За чверть години весь загін уже був на конях.

Невеликий почет, у розкішному польському вбранні, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загін панських челядників, серед котрих був і диякон, одягнений у російську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колір і густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-під шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсім схожим на російського купця. Поруч з ним гарцювала на коні й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю піддьовку й такі самі шаровари.

Найда окинув поглядом свій загін і, видно, лишився вдоволений.

— Ну, панове, — промовив він, підіймаючи шапку над головою, — з богом! І не жаліти коней! Гайда!

XXII

Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруці і тремтів, як осиковий лист; він раз у раз озирався назад, шепотів молитву й покрикував фурманові: «Швидше!» Обидва ксьондзи сиділи мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, підтримуючи правою рукою поранену ліву. Коли каруца, гуркочучи, влетіла в містечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопів, забився в куток і, скулившись, закрив очі руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: «Погоня!» Справді, коли екіпаж виїхав на греблю, позад нього почувся тупіт копит… Охоплений жахом, Кшемуський заволав: «На бога! Щодуху! До брами!». Заляскав батіг по спинах коней, і каруца, високо підскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загін вершників все ж наздогнав її коло самих воріт — виявилось, на загальну радість, що то були не гайдамаки, а рештки губернаторської команди на чолі з полковником Стемпковським.

Тільки в замку, оточений шляхтою, після доброго келиха меду, губернатор нарешті отямився. Один з його гостей, хоробрий полковник Пулавський, який не побажав брати участі в полюванні на беззбройних людей, з іронічною усмішкою вислуховував тепер ламентації ’ Кшемуського про невдалий похід та несподіваний напад цілих полчищ гайдамаків і запорожців, що лише завдяки своїй кількісній перевазі, мовляв, змогли перемогти їхній невеликий загін. Стемпковський скреготів зубами й вимагав помсти, та Кшемуський одразу ж віддав наказ негайно підготувати замок до оборони. Марно Стемпковський доводив губернаторові, що замок і без додаткових оборонних заходів неприступний, що без артилерії його взяти неможливо і що ліпше, ніж затрачати на це зайву працю, сили й час — сю ж хвилину відрядити з ним, Стемпковським, загін жовнірів і він розіб’є бунтівників та гайдамаків у Малій Лисянці й на самому початку погасить пожежу, навівши жах на околиці. Але Кшемуський не слухав його й тільки вимагав укріплення замку та зосередження в ньому усіх сил. Крім того, і самі жовніри скептично ставилися до закликів полковника, вважаючи за краще лишатися за міцними мурами замку.

Минуло кілька днів. До замку раз у раз в’їжджали вози, навантажені провіантом і бойовим спорядженням, яке зберігалося ще й в підвалах сусіднього базиліанського монастиря. На замкових стінах і вежах з ранку до вечора метушилися сотні людей. 3 кожною новою гарматою, встановленою в амбразурі бійниць, настрій у Кшемуського підвищувався і боягузтво знову поступалося місцем пихатій чванливості. Пулавський щодня поривався залишити замок та приєднатися до кварцяного війська, що стояло на півночі Київщини, але губернатор благав полковника зостатися, доки не з’ясується ситуація, і не давав йому для охорони навіть десятка людей.

В часи, про які тут ідеться, усього коронного війська в Польщі було близько вісімнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин — литовської та польської;

польської було тільки дванадцять тисяч, і вона, в свою чергу, поділялася на чотири відділи: великопольський, малопольський, сандомирський та український, кожен під орудою окремого регіментаря — отже, на цілу велику й багатолюдну Україну війська було лише тисяч зо три; з цим військом і хотів полковник Пулавський несподіваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти такої погані солідні сили.

Тим часом чутка про бунт у Лисянці й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкістю. Уярмлений люд, що терпів до останнього, підвів тепер голову, й од села до села покотилося: «Настав вирішальний час!» Посесори, економи, шляхта і євреї, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усіх гостей, крім євреїв, і зобов’язував кожного новоприбулого ставати під його корогву на захист замку, — таким чином, гарнізон фортеці з кожним днем збільшувався і хоробрість губернатора зростала. Євреї ж селилися в наметах під замковими стінами і щодня на базарі від навколишніх жителів та втікачів вивідували останні новини, які й передавали негайно в замок. В такий спосіб губернатор дізнався, що в містечку теж двічі збиралася громада, але що недавно й містечко, й села спустіли. Ця звістка почасти врадувала Кшемуського й заспокоїла мешканців замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тікати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападів: отже, до зими шляхта встигне укріпити свої замки, стягне сюди коронні війська, а морози й голод виженуть хлопів із лісів та байраків, і вони самі приповзуть до панських ніг…