Полонений голосно заридав. Усі стояли мовчки, занімівши від жаху та обурення…

— Скільки верстов до Грудок? — перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно бліде, очі горіли, як дві розпечені жарини, голос дрижав од люті.

— За два дні доскачемо! — відповів жовнір.

— Ти проведеш нас?

— Хоч на край світу!

— Замок укріплений?

— Неприступний!

— А скільки жовнірів?

— Душ із триста.

— Нас вісімдесят, виходить, майже по чотири жовніри на хозака. Замок неприступний… Гм… Отже, силою не візьмемо… — Найда нервово прикусив вус…

Усі стояли мовчки, не одриваючи від отамана очей. А він напружено щось обмірковував…

До гурту, що зібрався коло Найди, підходили й підходили гайдамаки; товариші пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спіткало владику.

Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.

— Пане отамане, а військо наше? Адже ти велів закладати кіш у Круглому лісі… Як же ми відіб’ємося так далеко одні? — почувся з натовпу чийсь несміливий голос.

Від цього запитання Найда здригнувся, наче від удару.

— Одні? — гнівно перепитав він, обертаючись до натовпу. — А як же він один їздив скрізь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхів? Сором, ганьба тому, хто промовив ці слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпеці — тоді не можна думати ні про що інше, тоді всі повинні жертвувати своїм життям і не зважати на небезпеку!

— Усі, усі! — одностайно закричали гайдамаки. — Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..

— Вірю, діти! — натхненно відповів отаман. — І якщо господь захоче й ви докладете всіх зусиль, ми визволимо владику!

— Та шкіри здирай з нас, коли на те є потреба! — вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутніми кулаками.

— Оце діло! — Найда мимоволі усміхнувся й потому заговорив енергійним, діловим тоном: — Панове, хто з вас уміє розмовляти по-лядськи, та тільки не «проще пана», а добре, як природжений поляк?

Обличчя отамана палало, очі іскрилися натхненням.

Усі відчули, що він захопився якоюсь сміливою думкою, і його натхнення відразу передалося всім.

— Я, я… і я… — залунали голоси, і з натовпу вийшло наперед кілька бравих козаків.

— П’ять! — відрахував Найда. — Цілком досить! Одягніть же найкраще польське вбрання і лати, — бач, і згодяться лядські цяцьки, та відберіть кращих коней, і причепуріть їх пишно, по-панськи. А ви, — звернувся він до решти гайдамаків, — одягніться теж у польські жупани, — та тільки в простіші, в такі, як носить їхня челядь.

— Розуміємо, розуміємо! — загомоніли козаки.

— А тепер мова до тебе, пане дияконе! — сказав отаман.

— Тут я! — гаркнув панотець і вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив ніби сам до себе:

— Гм… Добре… Зійде! — і вже голосно звернувся до гайдамаки:

— А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колір?

— Хоч у дьоготь, коли треба! — палко вигукнув диякон.

— Чудово, друже, іди ж та приготуйся, а ви, хлопці, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас російської купецької одежини? Ну там зіпунів, чи як вони звуться в них?

Кілька козаків кинулося до нав ючених коней.

— Ні, батьку, — промовив Неживий, — такого краму, либонь, в тороках не знайдеться… усе лядські кунтуші, оксамит

— Козаки незабаром повернулися й підтвердили слова Неживого.

— От халепа! — у розпачі скрикнув отаман. — Що ж тепер робити? Без цього і вся наша справа не вигорить…

— Хіба пошити? — порадив хтось.

— Хто ж його зуміє пошити? Та й часу обмаль! — з досадою відказав Найда. Усі збентежено замовкли.

— Стривай, батьку! — нараз порушив загальну мовчанку радісний вигук Петра. — Через півгодини я тобі добуду і косовороток, і зіпунів скільки завгодно, — ген під тим гайком живуть пилипони — миттю злітаю!

Найда несказанно зрадів.

— Лети ж хутчій! — звелів він. — Добудь дві пари одежі — тільки не грабунком, а за гроші… Одну розміром приблизно на панну, а другу — як на отця диякона… Адже ти не відмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? — звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.

— Як може пан питати! — відповіла дівчина.

— Лечу, батьку! Гей, хлопці, хто зі мною? — вигукнув Петро, кидаючись до осідланих коней.

Через кілька хвилин гайдамаки почули кінський тупіт, який швидко віддалявся. Усі гарячкове взялися за приготування.

Поки імпровізовані ляхи переодягались і вбирали у розкішнішу збрую коней, Найда встиг відрядити двох козаків у Круглий ліс до коша: вони мали повідомити наказного отамана, щоб він чекав їхній загін не раніше як за чотири дні.

Не встигли ще всі попереодягатися, як здалеку долинув частий кінський тупіт і за кілька хвилин на галяву вилетів Петро в супроводі двох козаків. Поперек його сідла лежав чималий клунок.

— Добули, батьку, купили! — закричав парубок, ще здалеку     переможно вимахуючи клунком.