— Хотіли дізнатися, хто зібрався вночі, що роблять… Страшно ж так іти, а як побачили, що кують, то й задивилися.

— Задивилися? Цікаво стало? Ну, йдіть же, йдіть та познайомтесь ближче з нашим молотом і ковадлом.

При цих словах очі запорожця так страшно блиснули, що в Прісі від жаху підломилися ноги.

— Змилуйтесь… за що ж нас карати? — закричала вона, падаючи на коліна перед козаком і з благанням простягаючи до нього руки. — Ми свої… свої… присягаюся пречистою, спитайте кого хочете… З Малої Лисянки, лисянського титаря діти.

— Хоч би й самого протопопа! Ви побачили те, чого не можна було бачити нікому, жодній душі в світі, — а тому вам більше не жити!

Пріся затулила обличчя руками й ревно заридала… Петро похнюпився, але жоден м’яз на його обличчі не здригнувся.

— Якщо треба карати, то мене карайте, — сказав він похмуро, — а дівчину простіть, відпустіть її додому, я її завів до лісу.

— Дівчину? Ні, дівчина гірше, ніж три хлопці: знаємо ми бабські язики!.. Та що тут з вами теревені правити, тягни їх, брате, до отамана!

Запорожець підняв ридаючу Прісю і, перекинувши її собі через плече, пішов попереду, а його товариш зв’язав Петрові руки й попростував із своїм полоненим слідом за ними…

XIV

До палацу київського генерал-губернатора Федора Матвійовича Воєйкова раз у раз під’їжджали важкі ридвани, запряжені цугом, новомодні берлінські коляски та різні каруци. З екіпажів, підтримувані слугами, виходили вельможні гості. Перед очима простого люду, що стояв на протилежному боці вулиці, мелькали напудрені перуки, оксамитові французькі каптани, пошиті в обтяжку, на прусський кшталт мундири, стрічки, зірки, позолочені шаблі, жіночі високі зачіски, штофові сукні з низько вирізаними ліфами й червоні черевички на дуже високих каблуках.

Серед цих строїв, пошитих за останньою французькою модою, вряди-годи з’являлися козацькі жупани, високі кораблики, оздоблені коштовним камінням, дорогі байбараки й спенсери, а також старопольські кунтуші.

Із зовнішнього вигляду гостей можна було судити, що у генерал-губернатора збиралося найрізноманітніше товариство. Та, власне, так воно й було. За останньою угодою, Київ опинився поблизу польського кордону, й через те в ньому постійно стикалися три елементи: великоруський, малоруський і польський. Посаду київського генерал-губернатора могла займати лише надзвичайно спритна, хитра й промітна людина, яка не прогавила б своєчасно повідомити кому слід про те, що затівають ляхи, як дивиться на ту чи іншу справу малоросійська старшина, що діється на Запорожжі і тому подібне.

У своєму наказі, виданому російським чиновникам, котрих посилали в Малоросію, Катерина веліла їм дбати про зближення малоросіян з великоросіянами, а також стежити за поведінкою тамтешньої старшини, певна річ, непомітно, нишком. Через те, що знищення гетьманщини викликало серед малоросіян глухе, але сильне невдоволення, великоруським чинам, які управляли краєм, рекомендувалося бути у всякому ділі обережними.

Ніхто не міг ліпше виконати волю цариці, ніж київський генерал-губернатор Федір Матвійович Воєйков; хитрий і спритний вельможа, випробуваний в мінли-востях двірцевого життя, він завжди знав, куди вітер віє, і вмів пристосовуватись до будь-яких обставин. Збираючи в себе на бенкетах київську верхівку, Воєйков добре знав, хто чим дихає і кого до якої партії можна віднести. Ось чому з київського обрію іноді безпричинно зникали вельможні малоросійські старшини і йшли вгору незначні й навіть нікчемні особи.

Розкішний губернаторський палац, важкої й пишної архітектури, з колонами й левами біля під’їзду, увесь сяяв вогнями. Його навстіж розчинені двері, з лакеями, що стояли біля входу в дорогих лівреях і перуках, здавалося, зустрічали однаково радо кожного гостя; та сам господар, пан кавалер і генерал-губернатор Федір Матвійович Воєйков, кожного новоприбулого гостя вітав з тонкою різницею, ледь помітною для стороннього ока.

Від входу до першої зали палацу вели короткі, але широкі сходи, застелені розкішним килимом; обабіч сходів горіли важкі бронзові канделябри, що стояли на високих позолочених колонах; арка, оповита зеленню, вела до першої зали, уже повної вельможних гостей; посеред залу, ближче до арки, в яку входили гості, стояв сам Воєйков, оточений небагатьма найближчими до нього сановниками. Його гладенько поголене, набілене обличчя з пухлим підборіддям, що тонуло в мереживах, здавалося надзвичайно добродушним і привітним; та коли хто помічав пронизливий, бистрий погляд вельможі, що іноді спалахував з-під округлих брів і немовби знову згасав, той одразу упевнювався, що пан генерал-губернатор був зовсім не такий уже простодушний, як здавалося спершу. Поверх оксамитового каптана, який обтягував опасисте тіло генерал-губернатора, через його плече була почеплена андріївська стрічка. У білій випещеній руці, оздобленій діамантовими перснями і облямованій щонайтоншими пуан д’еспан, Воєйков тримав золоту табакерку з портретом цариці; бавлячись табакеркою, він підтримував невимушену конверсацію з вельможами і водночас робив належну атенцію новоприбулим особам.