— Так, ти маєш рацію! — промовила вона уривчастим голосом. — Мені не можна тут залишатися… Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тільки не в Київ, не до батька…

— Чому не до батька?

— Там на мене чекає ще гірша небезпека! Батько хоче мене силоміць віддати за російського полковника… відвезуть у Москву!

— Тебе… силоміць? — обличчя Найди потемніло. — О ні, в такому разі я не відпущу тебе! Я тепер не віддам тебе нікому! Але ж куди, куди?..

— У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрі боротьби й не сидітиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немічних, там уже ніхто нічого не подумає — і все ж я буду ближче до тебе!

— Чудово! Тобі там ніщо не загрожуватиме, монастир добре укріплений, залишено військо… я присилатиму туди вісті, а коли дозволить час — сам прилітатиму до коханої. Отець Мельхіседек дуже любить тебе і вся братія теж!

Захоплені своєю розмовою, Дарина й Найда не помітили, як підійшов Петро.

— Батьку отамане! — промовив той голосно. — Піймали двох лядських шпигунів, що накажеш робити з ними?

Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його відразу стало суворим:

— Вчинили їм допит?

— Хотіли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навіть плачуть. Дивне щось… а втім, розмовляють по-нашому.

— Ведіть! — коротко звелів отаман.

За кілька хвилин до того місця, де сиділи Найда й Дарина, підійшли диякон і Неживий, а за ними, оточені козаками, серед котрих був і Петро, якісь два невідомі в мундирах польських жовнірів.

Побачивши Найду, спіймані жовніри впали йому до ніг.

— На бога, пане отамане, зглянься! — зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.

— А, свої, запроданці лядські! — з презирством кинув  отаман. — Якому патові продали душу?

— Служимо в коменданта Грудського замку.

— Куди прямували?

— У Київ, з паперами від коменданта..

— Певно, просити російських військ для втихомирення гайдамаків? Ах ви, негідники, запроданці підлі! — гнівно вигукнув отаман. — Як тільки земля вас держить на лоні своєму?

— Спалити їхні папери й самих на шибеницю! — порадив Неживий.

— Смерть їм! — гукнули козаки.

— На бога! — закричав старший із жовнірів, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай… одну хвилину… Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасінням своєї душі доставити її туди і, коли не виконаю присяги, господи, що буде зі мною?

У голосі полоненого було стільки щирого розпачу, що Найда мимохіть зацікавився його словами.

— Од кого ж ти віз цидулу в Переяслав? — уже м’якше спитав він.

— Од колишнього ігумена Мотронинського монастиря, отця Мельхіседека.

— Од превелебного владики? — скрикнули всі, вражені цими словами.

— Де ж він? Чому тобі доручив везти цидулку? — У голові Найди нараз

ворухнулася підозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелів він жваво. Жовнір слухняно скинув з голови шапку і, розпоровши підбивку, витяг звідти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найді.

Один з козаків кинувся до вогнища, що горіло поблизу, й приніс головешку.

Отаман розгорнув цидулку. Усі завмерли в напруженому чеканні.

На сірому клаптику паперу якоюсь сірою рідиною було написано, а скорше надряпано, кілька слів; незважаючи на перекошені, ледве видні літери, Найда відразу ж упізнав руку Мельхіседека.

— «Владико святий! — прочитав він уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких… віддаю богові дух свій!..» Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпі.

— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда і Дарина, а за ними й решта.

— О господи праведний, як сталося, — те я сам бачив… Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита уніатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без сліз! На простому возі, на соломі, без шапки, босоніж; дві куці ксьондзівські одежини покривали його тіло, а на ногах і на руках залізні кайдани, такі тісні й важкі, що руки й ноги сердешного владики посиніли, розпухли і вкрилися ранами, груди його теж були всі в ранах, від отрути повипадали зуби.

— Від отрути?! — вжахнулися Найда, й Дарина. — Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповідай!

— Отр ту ляхи давали — і не раз, та господь усе ще беріг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!

— Та де ж він, хто схопив його? — перепитав отаман.

— Тепер він у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита уніатського. Схопили на дніпровській переправі, пограбували до останньої нитки, .одягли в ксьондзівську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.

Там над ним глумилися всіляко, били його і канчуками, і барбарами, змушуючи пристати на унію, не давали їсти й пити, двічі підносили отруту, та господь врятував владику… Тоді вони перевезли його в Радомишль, а звідти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть… Перестали давати йому їсти й пити… Був у владики слуга вірний, кудись поділи його, тоді я почав крадькома носити владиці їсти й пити, та оце мене послали в Київ, і він зостався тепер сам… А губернатор та інші ляхи, з нетерпінням чекаючи його смерті, вирішили якнайшвидше згубити владику й звеліли замурувати і двері, і вікна темниці, щоб він задихнувся в ній. Я владиці заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав і в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати двері темниці!