От високий монтажник схопив обома руками панель, хитнув щосили, направляючи, і панель щільно стала на місце.
Нижчий монтажник одразу схилився, і, наче новорічні бенгальські вогні, посипалися з-за панелі іскри…
Щойно на тому місці була пустота, порожнява, крізь яку виднілося синє небо з білою хмаркою і далекими пташками, що ширяли у висоті, і враз ця порожнява перестала існувати, замість неї був шмат стіни з двома вікнами. Буквально на моїх очах будинок виріс на два вікна.
І раптом я подумав, що так само, хоч і не так; звичайно, швидко зводився увесь Київ. Віками. Спершу дерев’яні зруби прадавніх слов’ян, потім перші кам’яні тереми, потім Софія, Лавра, Золоті ворота, Поділ, Печерськ, Верхнє місто… Нищився ворогами-нападниками, руйнувався негодою, вітрами й часом. І знову зводився, відроджувався, розбудовувався. Щоб стояти вічно і дивувати світ красою своєю. І все це робили звичайні людські руки. Руки простих київських будівників од найдавніших часів до сьогодні, до отих двох монтажників і кранівника, які щойно поставили панель з двома вікнами. Як швидко він зростає зараз, Київ!
Ще зовсім недавно, кілька років тому, тут була оболонь, за плавні луки з озерами, пасовиськами і сіножаті. А тепер… Нове місто — сучасне, з хмарочосами білими, з широченними проспектами (на другий бік і не догукаєшся! ), з площами і бульварами.
— Василю! Гурген! — голосно загукала молодиця-бригадир. — Давайте сюди! Прийшов!
У вікнах щойно поставленої панелі з’явилися монтажники (в одному високий, у другому нижчий), замахали нам привітно руками. — Го-го! — це високий. — Вах-вах! — це нижчий.
Бригадир зайшла в кімнату і приєдналася до жінок, які розкладали на підвіконнях бутерброди, огірки, помідори, яблука, пляшки з кефіром, термоси з чаєм та кавою. Ми лишилися на балконі.
Сурен кривився так, наче з’їв зелене яблуко. Він мовчав, тільки раз у раз махав рукою.
Ми співчутливо позирали на нього — поки що придумати ми не спромоглися нічого.
— Го-го! — басовито залунало з кімнати, яка сповнилася гамором, сміхом, голосами і враз стала тісною. Монтажники в касках, у брезентових робах з широкими поясами, на яких дзвеніли запобіжні ланцюги, хапали бутерброди, нахильці пили кефір, хрумкали яблука. — А де ж наш Джигарханян? — Ану показуйте! — Де кінозірка? — Давайте його сюди! Сурен втягнув голову в плечі й завмер.
У балконних дверях з’явилися ті двоє монтажників, які тільки-но монтували панель (я вже зрозумів: нижчий — то був Суренів тато, а вищий — його друг бригадир Бондаренко). Мить — і Сурен і всі ми уже в кімнаті.
— Увага! Увага! — забасив Бондаренко. — Творча зустріч юного кіноактора Сурена Григоряна з бригадами штукатурів і монтажників, де працюють його батьки, оголошується відкритою. Усі весело зааплодували. І тоді запала тиша. Сурен стояв посеред кімнати, червоний і розгублений. Ми, нікому не цікаві, збилися коло дверей.
— Ну, Суренчик, ну, не соромся, ну, розкажи про зйомки, — лагідно припрошувала мама. — Ну! Сурен-джан! — прохально схиляв голову набік тато.
— Ну, ти ж так цікаво нам дома розказував, — схилявся до нього Бондаренко. — Ну, не соромся, чого ти! Тут же усі свої. Ну! Але Сурен мовчав. Тільки все нижче й нижче опускав голову. Як я розумів його! Як мені це було знайоме!
У мене теж таке було. На екзамені. В п’ятому класі. Коли несподівано, саме як мені відповідати, на екзамен прийшов інспектор райвно… Я все знав. Але я не міг вимовити ні слова. Я стояв і мовчав як пень, ї нічого не міг з собою вдіяти… Довелося перескладати на другий день, коли інспектор" поїхав. Навіть батько й мати іноді не розуміють найпростіших речей.
Туся подивилася на мене з такою мольбою, що мені аж защеміло в серці. «Ну, зроби, зроби що-небудь! » — благав її погляд.
Чогось вона дивилася тільки на мене. Не на Ігоря, не на когось, тільки на мене.
«Що ж зробити? Що зробити? Що?» — гарячкове стрибало у мене в голові. І тут в уяві моїй несподівано спливла Гафійка Остапчук. І Мені стрельнуло… — О-о-о! — щосили закричав я, схопившись за вухо. Всі враз обернулися до мене. — Що? Що таке? — О-о-о-о!.. — волав я, тримаючись за вухо і мотаючи головою. — Та ти що? Що з тобою?— перша кинулась до мене Суренова мати. — О-о-о!.. — не відповідаючи, голосив я. Всі обступили мене. — Та що ти? Що з тобою, хлопчику? Що тобі болить? Вухо? Що таке? Але я не відповідав. Тримав паузу, як кажуть артисти.
Треба було тягти час.
Я тільки мотав головою, тримаючись за вухо. І то волав на повний голос, то переходив на тихе скімлення і подавав сигнали, як супутник: — Пі-пі-пі-пі-пі!..
Нарешті, коли тримати паузу було б уже безглуздям, я прохопився: — О-о-о!.. Щось у вухо залетіло! О-о-о!.. Ш-т-пі-пі-пі!.. О-о-о!.. І раптом, повернувшись до Монькіна, тицьнув на нього пальцем: — Це він! Він мені щось укинув! О-о-о!.. Мстива все-таки істота — людина!
Монькін отетеріло роззявив рота… І тут блискавично зреагував Ігор Дмитруха.
Щоб Монькін не встиг нічого сказати, Ігор розмахнувся, ніби хотів ударити його портфелем по голові. — Ой! — скрикнув Монькін. — А що ж ти зробив? Бачиш, як людина страждає! — з благородним гнівом вигукнув Дмитруха. Вийшло все дуже натурально. І тут до мене кинувся Сурен. — Його треба до лікаря! Негайно! Негайно! Ходімо! Швидше! — і почав тягти мене на сходи. І цим; зіпсував усю натуральність. Відчувши фальш, я розгублено замовк. Запанувала тиша. Дорослі почали перезиратися й ледь помітно усміхатись. — Ну, як?.. — несподівано схилилася до мене дружина Бондаренка. — Може, вилетіло? Діватися було нікуди. — О!.. Вилетіло!.. — з радісним здивуванням, наче справді відчувши полегшення, усміхнувсь я. Всі зареготали. Але справу було зроблено.