— Го, пан дозорця! — привітав його губернатор. — Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?

Пан д зорця піднявся східцями тераси й зупинився на деякій відстані од губернатора.

— Вікна й двері, ясний пане, вже замуровано, лишився тільки невеликий отвір цеглини в дві.

— Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?

— Та от не знаю, чи варто?..

— Хіба в’язень?.. — жваво підхопив губернатор.

— Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! — відповів дозорця. — Бардзо весь посинів, майже не дише й очей розплющити не може.

— Хай же простить йому господь усі тяжкі його гріхи! — прошепотів пріор, побожно зводячи очі до неба. — І хай звільнить швидше душу від тіла!..

— Ну, то залиш так, не замуровуй до кінця, щоб іще не спало комусь на думку вигадати байку, ніби ми задушили його…

— Ох, так, так! — підхопив пріор. — Язики людські злі, а така байка, коли дійде до хлопів, може викликати бунт…

— Ага, там іще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспішають приєднатися до війська, — провадив далі дозорця, — питають твою милость, чи не можна відпочити в замку, поки місяць зійде?

— Впустити, впустити! Грудський замок ніколи не відмовляв у гостинності польському шляхтичеві. А як звуть пана?

— Ян Заблоцький! З ним приїхали також купці московські, просять твою милость, чи не можна і їм глянути на те бидло…

— Московські купці? — здивувався губернатор. — Звідки ж вони взялися в загоні пана?

— Їхали до Москви з Варшави, та в дорозі їх пограбували гайдамаки, уже й повісити збиралися, але, на їхнє щастя, на ватагу наскочив пан із своїм загоном, ну, хлопи навтікача, та, втікаючи, забули й москалів, — пан підібрав їх. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далі, як бог дасть…

— Хе-хе! — зловтішне засміявся губернатор. — Виходить, гайдамаки добже поскубли їх… Тим ліпше, тепер і самі розкажуть у Москві, за яку віру клопочеться те нікчемне бидло…

— Ого-го, розкажуть… У старшого від страху майже відібрало мову… То дозволити їм подивитися на превелебного владику? — з глузливою усмішкою спитав дозорця. — Пан теж хотів би глянути на того ведмедя…

— А чого ж, пустіть… хай дивляться, нехай усі бачать, що ніякі хлопи з їхніми бунтівливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться піднести, діждеться такої ж долі, як цей проклятий піп!..

— Amen! — зітхнувши, озвався пріор на гнівні слова губернатора.

— Тільки ні, стривай… — щось пригадав губернатор. — Ти кажеш, що й московські купці хочуть поглянути на попа?

— Вони найпаче!..

— Гм… — губернатор на мить замислився. — От що… — заговорив він жваво. — Коли піп і так здихає, то звели відмурувати двері, зніміть з нього кайдани й викиньте його з темниці, покладіть коло порога чи що; але сторожі ні в якому разі не відсилай…

На обличчях пріора й дозорці відбилося крайнє здивування.

— Сину мій, — урочисто почав пріор, — не розумію, що спонукає тебе до такого вчинку? Милосердя — заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола — то є гріх, тяжкий гріх і неспокутний. Наша суворість наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття і полегшила б загробні страждання його душі, а милосердя тільки спонукає попа й далі триматися своїх помилок.

— Високошановний пане пріоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московські купці. Слід пам’ятати, що цей запеклий бунтівник — це піп і підданець російської ієрархії, і коли б московські купці пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворі російському, а, як відомо вашій мосці, Річ Посполита нині шукає допомоги проти гайдамаків і хлопів у російської імператриці…

— Sapienti sat, mi fili, — мовив пріор, схиляючи голову.

— Іди ж, пане, — сказав губернатор дозорці, — впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завітати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж виконаєш усе, що я тобі сказав, то можеш і попа їм показати.

Дозорця вклонився і, зійшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор підвівся з місця і разом з пріором пішов зустрічати вельможного гостя.

Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила підйомний міст і в ворота замку, оточений своїм пишним почтом, в’їхав Найда; у розкішному одязі й блискучих гусарських латах, він так змінився, що всякий, угледівши його, міг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гідний свого пана. Тільки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирізнявся серед усіх своєю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода.

Уся замкова челядь висипала у двір, з цікавістю розглядаючи новоприбулих гостей і обмінюючись ущипливими зауваженнями на адресу російського купця.

Найда скочив з коня і, спритно кинувши поводи челядникові, що підбіг до нього, поквапився назустріч господареві. Привітавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через півгодини отаман з п’ятьма своїми козаками вже сидів у трапезній за розкішно сервірованим столом.