— Хто ти?

Дівчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицареві й, пізнавши його, скрикнула:

— Найда! Рятівник наш!

— Боже! Дарина? — вигукнув у свою чергу отаман і упустив шаблю додолу… Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зібрався натовп «поляків» і їхніх «ворогів». Отець диякон теж поспішив до батька-отамана.

— Чи багато ми біди накоїли? — тривожно звернувся до всіх Найда.

— Поранили чоловік із п’ять, — відповів, чухаючи потилицю, диякон, — та кулями з десяток коней покалічили.,. Троє не встануть… Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а ваші стріляли по конях, а то б було «житейське море воздвизаєме…»

— Що ж це ти, отче, такий необачний. — кинуа Найд ватажкові гіркий докір, — не розставив дозорців навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось із них схопили і одразу довідались би, які це ляхи та й він би нас впізнав — не ворогів а братів своїх.

— Та ми хотіли зараз рушати.

— А в похід хіба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лібединського лісу. діставши звістку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхів: от і поспішив до вас на виручку, а тут замість конфедератів… ах ти, господи! Треби зараз же знахарів до поранених..

— Не турбуйся, батьку, вже два діди там. — повідомив Петро.

— Ну от, — заспокоївся Найда. — А як же ваші справи? — спитар він збентеженого диякона.

— Та справи, — зітхнув той, — аки подобає: ляшків-панків усіх ублаготворили, тому-то й одяглися в їхню шкуру. Монастир визволили… я для підмоги черницям лишив десятків зо два людей, при добрих гарматах, — не вгризе тепер черниць ніякий біс… От тільки тут нещастя…

— Ну, спасибі, друже, — обняв засмученого диякона отаман. — І вам, хлопці, за лицарську розправу… слава й честь! А в нещасті ми всі винні.

Відповіддю на слова отамана був добродушний сміх. Загальний настрій знову став бадьорий і радісний; довкола почувся стриманий, але веселий гомін.

Дарина під час цієї розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей.

— А що, братця, в тутешніх пущах ляхів не зустрічали? — спитав він уже спокійним голосом. — Язика в дорозі не здобули?

— Ага, — спохватився диякон, — та от же перед тобою, пане отамане, стоїть якийсь шпигун чи що… Ми тільки були взялися за допит, а тут твоя милость — «бий ляхів»! Ну й мусили припинить…

— Де шпигун? Який шпигун? — здивувався отаман.

— Та ось цей отрок, — показав диякон на Дарину й повернув її обличчям, що палало щастям, до Найди. — Хоч, видно, з православних, а лукавий… Істинно глаголю, лукавий; попервах він назвав себе сином київського генерального обозного, братом дочки його Дарини…

— Тієї, що ясновельможний отаман велів берегти як зіницю ока, — докинув Петро.

— Так, так, — усміхнувся Найда, — у Лебединському монастирі справді гостювала дочка російського магната, нашого заступника… а, опріч того, й підданця великої цариці, що простягла нам свою державну руку… То наш обов’язок — не дати навіть порошинці впасти на голову ясновельможної панни!..

— Ну от, і ми всі так думали…

— І добре думали, спасибі вам! — гаряче мовив отаман.

— Ге-ге! — осміхнувся диякон. — А оцей панич, що стоїть перед твоєю ми-лостю, усе зміркував, і коли привели… Петро його спіймав за брамою…

— Еге ж, я з дідом! — озвався парубок. — Ми підповзли до брами, щоб розвідати, чи є там ляхи й скільки їх… Коли дивимося, аж якийсь ляшок біжить греблею… Ми його й злапали… Повели до пана диякона!..

— Так і було, — кивнув головою диякон. — На допиті панич почув про нашу панну й видав себе за її брата… Спершу про ляхів, про черниць і про себе, що православний, — сказав правду, а от про сестру… про те, що він брат панни, почав вигадувати, а потім, коли прискіпались, то зізнався в брехні… а брехня єсть од диявола, бо він батько її… То і сей хлопчина, виходить, дияволів син, а тому й розпитати його слід добренько, по-нашому…

— Ха-ха-ха! — зайшовся веселим реготом Найда. — То це шпигун? Та серед нас немає нікого вірнішого й відданішого нашій Україні, ніж цей панич! Почувши такі слова, диякон остовпів.

— Ой, не заслуговую я на це! — зніяковіло прошепотіла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радісного зворушення. — Гріх і рівняти когось до обранця божого, до визволителя України з лядського ярма, до нашого орла-білозорця!

— Можна! — захоплено відповів отаман. — Можна до найкращих лицарів і дітей України прирівняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного київського!

— Панна? Дочка? — загомоніли спантеличені козаки.

— Та що ж це таке? — не міг отямитися від здивування диякон. — Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хіба ж можуть бути такі ланити в хлопця? А очеса? Здурів на старість, та й годі!

— Даруйте, шановні лицарі, — в свою чергу заговорила збентежена й радісна панна, вклоняючись гайдамакам. — Не сердьтеся за те, що я мимоволі ввела вас в оману… я боялась відкритись, не знаючи, куди потрапила…