— Воістину, дасть господь, і рукою монархині святий хрест переможе гордого півмісяця і знову засяє на банях святої Софії.
— Об тім і ми господа щиро й повсякчас благаємо!
— Отже, будемо уповати на премудру пильність монархині й ждати нових часів, вони не за горами! — багатозначно закінчив Воєйков. — А поки у нас мир і спокій панують, віддамося утіхам.
Воєйков злегка обняв за стан кошового отамана й пішов із ним у внутрішні покої свого палацу. До них приєдналося ще кілька вельмож і дехто з старшини малоросійської.
Пройшовши анфіладою яскраво освітлених залів, повних гостей, Воєйков увійшов у напівкруглу вітальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стін якої стояли м’які канапи, і запросив своїх супутників сісти.
Зав’язалася жвава розмова, яка, природно, після двох-трьох фраз одразу ж перейшла на політичні теми, що тривожили в той час уми: на польські справи, союз з Пруссією, неприязні стосунки Австрії і Франції і деякі ускладнення на півдні й сході.
Тим часом на знак господаря загриміла музика, і граціозним менуетом почалися танці.
Калнишевський уважно прислухався до розмов і вставляв такі влучні зауваження, що всяк дивувався, як добре він обізнаний з політичним становищем усіх держав Європи.
Пари в залах спліталися й розпліталися. Дами манірно присідали перед своїми кавалерами, злегка підіймаючи сукні й показуючи вузькі черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лакеєм, до зали увійшов високий молодий козак із смаглявим обличчям і чорним як смола, коротко підстриженим під макітру волоссям; обережно пробираючись поміж танцюючих пар, він попрямував у вітальню, де сидів генерал-губернатор із своїми гістьми.
Побачивши козака, який так несподівано з’явився в залі і, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Воєйков насторожився. Малоросійські старшини також звернули на нього увагу.
— Хто це? — звернувся хтось до генерал-губернатора.
— Якийсь посланець! — відповів Воєйков. — Треба. гадати, невідкладна справа.
— Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхіседека, — шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидів поруч з ним.
Сотник тим часом увійшов до вітальні, вклонився всім гостям, а Воєйкову окремо, і, подавши йому грубий пакет, промовив дзвінким молодим голосом:
— Від його милості ясної в бозі преосвященного єпископа переяславського й бориспільського.
Воєйков розірвав пакет і почав читати листа; з перших же рядків на обличчі його з’явився вираз погано прихованого невдоволення.
— Насмілюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить сіє послання поганих звісток — наступу ворогів, бунтів, заворушень? — сиплим басом вимовив прибулий у Київ з полком генерала Кречетникова незграбний широкоплечий полковник з негарним вилицюватим обличчям, до якого страшенно не пасувала напудрена перука.
— О ні, — з дещо вимушеною посмішкою відповів Воєйков, складаючи листа й ховаючи його в кишеню свого камзола. — Преосвященний владика просить нас про внесення в губернські книги копій з грамот і привілеїв королів польських про воль-ності благочестя, а також копії з грамоти нині царствуючого короля, якою грамоти попередніх королів конфірмовані, та копії з рескрипту її імператорської величності від його королівської величності про безперешкодне й цілковите додержання всіх звичаїв і обрядів православної греко-російської церкви, правобережному руському народові виданого, а також копії окремого мирного трактату, укладеного Росією з Короною польською про безборонне утримання церков православних синами православної східної церкви, щоб київська губернська канцелярія всі копії сих грамот в книги губернської канцелярії вписала й видала урядові виписки з них для посилки в указані задніпровські місця. Полковник знизав плечима.
— І нащо се преосвященному владиці знадобилося, не розумію… понеже оригінал мирного трактату існує і як російські, так і польські державні чини знають про нього.
— Одначе, незважаючи на всі ті, височайшими государями видані закони й пояснювальні листи для неухильного виконання їх, — промовив прибулий з листом єпископа сотник, — розорителі миру, римляни й уніати, хоча й добре обізнані з привілеями і трактатами, укладеними між державою Російською й Короною польською, чинячи наперекір, нехтують і зневажають їх.
— Офіціал митрополита уніатського Мокрицький із своїм поплічником роблять наїзди на православний люд, де тільки кого спіймають — по-звірячому б’ють, грабують та інших мук завдають, переманюють усіх під унію, як мирянам, так і священству та чесному чернецтву чинять нестерпні образи, кривди, грабунки, смертельні побої, впень знищити православний народ хочуть, — пролунали голоси малоросійської старшини.
Тільки генеральний обозний уперто мовчав і, важко відсапуючи, похмуро дивився на носки своїх чобіт.
— Але чим же сі виписки можуть послужити в захисті оного благочестивого народу й священства? — здивовано й неприязно знову спитав полковник. Воєйков розвів руками: