— Он як! — мовив він. — Вельми радий чути від вас, панно, такі слова: досі я вважав гайдамаків, як це повсякчас мені доповідали, за розбійників і підлих баламутів, так що дуже радий змінити свою думку, одержавши про них істинні відомості.

— Дочка, через свою природну доброзичливість і презумпцію… — хотів був заперечити генеральний обозний, та Воєйков перебив його і, піднявши палець угору, мовив урочисто:

— Речено бисть у святому письмі: «Господь умудряє младенців…» їм краще видно. Але, — провадив він далі, змінюючи одразу пишномовний тон на легкий, світський, — тішу себе надією, що віднині, панно, ви будете окрасою наших свят.

— Того ж і я найщиріше бажаю, але обтяжена літами моїми старість…

— Хе-хе, пане генеральний, вона не перешкодить тобі зробити ще не один приємний променад, — лукаво підморгнув обозному Воєйков. — А втім, я сподіваюся, що чарівна панна знайде собі скоро й вірнішу опору. Амур полонив уже серця багатьох із нашої армії, людей поважних і сановних, і мені достоту відомо, що в тому винна чарівна панна, і коли їм пощастить скорити серця чарівних українок, то й Гіменей із його ланцюгами не примусить себе чекати.

Обозний вклонився на ласкаве слово генерал-губернатора й відійшов з Дариною вбік, поступившись місцем гостям, які щойно прибули.

У душі його кипіла досада на дочку; він страшенно боявся, щоб Воєйков із її слів про гайдамаків і особливо із слів «вони своїх не чіпають» не зробив якогось несприятливого для нього висновку; але, приховуючи до часу свою досаду, обозний її нічим не виявив і почав невимушене розмовляти з офіцером російської армії, що підійшов до нього.

Дарина стояла поруч батька, мало звертаючи уваги на гостей, їй було не до того; дивна тривога й неспокій охопили дівчину. Настійлива вимога батька приїхати на цей бал, його багатозначні слова про те, що фортуна звернула на неї свою ласкаву увагу, натяки генерал-губернатора — все це, разом узяте, свідчило про щось серйозне і не на жарт тривожило Дарину.

«Невже жених? — знову й знову поверталася вона до цієї думки, обводячи тоскним поглядом просторі зали, повні пишних гостей. — Цілком можливо. Її шлюб з кимось із великоросійських вельмож міг би назавжди зміцнити становище батька й піднести його в очах правителів України й російського двору».

Тим часом поява Дарини була помічена багатьма.

Врода дівчини, чудове вбрання, зграбні, впевнені й природні рухи одразу вирізнили її серед набілених і нарум’янених красунь, затягнутих у вузькі ліфи, що не дозволяли їм почувати себе вільно. Дами й панянки зашепотіли, кидаючи з-за розпущених віял глузливі погляди на малоросіянку, але чоловіки поставилися до неї інакше — незабаром Дарину та її батька оточили кілька офіцерів з полків, які щойно прибули в Київ. Дівчина неуважно відповідала на їхні запитання, коли раптом увагу її привернув гомін, що зчинився біля дверей. Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловік з розумним обличчям і проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камінням, довгий оселедець, за звичаєм запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гість належав до значних запорожців.

— А, пан кошовий отаман, Петро Іванович, батечку, яким побитом? Яким вітром занесло до нас? — з дещо удаваним здивуванням вигукнув Воєйков, ступаючи кілька кроків назустріч новоприбулому.

При слові «кошовий отаман» Дарина мимохіть подалася вперед і насторожилась.

— Приїхав богу помолитися і найприємнішим обов’язком вважав передусім з’явитися до вашої ясновельможної милості з привітом і поклоном.

— Радий, радий бачити. Повеселимося разом… А може, одвик?

— Від веселощів, правда…

— Звикнути не важко буде… Хе, хе!.. У приказці вашій сказано: «Терпи, козак, отаманом будеш», а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш?

При цих словах Воєйков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчі допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тільки ледь помітно насмішкувато примружився.

— Якби господь допоміг нам повернути до ніг наймилостивішої монархині нашої усіх бусурман, — відказав він з невимушеною посмішкою, — і найясніша цариця забажала б поставити мене над підвладними їй невірами, то й тоді я просив би її милость не давати мені цього сану, бо бусурмани суть персональні й перші вороги козаків, а найпаче запорожців.

— Одначе, — лукаво усміхнувся Воєйков і жартома посварився на кошового отамана пальцем, — ця неприязнь не перешкодила козакам за часів Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогів.

— Які часи згадав ти, наймилостивіший наш пане! З горя, кажуть, і в море кидаються, а за царювання премудрої цариці нашої кожен себе щасливим і задоволеним вважає, та й прислів’я каже: від добра лиха не шукають.

— А від лиха? — тонко усміхнувся Воєйков.

— Боронь боже навіть подумати таке про царювання наймилостивішої цариці, та хоч би які біди й напасті посилав на нас господь, сподіваємося, що не ввергне він нас у неволю бусурманську, бо гіршого лиха немає для християнина в сій юдолі сліз і зітхань.