Тим часом гості уже заповнили ряд залитих яскравим світлом залів, обставлених позолоченими меблями; у всіх кімнатах стояв жвавий гомін. Панянки, чекаючи на танці, обмахувалися віялами й розмовляли з блискучими офіцерами нещодавно прибулих до Києва полків. Офіцери наввипередки розважали панянок, розповідаючи їм останні петербурзькі новини: говорили про ніжні ланцюги амура, які скували ту чи іншу особу, про нові зворушливі романси, які останнім часом вийшли в Петербурзі, серед них називали наймодніші — «Любовный вертоград», «Геройский дух и любовные прохлады» та інші не менш зворушливі й сентиментальні; розповідали про чудеса, що їх творив граф Сен-Жермен у Петербурзі, і про нову ворожку, яка володіє мистецтвом приборкувати вражене амуром серце, а також гоїти «любов без надії». Розмовляли про останні моди: про те, як наклеюють тепер при дворі мушки, і про новий танок, введений нещодавно у Версалі.
Поважні матері, які суцільною шпалерою розмістилися під стінами зали, гомоніли більше про господарські справи, переказували місцеві плітки, причому з жахом розповідали про те, що цариця прищепила собі й наслідникові віспу і що у Франції ченці розп’яли якусь дівицю, що вона два дні висіла розп’ята й жива, а на третій день, коли дівицю зняли, рани її вмить загоїлися. У відокремленій від танцювальних зал вітальні були розставлені столики для гри. Тут зібралися поважні й літні сановники, а втім, серед них можна було побачити і кількох молодих запеклих картярів; грали в кості й в карти, в різні ігри: в лямур, фараона, рокамболь і віст-руаяль. Тут розмовляли виключно про політику: про невдоволення Порти, про наміри Франції й Австрії, про те, що французи перестали вживати у своїх паперах слово «імператорська» при титулі величність і на запитання, чому це сталося, відповіли, що таке словосполучення суперечить законам французької мови. Говорили, що цариця, дізнавшись про це, сказала: «Супроти ж правил мови російської не приймати грамот без належної титулатури» і що відтоді російське посольство перестало приймати французькі грамоти. Найбільше гомоніли про справи польські й про дії князя Рєпніна; та про сей останній предмет говорили обережно, озираючись на всі боки, щоб не почув хтось із поляків. Натякали на можливість війни… Нишком повідомляли про нові образливі пасквілі, що з’явилися в Парижі, про самозванців, що об’явилися на окраїнах, і про зміну настроїв «там», про помітне підвищення нових осіб.
Тим часом до під’їзду генерал-губернаторського палацу хвацько підкотив дорогий ридван, запряжений шестернею вороних цугом. З передка скочив козачок і, широко відчинивши дверці ридвана, висадив звідти пана генерального обозного, а слідом за ним і панну Дарину. На грудях генерального обозного красувався нещодавно одержаний орден; на Дарині був дорогий кунтуш із рожевого злотоглава, гаптованого золотом; червоний оксамитовий спенсер перехоплював тонкий стан; світло-зелена шовкова спідниця, гаптована внизу золотом, доповнювала її вбрання. Ніжну шию панни прикрашали разки коштовних перлів, топазів, гранатів і рожевих коралів… Попелясте пишне волосся її було заплетене в дві коси, і коси ці без будь-яких прикрас спадали по спині аж до колін. Незважаючи на те, що на обличчі дівчини не було ні білил, ні рум’ян, його ніжна білість вражала. Дарина піднялася сходами слідом за батьком.
Уздрівши обозного, Воєйков ступив крок уперед і якомога привітніше мовив:
— А, пан генеральний, приїхав, не забув… А я вже й не сподівався бачити в себе твою милость… Казали, відлучався ти кудись…
— На прощу їздив у Мотронинський монастир… Донька впросила… Клопочеться справами благочестя нашого! — відповів обозний, шанобливо вклоняючись Воєйкову, а сам подумав: «Ого, хитрий москаль, уже й це пронюхав». — Одначе, думаючи про спасения душі своєї, я не забував і про приемну для мене еквітенцію і спішив повернутися до щасливого для мене дня.
— Вельми приємно, пане генеральний, бачити таку щиру до моєї особи пошану, — мовив, приязно посміхаючись, Воєйков і, вклонившись Дарині, додав: — Та ще приємніше мені бачити в себе Дочку твою, яка, кажуть усі, дуже розумна, обдарована й відзначається іншими приємними якостями.
— Не вірте чуткам, ясновельможний пане, — відповіла дівчина, — бо поголос завжди вихваляє тих, хто цього не вартий.
— О ні, цього разу поголос іще довів своє убозтво, бо забув згадати про вроду панни, яка зачарує хоч кого. Дивуюся з тебе, пане генеральний, як ти не побоявся повезти такий адамант у землю чужу, де розбійники, сиріч гайдамаки, сум’яття й бунти, де грабунки повсюдно в такому градусі ростуть, що дворянство польське, як доповідають нам, змушене у війська шукати захисту!
При цих словах Воєйкова Дарина трохи зашарілась.
— Нам з татусем не було чого боятися, — відповіла вона з легким тремтінням у голосі, — бо гайдамаки своїх не чіпають, та й взагалі нападають тільки на утискувачів нашого народу й нашого благочестя!
По обличчю Воєйкова ковзнув якийсь невловимий вираз, і тут же воно розквітло в найчарівнішій усмішці.