— Так, так… панна Дарина… і батько отаман казав: бережи її, як зіницю ока, — зрадів Петро, що згадав ім’я.
— Ну, от і Дарина є, — задихалась од радості панна, — і син Павло є, це я… Ми обоє гостювали в монастирі…
— Ось воно що, а мені й невтямки… Авжеж, якщо є дочка, то чому ж і синові не бути?.. Тільки… як же ясний панич сам утік, а сестру там залишив на муки? — стривожився раптом Петро; парубок зміркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отаманові, а він, його посланець, навіть не кинувся сам у монастир рятувати її, а зостався з кіньми.
— Заспокойся, козаче, — мовила Дарина, вгадавши Петрові думки. — Я сестру випустив раніше, а сам вискочив, коли їй небезпека вже не загрожувала.
— Гей, паничу, ти щось плутаєш… Нікого ми не пропустили, нікого, і, крім тебе, по греблі жодна душа не пройшла…
— Твоя правда, — спаленіла збентежена панна, — сестру я не пустив через греблю… боявся, вона пройшла під стіною — праворуч є стежка… понад озером… а сам я вже пізніше… подався навпростець… і попався…
— Ага! — задовольнився відповіддю Петро й замовк.
— Ми з сестрою хотіли пробратися в Мотронинський монастир… То я за нею мусив пильнувати…
Дарина теж змовкла, помітивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка після втечі, мабуть, заблудила в лісі, де, крім звірів, гасали озвірілі від злоби люди, нагадало йому іншу дівчину, котрій він оддав усе своє серце, усю свою душу й котру невідомо де поділи недолюдки. «Де вона? Чи жива ще? Чи врятую її? — гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. — Ех, коли б швидше до батька Найди, в містечка й міста, де ховаються євреї… може, серед них я знайду мою голубку… знайду, неодмінно знайду…» — рвався з глибини його істоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дівчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мріями, а з палким самовідданим коханням.
Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помітила, як з високості в їхній яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом і покручене коріння напів-вивернутих дубів, і смарагдове склепіння прозорого листя, і хвилясті пасма її світлого, підібраного під конфедератку волосся. Серед тиші, що панувала довкола, інколи чувся то брязкіт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорців… Та ось нараз почувся з боку монастиря тупіт… Коні, що паслися в яру, шарахнули вбік і тривожно заіржали… Петро, наче спросоння, схопився на ноги й відразу не міг второпати, що воно за гамір.
На схилі, поміж деревами, з’явилися вершники й почали спускатися в яр. Всі вони були одягнені в розкішні польські кунтуші, а на багатьох із них виблискували ще й срібні лати.
— Ляхи! — скрикнула Дарина. Та на цей крик був відповіддю дружний регіт.
— Ні, чадо моє, — заговорив, під’їжджаючи на вороному чистокровному коні, отець диякон. — Ляхи вже спочивають сном, тільки не праведних, а грішних: з ними й мороки майже не було, — багатьох і без нас хтось прикінчив, а решту ми упокоїли тихо й благоліпно… Та вони, кляті, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самі собі смерть заподіяли. Ех, не було часу возитися з гаспидами, треба поспішати назад, а то б… Тепер ось що, панове, — звернувся ватажок до всіх, — так залишити монастир на самих жінок не можна, — та й тих половина вціліла… а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десятків зо два братії під орудою старого Грача… А ми всі вертаймося швидше до нашого орла-білозорця… хай порядкує, а отець Єлпідифор пришле сюди нового попа, освятить церкви і все монастирище.
Почали питати, хто бажає зостатися, й після короткої суперечки вирішили цю справу добровільно; ватажок запевнив тих, котрі лишалися, твердим словом, що здобич ділитимуть на всіх порівну, не минаючи їх.
— А паничеві випадає побути тут… поки хтось не їхатиме в Печери, — сказав диякон.
— На бога, пане отамане! — почала благати злякана Дарина. — Мені залишатися не можна… моя сестра десь сама… в лісі… та я повинен ще й передати від батька… од московського уряду превелебному отцеві Мельхіседеку важливі вісті…
— Гм… аще так… — зам’явся диякон.
— У панича справді сестра… — втрутився в розмову й Петро. — Батько Найда казав, щоб берегли її…
— Ну, то гайда з нами! Хлопці, на коней! Зайвих візьміть на повід! З богом!
І загін, вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, які зосталися при монастирі.
Загін посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лісу; їхали мовчки, та в очах гайдамаків світилася горда свідомість виконаного обов’язку. Петро уважно поглядав на всі боки, від’їжджаючи то праворуч, то ліворуч від стежки в глибінь лісу, й вигукував: «Го-го! Панно! Тут!» Дарина зовні мусила поділяти його тривогу й не могла додуматись, як же виплутатися з цієї халепи; але свідомість того, що вона на волі й з кожним кроком наближається до свого друга, славного борця за зневажену Україну, сповнювала її такою радістю, що навіть Петро почав поглядати на цього «братика» з підозрою.