— Ну, гаразд, біжіть, — махнула нам рукою дружина Бондаренка. А сам Бондаренко пробасив: — Творчу зустріч юного кіноактора з будівельниками на цьому оголошую закритою! Всі знову зареготали. Коли ми вийшли з будівельної площадки, Сурен вигукнув: — Ну, Степанян!.. Ну!.. Я скромно опустив очі:

— Та при чому тут я? Це ж він мені справді… — я кивнув на Монькіна. — Та ну?! — Сурен недовірливо обвів усіх поглядом. — Точно! — сказав я. Дмитруха мовчки одвернувся.

Треба ж було якось компенсувати Монькіну отой замах портфелем. Ні за що ні про що мало не постраждав хлопець. — Ну, Монькін!.. Ну, молоток! — ляснув його по плечу Сурен. Монькін тільки усміхнувся — він не став заперечувати. А мені нагородою був довгий вдячний погляд Тусі Мороз. У метро на Сурена напало пізнє каяття:

— У-у-у!.. Телепень я, телепень! — бив він себе кулаком по голові. — Ну чого, чого я їм не розказав про зйомки? Чого? Вони так просили, а я… у-у-у, слабак! Ми розуміюче усміхалися. І знову в моїй уяві опливла руда Гафійка Остапчук. Чесно кажучи, це ж не я, це ж вона виручила Сурена.

Це вона колись влаштувала отаке з вухом на уроці, не приготувавши домашнього завдання. І саме тим полонила моє серце вигадника і жартуна.

…Гафійка стояла на осонні, приставивши до очей козирком руку.

Потім помахала мені, прощаючись, і почала віддалятися, віддалятися, віддалятися… І раптом я відчув, що у мене зникло почуття вини перед нею. Наче вона пробачила мені.

РОЗДІЛ XX
Прощання з Суреном. Екскурсія на кіностудію.
Чому я не став співаком. «Що він тобі сказав?»

Сьогодні ми прощаємося з Суреном.

Одразу після уроків до школи під’їхав автобус кіностудії імені Довженка, якого прислав за нами режисер Сурена Віктор Михайлович. Він запросив нас усіх, увесь клас і вчителів, на екскурсію по кіностудії і на прощальний обід.

З нами поїхали і Ліна Митрофанівна, класний керівник, і Тіна Гаврилівна, і Ольга Степанівна, і Ірина Володимирівна, і Олександр Іванович, і навіть завпед Віра Яківна. Звісно, на кіностудію всім цікаво поїхати.

Режисер Віктор Михайлович, веселий жвавий дядечко з сивим волоссям і засмаглим, майже чорним обличчям, довго водив нас по кіностудії. Спершу показував територію, потім павільйони. Територія була дуже гарна, всуціль обсаджена деревами, наче парк. Велику частину її займав прекрасний яблуневий сад, власноручно посаджений славнозвісним кінорежисером Олександром Довженком, чиє ім’я носить кіностудія. Навіть справжній ставок був з плакучими вербами і очеретом. А за ставком великий штучний басейн з водою, за яким височіла здоровеннецька стіна, а на ній… намальоване небо — блакитне небо з білими хмарками. То був спеціальний басейн для комбінованих зйомок, пояснив нам Віктор Михайлович. На ньому пускали макети кораблів, влаштовували морські бої, бурі, шторми та інші морські неприємності, які в натурі зняти неможливо. Потім він повів нас у павільйони.

Павільйони були величезні. Стелі, помережані сплетінням залізних рейок, губилися в темряві десь високо-високо вгорі. А внизу стояли декорації якихось шматків квартир, розрізаних то вздовж, то впоперек сільських хат, вулиць і подвір’їв…

В одному павільйоні ми навіть побачили здаля зйомку. Декорація зображувала частину якогось заводського цеху. Біля верстата, яскраво освітлений величезними прожекторами (які називаються ДІГи), стояв молоденький хлопчина, а до нього йшла дівчина. Але дійти ніяк не могла, бо режисер, абсолютно лисий, у темних окулярах, весь час її зупиняв, кричав: «Стоп! » — і гнав назад. І знову вона починала йти, і знову він кричав: «Стоп! » — і, розмахуючи руками, щось їй пояснював.

А оператора, який з кінознімальним апаратом наїжджав по рейках на платформі їй назустріч, двоє дядьків у спецівках терпляче відтягали назад.

Коли ми тільки зайшли у цей павільйон, Олександр Іванович, наш учитель праці, побачивши верстат, приглушено вигукнув:

— О! 16К-20! Універсальний токарно-гвинторізний верстат. Виробництво заводу «Червоний пролетар»! Я на ньому працював!

І стільки було радісної ніжності в його голосі, наче він зустрівся з другом дитинства.

А потім Віктор Михайлович завів нас до великої кімнати, де був накритий довгий стіл, біля якого поралися дідусь Сурена Акоп, такий же довгоносий і симпатичний, тільки лисуватий і з маленькими вусиками, а також двоє якихось молодиків у джинсах і яскравих куртках, певно, асистенти Віктора Михайловича.

На столі стояли вази з усякими бутербродами, з цукерками, з тістечками, з яблуками, пляшки з «пепсі-колою», лимонадом і мінеральною водою.

Всі сіли за стіл, поналивали собі в бокали, хто що хотів. А тоді підвівся Віктор Михайлович і сказав:

— Товариші! Мені дуже приємно приймати друзів і однокласників, а також вчителів нашого дорогого Сурена, Суренчика, як ми його називаємо. Ми всі, вся зйомочна група — і я, і головний оператор, і директор картини, і весь творчий склад, робітники, електрики, освітлювачі — всі за цей місяць дуже полюбили його. Він надзвичайно щирий, я б сказав, органічний хлопчик. І наполегливий, роботящий. Працювати з ним було радісно. І робота його в нашій картині, я б сказав, надзвичайно цікава. Картина ще не готова. Не знаю, якою вона вийде. Але все одно робота Суренчика на сьогоднішній день, я б сказав, — окраса відзнятого матеріалу. І я сподіваюся… Тьху! Тьху! Тьху! — режисер повернув голову наліво і швидко тричі тьхукнув через ліве плече, — що все буде гаразд. Дорогий, Суренчику, звичайно, далеко-далеко не всі, хто знімається у дитинстві в кіно, стають потім кіноакторами. Більшість не стає. Тому не думай, що твій життєвий шлях уже визначився, що ти вже кіноактор. Ні! Але якщо трапиться так, що ти все-таки станеш актором (а такі випадки іноді бувають, наприклад, Лена Проклова), то я дуже хотів би мати можливість ще раз зяяти тебе уже дорослого у своєму фільмі. Хай тобі щастить, любий мій!.. — Віктор Михайлович обняв і поцілував Сурена. Всі зааплодували.