— Покласти край, ваше високопревосходительство, — перебив полковник.
— Відхилити, — поправив його з лагідною посмішкою Воєйков. — Тим паче що милостива наша цариця співчуває дисидентам і втручається в справи Корони польської, і коли господь допоможе, — Воєйков загадково усміхнувся, — урівняє їх з народом російським у правах, чинах і рангах, як і народи малоросійські, котрі живуть по сей бік.
— Це, одначе, не відповідатиме справедливості, — мовив, густо почервонівши, полковник, — рівняти російські війська, вірних слуг отечества й престолу, з розбійниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зраді.
— Що робити! — Воєйков розвів руками. — Політичні резони… Цариця дбає про злиття… Та мало надій, щоб це здійснилось, бо кожен хохол сидить і думає про гетьмана… Ось навіть цей обозний, що тільки про свої хутори помишляє, і той, либонь, у душі інше таїть…
— Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвійовичу, ви істинні відомості маєте?
— Істинні… Багатий, несказанно багатий, і єдина донька, більш нікого… і гарна з себе.
— Це байдуже! — полковник усміхнувся. — Казна… в походах розтрусилась…
— Одразу поправите свої діла; шлюб цей, як я вже казав вам, усім нам буде на користь…
— І кишені полатає.
— Мене весільним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами.
— А сам же він, мазепа цей?
— Я балакав з ним: з дорогою душею!
— Ну, а дочка?..
— Завзята хохлушка, а втім, думаю, не встоїть… Невже воїн російський не здобуде цієї вікторії?
— Охо-хо! Надіюсь… одначе не завадить піти й засвідчити їй свою пошану.
— До того ж вона й нудьгує сама.
Полковник підвівся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову і попрямував важкими кроками до зали.
Пройшовши між танцюючими парами, він розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним із російських вельмож.
— Дуже поспішав, пане генеральний, засвідчити мою венерацію щодо резонів, висловлених вами в розмові з паном генерал-губернатором.
— Щиро вдячний, — відповів генеральний обозний, потискуючи руку полковникові, — штатські резони перш за все.
— Вельми приємно чути такі резонабельні слова, але де ж ваша дочка? Я б хотів побачити її, засвідчити їй свою естимацію…
— Ходімо, ходімо… Сподіваюся, що пан полковник не відмовиться заїхати до нас на хутір, по-простому, без фасонів, на хліб-сіль?
— Це… кгм… залежатиме від однієї чарівниці, — а ось і вона! Генеральний обозний підійшов з полковником до вікна, біля якого сиділа Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фігурами танцю, витаючи думками далеко звідси, в монастирі, що сховався в Мотронинському лісі.
— Доню, Дарино! — покликав її обозний. Дівчина стрепенулась і оглянулася.
— Пан полковник, Іван Сидорович Хрущов, бажає познайомитися з тобою!
— Багато чував про розум ваш і про всілякі інші привабливі якості ваші, — прохрипів полковник, ще раз вклонившись Дарині й дзенькнувши острогами. — Але я бачу, що ви в танцях не берете участі, а тому чи не краще зробити приємний для думок і для очей променад?
— Далебі, тут страшенно душно, — погодилась дівчина.
Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Дарині руку і, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, які провадили в сад.
Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усі гори, які тяглися понад правим берегом Дніпра, освітлювався різноколірними ліхтариками. А втім, освітлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збігала до берега Дніпра, тонула в глибокій тіні; де-не-де стояли лави, на яких тепер відпочивали стомлені танцями пари. По освітлених доріжках і на веранді палацу походжали молоді офіцери, голосно сміючись і розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; ніжними хвилями розливалися в повітрі пахощі квітів; звуки музики, пом’якшені відстанню, здавалося, пливли, танучи під зеленим склепінням лип.
Дарина підвела очі на всіяне зорями небо.
— Ой хороше! — вирвалося в неї з грудей глибоке зітхання.
— Пречудової — голосно віддихуючись, мовив полковник. — Панна не танцює, та й я у мистецтві цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, — кивнув він у бік молодих офіцерів, — а пусти їх у діло — нікудишні! Гвардійці, — шематони, петиметри, для парадів, а в ділі армія їх усіх на своїх плечах виносить!
Полковник заговорив про перевагу піхоти перед усіма російськими військами, про її заслуги, про те, що гвардії несправедливо віддають більшу шану.
Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дівчину мучила інша думка: навіщо він розмовляє з нею, навіщо батько рекомендував його з такою радісною усмішкою, навіщо він привів її сюди? А що, коли вони вже вирішили цю справу? Що тоді?
Полковник помітив нарешті, що Дарина слухає його дуже неуважно.
— А втім, у прекрасних малоросіянок війська російські, здається, не в авантажі?
— Чому? — здивувалася Дарина. — Якщо вони не чинять нам зла…