— І мало не постраждала, вельможна панно, — буркнув знічений диякон… — Во й між нашою братією трапляється всяка скверна… Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою… Хоча, реку, кожного взяв би сумнів: то журився, що сестра в лісі загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на коні та радіє, аж очі сяють.
При цих словах диякона Дарина густо почервоніла, а Найда не міг стримати бурхливої радості й, щоб приховати збентеження дівчини, перебив оповідача веселим сміхом:
— Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дівчина, та й годі. дякувати богові, що так обійшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте панні добру вечерю!..
— Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! — відповіли гайдамаки й розбрелися в різні боки.
Найда й Дарина на якийсь час лишились самі. Нічна темрява охопила їх ніжною прохолодою; спалахували одна за одною зорі, засіваючи небо блискучими золотими цятками… Здаля долинав гомін гайдамацького табору… Але закоханим здавалося, що життя і всі люди відійшли кудись далеко-далеко і що вони тепер на цілому світі самі… Близько одно від одного… І що в цій близькості — весь світ, все життя, всі радощі, які судилися людині… Вони стояли непорушне, сп’янілі й приголомшені своїм щастям…
Душа Дарини була сповнена екстазом — дівчині хотілося і говорити, і плакати, і сміятися, та Найда мовчав, і це мовчання бентежило її; Дарина намагалася пронизати очима пітьму й уловити вираз обличчя коханого, але ніч була темна, й до панни долітало лише глибоке, схвильоване дихання могутніх грудей…
Раптом вона відчула, як дужа рука міцно стисла її руку… Серце Дарини завмерло від солодкого болю…
— Чи ти любиш мене, життя моє, зоре моя, світе мій? — прошепотів Найда, стискаючи дужче дівочу руку.
Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в пориві кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотіла:
— Люблю, люблю! Над усе в світі, більше за життя, більше, ніж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до її уст і занімів у блаженному сп’янінні.
Та за мить козак знову оволодів собою і, відірвавшись од дівчини, спитав її з боязкою тривогою:
— Ти плачеш, щастя моє? Що сталося? Може, я образив тебе?
— Ні, ні! — уривчасто прошепотіла Дарина. — Це від радості, од щастя!.. Кохала тебе все життя… і ось мрії… господи! Не пережити такого раю… Серце не витримає…
— То ти не погребуєш стати моєю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобі до ніг, а вільна Україна сплете нам щастя вінець!..
— У тобі єдиному все — і життя, і радість, і щастя! — скрикнула дівчина й обвила шию Найди руками.
Він притис її до своїх могутніх грудей і палко прошепотів:
— Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навіки!
У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити від Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду.
То був Петро — він приніс килим і двоє козацьких сідел замість стільців.
— Отець диякон питає, — звернувся парубок до отамана, — куди звелиш їхати й коли?
— Скажеш панотцеві, щоб прийшов вечеряти, тут і домовимось, а вирушати треба, як місяць зійде, і їхати швидше до Дніпра, провести ясновельможну панну до Києва.
Як тільки Петро відійшов, Дарина схвильовано запитала.
— Ги це так навмисно сказав їм, Іване, чи справді вирішив одіслати мене назад?
Найда на мить сторопів:
— Як? Хіба ти думаєш залишатися?
— Авжеж, думаю лишитися з тобоюі — твердо сказала Дарина. — І ніхто мене звідси не вирве, хіба що ти сам накажеш силоміць одвезти мене!
— Люба моя! Кохана моя! — Найда ніжно поцілував її. — Моя відчайдушна голівко! Але хіба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!..
— А хіба на тебе не чигає те саме? Та й що мені всі небезпеки в світі, коли ти будеш разом зі мною? В надійному, безпечному місці я змучусь душею за тебе більше, ніж тут, у самому пеклі бою… Ні, я не залишу тебе ніколи!
— Щастя моє, як мені дякувати тобі за таке кохання! — захоплено промовив Найда, стискаючи руки дівчини. — Але, але… бачиш… — він розгублено за-тнувся. — Усі знають…
— Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! — скрикнула Дарина й різким рухом вирвала свої руки з Найдиних…
— Я не хочу?! Та якби мені господь дав померти край твоїх ніжок — я б кращої долі не бажав собі. Тільки… ось що… зрозумій мене, моя кохана, моя люба, — усі знають, що ти дівчина, а при війську держати жінок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на слові, возиться з бабою. А коли така розкіш дозволена отаманові, то чому ж її не дозволити й усім? Ніхто навіть не повірить, що ти дочка російського генерального обозного, скажуть — брехня, підуть чвари, розбрат, а разом з ними…
— Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; — з гірким докором мовила панна.
— Я не люблю? Бійся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати ніхто! Люблю тебе над усе в світі, більше, ніж спасіння своєї душі, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславі!