Пробираючись дуже повільно гористою місцевістю, через лісові нетрі й глибокі яруги, загін тільки надвечір виїхав на узлісся. Тут гайдамаки злізли з коней, спутали їх і по-богатирському розляглися спочивати.

Отець диякон теж ліг на м’якій траві. Він поглядав на призахідне сонце і розмірковував, чи рушати зараз далі, чи дати відпочинок коням.

До нього підійшов Петро.

— А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всі зібралися…

— Та от саме про це і я думаю, — відповів диякон. — Підночувати — не підночувати, а все ж ліпше діждатися місяця — козацького сонця.

— Авжеж! — погодився й Петро. — А то я йду ген отам понад узліссям і бачу, що за дальнім горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лісу… чи не лиходії якісь?

— А в якій одежі — не розібрав?

— Далеко було, а вже смеркає… Тільки ні, здається, в простих свитках.

— Ха, ха! — розсміявся диякон. — Подорожні! Побачили стільки ляхів, ну й утекли від страху.

— І то правда… — почухав потилицю Петро. — А ще не гаразд ось що — цей панич: спершу все хотів кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї… Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її… батько Найда просив поберегти, від обозного з Києва була тривога, а братик тільки посміхається та підганяє мене; навіть уже з лісу почали виїжджати, а йому й байдуже… Щось воно не теє… а чортзна-шо… як же мені тепер батьку Найд; на сілі показатися?

— А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! Петро квапливо пішов і довго не повертався. Вже з лісу поповзли у видолинки нічні тіні, вже вечірня заграва перетворилась на блідо-золотисту смужку й блиснули в небесній глибині дві-три зірочки, коли нарешті з’явився Петро, міцно тримаючи за руку Дарину.

— Тікати був надумав, насилу догнав, — захекавшись від утоми, доповів парубок.

— Е, то це штучка! — протяг диякон, підводячись на лікті й спрямовуючи на дівчину грізний погляд.

— Авжеж! — підтримав його Петро. — Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат єси. А він оглянувся, і на коня! Та добре, що потрапив на буланка. якого я привчив до свого посвисту, а то б — шукай вітра в полі! Я кричу — лови його, лиходія, а він як пірнув у білу млу, та й щез… наші — хто сюди, хто туди… а коні стриножені… Ну, догадався я нарешті, свиснув… кінь і почув, заіржав здаля, я ще… І хоч як пришпорював панич буланка. а вірний кінь не послухався його й приніс шпигуна до господаря.

Дарина стояла ні жива, ні мертва, розуміючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, — спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблі. Залишався один порятунок — признатися… Але як тепер подивляться на це признання? Перевірятимуть? Її огорнуя жах… Дівчина мовчала, геть розгубившись.

— Ну, — підступив до неї із стиснутими кулаками диякон, — хто ж. ти єси? Га? Братик тієї панни, доньки обозного? Га? Братик?

— Ні! — нарешті відповіла з одчайдушною рішучістю панна.

— Виходить, ти все брехав? — заскреготів зубами ватажок.

— Мимоволі… а тепер по чистій совісті… як перед богом.

— Скажеш правду? Ха-ха! — люто зареготав диякон. — Хто ж тобі повірить. Ах ти, негідник: Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку — не повірю! А поки що, перед тим, як допитувати, візьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з півсотні…

— На бога! Постривайте! —розпачливо вигукнула Дарина. — Я не дамся на ганьбу… — І вона схопилась за шаблю.

Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо піймав дівчину за руку й далеко відкинув її шаблю та пістолі. Ніхто вже не слухав ні сліз, ні протестів, н’ зойків Дарини. Ніхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно відбивалася. З неї вже здерли кунтуша… Слабкими руками дівчина ще чіплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподіване, незвичайне, що одразу всіх підняло на ноги.

З лісу нараз пролунали постріли й слідом за тим на козаків, які безпечно лежали в траві, ринули десятки вершників з вигуками:

— Смерть ляхам! Бий собак!

Не розібравши тих вигуків і не бачачи нападників в обличчя, ошелешені гайдамаки вступили було в бій, та відразу ж порозбігалися і кинулися до коней, а інші — до поставлених у козли списів і мушкетів.

Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечі кунтуш і схопити свою зброю.

Ватажок загону нападників, мов буря, летів попереду вигукуючи: «Паліть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втік!

Диякон закам’янів, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потім він кинувся в самісіньку гущу бою і загорлав несамовито: «Схаменіться, дурні! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!»

Ці вигуки, підхоплені десятками голосів, викликали замішання в обох загонах, а незабаром у загальному лементі почулись і регіт, і добірна лайка.

Крик диякона ошелешив, як обухом по лобі, й лицаря, що мчав попереду нападників, та він не міг на всьому скаку зупинити коня і. налетівши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув: