— Ти гадаєш, це пусті обіцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурні. Навчили нас добрі друзі розуму. Сядь, брате, і послухай, що переказав орел наш білозорець пан кошовий.

Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розібрати, про що він говорив; до неї долітали лише окремі слова: «Туреччина… війна… більше волі… поповнити реєстри… кошовий… Запорожжя… обидва береги Дніпра…» Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дівчина не могла зрозуміти тих слів.

Полковник говорив довго й палко Його мову іноді переривали тільки захоплені вигуки співбесідника.

— Ну, друже, все одно, — пролунав нарешті рішучий голос сотника, — чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всім — ось вам моя рука: Іван Гонта у важкий час не залишить вітчизни. Ось вам моя рука, і серце, і шабля, а разом з нею і шаблі всіх уманських надвірних козаків. Ми всі ладні життя віддати, й ніякі принади світу цього не відвернуть нас од братів. Пан або пропав — усе одно! Змучилася душа в неволі. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч і смерть! Коли не захоче господь дати Україні долі, то хоч не вкриє соромом нас, її дітей!

— Я так і знав, я вірив у тебе, друже! — вигукнув полковник, і Сара почула звук міцних козацьких поцілунків,

— Стягай же всі загони під Умань! — заговорив знову сотник. — Ви її візьмете без бою, а там — там уже вирішимо, куди і як рушати далі. Ходімо ж, чого нам сидіти тут поночі, адже тепер не страшно розмовляти і в полі. Але до часу, брате Максиме, про це — нічичирк… Розумієш?

— Не турбуйся!

Сара почула, як козаки підвелись і, грюкнувши дверима, вийшли у двір.

Через кілька хвилин пролунав кінський тупіт і невдовзі завмер удалині.

Якийсь час Сара ще сиділа в своїй засідці, потім розгребла солому і обережно вилізла з-під печі

Від задухи й тч радісного хвилювання серце дівчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печі. «Господь почув її молитву і в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок. Тепер козаки зберуть в Умань усі загони, і. якщо тільки їй вдасться щасливо добрэтися до того міста, вона нарешті зустрінеться з Петром!»

У цей час почувся боязкий шепіт Рухлі:

— Саро, дитино моя, де ти?

— Тут! Тут! — радісно вигукнула дівчина. — Виходьте, не бійтеся, гайдамаків уже немає.

XXI

Напад на переодягнену Дарину за ворітьми Лебединського монастиря був такий несподіваний і блискавичний, що вона не встигла отямитись, як відчула, що міцні руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невідомо куди, — кричати було марно, чинити опір неможливо… Дівчина задихалася в киреї і почувала, що це прийшла її остання година.

— Нащо нам тарганити цього ляшка? — почула Дарина крізь шум в ушах чийсь грубий голос.

— А що? Він не важкий, — відповів другий голос м’якшого баритонального тембру.

— Та на якого біса? — рикнув бас. — Прикінчити — й квит!

— An справді, — мовив баритон і зупинився. Дарину не вельми делікатно кинули на землю.

— Тільки ось що, — після деякої паузи заговорив баритон знову. — Прикінчити завжди встигнемо, а нам язик потрібний… Поляки, як видно з усього, вже у монастирі, то треба розпитати, скільки їх, що і як?..

— Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо дві пасів виріжемо… У мене, до речі, є для присипки й ріжок з табакою, і дрібна сіль…

— Ні, ліпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, — відказав баритон. — Він сам любить допитувати… та й хвилина гаряча, треба поспішати!

— Гайда! — гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги і швидко понесли, мов куль соломи.

Під час короткої зупинки вона все ж устигла відгорнути трохи кирею, дихати стало легше… У голові в дівчини зринали й плуталися неясні думки й фатальні запитання: хто схопив її — свої чи поляки? Коли поляки — вона загинула… Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи… а втім, хто його знає? Але якщо диякон — то свої… Від цієї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дівчина знову похолола від страху…

А її все несли й несли.

«А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? — знову постало перед дівчиною запитання. — І як до цього поставиться свавільна, зачерствіла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Ні, нізащо в світі!»

У цей час ті, що несли її, зупинились і спустили свою ношу на землю.

— Ну, розімнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? — прохрипів бас.

— А що, Петре, роздобули язика? — спитав бородатий, з заплетеною рудою кіскою козак, очевидячки — ватажок загону.

— Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебія, — відповів молодший з тих двох, що схопили Дарину.

То був справді Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.

Тільки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дівчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крізь їхнє переплетене гілля де-не-де світлими пляма —й пробивався світанок; навколо ж іще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постаті людей, що лежали на землі. Перед самою панною сидів на пеньку отець диякон і нетерпляче чухав п’ятірнею свою бороду.