Мабуть, можна було йти й крізь ворота (раз, так би мовити, офіційно запрошували), але Сурен знайшов у паркані дірку, і ми по черзі пролізли крізь оту дірку на будівельну площадку. Як і на всіх будівельних площадках, на ній було безліч різних будівельних матеріалів. Там дошки, там бочки з вапном, з крейдою, з фарбою, там труби, там купи піску, гравію, там паперові мішки з смолою, там якесь залізяччя… Неподалік від підйомних кранів лежали величезні бетонні панелі — з двома вікнами, з вікном і балконними дверима, зовсім глухі, без нічого.

Будинок був панельний. Навіть та, збудована, частина виглядала ще не дуже привабливо — панелі були брудно-сірі, різного відтінку, шви між ними кострубато, нерівно чорніли. І лише під’їзди збудованої частини були гарненько обкладені різноколірною плиткою. По тому можна було уявити, що й весь будинок стане, колись дуже гарний, як ті, що вишикувались поряд з ним і навпроти.

— Значить, так! Увага! — підняв руку догори Сурен. — Триматися разом. Не розбігатись. Я відповідаю за вас головою. Туди, де крани, й близько не підходити. Техніка безпеки. Нам… — він знову зазирнув у папірець, — осюди, в п’ятий під’їзд. Дев’ятий поверх. Спотикаючись, ми рушили до п’ятого під’їзду.

Так сталося, що по дорозі нам ніхто з будівельників не трапився і нікому нічого не довелося пояснювати. Без пригод зайшли ми у під’їзд. Сходи були брудні, заляпані, але вже з поручнями. Згори чулася пісня.

— І що я їм говоритиму? — Сурен скривився, наче в нього заболів зуб. — От! Він таки переживав.

— Хлопчики! Ну, придумайте щось! Треба його якось виручити. Придумайте! Ну! — Туся обвела нас благальним поглядом. — Думайте! Ну! Думайте! Швидко!

Вона казала «думайте», а в мене в голові весь час крутилося зовсім інше: «Ех! Злетів би у неї зараз з ноги черевик і полетів би униз, а я б кинувся і, ризикуючи життям, на льоту… Або спіткнулася б вона сама, а я кинувся б і… Ну, чому, чому Ігор міг, а я… Ех! »

Але черевик з ноги у неї не злетів, і сама вона не спотикалася. Не пхати ж її спеціально… — Треба їм якось перебити, розумієте, — сказав Ігор Дмитруха. — Що перебити? — спитав Монькін. — Ну… щоб вони не дуже його розпитували. — Правильно! — вигукнула Туся. — Правильно! — підхопив я. Спасокукоцький і Кукуєвицький відмовчувалися.

Ми піднімалися усе вище й вище, і пісня лунала все голосніше. Голоси були дзвінкі, жіночі. Я вже й слова розбирав. Я добре знав цю пісню. У нас її любили співати. «Ой, дівчино, шумить гай». Відома українська жартівлива народна пісня. Дуже підходяща для будівельників. У ній якраз зачіпається, як говорив дід Грицько, квартирне питання. Пам’ятаєте: Не піду я за тебе: Нема хати у тебе, у тебе. А він їй: Підем, серце, в чужую, Поки свою збудую, збудую. А вона йому категорично: Постав хату з лободи, А в чужую не веди, не веди.

Коли ми піднялися на дев’ятий поверх, саме оці слова й співалися.

«Нічого собі хату з лободи ставлять», — подумав я, позираючи крізь вікно дев’ятого поверху вниз, де підйомний кран поволі піднімав од землі величезну бетонну панель з двома вікнами. Дверей у квартирі, звідки лунала пісня, ще не було, самі лутки.

Ми зайшли слідом за Суреном у коридор, а потім у велику кімнату.

Кілька молодих жінок у спецівках, співаючи, штукатурили стіни. Дуже ловко накидаючи кельмою на стіну розчин, вони рівняли його довгастими дошками так ритмічно, плавно, у такт пісні, що ми задивилися. Та от нас побачили, і пісня враз увірвалася.

— Ой! Суренчик! — радісно скрикнула чорнява бистроока жінка й кинулась до Сурена. — Прийшов-таки, любочка моя! А я вже боялася… Це твої однокласники? Здрастуйте, здрастуйте, дорогі! Жінки одразу обступили нас, привітно сміючись. — Ой, який симпатяга! — Герой! — Цибулька моя! — Артистичок! — Рибочка!..

Звичайно, все це адресувалося Суренові. До нас лише мелькома ввічливо усміхалися. Сурен почервонів, нахмурився й закопилив губу. Ми безпорадно перезиралися. Ну, що, що ми могли тут зробити?

— Ну, досить, дівчата, досить! — владно сказала гарна струнка молодиця з бровами, наче пташині крила. — Зовсім хлопця засмикали.

— То ти, бригадире, швидше клич свого Бондаренка! — гукнула до неї моторна веснянкувата дівчина. — Бо їсти ж хочеться! — Вона скуйовдила Суренові чуб. — Через тебе, Джигарханянчику, навіть обідню перерву перенесли.

— Ну, давайте лаштуйтеся, а я… — бригадир вийшла на балкон, а жінки заходилися розпаковувати свої сумки, що стояли, накриті брезентом, у коридорі. Ми вийшли на балкон слідом за бригадиром.

— Доведеться трохи зачекати, — обернулася вона до нас. — Зараз їх турбувати не можна.

Підйомний кран уже підніс панель над будинком і тепер повільно опускав її на стіну ще не зведеної секції. Там, куди опускалася панель, стояли двоє монтажників у брезентових робах і в касках. Один високий, дужий, другий. нижчий, з електродом електрозварки в руці.

Високий піднятою догори рукою у лапатій брезентовій рукавиці подавав кранівникові сигнали: «Майна! », «Віра! », «Ліво! », «Право! » І кран поволі-поволі опускав панель на стіну.