— Це хлоп’я, чи нехай і паненя, з усього видно, православне й письменне, — похмуро провадив бас, — та в душу до нього ніхто не залазив… на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очі, мов не знає куди подіти їх… Добре, що він православний, але хіба поміж православними не може бути зрадника? А що, коли він польський шпигун, коли він прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тоді?

— То на палю його! — озвалося кілька голосів.

— На палю! На шибеницю! На страшні муки! — палко вигукнула Дарина. — Якщо такі недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема й не може бути їм пощади! І шановний пан радчий має цілковиту рацію… в ці часи особлива обережність потрібна. А моє слово до вас таке, чесні браття: прив’яжіть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, і коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, — вчиніть зі мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матері благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена… Я ж пробралася! — знову обмовилась Дарина. — Усі ляхи, і пани, і жовніри, і челядь, п’яні, як ніч, сплять непробудно… коло брами лежать двоє… А на світанку сон, та ще сон п’яний, особливо міцний… Ви їх усіх перев’яжете, як баранів, — присягаюсь усіма святими, а головне, врятуєте сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на дні озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати… Зі мною робіть що хочете, але поспішайте до монастиря і рятуйте черниць, — гарячим закликом кінчила свою схвильовану мову Дарина.

Енергійне, щире слово полонянки відразу прихилило до неї гайдамаків, навіть самого скептика-баса.

— Гм! — крекнув він. — Добре панич сказав… козацька щирість, а серце, видно, не з боязких… То ти даруй мені, старому!

— Спасибі за добре слово, — вклонилась Далина. — Побільше б нам таких старих і розумних голів, то й Україна запанувала б пишно, без панів, без катів, на волі.

— Ну, амінь. Ми віримо тобі, — сказав диякон.

— А все-таки зв’яжіть мене для певності, — порадила дівчина. Пропозицію її зустріли добродушним сміхом.

— Ну, що ж, — осміхнувся ватажок, — вволимо паничеву волю. Зв’язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сімох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого… поки ми впораємось… Го-го! Візьмемо! В разі чого на перший поклик кинешся до нас з кіньми на допомогу… Ну, гайда! Показуй дорогу!

— За мною, але нишком! — сказав бас і, піднявши руку, в якій тримав шапку, пішов до крутого виходу, що вів з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага.

Лишившись в таборі, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу і вернувся до зв’язаного панича. Підкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сів і закурив люльку. Сонце уже зійшло, та з цих нетрів було видно гільки рожевий відблиск, який наповнював таємничі лісові глибини радісними світлотінями…

— От що хотілось би мені знати, ясновельможний паничу, — після довгої мовчанки звернувся до Дарини Петро. — Твоя милость сказав, що батько твій київський обозний… генеральний, чи як… а мені велено довідатися про дочку обозного… то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний є не те що на світі, а й у Києві навіть, або ж у нього не син, а дочка… чи не дочка, а син?

— Хто тебе просив довідатися про дочку обозного? — жваво спитала дівчина, і очі її заблищали.

— Хто? Батько наш, гетьманів товариш…

— Чернець Найда? — не стрималася Дарина й геть вся зашарілась; добре, що рожевий світанок сховав це, а то б у Петра виникла підозра.

— Як? Ти знаєш його ім’я? — здивувався парубок.

— А хто ж із православних його не знає! — збуджено заговорила панна. — Лицар, орел! Його весь Київ знає. Він посланий самим богом для порятунку України, Всевишній покликав його з келії і дав йому до рук меч замість патериці! — Їй-богу, так! Що лицар, то лицар… І він усіх ляхів переможе, орлом налі-татиме на їхні замки, вже скільки їх упало під його перначем!

— То велика справа вітчизни вже почалася? — захоплено вигукнула Даринз. — Боже, почуй і моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосінням і стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! — І панна простягла свої зв’язані руки до неба, що проглядало крізь листя, мов крізь зелену сітку.

— Дай боже, — сказав і Петро, скинувши шапку. — То я ось, — почав він знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, — хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного… чи це інший обозний, чи той, самий, твій батько?

— Той самий, той самий, — лукаво усміхнулася Ларина.

— А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син…

— Ні, і дочка…

— І дочка? — розгублено подивився на дівчину Петро.

— І дочка, — кивнула вона головою.

Від одержаних звісток в душі Дарини грала така радість, розцвітала така надія на майбутнє рідної країни, що вона ладна була й танцювати.

— То як же воно… виходить, панич…

— Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, — жартувала дівчина, в той же час розмірковуючи, як найзручніше спекатися цього допиту. На мить у неї навіть з’явилася була думка відкритися перед цим чесним і симпатичним парубком, якому Найда, певно, довіряв; та вона не знала інших, а тому й вирішила продовжувати байку: — У його ясної мосці генерального київського обозного є й дочка, Дарина…