Про УКРЛІТ.ORG

Загадка старого клоуна

C. 74

Нестайко Всеволод Зіновійович

Твори Нестайка
Скачати текст твору: txt (661 КБ) pdf (476 КБ)

Calibri

-A A A+

І я підводжуся в своїй ложі й вклоняюсь. І тільки тепер раптом згадую, що це все означає. Я згадую, що я робітник, токар вищого розряду (як тато), працюю на заводі «Більшовик» і одночасно захоплююся цирком (хоч клоун з мене й не вийшов). І оце написав лібретто циркової вистави. Отже, я — автор. Це мій перший твір.

Та от двері з коридора відчиняються і в ложу вриваються якісь люди. Обіймають мене, цілують, дають квіти. — Ну, молодець! Ну, Степанян! От чорт!

Я придивляюсь і раптом пізнаю — та це ж мої однокласники: Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Макароніна, Тося Рябошапка, Таня Верба, Туся Мороз… Але які вони невпізнанно дорослі! У Ігоря Дмитрухи вуса. Льоня Монькін з бородою. А Валера Талушкипський лисий. Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький мало змінилися, такі ж невеличкі, міцненькі, акуратненькі. А дівчата — просто красуні. З такими зачісками, у таких платтях — упасти можна.

І, навіть не питаючи їх, я вже знаю, що Ігор Дмитруха працює старшим економістом у тресті, який очолює Льоня Монькін. А Валера Галушкинський — інженер» на «Арсеналі». А Спасокукоцький та Кукуєвицький — обидва лікарі, тільки Спасокукоцький — зубний, стоматолог, а Кукуєвицький — фізіотерапевт, до того ж майстер спорту. Таня Верба — співачка, солістка Київського театру оперети (єдина, до речі, яка стала тим, ким мріяла у шостому класі). Тося Рябошапка — директор ресторану, Макароніна — вчителька (хто б подумав! ), а Туся Мороз… Я дивлюся "на Тусю Мороз і раптом не можу

згадати, ким же вона працює. Я тільки бачу її очі, які сміються мені з-під окулярів, і серце моє тьохкав: у тих. темних, глибоких, як прірва, очах світиться щось далеке й близьке, наче вогник рідної хати на обрії серед ночі…

— Ну, Степанян! Молоток! — плескає мене по плечу Ігор Дмитруха. — Вітаю! — Вітаємо! Вітаємо! — підхоплюють усі. Я обертаюсь і дивлюся на Чака. Він усміхається і мовчки схвально киває мені головою.

— Друзі мої! — казку я. — Якщо вистава сподобалась вам, то заслуга тут не стільки моя, скільки цієї людини. Я хочу познайомити вас. Це один з найцікавіших… .1 раптом Чак перебиває: — Стьопо! Милий! Що ти робиш? Вони ж не бачать мене. Я ж невидимий для них. Мене ж уже давно немає на світі. Я озирнувся. Всі якось дивно поглядали на мене.

— Ох, ці мені письменники! — вигукнув Льоня Монькін. — Завжди чекай від них якоїсь несподіванки, розиграшу якогось. — Ану тебе! — махнула рукою Макароніна. — От вигадник! — підхопила Тося Рябошапка.

— А він і в школі такий був! Не пам’ятаєте, чи що? — сказав Валера Галушкинський.

Я знову подивився на Чака, і тільки тепер до мене дійшло, що він сказав… «Мене ж уже давно немає на світі…» Друзі щось говорили, сміялися, але я не слухав. Мені раптом страшенно захотілося назад, назад у дитинство. Я напружився.

Щось задзвеніло струною, наче обірвалося в мене всередині. Знову погасла у цирку електрика і засвітилися високі зірки.

Я ще чув голоси, але вже одірвався від землі й летів у чорну безодню, тільки не вниз, а вгору…

Мабуть, з майбутнього повертатися назад важче, ніж з минулого.

Щось гуло й тремтіло у мене в грудях. Я наче прокидався од важкого сну. Нарешті розплющив очі.

…Я сидів на лавці у Парку імені Примакова. Один. Чака не було.

Біля мене лежав аркушик паперу, придавлений камінцем. То була записка. Я взяв її.

«Прощай, Стьопо! Ти заснув, і я не хотів тебе будити. А мені вже час… Спасибі тобі за мандрівку! Щастя тобі! І таємниць! Обнімаю. Чак». Я повільно брів додому.

Чого ж він пішов? Чого не розбудив мене? Невже це останнє наше побачення? Він такий старенький і так погано себе почуває… І я навіть не знаю, де його шукати, не знаю його адреси. Вулиця Чкалова, а який номер? Та й чи маю я право його шукати?

Він цього не хотів. Він хотів, щоб лишилася таємниця, загадка.

Ну що ж! Значить, буде так. Ніколи в житті я до кінця не знатиму все про таємничого Чака: де він жив, хто його родичі, діти, онуки, може, навіть правнуки… А може, він жив самотньо і в нього не було нікого? Бувають же в житті й такі самотні ДІДУСІ.

Чак! Яке дивне прізвище! І раптом я подумав, що воно може бути скороченням від «чарівник» або «чаклун». А втім, цілком нормальне прізвище. Навіть письменниця е така — Чак. Я її книжку бачив у бібліотеці — «З біографії слова». Звичайне прізвище. А людина така незвичайна.

Я згадав дорослого Дмитруху з вусами. Дорослого бородатого Монькіна. Лисого Валеру Галушкинського… Дивно! Ігор Дмитруха — старший економіст у тресті, яким керує Монькін. А як він, Дмитруха, глузує зараз з Монькіна! Цікаво, якби Ігор раніше знав, що Монькін стане такою «цяцею» і буде його начальником? Як би він ставився до нього? Та й інші. Якби вони знали своє майбутнє, як би вони поводилися?

А я?.. Тю! Хіба я мріяв коли-небудь бути письменником? А втім… Хто його зна. Може, трошечки і мріяв.

Я піднявся ліфтом на свій дванадцятий поверх, вийшов і… зупинився як вкопаний.

Під дверима нашої квартири на чемодані сидів… мій дід Грицько. — Діду! — кинувся я до нього.

Нестайко В.З. Загадка старого клоуна. — К.: Веселка, 1982.
 
 
вгору