадцять років, а після цього строку переселенці повинні стати вічними рабами! Але й ці пільгові роки, опріч сумної перспективи, ніким не були гарантовані й цілком залежали од сваволі власника…

— Даруйте, пане полковнику! — скипів Стемпковський. — Ці пільгові умови занесено в земські книги й гарантуються законом!

— Ха-ха-ха! — розсміявся Пулавський. — Закони в Польщі? Обов’язковість законів у Короні для шляхтича! Пан, звичайно, жартує?

— Я не жартую! — підвищив голос Стемпковський і кинув на полковника визивний погляд.

— Вельми радий, — спокійно усміхнувся Пулавський, — і я жадаю, з свого боку, серйозно поділитися з шановним паном, який посідає високе становище у війську, і з шляхетними лицарями моїми думками; вважаю, що ми — в родинному колі й можемо розмовляти відверто, не дратуючись і не ображаючись, коли я висловлю думки, хоч і непопулярні серед шляхти, ба навіть протилежні її традиціям, але знайдені мною на сторінках нашої бурхливої, сповненої блиску й сумних помилок, історії… Скрізь одні й ті ж самі симптоми нашої тяжкої хвороби, що до того ж швидко прогресує: це крайній егоїзм і брак усякого громадянського почуття й активної любові до вітчизни…