— Я бачу в сьому прощенні якісь нові кон’юнктури. Відаю, — його преосвященство пише мені, — що в ігумена Мельхіседека є справжні грамоти; в такому разі, нащо йому копії з них знадобилися і чому сіє має бути зроблене не в Короні польській, а в нашій київській губернській канцелярії?
— Превелебний ігумен не раз подававші грамоти в містах польських, але його превелебності всюди рекузували вписати Їх у книги міські, — зауважив кошовий отаман, — а понеже вони суть єдина надія в обороні від насильства і лише сими грамотами можна гвалтівників у свавільних вчинках, якими порушується спокій їхньої вітчизни, викрити, то й просить отець ігумен вписати ці грамоти в книги міські й видати з них виписки, бо справжні грамоти й привілеї остерігається показувати, щоб ляхи їх не відібрали й не знищили зовсім.
— Так, так, — схиляючи набік голову, задумливо мовив Воєйков і потім швидко додав: — Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч і далі сидиш, ніж я, а всі справи, як свої п’ять пальців, знаєш…
— Що тут дивного, вельможний пане, ординанси імператорські вказують мені паче всього стежити, аби запорожці в справи польські не втручалися і в гайдамацтві участі не брали… отож і належиться мені про все, що в областях діється, знати, — спокійно відповів кошовий.
По обличчю Воєйкова майнула ледь помітна усмішка.
«Ох і хитрий же ти, старий хохол, — мовив він про себе, — але й нас обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!»
Воєйков зітхнув і промовив уголос:
Рекузувати — відмовляти.
— Твоя правда, пане кошовий, та ось і мені такий самий ординанс видано, стараюся що є сили, а всього осягти не можу, — і, звертаючись до сотника, додав: — Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я сердечно дякую йому за се послання і слізно співчуваю фортуні людей греко-російської нашої віри, які в Польській республіці живуть. А щодо цієї обставини, сиріч внесення в книгу тутешньої губернії конфірмованих від нинішнього короля польського новою його грамотою привілеїв, наданих колишніми польськими королями, то про них мені ні рескриптами, ні указами ніколи нічого не наказувалось, а звідси виходить, що й вимоги його преосвященства задовольнити не можу.
При цих словах Воєйкова серед малоросійської старшини виник ледь помітний рух.
— Одначе свавільне відібрання церков у всякого народу, що живе під законом, ані в якому разі апробовано’ бути не може! — стримано зауважив молодий козацький полковник Іскра.
— Отець ігумен вживає резонабельних заходів, то чому ж не допомогти йому досягти своєї мети правом? — додав інший.
— Тим паче, — підтримав кошовий отаман, — що, наскільки нам відомо, політичні резони російські супроти цього не стоять, бо наймилостивіша цариця наша у височайшому рескрипті оголосила, що всіх переслідуваних за. благочестя під свій захист приймає.
— А без виписок цих, — мовив сотник переяславський, — насмілюся доповісти вашій ясновельможності, не зостанеться скоро жодної православної церкви в усій землі задніпровській.
— Серцем засмучений… серцем засмучений! — зітхнув Воєйков, опускаючи голову і здіймаючи руки. — Та справи віри надто делікатні, і в сій дражливій факції…
— Можуть статися нові кон’юнктури і всілякі шкідливі пересуди й наслідки, — прохрипів полковник, — а для тих, хто подає до цього привід, може вийти лиха кон-секвенція…
— Справедливо й розумно, — мовив генеральний обозний, відсапуючи і позираючи спідлоба, як вовк, на своїх товаришів, — у сих справах треба діяти з величезною обережністю, щоб недоречним втручанням не підбурити простий народ на небажане ремствування, від якого може постати й заворушення…
Воєйков обернувся до обозного і, піднявши догори палець, подивився на всіх таким поглядом, який ніби промовляв: «Слухайте, ось де істина!» Потім уголос сказав, з жалем розводячи руками:
— Тим паче, що про ці привілеї і польське духівництво, і шляхта добре знають, отже, коли вони, всупереч їм, утискують людей грецької віри, то щоб виписки, які просить мотронинський ігумен, могли тих людей належно захистити — надія мала. А втім, про все це ти завтра ж одержиш, пане сотнику, з нашої канцелярії докладну промеморію.
Воєйков схилив голову на знак того, що посланець вільний. Сотник переяславський вклонився генерал-губернаторові й мовчки вийшов з кімнати; слідом за ним підвівся молодий секунд-майор і ще двоє з малоросійської старшини; у вітальні залишилися тільки Воєйков, полковник, Калнишевський і обозний.
Якусь мить усі мовчали, потім Воєйков звернувся до Калнишевського з напівласкавою, напівсумовитою зніяковілою усмішкою.
— Ремствуєш, либонь, на мене, пане кошовий; та що вдієш — політичні резони…
— Аж ніяк, — відказав Калнишевський, — ясновельможний пан вчинив резонабельно. Певна річ, ся ухвала викличе в народі відчай, а відчай і безмежна лютість ляхів, що зневажили всі закони природи, спонукають його до бунтів і повстань;
коли ж сі смути підіймуться в Короні польській, де й без того сум’яття і безладдя в усіх станах в такому градусі, що далі вже нікуди, то, гадаю, сусідні держави втрутяться в ці справи, і наймилостивіша цариця наша, яко протекторша всіх народів греко-руської віри, допоможе їм від нестерпної лядської кормиги звільнитися.