— Але ж це образа… Його мосць занадто вже! — почулося серед слухачів стримане ремство.
Стемпковський слухав мовчки, зціпивши зуби; Мокрицький зітхав, а жіноцтво, яке базікало з своїми кавалерами, сумно притихло й почало прихильно дослухатися до слів молодого полковника. Його відкрите обличчя було збуджене, темні очі палали благородним вогнем, а гучний голос проникав у серце кожного.
— Нікого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з друзями, як нам з такою правдою жити далі? — упевнено провадив Пулавський. — Якщо я помиляюсь, переконайте мене в іншому, тільки справжніми фактами, ділом, а не пустопорожніми вигуками. Адже ми дорослі люди, і кожен із нас, на підставі шляхетської вольності, має право думати вільно, як йому велить розум, а не якийсь королівський чи навіть папський декрет.
— Так, такі Шляхтич вільний, як птах! — підхопили слухачі, яким, видно, припав до серця останній аргумент Пулавського.
Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазію, ґречно подаючи їх гостям.
— Так, так! Audiatur et altera pars! — промовив губернатор і, підійшовши до своєї дружини, тихо спитав: — Чого ти така сумна? Адже, хвалити бога, ми в цілковитій безпеці, а пани полковники лише філософствують.
— Ні, не слова полковника засмутили мене, — зітхнула пані губернаторова, — він дуже щира людина, а гнітить мою душу журба… надто сьогодні. Сон бачила, — стишила вона голос. — Мені приснився наш загиблий Стась… Дорослий зовсім, ставний, пишний лицар…
— Ох! — закрив очі рукою Кшемуський. — Йому було б нині років із двадцять… Ні, що це я, більше, двадцять три…
— Двадцять чотири, — крадькома витерла очі пані. — Він стояв переді мною і з таким докором дивився мені в вічі, а потім прошепотів голосом, від якого душа моя здригнулася: «Поглянь, — каже, — мамо, що зі мною зробив рідний батько!», розгорнув жупан і показав свої груди — вони були пробиті нижче від родимки-зірочки, а крізь рану було видно, як тріпотіло його розшматоване серце… я скрикнула від жаху і прокинулась… Матко найсвєнтша! Він і тепер мов живий, стоїть переді мною із страшною раною в грудях, блідий, скривавлений! — і пані Кшемуська глухо заридала, закривши хусткою зрошене слізьми обличчя.
Гості неодмінно звернули б увагу на цю сцену, та всі вони юрмилися коло мармурового стола, приймаючи з рук молодої вакханки келихи й гучно вихваляючи її за мистецьке приготування «напою богів».
— Заспокойся, заспокойся, моя кохана, — шепотів схвильований губернатор. — Навіщо своє горе показувати чужим людям? Ми його майже двадцять років ховаємо в грудях, час уже й звикнути… Адже мертвого не воскресиш!.. А нашого бідолашного хлопчика уже й кості зотліли. Викрали недолюдки, вбили й труп забрали. І тільки одна помста лишилася на втіху!
— Але ця помста й там, у чистилищі, завдає нещасному лише зайвих мук!
— Ми для його заспокоєння багато жертвували на монастирі, посилали в Рим… Все для душі невинного немовляти…
— Ой, не кажи так; не кажи! — сливе крикнула Кшемуська. — Я не хочу вірити, що він помер, мені все здається…
— Ох, кохана, це тебе бентежать ті таємничі листи, котрі ми іноді отримуємо… Але то витівки якогось заклятого ворога, щоб роз’ятрити наше горе…
— Ой Єзус-Марія! Хіба серце матері може забути таке горе?..
— Тихіше, тихіше, моя люба, моя кохана! Завтра по синові відправимо в монастирі літію. Ходімо, перед товариством треба бути твердими й сильними!.. Та пані Кшемуська не змогла повернутися до гостей, а пішла у свої покої… Після голосних похвал молодій господині й перших ковтків товариство, з келихами в руках, посідало й трохи притихло.
— З загального дозволу! — підвищив голос Пулавський.
— Ми слухаємо пана, — процідив крізь зуби Стемпковський, відчуваючи, що Пулавський знов скаже щось вороже його переконанням.
— Панове! — почав полковник. — Я сказав, що переселенці не можуть мати певності у виконанні панами своїх зобов’язань, що ні гродські, ні земські книги не можуть бути в тому гарантією — і це щира правда; скажу навіть більше: у нашому крулевстві закону немає зовсім або, ліпше сказати, він для шляхти ніщо!
І у відповідь на гомін, який зчинився навколо, Пулавський різко повторив:
— Так, ніщо — отже, я висловився цілком слушно, що у нас законів немає! Для того, щоб закон виконувався, потрібна сила, а на яку силу спирається наш закон? На державу?! Вона нами обдерта, пограбована й править за іграшку зажерливим сусідам! Війська в неї всього-на-всього тисяч п’ятнадцять-шістнадцять, а на кожен край не набереться й трьох тисяч… голодних, обідраних. Прибутки з кварти коронних маєтків падають, бо ті маєтки всякими способами захопила шляхта, а сама відмовилася платити податки: ergo, казни держава теж не має! Хіба не правда, що наша Корона нещасна, безсила жебрачка? Не тільки магнат, а й середньої руки шляхтич дужчий за короля, не кажучи вже про якийсь там гродський суд. Та, признатися щиро, хіба хто-небудь з нас підкориться вироку такого суду? Та кожен з нас із своєю надвірною командою розжене і суд, і суддю відшмагає за вирок не на свою користь!