— Здоров, розбійнику! — дід обняв мене. — Я вже думав, що й ночувати під дверима доведеться. — Ви приїхали?! — вигукнув я безглуздо-радісно.

— Ні. Дома лишився. Чемодан мій тільки приїхав, — хмикнув дід.

— А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустріли!

— Краще на день швидше, ніж на хвилину пізніше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так мені в п’ятах закрутило — здається, пішки побіг би у той Київ. Терпів кілька днів, терпів (баба казала: «Хай уже на Жовтневі свята»), а тоді не витерпів, знявся і — от бачиш.

— Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж… — я аж захлинався від радості, і ключ стрибав у моїй руці, не попадав у замок. Нарешті…

— Овва-а! — дід так і вклякнув на порозі, побачивши наші меблі. — Ну, пани-и! Мені, репаному, тут і сісти ніяк. Ходімо на кухню.

— Та ви що! Ви що!.. А спати разом будемо! Як на печі колись. Дивіться, яке широченне, дивіться!

— Еге! Ловкенька мебля! Нічого не скажеш. Обставляється робітничий клас. Може вже й трудове селянство у гості кликати. Не соромно.

— Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усі інші? Хлопці як — Василь і Андрійко?

— Та нічого. Хлопці привіт тобі передавали. Може, на зимові канікули і в гості приїдуть. Баба Галя просила поцілувати, що я й роблю, — дід невміло цмокнув мене біля вуха. — А так усе по-старому. Не дуже-то й часу багато минуло, неповних два місяці. Ніхто не вмер. Всі живі-здорові. А в тебе ж як? — Та нічого. Нормально.

— Нічого? — дід лукаво примружив око. —Нічого? А нащо ти брешеш? Нащо брешеш дідові? Га? По носу ж бачу, що в тебе щось на душі.

Від мого діда Грицька не сховаєшся. Він просвічує краще за будь-який рентген.

— Та що — на душі? Нічого на душі, — намагався викрутитись я. — Ну кажи вже, кажи. Давай!

Я зітхнув. І почав дідові розказувати все. Геть-чисто все. Від першої моєї зустрічі з Чаком у цирку й до останньої зустрічі сьогодні. Про всі мої мандрівки в минуле і сьогоднішню мандрівку в майбутнє.

Дід не перебивав мене, слухав дуже уважно, тільки зрідка хитав головою, прицмокував, іноді хмурив брови, іноді усміхався… Я розказував довго, майже дві години, намагався нічого не пропустити, розказати так, щоб дід якнайкраще уявив собі все.

Коли я закінчив, дід якусь хвилю мовчав. Потім похитав головою:

— Мда-а… Інтересно!.. Ін-те-рес-но… Виходить, ти трохи не через усю історію Києва, волоцюго, промандрував. Мда-а… Феномен людської уява, кажеш? Гм… Хто його зна… Гіпноз?. Не знаю. Не пробував. Але справді, іноді як розмрієшся, як розфантазуєшся, на сіні горілиць лежачи, то наче кіно бачиш… Видно, в тебе, Стьопко, фантазія непогано працює. Може, й справді письменником колись станеш. А що? Головне ж для письменника — це уява, фантазія. Уявляти собі так, наче ти це очима бачиш. Ну, правда, ще й працювати треба. Бо те, що ти являєш, треба ще й написати так, щоб читач твій уявив. А це, брат, мабуть, непросто. Так що не думай, що ти вже бога за бороду вхопив. — А я й не думаю.

— Отож-то… Ну, а щодо весел-зілля твого, сміх-трави, то, по-моєму, воно ні до чого. Якби я, наприклад, навіть і знав секрет того зілля, я б його людям не давав. Чесно! Радість повинна бути не від зілля, не від трави. То тільки коровам від трави радість. А людина ж не корова. Людина повинна радіти по-людському, від людських радостей, які дав життя… І ще скажу. Гумор, сміх — це справа товариська, колективна. От сумує, тужить, як правило, людина на самоті. Це справа сугубо, так би мовити, особиста, індивідуальна. І як це не гірко визнавати, але при найщирішому бажанні пройнятися найріднішій навіть людині такої ж сили сумом, який сумуєш ти сам, майже неможливо. Хоча треба, звичайно, допомагати один одному долати сум. А от сміється людина, як правиш? у товаристві. На самоті, навіть щось дуже веселе почувши або згадавши, дуже довго не посмієшся. У гурті — ото сміх! Ото радість! Так от що я тобі скажу — тримайся людей, Стьопо! Будь завжди з людьми. Старайся, щоб вони тебе любили. А для цього їх любити треба. Будь вартий людської уваги й давати. І не потрібна тобі буде ніяка сміх-трава, ніяке весел-зілля. От! І ще скажу — з сміхом, Стьопо, треба бути обережним. З себе смійся скільки хочеш, а от з інших — дивись… Тобі смішно, а комусь від твого сміху, може, плакати хочеться.

Я хотів дідові сказати, що я ніколи, що я… Але я не встиг нічого сказати. Зненацька задзвонив телефон. Я схопив трубку.

— Степанян? Привіт! А що ти робиш? — і, не даючи мені відповісти, Туся затараторила: . — Слухай! Ми у Парку Примакова. Збираємося там же, біля центральної клумби. Слухай, якщо ти й сьогодні скажеш, що ти не можеш, я… я… — Я… — я розгублено глянув на діда. — Хто це? — спитав дід.

— Та… — я затулив трубку рукою. — Запрошують. Гуляти… Однокласники. — О! То біжи швидше! — А ви?

— А я чаю поп’ю та відпочину хоч трохи. А то до приходу твоїх батьків не дотягну. Біжи! — Степанян! Ти що — оглух? Степанян! — кричить у трубку Туся. — Алло! Алло! Я відтулив трубку:

— Алло! Ну, чого ти кричиш? Зараз прийду. Прийду! Зараз… Який у мене гарний дід! Мій дід Грицько! Як я його люблю! Все-все на світі він розуміє. Все-все… І от я біжу у Парк Примакова. Там чекають мене. Там чекає мене мій шостий «Б». Я вже все розповів. До побачення! Я біжу. Я поспішаю. До побачення!

1982