— Отрок, гм! — сказав він, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.

Дівчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й відрізала, але пишні кучері могли видати її — такої зачіски не носили ні паничі, ні джури, ні прості хлопці.

— Ну, ляшок, кажи, одвітствуй на мої запитання, рци ’ слово твердо й справедливо, — почав крижаним тоном дияхон, — бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела відплати за зло можуть бути невичерпні й різноманітні.

— Я не лях, панотче, а руський і грецького закону, я православний!

— Що-о? — аж підвівся здивований ватажок. — В лядській зброї і лядській шкурі?

— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш… щоб легше було втекти.

— Припустімо… сіє можливо… Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної віри?

— Та чим хочеш, панотче… Ось, дивіться ж, і розмовляю, і хрещусь по-нашому!

— Гм! І віри гідне, і вірити не подобає, — вагався диякон.

— Розмовляти й хреститися не штука, — підозріливе мовив бас, — цього ляхи в наших краях навчилися.

— Істинно глаголиш, — погодився диякон. — А ти ось краще прокажи наші молитви… Знаєш?

— Аякже, — зраділа Дарина й почала підряд проказувати і «Отче наш», і «Царю небесний», і «Богородицю», і «О, всепітая мати», і «Да воскресне бог»…

Диякон зупинив її на половині псалма Давида «Помилуй мя, боже».

— Воістину православний, братці! — сказав він козакам, які принесли полонянку. — Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпідифора на крилас!

— От так штука! — засміявся скрипучим сміхом старший козак. — А я, бач, хотів штрикнути його ножем, та Петро не дав… Тільки постривай! Як же то між черничок опинився хлопець? Це ж, здається…

— Возбраняється, — підхопив диякон. — А тому, — звернувся він суворо до дівчини, — оци, хто ти єси, якого звання, звідки прибув і з якої причини поміж черничок вештаєшся?

Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань і не знала, що відповісти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе підозру; сказати ж чисту правду дівчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б підтвердила правдивість її слів, а на випадок чого й заступилась би…

— Я київського генерального обозного, — мало не зірвалось у Дарини з язика — «дочка», але вона вчасно утрималась і затнулася, — генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком і настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхіседеком з листами, в яких вони обіцяли черницям у скорім часі допомогу й просили, щоб ті не спокушалися принадами унії, а твердо стояли в православній вірі, тоді й цариця заступиться… Ну, я сюди прибув… а тут наїзд конфедератів. Двох черниць вони підкупили, й ті відчинили їм браму. Поляки вдерлися… а я заманила одного пана в келію… заманив, — поправилася Дарина, — і вбив… А вбивши, переодягся в усе лядське і, вибравши хвилину, коли всі до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тікати… А тут мене твої люди й схопили…

— Так, так, — підтвердив Петро, — панич тільки-но кинувся навтікача під верби, а я йому на голову кирею та й злапав.

— Велеліпно! — усміхнувся диякон. — А то я вже хотів тебе трохи підсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода… Ну, ми своє надолужимо, — і він з такою силою стис і потер свої руки, що аж пальці хруснули. — То ти, отроче, повідав нам істинну й чисту правду?

— Присягаюсь Всевишнім і моєю поневоленою вітчизною Україною!

— Гарна присяга! — хитнув головою панотець. — Ну, глаголай же, але не від лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирі?

— Там, з ночі…

— А багато їх?

— Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву і влаштували там свій нелюдський бенкет, то їх було з півсотні… Ну, частина ще стояла на варті, а хто грабував по льохах і келіях… усіх набереться, мабуть, добра сотня.

— Ну, а нас буде десятків із шість, — сказав диякон. — Отже, на кожну руку по ляхові, стукнув лобом об лоб — і дух спустять! — міркував він уголос. — Що ж вони, ті розбійники, наробили? Пограбували все? Вирізали сердешних черниць? — знову звернувся ватажок до полонянки.

— Гірше! — відповіла Дарина і з невластивою паничеві соромливістю почала обережно розповідати, щоб не збитися в родових закінченнях слів, про все, що сталося цієї ночі.

Її розповідь, сповнена щирості й благородного обурення, викликала гнів отця диякона й інших слухачів. Пролунав одностайний вигук: «Смерть ляхам!»

— Гей, до зброї! — гаркнув диякон. — На коней!

— На коней! До зброї! — луною покотилася команда по яру, і в синюватій імлі його посхоплювались і заметушилися людські постаті.

— Слухай, панотче, батьку-отамане! — знову заговорив недовірливий бас. — Що клятих панів треба знищити всіх до одного, то це — справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велів. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, і бог береже.

— Істинно глаголиш… — погодився ватажок і схилив голову на знак уваги.