При останніх словах кошового по губах Воєйкова майнула загадкова посмішка.

— На все свій час, на все свій час, пане кошовий, — промовив він, постукуючи пальцями в діамантових перснях по кришці табакерки. — Цариця сама в своєму рескрипті зволила оголосити, що всіх православних під свій захист приймає; та не тільки вона має вплив на справи польські, але й король прусський, і австрійська імператриця, а тому вони не допустять такого рішучого її втручання в справи польські. Однак ти, пане кошовий, вельми слушно зауважив, що ці сум’яття й безладдя в усіх станах Корони польської терпимі бути не можуть, і коли оні дійдуть до такого градуса, що й кордонам сусідніх держав загрожуватимуть, то ті держави втрутяться, і, цілком можливо, Росія назавжди визволить, — на цьому слові Воєйков зробив помітний притиск, — так, назавжди визволить народ православний з-під лядського правління…

— Якби господь дав! — зітхнув Калнишевський, зводячи побожно очі до стелі. — Ох. коли б тільки швидше, а то важко, ой як важко!

— А що, пане?

— Та от із запорожцями… Хочу просити Колегію, аби видали ординанс про розквартирування військ російських на кордонах польських, які лежать поблизу нас.

— Що? Бунт, заворушення, смути? — жваво мовив полковник, випростуючись у кріслі.

— Ні, хай бог боронить! А от гайдамаки повсякчас у степи наші вторгаються, ну й чутки різні з Корони польської приносять, і наших козаків спокушають, і заманюють до себе, щоб до захисту благочестя од гвалтів і смертельних тортур римських готувалися. Досі кіш запорозький суворо карав сих баламутів і стримував своїх козаків, але далі, боюся, не стане сили; а тим часом ця обставина вельми важлива, бо без втручання запорожців усі полчища гайдамаків, яко людей в науці військовій недосвідчених, дуже шкідливі для Польщі бути не можуть; при втручанні ж запорожців ті полчища можуть увесь лад Корони польської розвалити. У цій дражливій факції я й хотів просити вашої, ясновельможний, благорозсудливої поради. — Кошовий пильно глянув на Воєйкова, але той усе ще тарабанив пальцями по кришці табакерки.

— Ох, — нарешті промовив Воєйков, сумовито схиляючи голову набік, — яку ж пораду можу я дати тобі, любий пане кошовий? Цілком натурально й резонно, що запорожці, чуючи про насильства, чинені над братами, обурюються й прагнуть захистити їх і віддячити мучителям… Дуже натурально! І воістину, за всіма божими й людськими законами, запорожців ніхто не може й осудити за це; та хоч як схиляється цариця серцем до злигоднів рідного нам народу, але видати ординанс війську своєму на відкритий захист народу українського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, — підкреслив він, — був би для інших держав свідченням Ті явного втручання у справи Польщі.

— Виходить, війська, які прибули сюди, не…

— На захист права й порядку державного і на випадок чого… сподіваюся, підтримають персональну славу її величності, — обернувся Воєйков до полковника.

Почувши це, полковник випростався, наче лінійка, в кріслі й багатозначно крекнув.

— А втім, — вів далі Воєйков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб’язнішою посмішкою, — найшановніший наш пане кошовий, маючи на увазі слова мої, чини у всьому, як тобі природна твоя розсудливість підкаже!

Кошовий низько схилив голову. На мить у вітальні запала мовчанка, яку порушували тільки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання ніг.

Нарешті Калнишевський підвівся з місця і, звертаючись до Воєйкова, промовив:

— Даруй, ясновельможний пане, мені треба ще побачити добродія секретаря в одній приватній справі.

— Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний і проведе тебе до нього.

— Охоче! — квапливо промовив обозний, схиляючи голову, і підвівшись вийшов слідом за Калнишевським.

Воєйков довго дивився їм услід глузливим поглядом і, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмішкою до полковника:

— Хитрий хохол…

— Авжеж, з такими вести компанство неспокійно — кого завгодно обдурять…

— Та не завжди вдається!

— А єпископам та ігуменам у світські справи втручатися і такими турбаціями народ до сум’яття й бунту підбурювати не слід!

— Про се вже й сіятельний князь Рєпнін у Петербург відписував; базікають вони багато, чого й не було, а хоча б і було, то нам тепер на справи дисидентські особливо натискати нема чого, бо цією справою не токмо ми, але й король прусський вельми цікавиться, а понеже в православній вірі залишився в Короні польській тільки чорний люд, що не має ніяких прав, тоді як лютеранські та інші протестантські толки сповідує сила-силенна людей знатних і багатих, то таке зрівняння прав дисидентів дало б королеві прусському, яко государеві держави протестантської, великі переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи європейські.

— Неодмінно… Марні мріяння… — хрипів полковник.

— Тим паче, що якби було апробовано зрівняння дисидентів, сиріч православних, у всіх із шляхтою польською правах, а також у вільному сповіданні релігії, то це породило б велику спокусу в малоросійському народі, який живе під російським скіпетром. А беручи до уваги факції, які мали місце нещодавно, — до невдоволення і ремствування привело б,..