— Як? Там, у Переяславі? — здивовано спитала Дарина. — Чому ж ти не відкрився мені?..

— Тому, що батько твій, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що ніколи не віддасть своєї дочки за гультяя-запорожця і що взагалі просить цих добродіїв обминати його двір. Ой Дарино, коли б не ті слова, то, може, на козацькій голові ніколи б не було чернечого клобука…

— Любий мій! — і Дарина сбвилд руками шию козака — О, якби ж я тоді знала!

— Що ж би ти моглда вдіяти, голубо?

— Ніяка батьківська воля не зв`язала б мене: Пішла б за тобою на край світу… Бо ж і я тебе покохала відразу й навіки!

— Орлице моя! — Найда пристрастно обняв дівчину.

Поблизу почулось шарудіння.

Козак швидко випустив панночку з могутніх обіймів і шанобливо відсторонився. Дарина оглянулась — не було нікого; у темряві бовванів лише силует коня.

— Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нікого на світі дорожчого, ніж я, то не відштовхуй мене од себе! — через якусь мить благальне заговорила дівчина. — Якщо ти боїшся злих язиків, я навіть не розмовлятиму з тобою, не підходитиму до тебе — мені тільки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..

— Ох, Дарино, — з жалем перебив її Найда, — ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою розділяла височенна гора — злі язики згладили б її в долину, коли б ріка пролягла між нами — вони перекинули б через неї міст…

— Та люди ж не звірі, врешті! — мовила панна і в голосі її забриніли сльози. — Вони побачать, повірять… Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки… Ні, ні, йди. лети вперед, у саме пекло, тільки я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя — разом і смерть!

Дарина стиснула руку Найди і, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнілих од хвилювання очей.

— З тобою життя, з тобою і смерть!.. Ех, і доля ж щаслива! — прошепотів, мов у нестямі, козак, обхопивши руками голову.

Запала мовчанка, сповнена поривів бурхливої пристрасті.

Кругом панувала глибока ніч. Вогкий туман повільно виповзав з байраків і вже коливався вдалині край лісу… Стомлені тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлігшись на траві, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю… Навколо було тихо, тільки десь далеко кричав пугач — то перекликалася сторожа,

Першим опам’ятався Найда.

— Ні, ні… — прошепотів він схвильовано, — не тумань мені голови, кохана, не спокушай мого серця! Ні на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама своєю світлою голівкою — адже всі ці чвари похитнуть, а може, й зовсім зруйнують ту владу, котру я маю нині над військом. Усі мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вітчизни, змінив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив віру людей, їхню повагу до мене і щоб загинула наша свята справа?

Обличчя Дарини смертельно зблідло, але вона випросталась і скрикнула:

— Ні, не хочу я того… твоя правда!.. Тільки… тільки… я помру, я зів’яну в розлуці з тобою! — додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.

— Ні! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумієш знести розлуку й дочекатися тієї хвилини, коли я віддам тобі все моє життя!

Дарина мовчала, тільки її зблідле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.

— Та й час той пролетить швидко, непомітно, я передаватиму вісті про себе… — Переконував Найда дівчину, голублячи її руки. — Не сумуй же, моє серце. Розкажи мені краще, як ти опинилася в Лебединському монастирі, як ти вирвалася звідти?

— Коли ти прислав на хутір гінця з чотками, я зрозуміла, що ждеш мене!..

— Що я жду тебе сюди, у це пекло? — здивовано перепитав отаман. — Я тільки просив тебе чимось допомогти монастиреві, а чотки послав, щоб на всякий випадок — адже під час війни все буває — вони охороняли тебе… Але щоб сюди!.. Хай бог боронить…

— А я зрозуміла, що ти ждеш мене тут, — палко відказала Дарина, — бо мій лицар не міг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батьківському гнізді, тоді як орел з відкритими грудьми летить назустріч ворогам!

Найда ніжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповідати про всі страхіття, що пережила в Лебединському монастирі.

Спочатку дівчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось інше, та з кожним словом її дедалі більше хвилювали воскреслі в пам’яті події. Кілька разів Дарина мимоволі здригалася, пригадуючи пережитий жах.

Отаман мовчки слухав розповідь панни, стискаючи її руку, і тільки очі його, що похмуро блищали, свідчили про гнів, який кипів у козацькій душі; коли ж Дарина розповіла про те, як вона вбила ненависного ляха, — в очах Найди спалахнуло захоплення.

— Королево моя! Орлице моя! — прошепотів він жагуче. — Корона мусить прикрашати твою голову, і, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля — ти матимеш її!

Дарина щасливо усміхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурніла: