Потім виступила Віра Яківна, наш завпед.
Вона дуже пристрасно говорила про дружбу народів, про найважливіше з мистецтв — кіно, про важливі завдання, які стоять перед усіма.
За нею виступила Ліна Митрофанівна, яка теж говорила про дружбу народів і про мистецтво кіно, наймасовіше і найважливіше.
— Тільки чомусь для дітей фільмів створюють ще мало, — опустивши очі, сказала вона під кінець.
Далі несподівано виступив Олександр Іванович, який висловив радість з приводу того, що на студії створюються фільми про робітничий, клас.
— … Як ми переконалися на прикладі токарного верстата 16К-20 і молодого робітника біля нього.
Тіна Гаврилівна окремо не виступала, вона обмежилася дзвінкою реплікою з місця про те, що було б добре, якби вчителів частіше запрошували на студію.
Від класу виступила Надя Трав’янко, староста. Вона сказала, як у класі всі добре зустріли Сурена, як швидко пролетів цей місяць і як шкода, що він уже їде… — Він дуже гарний і чемний хлопчик. Просто дуже. — Не те що деякі! — вигукнула Тося Рябошапка. — От іменної — підхопила Надя й сіла. І тут раптом виступив Суренів дідусь Акоп.
— Дорогі мої! Прекрасні ви мої! Величезне вам, як гора Арарат, спасибі! За добрі слова й щирі почуття! За увагу і повагу до внука мого Сурен-джана. Від усієї сім’ї Григорян спасибі! Я запрошую вас усіх до нас в Єреван. А поки що я хочу, щоб ви покуштували нашу національну страву. Долма називається. — І дідусь Акоп дістав з-під столу загорнуту в кошму величезну каструлю, розгорнув, зняв кришку і почав накладати на тарілки маленькі паруючі голубці. Голубці були незвичайні: замість капусти — виноградне листя. Але нічого подібного я ніколи в житті не їв. Вони просто танули в роті. І, незважаючи на те, що деякі вже їли тістечка й цукерки, всі накинулися на ту долму. Навіть тости про дружбу народів на якийсь час припинилися. Чулися тільки прицмокування й вигуки: «Ах! », «Ох! », «Ух! », «Ну-у!..»
Нарешті всі понаїдалися, і Віктор Михайлович, звертаючись до нас, сказав:
— Хлопці й дівчата! А тепер, може, художню частину влаштуємо? Га? Може, хтось заспіває, вірш прочитає, потанцює? Га? Та не соромтесь. Не соромтесь! Ну! Ліна Митрофанівна підхопила:
— Ой! Правильно! Тося, Надя, Ніна! Ну! Ну, давайте!.. Та-ня! Ти ж у нас артистка! Вітасик! Ти ж так добре декламуєш вірші! Ну!
Але всі перезиралися, хмикали й опускали голови. Ніхто не наважувався починати перший. І тоді я не знаю яка сила раптом підкинула мою руку догори. — О! Стьопа! Давай! — радісно вигукнула Ліна Митрофанівна. Я підвівся. «А, будь що буде! »
— Я теж хотів бути артистом! — похмуро сказав я. — Тільки не в кіно, а на естраді. Співаком хотів стати. Як Гнатюк.
Всі дружно засміялися. Бо я це спеціально сказав, щоб смішно було. Під Тарапуньку. Ще й губи вперед трубочкою витягнув, як він, коли «тюк» говорив.
— А що — хіба погано? Співаком, по-моєму, найкраще. І популярність у співаків найбільша, і… все інше… Так от я й вирішив співаком стати. Голос у мене, чуєте, який? Го-о-о! — я заревів. Усі знову засміялися. — Гарний? Правда? А от слуху, чесно кажучи, менше, ніж для співаків треба. Це трохи мене засмучувало. Але мій дідусь Грицько сказав, що слух — це така річ, яку можна розвивати. Головне для співака все-таки голос. Так от я й почав розвивати свій слух. Дома мені його розвивати мама не дозволяла, то я його на вигоні розвивав, коли пас корову. Корові це дуже сподобалося, вона навіть пастися кинула, весь час слухала. Тільки чогось доїтися перестала… Почати свою кар’єру я вирішив з художньої самодіяльності, а щоб не так. лячно, дружків своїх Василя та Андрійка підбив на ансамбль «Школярики-дударики». Я тягну, вони підхоплюють.
Одного разу в сусідньому селі був концерт художньої самодіяльності. Тамтешнього ансамбля «Дореміквасоля». Звичайно, ми поїхали послухати конкурентів. Запрягли в підводу кобилу Муську, спокійна така і співи мої любить. Інші коні чогось моїх співів полохалися, брикали, щулили вуха, а Муська нічого. Поїхали. Побули на концерті. Розкритикували «дореміквасольців» ущент. «Хіба то самодіяльність? У нашому селі півні краще співають, ніж їхні солісти!..» їхали назад — усю дорогу співали. Я заспівував, хлопці підхоплювали. Багато пісень проспівали. І майже всі чогось ті, що починаються з «Ой»: «Ой, у полі вітер віє», «Ой, вербо-вербо», «Ой, я нещасний», «Ой, казала мені мати», «Ой, наступала та чорна хмара…» і таке інше. Оте «ой», заспівуючи, я вигукував так, наче з мене шкуру дерли. Виходило дуже здорово. Захрипли нарешті і вирішили трохи перепочити. їхали ми, звісивши з воза ноги, як усі на возах їздять.
Я з одного боку сидів, хлопці з іншого, спинами до мене.
Іду я, ногами метляю. І раптом — раа! — нога моя між спиці вскочила. «Ой, нога! » — закричав я.
А хлопці думали, що то я знову пісню заспівав, та як підхоплять: — «Ой, нога-а, нога-а..» Я кричу, а вони співають. Я кричу, а вони співають.
Добре, що кобила Муська була таки музикальна, недарма другим голосом підгогокувала — почула, що я щось не те, щось фальшивлю, спинилася, голову назад повернула. Це й врятувало мою ногу. А то б лишився я кульгавим на все життя.